СВЯЩЕННА КОРОВА НА АЛЬПІЙСЬКОМУ ЛЬОДУ-2 - Політика - dt.ua

СВЯЩЕННА КОРОВА НА АЛЬПІЙСЬКОМУ ЛЬОДУ-2

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

Продовження. Початок у «ДТ» № 16 У першій половині 90-х у швейцарських банках різко збільшилася кіль...

Продовження. Початок у «ДТ» № 16

У першій половині 90-х у швейцарських банках різко збільшилася кількість так званих «довірчих» рахунків, що належать клієнтам із держав колишнього соцтабору, передусім із колишніх радянських республік. Значний обсяг «довірчих» операцій (тобто великих вкладів, розміщуваних на недовгий час) давно вважався візитною карткою банківської системи конфедерації. Кількість таких вкладів у вісімдесяті роки постійно зростала, і 1990-го (за даними швейцарського нацбанку) на «довірчих» рахунках зберігалося порядку 300 мільярдів швейцарських франків. Потім почалося нетривале, але вельми суттєве (20%) зменшення обсягу «довірчих» коштів, пов’язане з економічним спадом у розвинених країнах. Але ситуацію швидко поліпшили вкладники з держав, які так і не добудували розвинений соціалізм: раптово розбагатілі нувориші гостро потребували швидкого й ефективного «очищення» грошей, які кепсько смерділи. І вже в середині 90-х на «довірчих» рахунках швейцарських банків, за деякими даними, перебувало близько 500 мільярдів доларів. Як стверджують фахівці, спочатку новоявлені капіталісти нерідко відкривали рахунки напряму. Але дуже скоро змінили тактику, визнаючи за краще вдаватися до послуг посередників — трастових управляючих, а також банків, розміщених в офшорних зонах. Використання таких схем (ефективність яких посилювалася «бронею» швейцарської банківської таємниці) робило мільйонерів-«неофітів» практично недосяжними для правоохоронних і податкових органів своїх країн.

За інформацією мас-медіа, більшість «джерел», що підживлювали такі бурхливі фінансові потоки, перебувала в Російській Федерації та в республіках Середньої Азії. За матеріалами дослідження Swissmoney Research, останнім часом «генеральним постачальником» коштів у Швейцарію стали нові незалежні держави Центральної Азії, передусім Казахстан. 1992 року «частка» цього регіону на рахунках швейцарських банків становила (як стверджує Financial Times) лише 1 млн. доларів. 1998-го вклади середньоазійських клієнтів зросли до 125 млн., а 2000-го — до 530 млн. доларів. І хоча наведені дані дуже приблизні, вони дозволяють скласти певне уявлення про те, наскільки привабливою виявилася швейцарська банківська система для тримачів нових східних капіталів.

Як уже відзначалося, на ці капітали розраховували не тільки швейцарські банкіри. Але надії багатьох із них не справдилися — передусім, банкірів американських. Як пояснювали знавці, новоявлені багатії віддавали перевагу Європі перед Північною Америкою. А на континенті головним магнітом були, ясна річ, швейцарські банки — із їхньою більше ніж респектабельною торговельною маркою та гарантованою таємницею вкладів. Доки в царині вкладення коштів стверджують, що в США сховати «брудні гроші» було куди простіше, але Америка відлякувала багатьох «нових» старанно розрекламованою боротьбою за максимальну прозорість банківської системи. А Швейцарія навпаки приваблювала настільки ж старанно розрекламованою банківською таємницею.

Нагадаємо, що саме гарантований режим таємності дозволив швейцарським банкам істотно збільшити вагу та впливовість у 30—40-ві роки двадцятого століття, особливо після початку Другої світової війни. З об’єктивних причин тоді ніхто не міг перешкодити цьому. Більше того: із суб’єктивних причин значна кількість країн і безліч різноманітних організацій були тоді зацікавлені в посиленні могутності «цюріхських гномів». Проте на рубежі століть повторення ситуації не хотів ніхто.

Символічно, що саме події піввікової давнини було обрано як привід для нанесення першого відчутного удару по авторитету швейцарських банків. На початку 90-х ряд єврейських організацій (багато з яких мали американську «прописку») відкрито звинуватили у небажанні повертати спадкоємцям гроші євреїв, що загинули в нацистських концтаборах. Згодом родичі жертв Голокосту подали в суд на найбільші банки конфедерації — UBS і Credit Suisse, а швейцарська влада була змушена розпочати відповідне розслідування. На початку розгляду представники банківських структур стверджували, що їм відомо про існування 755 так званих «сплячих рахунків». Згодом їхня кількість виросла до 5570, 1999-го було оголошено про виявлення понад 50 тисяч рахунків, 2000-го — у спеціальному переліку значилося вже 2,1 млн. «сплячих рахунків». Як свідчить низка публікацій, загалом можна говорити приблизно про 4 млн. рахунків, відкритих у період із 1933-го до 1945 року. Частину цих рахунків відкрили особи, згодом знищені гітлерівцями, частину — представники нацистського режиму.

Банки Швейцарії досить уперто чинили спротив вимогам оприлюднити інформацію про «сплячі рахунки». І не тільки тому, що задоволення претензій приблизно 600 тисяч спадкоємців завдавало суттєвого удару фінансовому становищу банків. Річ у тому, що стовпи швейцарської економіки ризикували не стільки грішми, скільки репутацією. По-перше, розсекретивши дані про «сплячі рахунки», банкіри створювали прецедент, демонструючи, що швейцарська банківська таємниця не є абсолютно непроникною. По-друге, оприлюднення даних про рахунки, відкриті в 30—40-х майже напевне спричинило б гостру громадську дискусію про дещо двозначну поведінку не тільки швейцарських банків, а також швейцарської влади в роки Другої світової. Наслідки цієї дискусії для міжнародного авторитету конфедерації, для ділового авторитету її банківської системи могли бути найсумнішими.

Позиція, яку займала Швейцарія в часи найбільшої бійні в історії людства, — тема вкрай складна й надзвичайно делікатна. Довго цю тему старанно обходили не тільки історики, а й політики, і не тільки швейцарські. Нагадаємо, що невдовзі по війні було створено спеціальну комісію, яка мала зайнятися пошуками так званого «нацистського золота». У цей орган увійшли представники США, Великобританії і Франції. СРСР, наскільки можна судити з даних, опублікованих у ЗМІ, брати участь у роботі комісії відмовився з політичних мотивів — «холодна війна» перетворила вчорашніх союзників на потенційних супротивників. Ряд держав, фактично пограбованих гітлерівцями (зокрема, Австрія, Албанія, Греція, Нідерланди, Польща), у різний час заявили про свої небезпідставні претензії на частину «нацистського золота». Воно, як передбачалося, у масі своїй було заховано в банках Швейцарії та Швеції. Проте пошуки зниклої «нацистської каси» велися відверто мляво і, по суті, нічим не закінчилися. І лише в 90-х, після описаної вище кампанії, розгорнутої єврейськими організаціями, справа дістала новий імпульс. «Військові таємниці» швейцарських банків стали однією з головних тем для провідних світових засобів масової інформації. Дедалі частіше почали звучати заклики розтаємничити «сплячі» рахунки. Тим паче що неабияку частину коштів, перекачаних нацистами з рейху в конфедерацію, майже напевне (як стверджував ряд істориків) було конфісковано в сімей євреїв, репресованих гітлерівським режимом.

У листопаді 1996 року американський Держдеп жорстко заявив про твердий намір провести масштабне розслідування справи про «нацистські рахунки» у швейцарських банках. Вашингтон оголосив також, що залишає за собою право оприлюднити частину даних, що є в розпорядженні ЦРУ і стосуються цієї делікатної теми.

У США цю заяву розцінили як небажання Білла Клінтона втрачати голоси виборців-євреїв. У Швейцарії ж багато хто майже напевно сприйняв різкі кроки американської адміністрації як оголошення війни місцевим банкам. Але говорити про це вголос було безглуздо: надто вже неприємно тхнула історія, в якій опинилися швейцарські банки. Хай там як, але тамтешні банкіри після грізних окликів Вашингтона стали помітно поступливішими. Найбільші швейцарські банки UBS та Credit Suisse погодилися на виплату компенсацій жертвам Холокосту і сім’ям загиблих. Спочатку йшлося про 600 млн. доларів, потім планку було піднято до 1,25 млрд. Саме на такій сумі наполягали близько 600 тисяч позивачів, які намагалися домогтися повернення коштів, свого часу покладених ними (чи їхніми родичами) у швейцарські банки. У серпні 1998 року було досягнуто позасудове врегулювання цього позову — UBS та Credit Suisse погодилися на виплату необхідної суми. 2000 року це рішення схвалив федеральний окружний суддя Нью-Йорка Едвард Корман.

Одночасно швейцарські банки мусили частково відкрити таємницю «дивних» рахунків часів Другої світової війни. Ще 1998 року швейцарське відомство з контролю за банками, піддавшись безпрецедентному тискові, погодилося на публікацію даних про 26 тисяч рахунків, які належали жертвам нацистів. Пізніше UBS і Credit Suisse змушені були заявити про готовність відкрити доступ до даних, які стосуються 2,1 млн. рахунків часів Другої світової війни. Швейцарські банки «добровільно-примусово» розкривали таємницю вкладів. Зрозуміло, це був особливий, украй делікатний випадок, але банкам, чий добробут століттями будувався на гарантованій таємниці вкладів, від цього, напевно, було не легше...

Представники швейцарських банків і відповідні структури Конфедерації заявили про свою готовність зробити виняток із правил, але водночас було заявлено про заборону на проведення будь-яких незалежних розслідувань, оскільки вони могли остаточно підірвати репутацію банків.

Справа про «нацистське золото» і «сплячі рахунки» рухалася під акомпанемент гучних заяв та нових викриттів. У розпал скандалу The New York Times оприлюднила точку зору генсека Всесвітнього єврейського конгресу Ізраеля Зінгера, який наполягав на оприлюдненні повної інформації про «дивні рахунки». При цьому він зазначав, що усвідомлює всі наслідки, до яких це може призвести. Низка єврейських організацій заявила, що, за їхніми оцінками, у швейцарських банках лежить приблизно 7 млрд. доларів, які належать жертвам Холокосту. Преса, за якою стояли єврейські кола, почала відверто обвинувачувати швейцарців в антисемітизмі, а швейцарські власті — у причетності до геноциду єврейського населення в роки Другої світової війни. Холодний душ викликала заява швейцарського історика Жан-Франсуа Берж’є, поширена каналами агентства Аssociated Press: «Ми змушені підтримати обвинувачення, можливо, провокативне за формою, але таке, що відповідає фактам: політика нашого уряду щодо біженців сприяла найжахливішій меті нацизму — Холокосту». Берж’є стверджував, що, за приблизними підрахунками істориків, Швейцарія видала нацистській Німеччини близько 30 тисяч біженців, які згодом опинилися в гітлерівських концтаборах.

Ще одним ударом по репутації Конфедерації стала так звана «доповідь Айзенстата». Стюарт Айзенстат, який курирував питання міжнародної торгівлі в американському мінторгівлі, був координатором підготовки 200-сторінкового документа, у якому наведено розсекречені дані про матеріальні цінності, вкрадені нацистською Німеччиною і заховані за кордоном. Праця над доповіддю тривала більше семи місяців, і в ній брали участь спеціалісти держдепу, Пентагону, ЦРУ та ФБР. Головний висновок комісії Айзенстата звучав як вирок для Швейцарії: Конфедерацію було визнано «головним банкіром і фінансовим брокером» гітлерівського режиму. Як зазначалося в доповіді, фінансове й економічне партнерство нейтральної Швейцарії та нацистського рейху «підтримало можливості Німеччини вести бойові дії і продовжило Другу світову війну». За наведеними даними, з січня 1939-го по червень (!) 1945-го Німеччина переправила в національний банк Швейцарії золотих зливків на загальну суму 400 млн. доларів (що сьогодні відповідає приблизно 4 мільярдам). Частково це був золотий запас окупованих країн, частково — золото, переплавлене з виробів, конфіскованих у населення або вилучених у жертв концтаборів. Як стверджувалося в «доповіді Айзенстата», три чверті золота придбали для себе швейцарські банкіри, заплативши за нього чи не єдиною на той час твердою валютою — швейцарськими франками. Решта золота використовувалася як засіб розрахунку з третіми країнами за стратегічну сировину, якої войовничий рейх потребував не менше, ніж ВКВ. За оприлюдненими даними, швейцарські банки провели 76% усіх операцій із золотом нацистської Німеччини.

«Справа швейцарських банків» перетворилася на «справу Швейцарії». Офіційні представники Конфедерації явно були не готові спокутувати гріхи Другої світової через півстоліття по її закінченні. Від «Доповіді Айзенстата» й інших аналогічних досліджень власті Швейцарії були в розгубленості. Міністр закордонних справ Флавіо Котті після оприлюднення матеріалів комісії Айзенстата заявив, що доповідь тенденційна і не бере до уваги історичних та політичних реалій того часу. Але все ж таки швейцарцям довелося виправдовуватися. Лейтмотив вибачень був таким: співробітництво з гітлерівською Німеччиною в жодному разі не пояснювалося симпатіями до нацизму — це було питання виживання малесенької держави, що сусідила з могутнім рейхом.

Стюарт Айзенстат, коментуючи підсумки роботи своєї комісії, філософськи зазначив: «США, їхні союзники та всі нейтральні країни повинні бути судимі не так за дією чи бездіяльністю попередніх поколінь, як за тим, якою мірою наше покоління чесно оцінить минуле і допоможе виправити його помилки». Офіційний представник США нічого не сказав про те, чому необхідність «чесно оцінити минуле», необхідність проаналізувати дії або бездіяльність швейцарської влади виникла саме в 90-х? І чи випадково «справа швейцарських банків» виникла саме тоді, коли вони стали обростати новою, багатою клієнтурою, на яку, можливо, розраховували й американські банки?

В історії Другої світової, як і раніше, багато «білих плям». Одна з них чорною плямою лягла на репутацію Швейцарії. Тієї самої Швейцарії, якій вдалося уникнути кривавих жахів війни не лише завдяки власним зусиллям, а й завдяки зусиллям нацистської Німеччини. І завдяки зусиллям країн, які з Німеччиною воювали. Не лише рейх, а й США були зацікавлені в існуванні нейтрального острівця в охопленій вогнем війни Європі. І нацисти, і їхні союзники однаковою мірою потребували існування інструмента, з допомогою якого можна було б здійснювати військово-торгові угоди, можливості проведення яких жорстокі правила війни істотно обмежували. Цим інструментом і стали швейцарські банки. З їхньою допомогою в роки війни торгували всі з усіма. У тому числі й непримиренні вороги. Свого часу у пресі було опубліковано матеріали, які підтверджували, наприклад, те, що в роки війни американська компанія «Стандард ойл» за посередництва Швейцарії постачала авіаційний бензин... гітлерівській Німеччині.

Колишній працівник міністерства фінансів США Роберт Шорц, учасник повоєнних переговорів про повернення з нейтральних країн «нацистського золота», згадував у пресі: після початку «холодної війни» американці самі зробили все можливе, аби процес вилучення «нацистських коштів» було спущено на гальмах. Очевидно, тоді в Білому домі вирішили, що порушувати настільки болісне питання — політична недоцільність. У 90-х політична кон’юнктура змінилася?

Редакція газети висловлює подяку посольству Швейцарії в Україні за допомогу у підготовці матеріалу.

Закінчення — в наступному номері

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво