СУЧАСНЕ СУСПІЛЬНЕ І ЦЕРКОВНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ - Політика - dt.ua

СУЧАСНЕ СУСПІЛЬНЕ І ЦЕРКОВНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ

25 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 25 травня-1 червня

У червні Україна зустрічати-ме папу Івана-Павла II. Це перший в історії візит Папи Римського на нашу землю...

Іван Дзюба
Іван Дзюба

У червні Україна зустрічати-
ме папу Івана-Павла II. Це перший в історії візит Папи Римського на нашу землю. І це наша зустріч з великою людиною сучасності, яка заради ідеалу християнського екуменізму робить величезні зусилля для порозуміння з усіма християнськими Церквами й общинами. Ці зусилля варті підтримки й наслідування, особливо у нас, в Україні.

А ще через два місяці, в серпні, святкуватимемо десятиліття події, яка стала поворотним моментом у нашій історії, багато що докорінно змінила в нашому житті, змінила карту Східної Європи, — десятиліття проголошення державної незалежності України.

Десять років — дрібна поділка на шкалі історичного часу, але значуща у вимірах людського життя, а для долі молодої держави часом і вирішальна. Тож із наближенням до цієї дати нам доведеться знову і знову звертатися подумки до уроків першого десятиліття відновленої Української держави. По-різному можна їх оцінювати, але одне є очевидним: Україна відбулася як незалежна держава і остаточно в цьому статусі утвердилася. Цей факт несе в собі великий політичний і емоційний зміст для кожного, хто відчуває себе громадянином України. Адже йдеться про здійснення мрій і надій багатьох поколінь українців, про боротьбу і жертви тисяч і мільйонів патріотів. За державність заплачено дорогою ціною, отож і судити про неї треба за високими критеріями. Тож зрозуміле наше невдоволення якістю нашої держави, якістю життя в ній: це не зовсім та держава, якої ми хотіли.

Але є й іншого роду невдоволення: невдоволення тим, що вона взагалі існує, неприйняття самої її ідеї. З не дуже природної комбінації цих двох протилежних родів невдоволення, в кожному з яких є свій широкий спектр різночитань, і зродилася та суспільно-політична криза, в якій ми, на свій сором і жаль, ідемо до десятиліття державності.

Пусковий механізм кризи спрацював нібито випадково: збіг обставин —зникнення журналіста, драматична безвідповідальність органів слідства і правопорядку, втеча шпигуна і запуск у публічний обіг нібито матеріалів таємного підслуховування. Але за цим збігом випадковостей стоїть грізна закономірність. Маю на увазі не зарубіжну режисуру, яка вгадувалася відразу, але яка є, зрештою, порівняно другорядним суб’єктивним чинником, — маю на увазі вибухонебезпечний комплекс об’єктивних чинників. Ось лише деякі з них: тяжке матеріальне становище більшості населення, кривда соціальної несправедливості і пограбованості; деградація виробничих і культурно-освітніх структур; кадрова закостенілість і ретроградність; тотальна недовіра в суспільстві до влади; постійні прорахунки влади; явна і неявна діяльність деструктивних сил.

Усе це дало одним підставу стверджувати, що ми не маємо української держави, а другим — привід у всіх бідах народу звинувачувати незалежність, усе ставити на карб українству.

Але ж багато наших нинішніх тягот закладено в недавньому минулому. Почати з того, що вся доросла, активна частина населення України — це не люди, які виросли в незалежній Україні, це люди, виховані в радянські часи, в атмосфері радянського життя. Засвоєні ними поняття великою мірою визначають і характер нинішнього українського суспільства. І чиновницьке самодурство та безвідповідальність, і корупція та хабарництво, і хамство, і злочинність, і багато чого іншого, чим ми справедливо обурюємося, — все це перейшло до нас звідти. Тільки там воно приховувалося, а тут, за умов усеприсутності преси, випливло на поверхню. Там воно трохи боялося влади, а тут нічого не боїться і готове саме стати владою.

І народ наш у ході т.зв. реформ та приватизації, яку недарма названо прихватизацією, пограбували ж не якісь націоналісти, чи бандерівці, чи діаспорники, — а та ж радянська партійно-господарська номенклатура, яка ще до розвалу СРСР подбала про своє майбутнє і, починаючи з кінця
80-х років, у Верховній Раді СРСР ухвалила низку законів, які й дали можливість створити механізм переходу державної власності у приватну власність директорів заводів, спритних комсомольських ділків тощо, — тобто механізм пограбування народу.

І на яку б сферу життя ми не подивилися, скрізь побачимо процеси, стартовий майданчик для яких було дбайливо створено ще в радянські часи.

Це, звичайно, не знімає вини з влади, яка оголосила себе українською і взяла на себе відповідальність за стан справ в Україні; не знімає вини і з усіх нас, хто обрав цю владу і на кого вона мала б спиратися.

Влада ця справді була — протягом усіх цих років — і непередбачливою, і непослідовною, і недостатньо компетентною, і більше залежною від егоїстичних інтересів різних кланів, ніж від народу, іменем якого вона урядує. Вона мало що зробила і багато чого не зробила з того, що мала зробити. І вона не зробила головного: не викликала довіри до себе.

Це велика і, може, ключова проблема нашого суспільного життя. Річ у тім, що за сімдесят радянських років процес взаємного очужіння влади і народу зайшов так далеко, що народ втратив не лише всяку довіру до влади, а й будь-яке уявлення про її реальні механізми; це очужіння компенсувалося страхом, який і забезпечував послух.

У пострадянській Україні зник страх перед владою, зник і послух. Треба було завойовувати повагу і довіру — і відчути це як велику проблему, як історичну необхідність. Цього не зрозуміли або виявилися на це нездатними. Нічого не було зроблено для опрозорення механізмів влади, кадрових комбінацій, процедур прийняття рішень, навіть стратегічних. Суспільство ставлять перед доконаними фактами. Більше того, і ці доконані факти від нього часто приховують, особливо коли йдеться про відносини з Росією. Все це призвело до ще більшого очужіння влади і народу. Страху немає, послуху немає, але немає поваги і немає довіри.

Це й вибухнуло т.зв. касетним скандалом та виступами опозиції. Але дивна то була опозиція. Справді серйозна опозиція мусила б дати ґрунтовний аналіз зовнішньої і внутрішньої, економічної, соціальної, культурної політики — і запропонувати свою альтернативу. Цього не було і не могло бути зроблено, бо тодішня опозиція виявилася безпринципним альянсом політиканів, які кожен по-своєму, кожен у своїх інтересах хотіли використати ідеалістичний порив молоді. Виступаючи проти демагогії, аморальності і цинізму влади, опозиція мала б протиставити цьому чесність, адекватність мислення й поведінки, політичну й етичну відповідальність. І цього не сталося. Лідери опозиції оперували гаслами з мінімальним політичним змістом і максимальною емоційною дошкульністю, розрахованими на збудження безконтрольного натовпу. Владу оголошували фашистською, терористичною, диктаторською і т.д., що дуже далеке від тверезої оцінки і є зразком найгіршого гатунку демагогії. Лідери опозиції перед 9-м березня, святим для українців днем пошанування пам’яті Тараса Шевченка, з усіх екранів телевізорів і в листівках погрожували, що не допустять Президента своєї країни і уряд покладати квіти до пам’ятника Шевченкові. Це було неймовірне блюзнірство і провокація. А тепер лідери опозиції запевняють, що вони до цього не причетні, і запевняють, що в усьому винні якісь інші провокатори. Знак цієї опозиції — мегафон, а людина, яка вросла в мегафон, неспроможна ні чути, ні дискутувати.

Результат — сумний. Хотіли об’єднання українських сил, а викликали у відповідь
об’єднання антиукраїнських сил, насамперед у Верховній Раді. Хотіли відставки Кучми, а «добилися» відставки Ющенка. Хотіли прискорити рух до Європи, а прискорили рух до Москви.

І все-таки драматичні дні березня дали принаймні той позитивний результат, що змусили Президента і владу задуматися над серйозністю обстановки, спробувати зрозуміти причини кризи і неприпустимість та небезпечність ігнорування громадської думки, недооцінки або обмеження діяльності засобів масової інформації. Будемо сподіватися, що попереду — глибший процес самокритики і самоочищення влади, хоч поки що цього не бачимо.

Поки що негативні наслідки кризи переважають позитивні. Серед цих негативних наслідків — пониження престижу України в очах світової громадськості; дедалі відвертіший тиск і дедалі брутальніше втручання США і Росії у внутрішні справи послабленої України; зростання дезорієнтації і розчарувань в українському суспільстві.

І серед найгірших наслідків — той, що зазначена хаотична, аморфна і химерна ліво-права опозиція, об’єднана тільки безоглядною ненавистю її лідерів до особи президента Кучми, — розчистила шлях до опозиції потужнішої, організованішої і грізнішої: тієї, яка добивається зміни політичного ладу в Україні, хоч і не говорить про це прямо. Її заповітна мета — повернення України в лоно Російської імперії, але одверто сказати про це сьогодні мало хто наважується, спершу треба завоювати всі вирішальні позиції у владних структурах, що тепер і робиться.

На перший погляд, здається протиприродною коаліція Компартії України з т.зв. олігархами в боротьбі проти уряду Ющенка. Але насправді все логічно. Річ у тім, що в Україні, попри формальну наявність понад ста політичних партій, насправді існують тільки дві великі, не оформлені організаційно, але легко вгадувані партії. Це — партія тих, для кого поняття Україна сповнене величезного історичного і культурного змісту, хто відчуває свою відповідальність за те, щоб цей зміст приростав, а не був затертий бульдозерами нівеляції, щоб український народ сповна реалізував свої творчі сили як самобутня часточка людства. І є інша партія — партія тих, для кого Україна теж, може, й дорога, але дорога лише як географічний простір для їхнього особистого життєвлаштування, кар’єри, зиску. Це, умовно кажучи, різношерста партія, фінансову силу якої становить велика компрадорська буржуазія — т.зв. олігархи — і яка вела шалену боротьбу проти уряду Ющенка. А її лише житейськи-просторова прив’язка до України дозволяє їй легко координувати свої дії з політичними силами колишньої метрополії, включно із залученням їх у пропагандистську кампанію в засобах масової інформації.

На мій погляд, Президент України зробив драматичну помилку, не підтримавши уряд Ющенка — свій уряд. Повалення цього уряду — тяжкий удар для України, а отже — й удар по Президентові.

Суспільно-політична криза в Україні однією зі своїх причин має драматичну недостатність національної консолідованості суспільства, що потребує історичного пояснення.

Землі нашого народу протя-
гом століть перебували у складі різних — причому, що дуже важливо, ворожих одна одній, — імперій. Це були чинники дезінтеграції, що зумовили відмінності в суспільному побуті, культурній пам’яті, розмовній, а почасти й писемній мові, — відмінності, що часом виходили за межі звичайних і плідних для кожного народу регіональних особливостей, які його збагачують. Зрештою, відмінності, хоч часом і виразні, не були настільки органічними, щоб поставити під сумнів етнічну єдність українців: на всіх «землях проживання» вони співали тих самих колядок і щедрівок, дотримувалися тих самих звичаїв, читали або переповідали ті самі вірші Шевченка і вірили в того самого Бога. Але, розділені державними кордонами, й самі про це не завжди знали, що полегшувало колонізаторам справу поділу їх на малоросів і рутенців, потім східняків і західняків, а потім на «совітів» і «бандер». Нині, після більш як півстоліття по возз’єднанні України, немає жодних підстав для взаємного відчуження українців Заходу і Сходу, Півночі і Півдня, але колишні стереотипи, особливо людиноненависницький радянсько-кадебістський стереотип «бандерівця», досі живі на обивательському рівні, — насамперед тому, що їх підживлюють і ними спекулюють політики імперсько-реваншистського гатунку.

Є й інші, може, небезпечніші «розколини» в національному організмі. Це розрив між поколіннями, що має не лише культурно-звичаєвий, а й політичний та світоглядний виміри. Це конфронтація між тими, хто ностальгійно ідеалізує радянське минуле, і тими, хто кляне його. Це, нарешті, найглибша і найнебезпечніша дезінтеграція суспільства — соціально-економічна: маємо вузьке коло узурпаторів основної частини національного багатства, вузенький прошарок людей, які пристосувалися до нових умов життя, і величезну масу людності, вибитої зі звичної колії і дезорієнтованої.

За таких умов важко говорити про шляхи національної консолідації, але ж без неї Україна не відбудеться.

Певну консолідуючу функцію у всякому суспільстві мають здійснювати державні структури. У нас вони цю функцію здійснюють незадовільно — маю на увазі не стільки їхню нездатність угамувати політичні пристрасті деструктивного характеру, скільки принципове самоусунення від збалансування інтересів різних соціальних груп, незацікавленість у створенні механізмів соціальної справедливості.

У демократичних країнах певні суспільні сили можуть консолідуватися навколо потужних політичних партій, які намагаються виступати інтерпретаторами національного інтересу. У нашому ж декласованому і деструктурованому суспільстві партії створюються не на основі спільного масового інтересу, а під нечесні гроші честолюбних скоробагатьків. Є тільки одна масова партія — це КПУ, але її керівництво і досі не хоче і не може розірвати свою імперську пуповину, чесно визнати злочини минулого і ототожнити себе з демократичним майбутнім незалежної України. Виразником не завжди ясних надій значної частини українського народу був Рух, але сьогодні говорити про три чи чотири Рухи можна хіба з великим жалем. Нарощує сили СДПУ(о), але її тверда хода до влади не так консолідує суспільство, як ще більше дезорієнтує, бо за її впевненістю вгадується не велика ідея, а великі гроші, а за настирністю — не загальнонародний, а клановий інтерес, хоч красивих слів, звісно, новоспеченим соціал-демократам не бракує.

У нас не бракує і розмов про національну ідею, яка могла б об’єднати суспільство. Дискутують: є така ідея чи немає, потрібна вона чи не потрібна, якою вона має бути. Але це великою мірою марні дискусії. Адже національна ідея — тобто ідея максимального самовиявлення нації в матеріальній і духовній творчості — утверджується там, де є вже певний «запас», фундамент національного самоусвідомлення. Національна ідея — стимул, який сам потребує стимулювання, і не риторичного, а в цілеспрямованому будівництві національного життя — економічного, освітнього, культурного, політичного.

Чи можуть якусь роль у консолідації українського суспільства відіграти християнські Церкви? Їм личила б велика роль — адже в історії людства, та й в історії України, були періоди, коли саме релігія відігравала організуючу, інтегруючу, націєтворчу роль. Але щоб її виконати, їм, християнським Церквам, слід консолідуватися самим. Їхній розбрат не тільки є глибокою раною на тілі нашого суспільства — він їм самим шкодить, може, більше, ніж вони про те здогадуються. Не тільки простим людям незрозуміло, чому це їх має розділяти любов до єдиного Бога. І багато вчених богословів — і греко-католиків, і православних — переконливо доводять спільність основних догматів та ритуалів, незначний характер відмінностей. Митрополит Андрей, відзначаючи, що «мало який нарід так у релігійному житті поділений, як наш нарід» і що це може довести його до «повної руїни», водночас наголошував: дві церкви «роз’єднують питання, які були актуальні 1000 або 500 років тому», а нині є «дрібницями». У свою чергу, митрополит Іларіон вірив, що як апостол Андрій покликав свого брата Петра, так само православна Церква Христова стане єдиною. А греко-католиків він називав: «наші брати». За цих умов міжконфесійна незгідливість викликає підозру: чи не криються в її глибинах інтереси мирські — майнові, політичні, особисті, — зовнішній тиск, прагнення домінування, тобто мотиви і чинники, далекі від науки Христа?

Особливо ненормальною здається мені — і не тільки мені — ситуація навколо Української Автокефальної Церкви та Української Православної Церкви Київського Патріархату. Я не торкатимуся тут питання про давню і драматичну історію Української автокефалії, що є частиною історії України. Нагадаю лише, що створення і діяльність Української Автокефальної Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріархату — це дуже важливий складовий елемент боротьби українського народу за самоздійснення в незалежній державі. Не розуміти і не визнавати цього, топити питання в казуїстиці канонічності — означає ображати і релігійні, і патріотичні почуття мільйонів людей — вірних цих двох Церков. Для них дискримінація цих двох Церков — свідчення традиційного гегемонізму зарубіжного центру, його політичних амбіцій та економічних апетитів.

Водночас, на мій погляд, некоректною є формула: український народ —православний народ, якою особливо зловживають політики, що хочуть заманити нас у т.зв. слов’янський союз Росії, Білорусі та України, де насправді не було б більшості слов’янських народів, зате було б багато народів неслов’янських. Некоректною є і формула: український народ — християнський народ, тобто з поправкою на кілька мільйонів греко-католиків та протестантів. Бо ж значна частина громадян України — атеїсти або індиферентні до релігії, є й немало мусульман, юдеїв, буддистів та ін. На це також не можна не зважати.

І все-таки, як з огляду на історичну традицію, так і відповідно до нинішніх реальних позицій, у житті суспільства саме християнські Церкви домінуючі і саме на них лягає найбільша відповідальність за долю українського народу.

Після розвалу Радянського Союзу для християнських Церков у цьому регіоні виникла, здавалося б, дуже сприятлива ситуація. Відпали переслідування й обмеження, більше того, недавня дискримінація тепер додавала ореолу гнаності і компенсувалася підвищеним інтересом з боку навіть раніше байдужої публіки. Комплекс вини перед раніше зневаженою церквою привернув до неї частину інтелігенції, серед якої з’явилися і ревні адепти. Деградація і скомпрометованість офіційної компартійної ідеології зумовили світоглядний та ідейний вакуум, і заповнити його найбільше шансів мала християнська віра — принаймні такі настрої набули поширення в суспільстві. Не в останню чергу і влада в Україні — як і в інших пострадянських державах — виявилася зацікавленою в Церкві, розраховуючи на її допомогу в стабілізації суспільства та протидії процесам глибокого морального розкладу і масовізації злочинності.

Якою мірою справдилися ці надії? Мені здається — не дуже великою. Статистика спорудження храмів і зростання кількості прихожан навряд чи може бути достатнім критерієм для оцінки глибини релігійності нашого суспільства. Тут є чинники і популізму, і моди, є імітація кон’юнктурно-престижної поведінки. Та й серед тих, хто щиро вірує, далеко не всі християни в житті, а не лише у храмі. Не ставлячи під сумнів наявність серед вірних багатьох і багатьох чеснотливих, жертовних і доброчинно-діяльних людей, все ж таки доводиться визнати, що активізація діяльності Церков за останнє десятиліття не справила помітного впливу на духовне самопочування та практичну поведінку більшості люду і не поліпшила відчутно моральний клімат у суспільстві. Гірше того: всі форми злочинної та аморальної поведінки зростають, захопивши і колись богобоязливе українське село. Застерігаюся: це не закид Церкві, я просто хочу звернути увагу на безпідставність перебільшення її можливостей. Перекладати на неї всі суспільні надії, всі державні проблеми, всі болячки людства — мабуть, некоректна і марна справа.

Інколи цю, скажемо, безпомічність церкви перед старими й новими виразками нашого суспільства пояснюють тим, що вона була трагічно послаблена в часи тоталітаризму і не встигла ще набути повної сили. Таке пояснення має свої резони, але й воно не все пояснює. Адже на Заході християнські церкви діяли і діють за умов найбільшого сприяння, але вони не змогли протистояти ні зростанню жорстокості та злочинності, ні героїзації проституції та сексуального збоченства, ні поширенню СНІДу, ні потворним і зухвало марнотратним формам самоствердження егоїстичних обранців долі на тлі страждань мільярдів голодних і хворих у світі. Не кажу вже ні про зорієнтованість християнських держав на спрямування основної частини енергії у створення засобів самознищення людства; ні про широко практикований ними бізнес на крові — фактичне заохочення міжнаціональної і міжплемінної різанини в різних частинах світу шляхом продажу зброї; ні про те, що християнський імідж ряду держав не завадив установленню і функціонуванню в них — у різні часи — кривавих диктатур.

Отже, ніде у світі, в жодному суспільстві — і в нашому також —християнство, християнська Церква (чи християнські Церкви), попри всіма, або майже всіма визнаваний високий авторитет, не справляють вирішального впливу на стан справ у цих суспільствах, на соціальну й етичну поведінку людності.

Можливо, одна з причин цього полягає в тому, що християнська віра є справою глибоко особистої відкритості людини Богові, а сучасні технологізовані й інформатизовані суспільства, підвладні маніпулятивним силам великих кількостей, залишають дуже мало простору для особистого вибору, без якого немає християнської спільноти.

Однією з причин можуть бути і труднощі, на які наражається християнська думка перед лицем надзвичайно складних проблем сучасного світу і людського буття й самопізнання. Відомо, що найпростіші відповіді на найскладніші запитання завжди давало й даватиме марновірство, і в цій його зручності для профанної свідомості — його «перевага» над релігією і над наукою, у розгадках якої завжди криються нові загадки.

Хоч віра, марновірство і наука — принципово різні форми, чи якості людської свідомості, межа між ними нечітка й рухлива — принаймні в тому сенсі, що вони не раз заходили, сказати б, на території одна одної. Зокрема, напруженими були стосунки між християнською теологією і світською наукою. Фактично теології доводилося весь час відступати під тиском науки, змінювати свої позиції, шукаючи глибшого узгодження своїх світопояснень з фактами і законами, що їх інтенсивно подавала наука. Нині вже не йдеться про конфронтацію віри й науки, але проблема діалогу та взаємооцінювання залишається. І тут постає запитання: де для християнства межа ортодоксії і де міра гнучкості в прагненні до універсалізму? Як вийти з тієї ситуації, що її розпачливо окреслила ревна католичка Сімона Вейль: «Ніякий діалог глухих не може наблизитися за силою комізму до дебатів сучасного духу і церкви» (Сімона Вейль. Укорінення. Лист до клірика. — К., 1988, с. 198).

Доводиться визнати, що істо-
рія Церкви не вільна від переступів і злочинів проти людяності, а отже, і проти вчення Христа. Досить згадати інквізицію, відьмоборство, індульгенції, хрестові походи, релігійні війни, боротьбу з наукою, аж до публічного спалення великих учених. Хоч і з драматичним запізненням, але католицька Церква все-таки визнала ці свої гріхи і принесла покаяння. Православна Церква нібито не має за собою таких очевидних гріхів, і це звільняє її від покаяння, від обов’язку самокритики. Але насправді це не так. Якщо в Римській імперії «з Бога зробили двійника імператора» (Сімона Вейль), то в Російській — поплічника царя. В історії російської православної Церкви був постійний гріх згоди або й потурання тиранії царів, вона мирилася навіть з блюзнірськими вихватками Петра І, який публічно глумився з релігійних обрядів; зі скандальною діяльністю Распутіна, який помикав Священним Синодом і фактично своєю волею призначав високих ієрархів з числа нікчем; вона благословляла кріпацтво і загарбницькі війни (це останнє вона чинить і сьогодні в Чечні); вона жорстоко насильницькими — тобто далекими від християнських — методами насаджувала православ’я серед десятків народів Поволжя, Північного Кавказу, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу й Півночі. Вичерпну оцінку цьому антихристиянському злочину офіційної російської Церкви дав ще понад 150 років тому великий християнин Тарас Шевченко у поемі «Кавказ»:

До нас в науку! ми навчим,

По чому хліб і сіль по чім!

Ми християне: храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

За кого ж ти розіп’явся

Христе, сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини... чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню

кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!

 

Втім, це можна прямо адресувати і тим західним церквам, які вільно чи невільно сприяли винищенню автохтонних народів і культур в обох Америках і чия місіонерська діяльність в Африці й Азії теж далеко не завжди була бездоганною. До речі, чимало авторитетних дослідників давно і переконливо довели високий рівень моралі тих первісних народів, яких цивілізували християнські держави, — деякі з них не знали ні вбивства людини людиною, ні крадійства, ні інших злочинів, характерних для цивілізації. Отож християнство не можна вважати єдиним носієм гуманістичної моральності.

Що ж до російської православної Церкви, то за нею ще один особливий гріх перед Україною — це її величезний внесок у справу русифікації України. Про це багато і переконливо сказала українська класична література. Протягом XVIII і XIX ст. казенна російська православна Церква помітно знизила якість традиційного релігійного життя українського народу.

Ще однією підставою для скептичного ставлення української патріотичної інтелігенції до російської православної Церкви був низький не лише загальнокультурний, а й богословський рівень значної, коли не переважної, частини священнослужителів. Сам обер-прокурор Священного Синода Побєдоносцев свідчив: «Наше духовенство повчає мало і рідко. Для неписьменного народу Біблії не існує. У віддалених районах країни народ не розуміє буквально ані слова з того, що говориться під час молебня, не розуміє навіть змісту «Отче наш». Ця молитва часто промовляється із спотвореннями, які цілком змінюють її смисл».

Труднощі розуміння богослужінь не в останню чергу пов’язані з їх мовою. Не випадково протягом історії християнства більшість Церков переходили на рідні мови народів, а Біблію перекладено десятками мов світу. Це цілком відповідає і Христовому напученню апостолам, і науковим уявленням про те, що в мові концентрується сутність буття людини та історичного буття нації, що мова — основа їхньої самоідентифікації. Сучасна філософія і культурологія зайвий раз підтвердили те, що ще наприкінці XVIII ст. висловив Йоганн-Готфрід Гердер: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілені всі надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбавити народ мови — означає позбавити його єдиного вічного добра». А позбавити вічного добра, додам від себе, означає позбавити Бога.

Ось чому таку гіркоту і біль викликає у багатьох українців позиція тих Церков, які під різними приводами відмовляються від української мови богослужіння. І це тоді, коли в Україні є великий досвід літургійного та ритуального використання української мови, якою і нині користуються УГКЦ, УАІЩ, УПЦ Київського патріархату, багато протестантських общин, почасти і в Римо-Католицькій Церкві; коли є українською мовою низка перекладів Біблії, велика бібліотека богословських праць; коли українська мова під пером поетів, прозаїків, публіцистів, науковців, особливо в XX ст., досягла того рівня й досконалості, що може виразити будь-які висоти й будь-які нюанси людської думки і почуття.

Роздрібненості, зовнішній залежності і занепадові українських церков давно пропонується альтернатива — об’єднання їх у помісній соборній українській Церкві. Упертий спротив такому об’єднанню не тільки суперечить історичній перспективі нашої держави — він виглядає і дедалі більше виглядатиме провінційним анахронізмом на тлі широкого екуменічного руху в світі. Рух цей виник як протидія занепадові християнської релігійності, поширенню байдужості до релігії й атеїзму, як інструмент употужнення впливу християнства на життя людства, — не в останню чергу у зв’язку з втратою позицій внаслідок експансії нехристиянських конфесій, які, до речі, також стимулюють процеси своєї інтеграції — згадаймо створення Всесвітнього братства буддистів, Всесвітнього ісламського конгресу.

Соціально-етичне вчення
християнства, попри незмінне визнання фундаментальних заповідей Христових, насправді переживало протягом двох тисячоліть постійну і глибоку еволюцію. Сьогодні воно — у всіх своїх відмінах — дуже далеке від наївного комунізму первісних християнських общин (виняток тут становить яскрава група симпатиків комуністичної ідеї XX ст., на зразок архієпископа Кентерберійського Х’юлетта Джонсона, який доводив євангельське походження теоретичної обіцянки комунізму: «Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами»). Воно мовчазним чином обійшло відому засторогу: «Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Боже»; воно давно вже перестало бути релігією пригноблених і гнаних, більше того, бували часи й ситуації, коли воно ставало релігією гнобителів і гонителів. Водночас у ньому, чи то як спалах первісного євангельського стимулу, чи то як відповідь християнської совісті на картину страждань трудової маси, постійно виникали соціальне чутливі течії — від давніх єресей до богословських теорій, які прагнули гнучкіше реагувати на гуманістичні ідеології свого часу; від різних «оновленських» рухів до модерних «теології революції», «теології визволення» тощо. І хоча такі течії не вписуються в християнську ортодоксію, але, на погляд мирянина, вони дають їй добрий урок — урок небайдужості до проблем соціально або національно ущемлених людей, урок активного співчуття стражденним.

Уже давно християнські Церкви стривожені поширенням ідей та осередків т.зв. нетрадиційних і екзотичних релігій, нерідко програючи їм у впливі, зокрема на молодь. Причини тут різноманітні: в одних випадках когось зваблює спрощеність або, навпаки, театральна вигадливість ритуалів цих релігій; у других — містична таємничість або позірна софікованість; у третіх — більша пристосованість до сучасного побуту і популярних інтелектуальних або мнимоінтелектуальних уявлень про світ, інколи й просто снобізм. Не знаю, як реагує на агресію цих релігій чи напіврелігій католицька Церква, але православні Церкви, мені здається, обмежуються формальним засудженням і компрометацією, що мало сприймається заангажованою аудиторією, — оскільки потрібна розвиненіша філософська й етична аргументація.

Те ж саме стосується і того широкого кола світоглядних та моральних позицій, які охоплюють не завжди відповідним терміном «атеїзм».

Лев Толстой спитав Максима Горького: «Чи вірите Ви в Бога?» Горький відповів: «Ні». На що Толстой заперечив: «Ви кажете «ні», і Вам дійсно здається, що ні, а насправді Ви вірите. Про це говорить кожне слово, написане Вами. Правда не в тому, що людина говорить або уявляє про себе, а в тому, що вона собою являє. Вся Ваша істота говорить мені про те, що Ви вірите в Бога». Настоятель Кентерберійського собору Х’юлетт Джонсон, який зацитував цю розмову, підкреслює, що в християнстві вирішальний критерій поведінки, а не формальної віри: «Чи нагодував ти голодного, чи напоїв спраглого, чи дав притулок подорожньому, чи одягнув нагого, — ось критерій Ісуса, той критерій, за яким, у кінцевому підсумку, судитимуть про нас». І нагадує слова пророка Міхея: «Чого вимагає від тебе Господь — тільки чинити справедливо, любити справи милосердя і смиренномудро ходити перед Богом твоїм».

Наївно думати, що атеїзм нових часів — плід якоїсь великої диявольської інтриги. Він виник з об’єктивних труднощів світопояснення, можливо — з якихось вад людського духу, але далеко не в останню чергу — з помилок і переступів Церкви, з кричущої невідповідності багатьох її служителів своєму призначенню. В арсеналі атеїзму — не лише примітивні поглумки та невігластво, а й мучення совісті, високі злети філософської думки. Християнство в Україні не може їх ігнорувати, — вони потребують адекватної відповіді. Сучасна християнська думка в Україні не може ігнорувати і того величезного масиву неатеїстичної критики церковної практики, яка нагромаджена у світовій культурі.

Християнським Церквам в Україні не обійтися без глибокої і суворої самокритики, якщо вони хочуть бути на висоті тієї місії, якої жде від них Україна.

Не обійтися і без активного включення в пошук усім християнством відповідей на грізні запитання, які ставить перед людством III тисячоліття.

У XXI століття людство входить не лише з великою продукційною потугою та великими амбіціями науково-технологічного порядку, а й під знаком грізних глобальних проблем, пов’язаних з характером цивілізаційного процесу, ламанням традиційних поведінкових установок, банкрутством багатьох світоглядів і багатьох гуманістичних ілюзій, величезними масштабами ротації людських мас, ідей, культурних і антикультурних цінностей, стереотипів поведінки; зі страхітливими технологічними проривами в сліпі кути людського розвитку, з ціннісним нігілізмом, що набирає значення симптому соціальної патології.

Ці планетарного масштабу виклики історії, на які сукупна свідомість людства шукає і, певно, знаходитиме якісь відповіді, постають і перед Україною. Але Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами XX і XXI століть, а й з проблемами, що перейшли з XVII століття, з XVIII століття, з XIX століття. Проблемне поле української нації виглядає розлогішим і складнішого рельєфу, ніж у більшості модерних націй.

Тут вистачить роботи і політикам, і громадським діячам, і науковцям, і всім людям доброї волі; тут неозоре поле і для християнської думки, для подвигу Церкви.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво