Сумна річниця

Поділитися
Відоме латинське прислів’я говорить: De mortius aut bene aut nihil, тобто «Про мертвих або добре, або нічого». Відступімо від цього правила, тим паче що українська Конституція не померла...

Відоме латинське прислів’я говорить: De mortius aut bene aut nihil, тобто «Про мертвих або добре, або нічого». Відступімо від цього правила, тим паче що українська Конституція не померла. Пошматована, змучена знущаннями 2007 року та наступними подіями року 2008-го, вона, швидше, спочила летаргічним сном. Щоправда, поки невідомо, коли вона прокинеться і хто її розбудить. Коли бути чесним, важко повірити в те, що такий сміливець знайдеться. Українські політики настільки звикли обходитися з Конституцією як із прикладним документом, з якого залежно від випадку і в міру можливостей можна понасмикувати потрібні для себе статті, що навряд чи в доступній для огляду перспективі вдасться відновити повагу до Основного Закону як цілісного документа.

Події в Україні розгортаються з такою калейдоскопічною швидкістю, що навіть рік перетворюється на епоху, а річниця — на подію. Періоди бурхливої активності замінюються зависанням усієї системи, а нездатність до досягнення домовленостей, а вже тим паче до їхнього дотримання, робить це зависання дедалі тривалішим.

Однак згадаймо про одну дату. 27 грудня виповнюється рівно рік із моменту, коли було створено Національну конституційну раду. У принципі, про це можна було б і не згадувати, тим паче що ні про саму раду, ні про її роботу останнім часом нічого не чути. Час від часу український політикум збурюють чутки про якийсь новий, радикальний, перегляд Конституції, експерти і політики, у свою чергу, обговорюють, хороша чи погана запропонована концепція, до чого може привести її реалізація, а головне — хто безпосередньо з української політичної топ-трійки зацікавлений у цьому. А все тому, що на Конституцію і досі дивляться як на документ, метою якого є забезпечення владних прерогатив і повноважень, а не встановлення певного правового порядку.

Крім того, всі добре усвідомлюють, що нова Конституція може з’явитися або в результаті компромісу між головними політичними гравцями і суспільного консенсусу, цими гравцями забезпеченого, чи, навпаки, у результаті банальної змови, що, звичайно, теж є компромісом, але вже з дуже шкідливим душком. На жаль, конституційний процес дотепер нагадував швидше спробу змови, коли пропонувалося встановити ті чи інші правила в обмін на «правильний» розподіл посад у майбутньому.

Однак повернімося до Національної конституційної ради та її річниці, яка багато в чому може бути визнана сумною.

З чого все починалося? З визнання очевидного факту, що половинчасті зміни, внесені до Конституції в 2004 році за змовою між «Нашою Україною» і Партією регіонів, не тільки не поліпшили Основний Закон, а й заклали бомбу уповільненої дії, яка зрештою вибухнула в 2007 році, поклавши початок політичній кризі, що триває дотепер. Причому з тим, що за даною Конституцією жити дуже складно, погоджувалися всі. Дострокові вибори, як відомо, не привели до радикальних змін у співвідношенні основних сил у парламенті. Крихка більшість в один голос фактично не залишала шансів не тільки для радикальних змін в Основному Законі, а й для нормальної законотворчої роботи Верховної Ради.

За цих умов створення якогось комітету чи комісії, покликаної виробити компромісне і взаємоприйнятне рішення для виходу з конституційного та законодавчого глухого кута, було вкрай необхідним. Про потребу внести зміни до Конституції йшлося й у резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи від 19 квітня 2007 року. Країні, керівництво якої не раз заявляло про європейський вибір, слід було б уважно прислухатися до думки авторитетної європейської структури.

Зовні все вийшло благопристойно. 27 грудня 2007 року президент підписав указ про створення Національної конституційної ради (НКР). Для тих, хто забув, для чого створювалася ця структура, нагадаємо — до її обов’язків входило:

— підготовка пропозицій щодо концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та основних положень проекту нової редакції Конституції України;

— забезпечення громадського обговорення пропозицій щодо концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та основних положень проекту нової редакції Конституції України за участі відомих громадських діячів, відомих фахівців у галузі конституційного права, у сфері суспільно-політичних наук, представників правозахисних громадських організацій та інших об’єднань громадян;

— узагальнення внесених під час громадського обговорення пропозицій і підготовка з їх урахуванням проекту нової редакції Конституції України;

— здійснення заходів щодо проведення експертизи проекту нової редакції Конституції України Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія) відповідними органами міжнародних організацій;

— забезпечення ознайомлення широких кіл громадськості з проектом нової редакції Конституції України шляхом його опублікування в засобах масової інформації, роз’яснення положень проекту.

Загалом гладко на «папері», як-то кажуть для зовнішнього споживання — і Венеціанська комісія, і широка громадськість, і відомі фахівці в галузі конституційного права.

Та й про «яри» теж не забули. По-перше, передбачалося, що персональний склад Національної ради затверджується президентом України, а по-друге, у передостанньому, десятому, пункті Положення про НКР було прописано: «Рішення Національної ради в разі потреби можуть бути затверджені актами президента України», що вже саме по собі викликало запитання. Головна ж заковика полягала в тому, що з конституційного процесу від початку практично виключався єдиний законодавчий орган країни, той самий, якому Конституцією надане право внесення змін до Основного Закону. Загалом, спробували і цнотливість зберегти, і капіталу надбати.

Тому не слід дивуватися, що Національна конституційна рада була мертвонародженою структурою. І це помітно за його к.к.д. Наприклад, у положенні про НКР зазначалося, що основною організаційною формою роботи є засідання, які проводяться в міру потреби, але не рідше одного разу на два місяці. Та минув рік. І що ж?

Відбулося лише одне, установче засідання Національної конституційної ради, на якому ми довідалися, яких реформ хоче президент. А далі все... Мовчанка... Чи то сам президент злякався власної ініціативи, чи то в його оточенні виникло побоювання, що громадяни, котрі без особливої уваги ставляться до конституційного процесу, раптом виявлять до нього бурхливий інтерес, чи то секретаріат президента, покликаний контролювати виконання його указів, виявив у цьому разі чиновницьку халатність... Факт залишається фактом — Національна конституційна рада більше не збиралася.

А вирішувати питання стали в найкращих традиціях української політики. У тиші кабінетів. Саме в цій тиші народився так званий «проект Шаповала» і було вирішено направити даний проект на експертизу Венеціанської комісії. Там же були підготовлені проект нового закону «Про Кабінет міністрів України», а також зміни до законів «Про місцеві державні адміністрації» і «Про місцеве самоврядування», які де-факто дозволяли в обхід діючої Конституції підсилити повноваження президента.

Непрозорість ухвалених рішень стає, на жаль, нормою дій нинішньої влади. Та, як відомо, шила в мішку не сховаєш. Саме напередодні Дня Конституції стало відомо про негативний вердикт, винесений експертами Венеціанської комісії «проекту Шаповала». Далі своє вагоме слово сказав Конституційний суд, який практично поховав надії провести ухвалення Основного Закону через всенародний референдум.

У міру того, як ставали очевидними спроби президента та його оточення не києм, то палицею протягти проект Конституції, спрямований на посилення президентської влади, стали з’являтися і проекти, спрямовані на те, щоб цю владу всіляко обмежити. Першими, як відомо, опублікували свій проект комуністи. Потім на світ з’явилися проекти або концепції Основного Закону, розроблені відповідно Блоком Юлії Тимошенко і Партією регіонів. Обидва проекти були схожі не тільки бажанням встановити в країні режим парламентської республіки, а й посиленою увагою до виборчої системи і принципів формування уряду. Суть цих новацій можна висловити однією фразою — «переможець отримує все».

Маяковський у нарисах «Моє відкриття Америки» дуже смачно і з належною іронією описав американське діляцтво: «Якщо перед вами йде аскетичний спір про жіночу красу і присутні поділилися на два табори — одні за стрижених американок, інші за довговолосих, то це не означає ще, що перед вами безкорисливі естети. Ні. За довге волосся кричать до хрипоти фабриканти шпильок, які через стрижку скоротили виробництво; за коротке волосся ратує трест власників перукарень, оскільки коротке волосся в жінок привело до перукарів ціле друге стрижене людство».

На жаль, діляцтво стає невід’ємною рисою української політики. За такого підходу Конституція дедалі більше перетворюється на знаряддя шантажу, з допомогою якого та чи інша сторона, та чи інша партія прагне вирішити власні проблеми. Таким самим знаряддям шантажу стали й основні закони, покликані регулювати відносини між гілками влади та їхню безпосередню діяльність.

Показовий приклад Закону «Про Кабінет міністрів», який за останні два роки змінювався аж чотири рази, причому щоразу зміни були викликані аж ніяк не бажанням якось удосконалити принципи відносин. Аналогічна ситуація з Регламентом парламенту, якого фактично немає.

У результаті підривається довіра не тільки до роботи Верховної Ради як найвищого законодавчого органу країни, а й до закону як такого. Закон за такого підходу — це вже не дишло. Повернути можна щось реально існуюче. У нас же цінність закону зводиться до цінності паперу, на якому він надрукований.

Правовий нігілізм зростає через брак реальних реформ судової влади. Судових інстанцій стає дедалі більше, правда дорожчає, за підтримки судів процвітає економічне та політичне рейдерство, а заодно і корупція. У центрі уваги опиняються зазвичай найболючіші та, зазначимо, найбільш неурегульовані питання — власності та землі. Очевидно, що неефективна та безвідповідальна судова влада за умов кризи може виявитися дуже небезпечною для самопочуття країни.

Чи варто дивуватися, що за таких розкладів авторитет нинішньої влади в глибокому мінусі на всіх рівнях: як усередині країни, так і зовні. Наші закордонні партнери і на Заході і на Сході просто не знають, із ким конкретно домовлятися, оскільки від різних високих чинів йдуть обіцянки і заяви, які суперечать одна одній. Про який ПДЧ, НАТО, Євросоюз або, навпаки, СНД можна казати, якщо неможливо визначити, куди й навіщо ми йдемо.

Так, кризу влади, що триває з 2007 року, можна назвати проблемою працевлаштування трьох людей — Ющенка, Тимо­шенко і Януковича. Та все-таки не варто зводити все виключно до амбіцій трійці, оскільки вони могли розвинутися до таких масштабів тільки у надзвичайно сприятливому середовищі. А таке середовище з’явилося після введення системи виборів за закритими партійними списками, що підсилило непрозорість формування влади.

Причому, якщо в центрі спробували, хоча й невдало, вибудувати відносини відповідно до принципів політичної реформи 2004 року, то влада на місцях продовжує жити ще в дореформеній системі. І це при тому, що радикально змінилися умови, в яких вони працюють, — як політичні, так і економічні. Замість адекватного і швидкого реагування на проблеми, що виникають, — постійні конфлікти між місцевими державними адміністраціями та радами, дублювання роботи, надмірна політизація, роздуті штати як спосіб працевлаштування партійних активістів і просто «потрібних» людей, і в результаті — тотальна корупція. На додаток до всього плутанина у верхах, яка доходить до смішного, коли, приміром, губернаторам забороняють їздити на засідання уряду або видаються директиви, що суперечать одна одній.

Про необхідність сильної й ефективної державної регіональної політики в Києві перестали навіть згадувати саме тоді, коли така політика потрібна як повітря. Тим паче що галузеве лобі в парламенті набагато сильніше за лобі регіональне, особливо з огляду на те, як багато в законодавчому органі жителів столиці. Сьогодні ж необхідне гнучке поєднання галузевого та регіонального підходів. Економічна криза, як свідчить історичний досвід, руйнує глобальний ринок і породжує прагнення до автаркії. Проте не виключено, що настільки ж згубно вона вплине на внутрішній ринок країни. Можна згадати сумний досвід 90-х, коли місцеві ради вимагали від центральної влади економічної самостійності регіонів, зокрема в податковій сфері. Хто дасть гарантію, що щось подібне не повториться сьогодні?

Економічний сепаратизм за умов політичного хаосу явище більш небезпечне, ніж різноманітні декларації дрібних етнічних товариств. Хто зможе утримати країну від розвалу в умовах бездіяльності влади?

Саме тому необхідно надати конституційному процесу нового імпульсу.

Чи варто це робити саме тепер, у період економічної кризи? — запитають деякі песимісти. Переконаний — саме тепер. Принаймні розпочати.

Події останніх місяців підтвердили, що недосконалість Основного Закону не просто заважає ефективній роботі влади. Вона елементарно створює загрозу національній безпеці країни. І поки ще зберігається загальна керованість державною системою, потрібно цю систему впорядкувати, зробити її більш ефективною, усунути першопричини протиріч.

Більш того, переговори про створення нової коаліції показали, наскільки неефективною є сама система створення більшості саме на основі коаліції фракцій. Ця система дієздатна тільки за умов, коли вибори за закритими партійними списками підкріплюються диктатурою імперативного мандата. Протягом усього періоду дії Конституції зразка 2004 року визначальним у парламенті була не коаліційна, а ситуативна більшість. Якщо політична практика входить у протиріччя із законодавчими, тим паче конституційними, нормами, то необхідно ці норми привести у відповідність із практикою. Як писав Гете: «Суха теорія, мій друже, та зеленіє життя древо».

Зміни до Конституції слід ухвалювати вже після президентських виборів (інакше й не виходить, якщо чітко дотримуватися прописаної процедури), проте на той час має бути проведена необхідна підготовча робота. Безперечно, це буде нелегкий процес, оскільки в ньому братимуть участь політичні сили, кожна з яких має свої розрахунки і на президентську посаду, і на інші посади, і відповідно на себе примірятиме тогу владних повноважень.

Тому для виведення країни із сьогоднішньої масштабної кризи конче потрібен певний консенсус основних політичних гравців. Консенсус не за принципом «як і що дерибанити», а за принципом «як і що робити». Для його пошуку необхідний майданчик. Таким майданчиком могла би стати Національна конституційна рада, природно, не у своєму нинішньому урізаному вигляді.

Тому в сумну річницю слід порушити питання про поновлення роботи Ради, насамперед як загальнонаціональної, а не як пропрезидентської структури.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі