Стратегія стратегії — ноу-хау від НАЕК «Енергоатом»

На робочому засіданні в Кабінеті міністрів України, яке відбулося 3 липня під головуванням віце-прем’єр-міністра України Андрія Клюєва, обговорювався проект «Стратегії розвитку ядерно-енергетичного комплексу України до 2030 року».

Відомо, що під час обговорення документ був розкритикований з боку представників не лише Держатомрегулювання — органу державного регулювання ядерної і радіаційної безпеки, а й представників Мінпаливенерго, до сфери управління якого належить НАЕК «Енергоатом». І авторам документа було запропоновано його докорінно переробити. Проте критичні зауваження високопосадовців не завадили керівництву НАЕК «Енергоатом» уже 6 липня провести гучну інформаційну кампанію щодо презентації цього сирого документа з використанням друкованих і електронних ЗМІ.

Здавалося б, дивна історія — невже міністерство до винесення цього проекту на робоче засідання в КМУ не могло домогтися від керівництва «Енергоатому» врахування своїх зауважень? Адже саме Мінпаливенерго відповідно до свого становища, затвердженого постановою уряду №1540 від 2 листопада 2006 року, «є основним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому комплексах». Отож серед покладених на нього завдань і визначена розробка «концепції і цільових програм перспективного розвитку паливно-енергетичного комплексу».

Зважаючи на все, міністерство не бачило, а можливо, й не могло бачити, проекту документа. Щось вочевидь не так у «мінпаливному королівстві», і цей випадок доповнює перелік фактів, які свідчать про відсутність жорсткої державної управлінської вертикалі у сфері ядерно-енергопромислового комплексу і зайвої самостійності керівництва дер­жавних компаній цієї галузі, зокрема й у питаннях міждержавних відносин.

Анонсувалося, що проект стратегії розроблений НАЕК «Енергоатом» разом із Державним науково-інженерним центром з контролю й аварійного реагування (ДНІЦКАР) на виконання постанови КМУ №456 від 14 березня 2007 року.

У пункті 7 цієї постанови сказано: «Концерну («Укратомпром». — О.Д.) у тримісячний термін розробити проект Стратегії розвитку підприємств атомно-промислового комплексу і ядерно-паливного циклу на період до 2030 року і подати його на затвердження в КМУ». Нагадаємо, що вже існує «Енергетична стратегія України до 2030 й наступні роки», затверджена розпорядженням КМУ №145-р від 15.03.2006 р., у якій є спеціальний розділ IV «Стратегія розвитку ядерної енергетики», який містить і питання розвитку ядерно-паливного циклу в Україні.

Кабмін цілком логічно давав завдання керівництву державного концерну «Укратомпром», затверджуючи його статут, у рамках діючої «Енергетичної стратегії» розробити щось на кшталт, як модно нині говорити, дорожньої карти розвитку всіх підприємств, які входять до цього концерну. Очевидно, передбачалося, що в документі для кожного з підприємств будуть чітко окреслені завдання і цілі, яких слід досягти, із розбивкою за роками; основні заходи, які потрібно реалізувати для їхнього досягнення, і орієнтовна сума фінансового забезпечення; джерела фінансування для кожного конкретного підприємства. Все це мало робитися на основі системного підходу і з огляду на завдання концерну, як відомо, створеного «з метою забезпечення захисту інтересів держави у процесі реформування й удосконалення управління атомно-промисловим комплексом шляхом об’єднання його учасників із централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної й іншої діяльності; для об’єднання виробничих, наукових і комерційних інтересів учасників; для забезпечення загальних економічних і соціальних завдань…», як визначено у його статуті.

Фактично ж відбувається підміна документів і на робоче засідання в Кабмін подається новий варіант «Стратегії розвитку ядерно-енергетичного комплексу», який до того ж суперечать окремим принциповим положенням як самої «Енергетичної стратегії України до 2030 року», так і іншого урядового документа, затвердженого розпорядженням КМУ №436-р від 27 липня 2006 р., а саме: «Плану заходів на 2006—2010 роки щодо реалізації «Енергетичної стратегії України на період до 2030 року». ДНІЦКАР же продемонстрував, як він уміє продати ту саму, по суті, роботу кілька разів, внісши текстові зміни, які змінюють всю ідеологію діючої «Енергетичної стратегії України». Адже саме його співробітники готували розділ IV в останньому документі.

