Стратегія стримування?

Поділитися
Уперше протягом усієї історії арабсько-ізраїльського конфлікту ряд арабських держав, серед яких ...

Уперше протягом усієї історії арабсько-ізраїльського конфлікту ряд арабських держав, серед яких такі впливові країни, як Єгипет, Саудівська Аравія і Йорданія, прямо засудили арабську організацію «Хезболла» за розв’язання війни в Лівані. Лідери цих країн фактично солідаризувалися з позицією президента США Джорджа Буша, який стверджував, що події в Лівані нагадують спробу Дамаска повернути свої позиції в цій країні. Опосередковано ці заяви надали Ізраїлю (уперше!!!) карт-бланш на ліквідацію радикального шиїтського угруповання. Проте замість локальної військової операції Ізраїль розпочав масовані бомбардування всієї території Лівану, планомірно знищуючи інфраструктуру цієї країни. Такий поворот подій виявився вельми неприємним фактом для політичного керівництва арабських країн, змушених реагувати на негативну реакцію свого населення. Прикладом зміни тональності у виступах арабських політиків слугує заява короля Саудівської Аравії Абдалли про загрозу початку нової світової війни, якщо Ізраїль не припинить агресії проти палестинського і ліванського народів.

Тим часом сирійсько-іранська тема на тлі ескалації конфлікту і далі залишається ключовою в численних виступах світових політиків. Зі зверненнями на адресу Сирії виступили прем’єр-міністр Італії Романо Проді і комісар ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки Хав’єр Солана. Зокрема останній під час спільної прес-конференції з міністром закордонних справ Ізраїлю Ципі Лівні в Єрусалимі звернувся безпосередньо до тих, хто «має вплив» на шиїтський рух «Хезболла», з проханням допомогти розв’язати цю проблему якомога швидше. Неважко зрозуміти, що під евфемізмом «ті, хто має вплив» малися на увазі знову ж таки Сирія та Іран. Міністр закордонних справ Великобританії Маргарет Беккетт звинуватила ці країни в дестабілізації ситуації на Близькому Сході і наголосила, що ізраїльсько-ліванська криза на руку Тегерану. Примітно, що на міжнародну конференцію, присвячену близькосхідній кризі, яка відбулася 26 липня в Римі, не були запрошені ні Сирія, ні Іран, хоча генеральний секретар ООН Кофі Аннан неодноразово підкреслював важливість участі цих країн у врегулюванні конфлікту.

На тлі такої одностайної критики у ЗМІ з’являються повідомлення про наявність так званої пакетної угоди, запропонованої через дипломатичні канали Дамаска європейськими країнами і Сполученими Штатами. Згідно з цими пропозиціями Сирія має намір відмовитися від будь-якого втручання у внутрішні справи Лівану, справити позитивний тиск на «Хезболлу» і ХАМАС і всіляко сприяти врегулюванню кризи. В обмін на це Дамаску обіцяють зняти санкції, можливість розширення співробітництва з ЄС і США, а також сприяння у налагодженні переговорного процесу між Сирією та Ізраїлем щодо Голанських висот, які останній захопив і анексував у результаті війни 1967 року. І хоча реакція Сирії на цю пропозицію ще не відома, наважимося припустити, що на цьому етапі конфлікту вона буде радше негативною.

Яка ж роль Сирії у цьому конфлікті? Чи справді сирійський президент здатний чинити тиск, як цього від нього вимагають і, найголовніше, чи буде цей тиск сприйнятий «Хезболлою»? Якщо так, то за яких умов сирійці підуть на такий крок?

Як і за часів Хафіза Асада, батька теперішнього президента, у Сирії цінуються стабільність і порядок, а ключовим завданням залишається збереження влади правлячого клану — алавітської меншості. Не менш важливим складником сирійської ідеології є впевненість у тому, що велика Сирія, яка колись включала теперішні Ліван, Сирію, Ізраїль, Палестину та Йорданію, але після Першої світової війни була розірвана англійськими та французькими колонізаторами, буде рано або пізно відновлена. Тому кожен, хто сприяє цій меті, автоматично перетворюється на союзника, а хто перешкоджає — на ворога.

З огляду на цей ідеологічний концепт неважко зрозуміти, чому Організація звільнення Палестини (ОЗП) в очах сирійського керівництва була недружньою організацією і Ясір Арафат так само. Палестинський націоналізм не мав нічого спільного з ідеєю великої Сирії. Примітний факт: 1976 року сирійці, увійшовши до Лівану, підтримали християн і виступили проти палестинців. Мало того, Дамаск усіляко сприяв розколу ОЗП і ФАТХу, а після укладення угод в Осло 1992 року прихистив у себе так званий «Фронт відмови» — палестинські організації, які виступили проти визнання Ізраїлю.

Після розпаду Радянського Союзу (вірного союзника Сирії) і війни в Перській затоці сирійське керівництво зробило ставку на поліпшення відносин із США. Участь Сирії у мирному процесі на початку 90-х років за формулою «мир в обмін на території» поклав початок переговорам між Тель-Авівом і Дамаском про повернення Голанських висот і підписання мирного договору. Залишається тільки гадати, існувала на той момент реальна можливість дійти згоди чи ні, але після вбивства прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина ізраїльтяни втратили інтерес до цієї ідеї, і вона знову актуалізувалася лише наприкінці дев’яностих років за часів прем’єрства Егуда Барака. Відомо, що однією з ключових умов такої угоди з боку Дамаска мало бути виведення сирійських військ із Лівану і відмова від підтримки «Хезболли». Для Хафіза Асада умова про вихід із Лівану була неприйнятною. Втім, Ізраїль цілком улаштовував статус-кво: Голани в Ізраїлі, сирійці в Лівані. Проблема була лише в «Хезболлі».

Після смерті Хафіза Асада в 2000 році позиції Сирії на близькосхідній арені тимчасово ослабли. На відміну від батька, політика Башара Асада вважається негнучкою. Йому все ж таки вдалося поступово відновити авторитет країни, майстерно використовуючи прорахунки своїх суперників. Ведучи тонку подвійну гру і виступаючи як посередник між усіма зацікавленими сторонами, Сирія забезпечила собі стійке становище. З одного боку, вона надала Ірану шанс збільшити свій вплив на територіях, населених шиїтами, зміцнюючи тим самим найважливіший для себе стратегічний союз із Тегераном; з іншого боку — позиціонуючи себе як ключового гравця у спробах сунітів обмежити шиїтський вплив, Дамаск насолоджується зростанням потоку інвестицій із країн Перської затоки. Три роки тому президент Сирії обіцяв тодішньому держсекретареві США Коліну Пауелу закрити закордонний офіс ХАМАС. Проте у відповідь із високих кабінетів Вашингтона і Тель-Авіва не прозвучало навіть натяку на поновлення переговорів. Ізраїльтяни, зайняті вирішенням палестинського питання, прогаяли момент і проігнорували сигнали, що надходили з Дамаска.

Після перемоги ХАМАС на парламентських виборах у Палестині закордонне представництво цього руху, очолюване одіозним Халедом Машалом, перетворилося з неприємного тягаря на важливий політичний козир, що дав змогу Дамаску відігравати одну з ключових ролей в ізраїльсько-палестинському врегулюванні. Директор політичного бюро ХАМАС, власне, виявився заручником сирійського президента. Асад, на думку сирійських експертів, опікуватиметься Машалом доти, доки той дає йому можливість впливати і підтверджує його значущість на близькосхідній арені. Недарма останнім часом почастішали заяви, що доля палестинського питання вирішується не в Рамаллі, а в Дамаску.

Ключовим питанням останніх днів залишається ступінь залучення Сирії в конфлікт між «Хезболлою» та Ізраїлем. Незважаючи на заяви, що прозвучали в останні дні з вуст ізраїльських політиків, про те, що сирійської території не атакуватимуть, небезпека втягування Дамаска в конфлікт залишається. Є думка, що Дамаск і Тегеран координують дії «Хезболли», спостерігаючи за розвитком подій із безпечної відстані.

Справді, іранське керівництво не приховує своїх симпатій до «Хезболли» і надає цьому рухові різноманітну ідеологічну, політичну, фінансову та військову допомогу. Про це красномовно свідчить той факт, що лави шиїтської міліції мають на озброєнні ракетні установки, виготовлені в Ірані. Сирія, яка підтримує союзницькі відносини з Іраном, в особі «Хезболли» має надійного союзника, який репрезентує, власне, інтереси Дамаска в Лівані після виходу сирійської армії з цієї країни 2005 року.

Більшість аналітиків погоджуються з тим, що небезпека поширення конфлікту на сирійську територію невисока. По-перше, Сирія не має бажання розділити долю Лівану і опинитися під ударом, що може спричинити ослаблення правлячого режиму. По-друге, Сирія та Іран зацікавлені в ескалації конфлікту до певного градуса і на строго обмеженій території. Вони чудово розуміють, що в разі прямої участі цих країн у конфлікті, на допомогу їм ніхто не прийде. Тому вони радше утримаються від участі в безпосередніх діях, віддаючи перевагу веденню війни by proxy (за дорученням). Крім того, вони хотіли б скористатися можливостями для реалізації своїх планів, що відкриваються саме тепер.

Експерти вже звернули увагу на зв’язок між іранською ядерною програмою і початком бойових дій «Хезболли» проти Ізраїлю. Не виключено, що в такий спосіб Тегеран реалізовує свою стратегію стримування США та їхніх союзників, демонструючи останнім ціну можливої війни. Крім цього, Іран активно залучений у переговори між сунітською та шиїтською громадами Іраку, намагаючись замість деструктивної тактики «Аль-Каїди» реалізувати ідею спільної боротьби проти окупаційних військ. І, треба зазначити, в Тегерана є вагомі аргументи.

У свою чергу Сирія може виступити посередником у врегулюванні ліванської кризи лише за певних умов. Насамперед ідеться про припинення діяльності комісії з розслідування вбивства екс-прем’єра Лівану Рафіка Харірі й відмови від притягнення винних у цьому злочині до відповідальності. Остання умова стала, до речі, предметом серйозних дискусій між керівництвом «Хезболли» і прем’єр-міністром Лівану Фуадом Сініором під час переговорів щодо створення урядової коаліції і підтримання миру вздовж кордону з Ізраїлем. Майстерно використовуючи розбіжності між США і Росією щодо низки ключових міжнародних проблем, Сирія забезпечила собі достатнє поле для маневру. Розширення сирійсько-російського співробітництва, зокрема й у військово-технічній сфері (ходять чутки навіть про створення російської військово-морської бази в м. Тартусі на кордоні з Ліваном), дасть змогу цій країні уникнути ролі міжнародного ізгоя. У свою чергу, в державному департаменті з жалем констатують, що Сполучені Штати не мають серйозних важелів впливу на сирійців. «Ми і так застосували проти Сирії різноманітні санкції», — говорить чиновник держдепу. Слідуючи цій логіці, США, якщо хочуть досягнути результату, мають відмовитися від планів силового тиску на Сирію. Поки що таких намірів не видно.

Та якщо припустити, що Сирія погодилася натиснути на «Хезболлу», наскільки результативним буде цей тиск? Здається, не варто перебільшувати такі можливості. Будь-яке дипломатичне рішення, досягнуте після припинення вогню, має пройти через політичні жорна ліванського політикуму і, врешті-решт, дістати схвалення «Хезболли». Така угода може бути досягнута лише в процесі внутрішньоліванських переговорів, коли будь-яке втручання інтерпретуватиметься як національне зрадництво. Навіть якщо вздовж кордону з Ізраїлем будуть розташовані додаткові підрозділи миротворців ООН, усе одно необхідне схвалення шейха Хасана Насралли, лідера «Хезболли». У протилежному разі ці війська опиняться під загрозою постійного конфлікту з «Хезболлою».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі