Країна культивованого непрофесіоналізму, або «Неготові зовсім»

Недавно правоохоронні органи, спецслужба, МНС та інші відомства ефектно продемонстрували закордонним гостям свою здатність протистояти терористичним намірам у рамках навчань «Дон­бас-антитерор-2011», приурочених Євро-2012. А через кілька днів після цього лицедійства в Одеській області операція із затримання на трасі справжніх кілерів закінчилася розстрілом співробітників міліції як мішеней. Двоє загинули, ще четверо були поранені. Того разу бандити пішли без втрат. Подаль­ший розвиток подій підтвердив: те, що сталося, не випадковість, а закономірність.

Згодом, намагаючись пояснити «інцидент», посадові особи розповідали, що, за даними зов­нішнього спостереження, кілери зброї не мали. Не вдаючись у под­робиці, звідки взялася така впевненість (адже подія відбувалася не в лазні), зазначимо, що кілери, зокрема й чеченські, за визначенням заслуговують серйоз­нішого до себе ставлення, ніж те, яке було продемонстроване з боку правоохоронних органів.

Навіть виїжджаючи за сигналізацією, тобто потенційно ризикуючи нарватися хіба що на квартирних злодіїв, співробітники екіпіруються надійніше, ніж екіпірувалися того разу міліціонери перед зустріччю з особливо небезпечними злочинцями. Як заявив одеським ЗМІ комвзводу «Беркуту», брати на спецоперацію автоматичну зброю міліціонерам заборонили…

21-річний беркутівець і 40-річний працівник ДАІ, котрі, вочевидь, опинилися під обстрілом уперше в житті, не були ні адекватно озброєні, ні прикриті колегами, всупереч азам мілі­цейської науки.

Не менше запитань викликають і подальші «військові дії» в районі готелю, де згодом були виявлені злочинці, котрі вбили міліціонерів. Масована операція закінчилася загибеллю двох злочинців. До речі, чи був третій, не зрозуміло. А якщо, як заявляють, був, то зовсім уже незрозуміло, як він примудрився прослизнути крізь щільне оточення? Адже в операції брали участь три сот­ні профі…

У контексті святкової показухи, згаданої на початку статті, відпрацьовувалися питання взає­модії різних служб антитерористичної спрямованості не тільки України, а й інших держав. Там усе вийшло. А ось підрозділи, які прибули до Одеси, навіть забезпечити собі єдиний зв’язок не змогли. Під час штурму кілерів, що «окопалися», між спецпід­розділами «Сокола» (МВС) і «Альфи» (СБУ) не було цієї найпершої умови успішної взаємодії. Тільки завдяки щасливій випадковості ніхто з працівників «Сокола» не загинув під «дружнім вогнем» працівників «Аль­фи». Ось такий антитерор.

Дуже пощастило, що з якихось причин злочинці не взяли заручників. Хоча в цьому випадку безпорадність правоохоронців не виявилася фатальною.

Головний чинник, який забез­печує успіх таких операцій - рап­товість, -- був втрачений. По­дивитися, як у реальному жит­ті, а не в кіно, спецпідрозділ «Сокіл» влітає у вікна і знешкоджує супротивника, ґавам, серед яких бу­ло чимало представників чеченсь­кої діаспори, так і не вдалося. Зате показали справжню війну з використанням гранатометів. Знаття б, звідки така рідкісна, як на нинішні часи, рішучість…

У щільно заселеному районі противника знищували в спосіб, доречний і виправданий в умовах війни або надзвичайного стану. Мабуть, надивилися фільмів про чеченську війну. Установку на знищення не скасували навіть після того, як один зі злочинців залишив готель, опинившись по­за укриттям. Його могли спробувати взяти живим, тим більше що, за словами очевидців, він був поранений і кричав, що здається… Але вчинили в дусі законів шаріату.

Ця операція з самого початку мало скидалася на хірургічні, виважені дії еліти спецназу. Мо­же, її назвали «Шквал вогню» чи «Буря в пустелі», а тому намагалися відповідати, однак убили ос­таннього кілера не прицільними пострілами, а поливаючи чергами з десятка автоматів. І чомусь нікого не зацікавила можли­вість спробувати захопити злочинця й отримати відповіді на запитання: чиї замовлення виконувалися впродовж трьох років на території нашої держави; кого вбивали; де брали зброю?

Відповіді на ці запитання набагато важливіші, ніж ліквідація кілерів, оскільки невідомим залишається замовник, який знай­де собі нових найманців. Зали­шаються потенційні жертви, яких можна було б хоч спробувати врятувати. Однак проведення спецоперації таким чином, аби встановити весь злочинний ланцюг, а не тільки знищити виконавців, потребує відповідного рівня оперативного мислення, високого професіоналізму. А їх, як ще раз підтвердила ця операція, у керівництва правоохоронних органів немає. Та й не пот­рібні вони, потрібне зовсім інше: повна лояльність, відданість одній людині.

Помстившись у міру сил та можливостей за своїх (що похвально у принципі, але не в такому виконанні), щоб уникнути наслідків бездарної операції, яка закінчилася загибеллю співробітників та обвинуваченнями в неадекватності «маленької переможної війни» реальній загрозі, міліцейське керівництво розгорнуло цинічну кампанію на свій захист.

За повідомленнями інформагентств, загиблі міліціонери представлені (очевидно, як виняток, - не за гроші, що велика рідкість у наш час) до звання «Героя України». Питання - за що? Адже їм не дали можливості боротися зі злочинцями й героїчно загинути. Їх підставили, прирекли стати жертвами, дозволивши бути безславно розстріляними на посту!

Звісно, держава зобов’язана забезпечити майбутнє родинам працівників, котрі загинули під час виконання. Але представляти їх до такого високого звання підстав немає жодних, якщо не вважати такою інстинкт самозбереження міліцейського начальства. Бо ж якщо бійці - герої, то ніби й начальство на своєму місці ще посидить. А на таких місцях один день рік годує.

Ця безглузда трагедія, для науки іншим, мала поховати в «братській могилі» кар’єри цілого ряду міліцейських «полководців», зокрема й тих, у чиєму прямому підпорядкуванні перебували загиблі.

Що ж стосується глобальної операції в дусі воєнного часу, то, з огляду на масштабність задіяних сил та рівень, на якому приймалися відповідні рішення, - це вже пряма відповідальність міністра внутрішніх справ, який, на його ж власне визнання, стягнув сили з усієї України. А також керівника СБУ, оскільки скомандувати задіяти спецпідрозділ «Альфа» має право тільки він. Можна переконливо стверджувати: якби таке сталося в демократичній правовій державі, керівник правоохоронного відомства вже наступного дня позбувся б своєї посади.

Що ж стосується реальної відповідальності решти начальників, причетних до цієї ганьби, тут слід враховувати одеську специфіку. Бути призначеним туди на керівну посаду - це все одно що зірвати джек-пот. Різниця лише в тому, що з призначеннями випадковість виключається повністю. Зате якщо протримався з півроку на посту, відпливаєш на хорошій яхті і, в принципі, можеш уже не працювати. Кажуть, у цей регіон список відповідних призначень складено наперед. Бідні туди не потраплять у принципі, а для багатих професіоналізм не відіграє вирішального значення, хоча, звісно, бажаний… Відповідно, такі дорогі погони не зривають просто так, через загибель кількох людей.

Міліцейський главк Одесь­кої області очолює товариш, який останні 14 років трудився в податковій міліції та на митниці. Не інакше як профі.

Безперечно, у тому, що сталося, винні не тільки конкретні чиновники - винна вся порочна система правоохоронних органів, яка неухильно деградує останні 20 років: «кооператив» із вибивання грошей не здатний забезпечувати безпеку співвітчизникам. Але ж цього не скажеш на виправдання. Тому днями (що характерно, під час парламентських слухань «Про реформування системи органів МВС України і впровадження європейських стандартів») міністр внутрішніх справ А. Могильов із сарказмом зазначив, що коли 2005 року до керівництва міліцією прийшли «спеціалісти», то в «Беркуті» було ліквідовано штурмові підрозділи, і тоді «вилучили всю серйозну зброю - вибухівку, гранатомети». «І під ту «революційну хвилю» якихось змін із «Беркута» зробили ППС (патрульно-постову службу. - Ред.)», - додав він. За словами міністра, це одна з причин «тієї трагедії, яка сталася в Одесі». А.Могильов підкреслив, що впродовж усіх цих років «було ліквідоване навчання проведення спецоперацій, і зрештою до проявів тероризму наші підрозділи виявилися неготовими зовсім. А Луценко всю зброю забрав із собою в СІЗО...»

Вищий пілотаж чиновницької логіки, чи не так? Цілком імовірно, що Луценко міг підмахнути відповідний папірець. А міг взагалі не знати про існування цих штурмових підрозділів. Але це ж не якийсь «лівий» цивільний «спеціаліст», а найсправжнісінький кар’єрний міліціонер Могильов, мабуть, забув, скільки часу він сам обіймає посаду міністра внутрішніх справ! І що за цей час, у перерві між іншими, більш важливими справами, можна було приділити увагу й такому другорядному питанню, як боєздатність та озброєння дорученої йому армії. І вдосконалювати майстерність «Беркута» не тільки на цивільних. Штур­мових підрозділів йому бракує! У нас що, маленький «зоопарк» - більше десятка спецпідрозділів зі звіриними назвами? Що, немає «Сокола» - спецпідрозділу департаменту боротьби з організованою злочинністю МВС України, призначеного для захоплення особливо небезпечних злочинців, визволення заручників, силової підтримки заходів підрозділів БОЗ, укомплектованого переважно офіцерами? Їх також Луценко в СІЗО із собою забрав? Чи тому, що справи екс-міністра розсипаються, вирішили «шити» йому одеський інцидент і пособництво кілерам із близького зарубіжжя?

Тим часом, хоч би якими негарними були такі «відмазки», за великим рахунком, річ не в Могильові. Бо ситуація, що закономірно призвела до одеської трагедії, склалася задовго до нього. Могильов міг змінити якісь речі, однак не систему й традиції - не для того був покликаний. Такі трагедії траплялися і раніше за попередників. Одну з них «Дзеркало тижня» описало ще у вересні 2006 року («Людина без зброї»). Тоді в Києві під час затримання небезпечного злочинця було вбито офіцера міліції Анатолія Лавриненка. Затримуваний підозрювався в убивстві. Але бойової зброї співробітникам не видали, хоч до операції готувалися заздалегідь: було задіяно близько десятка оперів, і жоден із них не мав вогнепальної зброї. Переслідуючи підозрюваного, два офіцери відкрили вогонь із «пристроїв для відстрілу гумових куль». Кулі досягли цілі. І якби вони були не гумові, опер напевно б жив. У нього залишилося двоє дітей.

Відтоді нічого не змінилося. А що могло змінитися, якщо навіть такі приклади нікого не вчать? Тоді начальство прикрилося, заднім числом оформивши, тобто сфальсифікувавши, дозвіл на постійне носіння вогнепальної зброї. Для Лавриненка - посмертно. В останньому випадку вирішили діяти інакше: жертв зробити героями, але про всяк випадок усе повісити на Луценка. Все одно сидить…

Могильов поки що теж сидить. У своєму кріслі. А «Сокіл» (республіканського рівня) - еліта спецназу - навіть не має власного спортзалу. Тренуються в підвалі, схожому на той, із якого, коли хтось пам’ятає, вийшли перші бандити незалежної України. Окрім того, «соколи» відточують свою майстерність… у шкільному тирі. На активні заняття, спаринги начальство дивиться косо. Адже при цьому неминучі травми, розтяжки, а отже боєць може виявитися непридатним до «основної роботи»: охорони офісів та бізнесменів. А це гроші, і всі тепер на таких підробітках…

Проте, можливо, найбільш наочною ілюстрацією стану справ у правоохоронних органах, втім - як і в силових структурах взагалі, може слугувати вже звична обстановка на полігонах. Там заможні цивільні стріляють, кидають ножі і навіть їздять у танках. Інколи приїжджають із дамами, які спостерігають за молодецтвом віддалік. Менти і військові - переважно в обслузі: щитки підправити чи ще що по господарству потрібно. У тому, що були стрільби, відвідування басейну тощо, вони тільки регулярно розписуються на папері…

В академії МВС, там, де готують майбутній офіцерський корпус, є акуратненькі, пофарбовані літак і вагон. Кажуть, їх тепер не використовують за призначенням як тренажери. Їх показують гостям… Звісно, тепер актуальніше тренуватися на моделі офісу і відпрацьовувати швидке розкриття сейфів… Курсанти не просто не тренуються на макетах - кажуть, їх навіть на смузі перешкод не ганяють: і не постраждає ніхто, і реманент краще збережеться. Так готують зміну старшому поколінню правоохоронців, серед яких уже сьогодні майже не залишилося професіоналів. Для тих, хто і міг би працювати, і хоче, немає ні умов, ні нормальної, законної мотивації. А люди, які приходять у систему, що називається правоохоронною, але насправді призначена для отримання грошей, не захистять ні громадян, ні режим.

Втім, що, власне, дає нам підстави очікувати від них професіоналізму, вимагати його і покладатися на їхній захист? Більшість їх - такі самі, як більшість нас у нашій країні культивованого непрофесіоналізму.

Лікар, який вступив до вузу за гроші й закінчив його за підношення, не зможе допомогти, хоч ти скільки йому заплати. Хто не знає, як важко знайти сьогодні іншого лікаря? Безграмотний учитель, який адекватно оцінює дитину тільки за адекватну винагороду. Багато інших залишилося? Журналіст, якому все одно, чи журналіст, який небезкорисливо видає чиїсь зливання інформації за власні розслідування. Таких тисячі проти сотні профі.

Усім нам так бракує справжнього професіоналізму одне одного. Ми так наполегливо й часто вимагаємо його від інших і рідко - від себе. Якісно, сумлінно, чесно виконувати свої повсякденні, маленькі, рутинні завдання - це непросто. Але без цього не вижити ні одному, ні всім. Наша країна тримається переважно на професіоналах радянських часів і на багато чому іншому тих самих років випуску: від АЕС і хімзаводів до каналізації. Але колись ці труби стомляться, і ми, в буквальному значенні, опинимося по вуха в субстанції, яку поки що згадуємо, фігурально і ємно характеризуючи своє незадоволення життям. Навіть у столиці час від часу машини стали цілком іти під дірявий асфальт. Проте це ще навіть не початок. Уся ця морально й фізично застаріла спадщина, яка виявилася неоціненною і на якій ми паразитували 20 років, не вкладаючи в неї нічого, одного разу обвалиться. Нас неминуче чекає епоха техногенних катастроф. Де специ, які сьогодні тримають руку на пульсі й будуть готові запропонувати реальний план порятунку?

Справжній професіоналізм, власне, неможливий без самоповаги. Але є цілий список професій, куди в нашій державі з такими настроями краще не потикатися. Служба в міліції належить до них. Безліч «успішних адвокатів» виключно передають гроші від клієнта судді й не вміють грамотно скласти позов. Суддів уже «випускають» із вбудованою в організм слухавкою. Їм навіть телефонувати не треба, така чутлива мембрана, яка ловить імпульси згори.

Усе спотворено до невпізнанності. Зникло поняття престижу, якщо конкретна діяльність не пов’язана прямо з отриманням дивідендів. Атрофоване поняття сорому збереглося лише в одному контексті - бути бідним. Покоління, яке приходить на зміну старшим, сприймає теперішній стан речей як єдино можливий, як норму. Втім, не все. Цвіт молоді все-таки навчається і хоче жити інакше. Але не тут.

Професіоналізм громадян - одна з опор держави. Але за останні 20 років втратило сенс поняття «державний інтерес». Є тільки «теми», сьогодні це «єдине вікно» на одеській митниці, Євро-2012 і безліч інших. Є приватновласницькі інтереси державних чиновників, які переважають розміром держбюджет. Робити все це та багато іншого їм дозволяє населення території, якому з усіх ознак держави залишили тільки апарат примусу. Це населення не поспішає оформитися в народ, сказати «Досить!» і наполягти на своєму. А тому й політиків-професіо­налів, які мислять не лише тактичними категоріями виборів, а глобальними, стратегічними категоріями, ми поки що, мабуть, не заслужили.

Залишиться після нас щось, крім наслідків операції «Шквал вогню» в усіх сферах? Хоч щось, здатне давати користь нащадкам десятки років?

Олександра ПРИМАЧЕНКО