З того, що сталося, можна зробити такі висновки. По-перше, керівництво держконцерну «Укратомпром», яке водночас керує і НАЕК «Енергоатом», не дуже уявляє собі, як усім цим господарством управляти й яким чином поетапно досягти цілей, визначених в «Енергетичній стратегії України», коли воно збирається, звичайно, їх досягати, у чому є обгрунтовані сумніви. А по-друге, воно намагається більш пізнім документом (якщо його прийме уряд) підкоригувати діючу «Енергетичну стратегію України до 2030 року» на користь енергетичної політики Росії і її підприємств ядерно-енергопромислового комплексу.

Наприклад, у запропонованому НАЕК «Енергоатом» проекті стратегії йдеться про «завершення будівництва енергоблоків №3, 4 Хмельницької АЕС типу ВВЕР за корпоративної участі РФ», і «будівництво енергоблоку №4 на Південноукраїнській АЕС типу PWR (водо-водяний реактор під тиском західного дизайну. — О.Д.) за корпоративної іноземної участі (США, ЄС, Південна Корея)». А тим часом у пункті 18 розділу ІІІ згаданого вище «Плану заходів на 2006—2010 роки щодо реалізації «Енергетичної стратегії України на період до 2030 року» прямо написано: «Підготовка і проведення тендерів на визначення постачальника, типу реакторної установки для енергоблоків №3 і №4 ХАЕС — III квартал 2007 р.». Третій квартал у зеніті, але щось не чутно про оголошення згаданого тендера. Хоча держконцерн «Укратомпром» і НАЕК «Енергоатом» як державні компанії просто зобов’язані проводити тендери на закупівлю товарів, робіт і послуг відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

Але що закон для сьогоднішнього менеджменту «Укратомпрому» — НАЕК «Енергоатом»? Керівництво цих компаній з легкістю підмінює не лише документи, а й поняття, наприклад, замість диверсифікації постачань ядерного палива як однієї з обов’язкових умов забезпечення енергетичної безпеки України, що визначено в Стратегії національної безпеки України, затвердженої указом президента від 12 лютого 2007 року, воно записує у своєму проекті «Стратегії розвитку ядерно-енергетичного комплексу на період до 2030 року»: «диверсифікація впроваджуваних рішень (?!!)». Це як розуміти? ХАЕС на корпоративних засадах віддамо росіянам, тому що ця АЕС розташована близько до кордону, і РФ зможе експортувати частину енергії, яка належить їй, в країни ЄС, а Південноукраїнською АЕС, так тому й бути, частково поступимося іншим інвесторам?

Що ж до розділу проекту «Стратегії...» «Забезпечення ядерним паливом», то введення в експлуатацію промислового комплексу з відпрацювання Новокостянтинівського родовища передбачається однозначно «за участі РФ (переважно для потреб АЕС України)», а модернізація виробничого устаткування, введення в експлуатацію нижніх горизонтів і подальшого відпрацювання запасів Ватутінського, Мічурінського й інших родовищ — «за корпоративної участі вітчизняних та іноземних інвесторів (переважно для поповнення резерву уранового концентрату та ринкового збуту надлишків)».

Якщо врахувати, що Новокостянтинівське родовище, за прогнозами, дасть першу продукцію у вигляді уранового концентрату 2008 року, і туди вкладено вже досить велику суму грошей із держбюджету України, то, як ви гадаєте, вигідно буде росіянам брати участь у створенні спільного підприємства на базі саме цього родовища? Адже уранова сировина їм конче потрібна саме тепер, оскільки корпорація ТВЕЛ здійснює 17% усіх продажів свіжого ядерного палива у світі, а урану власного видобутку в РФ бракує. А інші іноземні інвестори почекають — вкладатимуть гроші в наші уранові виробництва зараз, але поки «Укратомпром» не створить річного резерву свіжого палива й уранового концентрату (за їхніми планами, на це піде три-чотири роки), вивозити уранову сировину з України вони не зможуть.

Що глибше вчитуєшся у проект стратегії, витвореної у НАЕК «Енергоатом», то більше переконуєшся в тому, що справжні наміри авторів випирають із тексту — хоч як вони намагаються їх приховати — точнісінько за теорією дідуся Фрейда. Те, що Україна має брати участь як засновник Міжнародного центру зі збагачення урану в м.Ангарськ (РФ), начебто вже сумнівів ні в кого не викликає. Як ось раптом у проекті стратегії з’являється положення про «корпоративну участь у створенні потужностей із фабрикації тепловидільних збірок (ТВЗ) для реакторів на кшталт ВВЕР у м.Новосибірськ, РФ, за участі вітчизняних суб’єктів у виробництві комплектуючих».

Як же це виходить? У чинній «Енергетичній стратегії України до 2030 року» йдеться про створення заводу з фабрикації тепловидільних збірок на нашій території, оскільки в нас є цирконієві руди, ми вміємо робити сплави з цирконію і навіть прокат, тільки треба відродити ці виробництва. За великим рахунком, саме для відродження підприємств ядерно-паливного циклу України і створювався державний концерн «Укратомпром», щоб максимально ефективно використовувати всі сировинні, виробничі та науково-технічні ресурси, які має у своєму розпорядженні Україна для забезпечення ядерно-паливного циклу, враховуючи основні тренди у сфері нерозповсюдження ядерної зброї. А в Росії немає цирконію, і ми їй поставляємо його концентрат, з якого там виготовляються ті самі сплави, прокат і кінцеві вироби — ТВЗ, які Україна й купує, витрачаючи щороку дедалі більше фінансових ресурсів, оскільки РФ підвищує ціни не лише на газ.

Усі країни намагаються продавати не сировину, а продукцію з нього вищого переділу. Цим шляхом іде Казахстан, який має на своїй території багаті запаси уранової руди. Але серед найближчих завдань державної компанії «Казатомпром» — торгувати на світовому ядерному ринку урановою продукцією із вищим переділом, в ідеалі — готовими тепловидільними збірками. Саме це послугувало стимулом для приєднання Казахстану до проекту створення Міжнародного центру зі збагачення урану в Ангарську. Саме цим пояснюється спроба «Казатомпрому» купити 10% акцій американської компанії «Вестінгауз», яка виробляє ядерне паливо, зокрема для російських атомних реакторів типу ВВЕР-1000.

А згідно з проектом стратегії імені Андрія Деркача ми, як і раніше, поставлятимемо цирконієвий концентрат до РФ, остаточно занапастимо цирконієву металургію України і не створимо заводу з фабрикації свіжого ядерного палива, а отже, і додаткових робочих місць. Цікаво, як остання обставина поєднується із соціалістичною ідеологією партії, за квотою якої він і здобув цю таку «омріяну» ним посаду?

Які ж цілі ставить сьогодні перед собою топ-менеджмент «Укратомпрому»? Якщо проаналізувати заяви керівників концерну, можна виділити ключове «послання», що озвучується в різних контекстах і різних варіаціях, — тільки якнайшвидша корпоратизація підприємств, що входять до «Укратомпрому» (і насамперед НАЕК «Енергоатом»), створить перспективу здійснення багатьох планів, тільки вона розширить можливості концерну щодо залучення фінансових ресурсів. Начебто логічно, але насторожують кілька моментів.

По-перше, виникають сумніви у профпридатності головного «корпоратизатора» концерну й одночасно експлуатуючої організації — першого віце-президента з економічного розвитку та корпоратизації НАЕК «Енергоатом», члена наглядової ради держконцерну «Укратомпром» М.Константинова, який на засіданні журналістів Клубу ядерної преси 21 червня заявив, що «регіональні підрозділи Українського бюро технічної інвентаризації оцінюють можливість паспортизації (інвентаризації? — О.Д.) підприємств, що входять до складу державної корпорації «Укратомпром», протягом півтора-двох років». На його переконання, «БТІ є єдиною структурою, яка має право законно займатися такою діяльністю, але досвіду роботи з такими великими обсягами в нього немає. Багато з нас мали справу з БТІ, оформлюючи документи на власну квартиру. А тут — одна з найбільших компаній країни». Кінець цитати.

Отже, любі читачі, інвентаризація власності державних підприємств в Україні здійснюється відповідно до «Положення про інвентаризацію власності державних підприємств, що приватизуються (корпоратизуються)», затвердженого постановою КМУ №158 від 2 березня 1993 р., і проводиться за «Методикою проведення інвентаризації об’єктів державної власності», затвердженої знову ж таки постановою КМУ №1121 від 30 листопада 2005 р.

Відповідно до цих документів, інвентаризація держмайна здійснюється за рішенням відповідного органу державної влади (у даному разі — Мінпаливенерго України, оскільки «Укратомпром» йому підпорядковується). Для проведення інвентаризації створюється спеціальна комісія наказом Фонду держмайна, голову інвентаризаційної комісії також призначає ФДМ. Тобто про БТІ в цих нормативно-правових актах ані слова!

По-друге, в українських реаліях корпоратизація держпідприємств може мати наслідком тіньову приватизацію і втрату контролю держави над активами підприємств, що мають стратегічне значення для забезпечення енергетичної безпеки країни. Схеми давно і добре відпрацьовані (додаткова емісія з розмиванням державної частки, продаж акцій, приватизація менеджментом, рейдерство і нескінченні суди із найменшого приводу). І процес уже пішов.

Так, іще не встиг «Укратомпром» презентувати широкому загалові та рідному урядові Стратегію розвитку підприємств, які входять до концерну, та організувати належним чином роботу цього концерну, як наприкінці квітня стало відомо, що генеральний проектувальник усіх українських атомних енергоблоків ВАТ «Науково-дослідний інститут — Київський «Енергопроект» змінив акціонерів, продавши частину своїх акцій російському ВАТ «Группа Е4» і ЗАТ «Капітал-інвест», що діяло в інтересах «Групи». На двох вони сконцентрували 49,99% акцій, але не зупинилися на досягнутому і продовжують скуповувати акції у фізичних осіб. Фактично Україна продала свого проектувальника АЕС російським конкурентам.

У травні російське підприємство «Гидромашсервис», яке входить у концерн «Гидравлические машины и системы» (Москва), купило 40% акцій Науково-дослідного і проектно-конструкторського інституту атомного й енергетичного насособудування (м. Суми), додавши їх до 8% акцій, які в нього вже були.

Наприкінці червня російська компанія «Силовые машини» купила понад 80% акцій ЗАТ «Трудовий колектив «Харківський науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут «Енергопроект». Це ЗАТ володіє 30% акцій харківського «Енергопроекту» й поки що перебуває під контролем нашої дер­жави. Підкреслюю: поки що...

Лихі язики подейкують, що продаж росіянам акцій київського «Енергопроекту» менеджментом цього інституту відбувався під тиском керівництва НАЕК «Енергоатом» і «Укратомпрому». А тепер підрахуємо.

А.Деркач заявив, що київський «Енергопроект» буде генеральним проектувальником нових енергоблоків №3 і №4 ХАЕС. Вартість кожного з них, якщо це, за планами НАЕК, будуть російські ВВЕР-1000, становить близько 1,5 млрд. дол. (це стало відомо після перемоги російського «Атомстройэкспорта» у тендері на будівництво АЕС «Белене» у Болгарії, тобто відповідає світовому рівню цін на реактори такого типу). У світовій практиці вартість проекту становить 10% від вартості будівництва, тобто за проектування тільки цих двох атомних енергоблоків проектувальник може отримати до 300 млн. дол.

Крім того, РФ сама має масштабні плани розвитку своєї ядерної енергетики (побудувати до 40 атомних енергоблоків) і планує брати участь у міжнародних тендерах на будівництво АЕС за кордоном (в Індії, Китаї, Білорусі, інших країнах — ідеться про 30—40 атомних енергоблоків). Проектних потужностей у самій РФ явно не вистачатиме, і київський «Енергопроект» сміливо може розраховувати на замовлення від «Росатома» на проекти АЕС як для РФ, так і для інших країн. Не можу погодитися з думкою В.Броннікова, народного депутата V скликання, що продаж російським структурам акцій українських «Енергопроектів» дозволить забезпечити їх замовленнями. Вони були б ними забезпечені і без продажу акцій. Тим більше що, як для проектного інституту, київський «Енергопроект» мав непогані прибутки і без таких великих замовлень, як проект АЕС. За підсумками 2005 року, вони становили 38 млн. грн., а 2004-го — 53 млн. грн.

Таким чином, тенденція розвитку подій цілком зрозуміла. А саме: Російська Федерація на системній основі швидко й нахраписто реалізує політику встановлення контролю над підприємствами, державна частка активів яких повинна перебувати в управлінні держконцерну «Укратомпром» відповідно до постанови КМУ №1854 від 29 грудня 2006 р. Російські компанії повною мірою використовують відсутність законодавчої бази в Україні щодо особливостей управління активами та власністю підприємств, які входять у ядерно-енергопромисловий комплекс України (що мала б передбачати, зокрема, й наявність у фінансових планах підприємств концерну статті на викуп акцій у міноритарних акціонерів ВАТ для формування контрольного пакета акцій державою). А також успішно й ефективно користуються послугами проросійського атомного лобі в українському уряді.

Насамкінець зазначу, що В.Янукович і А.Клюєв, виявляється, люди незлопам’ятні, оскільки призначили А.Деркача на посаду президента НАЕК «Енергоатом» (і навіть включили його у свій партійний список під №96 на дострокові вибори у ВР!), попри те, що восени 2004 року, дійшовши до Верховного суду України, А.Деркач виграв справу про бездіяльність уряду В.Януковича на ниві забезпечення ядерної та радіаційної безпеки через невиконання низки важливих програм у сфері ядерної енергетики. Серед іншого, керівництво КМУ обвинувачувалося в неправильній кадровій політиці у зв’язку з призначенням керівником НАЕК «Енергоатом» С.Тулуба, більше обізнаного з вуглевидобувною промисловістю, який і «завалив», на думку позивача, виконання низки програм, зокрема «Комплексної програми модернізації і підвищення безпеки енергоблоків атомних електростанцій», «Комплексної програми робіт із продовження терміну експлуатації енергоблоків атомних електростанцій» та ін.

Доля дала шанс «суперпрофесіоналові» А.Деркачу, як він себе останнім часом називає, довести на ділі свій професіоналізм у ядерній енергетиці. Чи поліпшилася ситуація з виконанням важливих для ядерної енергетики України програм? На жаль, результати невтішні, судячи з рішень колегії Державного комітету ядерного регулювання України від 25 січня і 24 квітня 2007 року. В них, зокрема, констатується, що «зрив термінів виконання плану-графіка на 2006 рік із реалізації організаційно-технічних заходів, розробленого для виконання «Концепції підвищення безпеки діючих енергоблоків атомних станцій»... свідчить про неефективність наявної системи управління і системи інженерно-технічної підтримки НАЕК «Енергоатом»; нездатність експлуатуючої організації спланувати роботи з виконання плану-графіка на короткостроковий період (один рік)».

Ще гірша ситуація з виконанням «Комплексної програми робіт із продовження терміну експлуатації енергоблоків атомних електростанцій» і пов’язаною з нею «Програмою кваліфікації устаткування АЕС». Колегія ДКЯР відзначила у своєму рішенні, що виявлено «серйозні недоліки в організації, управлінні і контролі за виконанням робіт із продовження термінів експлуатації енергоблоків №1 і №2 РАЕС», а також що «зрив термінів виконання «Програми робіт із кваліфікації устаткування АЕС України» може призвести до «неможливості продовжити експлуатацію на понадпроектний термін енергоблоків №1, 2 РАЕС і №1 ПУАЕС до дат, визначених у «Енергетичній стратегії України до 2030 року». Роботу НАЕК «Енергоатом» із реалізації зазначених програм визнано незадовільною.

Чи може одна людина, яка не має досвіду керівництва великими колективами, адекватно впорюватися з роботою, очолюючи одночасно найбільший за активами державний концерн України «Укратомпром» та ще одну велику держкомпанію, котра дає країні 50% електроенергії, — НАЕК «Енергоатом»? А ці ж компанії мають стратегічно важливе значення для енергетичної безпеки нашої держави. А якщо це до того ж суперечить положенням постанови КМУ №245 від 3 квітня 1993 р. «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств і організацій», у якій визначено, що керівники державних підприємств не мають права працювати за сумісництвом (крім наукової, викладаць­кої та творчої діяльності), — то відповідь на це запитання абсолютно ясна.

Ще рік такої «успішної» роботи із «захисту інтересів держави у процесі реформування й удосконалення управління атомно-промисловим комплексом» — і підприємства України в цій галузі будуть філіями російського концерну «Атомпром», а мрія керівника Федерального агентства з атомної енергії РФ С.Кириєнка щодо відновлення технологічних ланцюжків колишнього Мінсередмашу СРСР збудеться остаточно.