СВЯЩЕННА КОРОВА НА АЛЬПИЙСЬКОМУ ЛЬОДУ

Швейцарський банк — не просто стале словосполучення, таке, приміром, як турецька лазня, російська рулетка, американський імперіалізм чи вірменське радіо. Швейцарський банк — не лише один із символів Конфедерації, поруч із годинником, армійськими ножами, сиром, шоколадом, коровами, Альпами та нейтралітетом. Швейцарський банк — це інтернаціональний аксесуар солідності і позачасове втілення надійності. Рахунок у Цюріху чи Женеві, Цузі чи Фрібурзі — заповітна, але ефемерна мрія для одних і залізобетонний доказ власної значимості для інших. Швейцарський банк — це розкручений за кілька століть бренд, опора сталості у світі, що бурхливо міняється. Навіть зараз, коли швейцарська банкова система, з огляду на низку об’єктивних і суб’єктивних причин, переживає не найкращі часи, їй не бракує клієнтури. І річ не лише у високій репутації, а й у магії імені. Швейцарські банки — це казка, що стала реальністю. Якій, як свідчать останні події, аж ніяк не гарантований щасливий кінець...

Щоб зрозуміти, що таке банківська сфера для крихітної, але неймовірно багатої країни, досить навести кілька цифр і назвати кілька фактів. Швейцарія — це чотири сотні банків (без урахування численних філій іноземних фінансових структур). Це —
46 000 000 000 000 швейцарських франків. Це — 10% усіх податкових надходжень. Розвинена банківська справа дозволяє державі більш ніж наполовину дотувати, наприклад, сільське господарство. І створювати безліч робочих місць у країні, в якій процес працевлаштування інколи розтягується на роки, а заробітна плата становить предмет заздрощів не лише для небалуваних східних європейців, а й для заможних європейців західних. Швейцарія — визнаний важкоатлет на фінансовому ринку. Двом-трьом місцевим банкам (було б бажання) цілком під силу організувати обвал національної валюти мало не в будь-якій точці земної кулі.

Фундаментом, на якому будувався добробут майбутніх швейцарських фінансових структур, стала горезвісна банківська таємниця, тобто гарантована конфіденційність даних про вклади. Мало хто знає, що швейцарській банківській таємниці — більш як три століття, перше згадування про неї датоване 1713 роком. Репутація швейцарських банкірів була настільки високою, що, скажімо, один із них — Жак Некер — був удостоєний честі стати першою особою фінансового відомства у Франції при Людовіку XVI. Банківська таємниця в тій чи тій формі існує практично скрізь, але швейцарці небезпідставно вважають це своїм винаходом. Більше того — тут її було зведено в абсолют, і найменшу спробу зазіхнути на неї донедавна сприймали не лише як святотатство, а й як кримінальний злочин. Тобто протягом кількох століть швейцарського банкіра не цікавили ні особа клієнта, ні походження коштів, які він передавав банку в управління або на зберігання. У свою чергу, клієнт міг розраховувати на те, що банк ніколи, нікому і під жодним приводом не оприлюднить інформацію, пов’язану з його вкладом.

Зрозуміло, можна сперечатися про етичність такого підходу. Але не слід забувати, що цій традиції (яка згодом набула сили закону) кілька століть, а консервативні швейцарці вкрай рідко наважуються на зміни усталених правил у всіх сферах свого життя. Особливо якщо ці правила довели свою практичну спроможність. Не зайве буде нагадати й про те, що практично всі банківські системи в тій чи тій формі копіювали методологію роботи швейцарських фінансових установ, а тому винайдена тут філософія праці з клієнтами і технологія роботи з грішми вплинула на становлення банківської сфери в усьому світі, а не лише в Конфедерації. Крім того, у Швейцарії (де функціонує зовні трохи анахронічна, надзвичайно заплутана, але випробувана століттями і, мабуть, найяскравіше виражена форма народовладдя), зведено в абсолют не лише банківську таємницю, а й найсправжнісіньку демократію. Тут завжди інтереси людини ставилися вище за інтереси підприємницьких співтовариств, офіційних органів і цілих держав.

І такий підхід до таємниці вкладів, як засвідчила історія, був цілком виправданий. Після того, як у сусідній Німеччині прийшли до влади нацисти, режим таємності в банках було посилено. І продиктовано це було передусім не прагматичними (чого загалом слід було очікувати від надзвичайно розважливих швейцарців), а гуманними міркуваннями. Річ у тому, що будь-який житель рейху, який мав рахунок за кордоном, за законами гітлерівської Німеччини, підлягав фізичному знищенню. Швейцарія буквально кишіла співробітниками німецьких спецслужб, яким нерідко вдавалося пробратися крізь броньовану стіну банківської таємниці. Після того, як 1934 року троє громадян Німеччини були страчені за зберігання капіталу у Швейцарії, власті Конфедерації ухвалили закон «Про банківську діяльність». Банківська таємниця, поняття якої доти було закладене в Цивільному і Трудовому кодексах, стала кримінально-правовим терміном. Раніше за порушення правила нерозголошення секретів вкладника відповідав банк — клієнт мав право стягнути збитки. Після 1934 року для порушників було передбачено кримінальну відповідальність — «базіка» ризикував опинитися на нарах.

Слід зазначити, що швейцарське законодавство вважає кримінальним злочином економічне чи податкове шпигунство, яке ведеться офіційними структурами іншої держави. До того ж, до ухиляння від податків Швейцарія ставиться вкрай ліберально. Приміром, за версією багатьох наших високих офіційних осіб, під визначення «відмивання грошей» підпадає мало не будь-яка фінансова операція. У кожному разі схеми, пов’язані з ухилянням від податків (які в багатьох країнах світу, насамперед у США та Німеччині, є мало не національним видом спорту), представники наших правоохоронних органів досить часто кваліфікують саме так. Швейцарці ж не лише не вважають (до речі, цілком обгрунтовано) гру в «хованки» з податковими органами «відмиванням фінансових коштів», вони фактично не вважають такі операції правопорушенням. Із самого початку це, знову ж таки, було обумовлено історично сформованою звичкою швейцарців ставити інтереси громадян вище за інтереси держави. Тобто передбачалося, що було б несправедливо карати якусь особу лише за те, що вона через забудькуватість (або помилково) не зазначила (або зазначила неправильно) точну суму своїх доходів. Питання ухиляння від податків, як правило, не розглядаються в судах (а якщо й розглядаються, то далеко не завжди вирішуються на користь держави) — вони перебувають у компетенції профільних органів, чиї повноваження значно поступаються за масштабністю повноваженням нашої рідної ДПАУ, яка протягом останніх років перетворилася на окрему гілку влади. Окрім того, швейцарські «азаровці» не мають права застосовувати санкції до іноземців, якщо ті не є резидентами Конфедерації. Додамо до цього, що банкам заборонено надавати владі будь-яку наявну в них інформацію про ухиляння від сплати податків. Виняток становлять випадки, коли йдеться про карний злочин. Однак і тут не все просто. Один із наших співвітчизників, який має певний досвід спілкування зі швейцарськими банкірами, описав таку схему. Приміром, органи швейцарської юстиції вимагають від банку А інформацію про клієнта Б, який приховав від податків певну суму нібито кримінального походження (чи згодом використану з кримінальною метою). Проте клієнт висловлюється категорично проти оприлюднення цих даних, стверджуючи, що внаслідок цього зазнає серйозних збитків. А крім того, він заявляє, що потрібна швейцарській Феміді інформація не стосується безпосередньо справи, яку вона розслідує. Якщо банк, у якого були підстави дорожити не лише своєю репутацією взагалі, а й цим клієнтом зокрема, ставав на бік останнього, — вирішення питання віддавалося на відкуп суду. Більше того, як пояснювали автору цих рядків, навіть якщо вимога правоохоронних органів задовольнялася, банк, як правило, подавав у їхнє розпорядження, грубо кажучи, звітність. Самі собою дані про рахунки і трансакції не давали повної картини — для цього були потрібні чіткі уявлення про кінцеві схеми руху коштів і механізми проведення операцій. Банк ділитися такими секретами, в силу очевидних причин, не бажав, а працівники прокуратури та мін’юсту далеко не завжди володіли необхідними знаннями. Добором же спеціалістів і навчанням навичок роботи з тіньовими технологіями швейцарські охоронці законності почали серйозно займатися порівняно недавно, коли повіяли нові холодні політичні вітри.

Вітри повіяли наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих. Політична демократизація й економічна лібералізація на сході континенту не обминула Швейцарію стороною. З’явилася маса клієнтів, які мають великі гроші і велике бажання вкласти їх у швейцарські банківські структури. Клієнтами-нуворишами рухало не лише честолюбство (хоча багато хто справді переказував сюди гроші тому, що це «круто»), а й цілком прагматичні міркування. Банки, котрі не видають таємниць своїх вкладників, розташовані в країні, яка не вважає приховування від податків карним злочином, — це чи не фінансовий рай для новоявлених мільйонерів? Не будемо забувати і про те, що працівники швейцарських банків, а також тамтешні трастові управляючі (тобто посередники між клієнтами і банками, до послуг котрих традиційно часто вдаються вкладники, особливо ті, хто не має належних пізнань чи хоче залишитися в тіні) користувалися заслуженою репутацією знавців щодо вкладання капіталу. Та головним магнітом усе ж була, повторимося, банківська таємниця. Всьому світу відомий знаменитий банківський девіз Швейцарії — «Жоден податковий інспектор не зможе отримати інформацію про ваші доходи». Розголошення твоїх секретів може обійтися банківському службовцю у три роки в’язниці — хіба ти не довіришся такому банку. А головне, до 1990 року в правовому полі держави по суті було відсутнє таке поняття «як відмивання грошей». Податкове шахрайство, тобто приховування оподатковуваних коштів за допомогою підробки (чи фальсифікації) документів, каралося. Розміщення в банках капіталів, добутих сумнівним шляхом, — ні. І навіть після того, як Швейцарія офіційно оголосила про початок боротьби з відмиванням грошей, фінансовим і правоохоронним органам знадобився час, щоб ефективно протидіяти розвиненій системі «відмивання коштів».

Чи варто дивуватися, що до Швейцарії рікою потекли гроші зі Сходу. Багато хто користувався знаменитою швейцарською лазівкою — інститутом приватних трастових управляючих. Ця каста, яка відіграє вкрай важливу роль у життєдіяльності швейцарських банків, була юридично легалізована порівняно недавно. Тим часом клас своєрідних приватних повірених у Швейцарії існував давно. Мова йде про шанованих, багатих, впливових громадян Конфедерації, котрі мають практично бездоганну репутацією і володіють не лише незвичайними пізнаннями в галузі права, економіки та фінансів, а й солідними зв’язками. Попит на цих людей надзвичайно високий. Вони — джерело залучення нових серйозних вкладників, а тому отримують свій відсоток не лише від клієнтів, а й від самих банків, зацікавлених у їхніх, аж ніяк не дешевих, послугах. Привабливість інституту трастових управляючих пояснювалася багато в чому тим, що до 1991 року вони дозволяли клієнтам залишатися анонімами.

Пояснимо: якщо ви збиралися відкрити рахунок у якомусь цюріхському, женевському et cetera банку, вам слід було виконати досить стомливу процедуру (швейцарці — закінчені бюрократи) і надати дуже об’ємний перелік відомостей про себе. А коли ви з якихось причин не бажали цього робити, то могли вдатися до допомоги трастового управляючого. Отримавши право на управління вашими грошима, він брав на себе всі необхідні формальності. Приватний повірник приходив у банк із вашими грошима і поміщав їх від вашого імені, самого імені не називаючи і ніяких відомостей про вас не розголошуючи. Від нього лише вимагалося підтвердження того, що йому відоме ім’я особи, котра довірила йому розміщення своїх капіталів. Подібна схема відповідала букві швейцарського законодавства і духу швейцарської демократії. Тим більше, що репутація швейцарських трастових управляючих була на рівні репутації швейцарських банків. Цікава деталь: наскільки відомо, Павло Лазаренко допомогою приватних повірених не користувався. І це багато в чому полегшило пошуки швейцарської й української прокуратур. Зрозуміло, Павла Івановича консультували, причому консультантами, наскільки можна судити, були люди дуже авторитетні. І дуже досвідчені. Є підстави вважати, що ці особи, шкірою відчуваючи прийдешні неприємності, зробили все від них залежне, щоб не брати на себе відповідальність за розміщення відверто сумнівних капіталів і не ставити під удар свою репутацію. Тим більше що власті на той час дещо обмежили свободу трастових управляючих. Вже 1990 року у Швейцарії було введено кримінальну відповідальність за відмивання грошей. Через рік абсолютну анонімність відкриття рахунків було ліквідовано. До кінця 1992-го трастові управляючі були зобов’язані назвати банкам імена усіх своїх довірителів, імена яких досі тримали в таємниці. Приватні повірники усе ще перебували в привілейованому становищі, однак свобода їхнього маневру значно звузилася і відтепер, відкриваючи рахунок, вони зобов’язані називати ім’я реального власника грошей. Фінансові посередники відчули зміни першими і надалі намагалися уникати зв’язків із підозрілими клієнтами та сумнівними капіталами — можна з досить високим ступенем імовірності стверджувати, що вже тоді вони передбачали, яка наруга очікує одну з головних швейцарських святинь — банківську таємницю. «Священну банківську корову» нишком готували на заклання.

«Нові» росіяни (українці, поляки, серби, хорвати etc) такого чуття не мали, а тому, нічого не підозрюючи, заводили рахунки в далекій гірській країні, вважаючи її законодавство щодо таємниці внесків надійним, як швейцарський банківський сейф. Ігноруючи при цьому інші банки й інші країни, у тому числі ті, де і відсотки були вищими і забезпечення комерційних справ ефективнішим, і формалізму при роботі з клієнтами менше. Репутація швейцарських банків зіграла з ними злий жарт. Із самими швейцарськими банками, як з’ясувалося, — теж.

Банки Конфедерації споконвіку вважалися визнаними лідерами у своїй сфері. Тамтешні банкіри опанували найдосконалішими методами виживання в умовах жорсткої фінансової конкуренції. Але в них не знайшлося протиотрути, коли конкуренція перейшла на якісно інший — політичний — рівень. За однією з версій (непідтверджених, але цілком правдоподібних) проблеми швейцарських банків виникли саме тому, що багато нових потужних фінансових потоків, котрі наприкінці 80-х — початку 90-х хлинули до Цюріха, Женеви, Фрібурга, Цуга, обминули інші держави й інші банки, де їх теж чекали. Притік нових солідних капіталів на вже сформований фінансовий ринок — це був куш, який ніхто нікому не хотів віддавати. Зміни кінця 80-х призвели до «викиду» не лише «пострадянських» і «постсоціалістичних» капіталів. Як гадають деякі спеціалісти в галузі геополітики та макроекономіки, зникнення СРСР як серйозного чинника міжнародного політичного впливу призвело до появи в західних банках капіталів третього світу. Там теж водилися гроші — і ці гроші позбулися «політичної прив’язки». Хтось, не покладаючись більше на силу радянських багнетів, вирішив покластися на силу грошових знаків і готував собі базу для неминучої еміграції. Хтось, усвідомивши, що матеріальна допомога могутньої країни розвиненого соціалізму канула в лету, пристосовувався до нових умов і формував якісно нову фінансову базу для подальшої боротьби за владу і політичний вплив. Диктатори, клани, міжнародні політичні співтовариства, різноманітні організації переходили на своєрідну самооплатність — вони стали активніше розміщати гроші там, де їх легко було сховати і де їм гарантувалася схоронність. Швейцарські банки з їхньою високою репутацією і знаменитою таємницею внесків багато кому бачилися ідеальним місцем.

Редакція газети висловлює подяку посольству Швейцарії в Україні за допомогу у підготовці матеріалу.

(Закінчення в наступному номері)