Страшна історія «лікаря» Джексона і містера Х - Політика - dt.ua

Страшна історія «лікаря» Джексона і містера Х

10 липня, 2009, 16:27 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

Майкл Джексон помер ще 25 червня (2009 року), але тіло його «живе». Тіло як доказ його великої слави. Його затребуваність стала особливо значимою тієї миті, коли бунтівливий дух, який давно відлетів, мав би вгамуватися...

Майкл Джексон помер ще 25 червня (2009 року), але тіло його «живе». Тіло як доказ його великої слави. Його затребуваність стала особливо значимою тієї миті, коли бунтівливий дух, який давно відлетів, мав би вгамуватися. Але непоховане тіло знову в хіт-парадах. Чому так? І чи надовго? На ці запитання відповідають у всьому світі третій тиждень, причому невтомно — сподобалося.

CNN, Evronews, Reuters — і всі-всі-всі — продовжують реаліті-гру «Довгі проводи». Зал Staples Center у Лос-Анджелесі став днями головною трагікомічною сценою вселенського масштабу. Там встановили його труну, позолочену. Там усе в жалобних тонах. І там же — часто миготять радісні обличчя на тлі пісень «на біс». У частини телеаудиторії виникло внутрішнє побоювання: хоч би на цю труну хтось не скочив і не розпочалися ще й танці...

Популярну передачу «Прощання з «королем» подивилося тільки у США близько 31 млн. глядачів. Трохи менше, ніж про Діану, але теж успіх.

По ходу церемоніалу жваво продаються його давні альбоми. Платівки 80—90-х займають першу десятку Billboard. А фанати поп-ікони скачують мільйони-мільйони його пісень.

Життя все-таки вдалося. І всі ми — живі свідки якоїсь унікальної технології — «життя після смерті». Тому що істерія навколо труни — явний елемент заданої програми. Якщо забули, тепер нагадали про... пігулки, які забили шлунок. Пробіркових дітей, нічим не схожих на колись смаглявого тата...

На цьому ж тлі — вороння (любимої рідні) навколо чужої «здобичі», його мільйонів.

Світ захлинаючись тільки й говорить про нескінченну любов до нього — вчора, сьогодні, завжди. Але світ нахабно бреше. 2000-ні не були «озвучені» саундтреком його нових мелодій і болем його мученицького тембру... Який іноді скидався на рик пораненого звіра, крик чайки, а іноді — й відверту істерику глибоко хворої людини, ще за життя перетвореної на «мумію».

У 2000-х його вже, практично, не слухали. Але про нього «чули»...

«Десятилітку» нового століття, що ось-ось спливе, він був не співаком, не чоловіком, не секс-символом (про що просто безумно помислити), а саме «мумією» — «містером Х». Істотою без жодних людських проявів: якщо й любив дітей, то дивною любов’ю.

На «авансцені» у ці роки — лише кошмарна пластика, неживе обличчя, інвалідний візок. І ще величезна територія його нездорової «дитячої» мрії — цей Неверленд, який більше скидається на божевільню для маніяка-одиночки.

Була очевидною і відсутність його живого інтересу до модних музичних стилів (на відміну від невгамовної Мадонни).

Недавня спроба організувати «прощальний тур» — швидше спосіб покрити борги, ніж бажання віддатися музиці.

Квитки, втім, розхапали: йшли прощатися...

Хоча він помер не 25 червня (2009 року), а раніше, раніше і ще раніше. Геніальна музикальна істота ніби заздалегідь занурилася в пітьму Аїда, за власним бажанням. Наче згадав назву свого першого сольного альбому — «Я зобов’язаний бути там». «Там» — це в пітьмі, де зірки яскравіше сяють.

Тепер — після офіційних похорон — і розпочалися зйомки очікуваного фільму «Мумія повертається»: з усіма відомими лініями.

…А ось не мумією, а живим він усе-таки був? І коли? Тоді, коли для мільйонів-мільйонів у 80-х став не тільки втіленням «американської мрії» (темний хлопчик «узяв» цей світлий світ), а лікарем, цілителем. Постійно розворушував — лікував — своєю дикою енергією ті ж таки мільйони, не давав сумувати, отямитися. Лікував переважно жахливу хворобу межі століть — безнадійність.

Славу й культопоклоніння приносять йому не піар-технології, а ней­мовірна музикальність, нелюдсь­ка пластичність, сценічна інфернальність. І та ж таки безбожно неприборкана енергетика, яка у 2000-х уже вичерпалася — час усе-таки.

У зв’язку з ним нечасто помічають одну важливу «фіш­ку». Великі артисти шоу-бізу, як пра­вило, грають на «іден­тифікацію»: переломлення особистого образу в образі сценічному. Преслі, Сінатра, Піаф, «Бітли» чи й досі бадьорий архетип пострадянської естради («так, як усі...»). А цей — не «як усі», він «від зворотного». На глядача вихлюпувався фонтан його інопланетної самовпевненості, агресії, всепереможності. І відразу ж у своїх численних відео та концертних ескападах він позначив, що живе не серед землян, а у своєму кошмарненькому «Трилері». І тільки вовкулаки — його найкращі друзі.

А ось у житті приватному — це клубок болю, комплексів, фобій, маній (втім, про все вже написано).

Давно на землі — не 80-ті, не 90-ті. Безглузді 2000-ні шлакують організм людства свіжими музичними токсинами. Але, безперечно, фізична смерть цього 50-літнього хлопця, вселенська істерика навколо похорон — це ще й прощання певної частини активного людства з власним дитинством... Де він був однією з головних «іграшок». Де співав «Біллі Джин» чи приголомшував «місячною ходою». І в усьому своєму переможному, але трагічному блиску здавався ірреальним утіленням дитинства, яке, здавалося, не закінчиться ніколи. Закінчилося. Проте «довгі проводи» (з діленням спадщини, новими заробітками на імені й т.п.) тривають. Бо тіло не в землі, а у «справі». Недаремно кості кинуті у гру.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво