Сто на сто по-чеськи

Четвертого жовтня нижня палата чеського парламенту висловила вотум недовіри урядові Мірека Тополанека. І хоча цей політичний акт не супроводжувався масовими маніфестаціями чи заворушеннями, ЗМІ прокотилася хвиля коментарів, лейтмотивом яких було: Центральна Європа таки захворіла на політичну лихоманку. Про ситуацію в Польщі та Угорщині «ДТ» вже докладно писало. На часі спробувати зрозуміти, що відбувається у Чехії. Але перед тим кілька слів про країну.

Десятимільйонна Чеська Республіка по праву вважається однією з найуспішніших серед групи держав, які протягом останнього двадцятиріччя подолали шлях від Варшавського договору та РЕВ до ЄС і НАТО. ВВП на душу населення на рівні $ 19 500 (для порівняння, в Україні — $ 7 200, у Польщі — $ 13 300) ставить Чехію за цим важливим макроекономічним показником на четверте місце серед новачків ЄС після Словенії, Мальти та Кіпру, але трохи вище за Португалію, яка приєдналася до Євросоюзу ще 20 років тому. За темпами щорічного зростання ВВП (2005 року — 6 %) Чехія поступається в Євросоюзі хіба що балтійським країнам та Кіпру. Розподіл праці у країні цілком європейський: 4 % працездатної людності зайняті в сільському господарстві, 38 % — у промисловості та 58 % — у сфері послуг. Під час радикальних економічних, політичних та соціальних трансформацій зберіг свої позиції чеський ВПК: країна впевнено входить до 15 провідних експортерів озброєнь у світі. Нарешті, мінімальна зарплата на рівні 7 660 чеських крон (що дорівнює приблизно 264 євро і є одним із найкращих показників серед новачків ЄС), запроваджена з 1 січня нинішнього року, доповнює цю оптимістичну картину.

Заради справедливості слід згадати, що у приватних розмовах чехи часто скаржаться — мовляв, весь серйозний бізнес у країні контролюють не вони: навіть відомі національні бренди, як-от Шкода, Пільзнер, Кохінор та Бехеровка, скупили транснаціональні корпорації чи просто багатші західні сусіди з Євросоюзу. Але, вочевидь, така ціна форсованого входження у глобальні ринки: нічого з цим не вдієш.

Звідки ж політична криза, що триває в Чехії від червневих парламентських виборів цього року, якщо у країні наче все гаразд? Аби відповісти на це запитання, ми маємо бодай побіжно зануритися у новітню політичну історію країни та проаналізувати деякі особливості її конституційного устрою. Почнемо з другого.

Чеська Республіка — парламентська демократія. Двопалатний парламент складається з палати депутатів, до складу якої входять 200 парламентарів, котрих на 4 роки обирають за пропорційним принципом, та сенату, що складається з 81 сенатора, яких обирають за мажоритарною системою на 6 років, з ротацією кожних два роки третини членів палати. Президента обирає парламент на спільному засіданні обох палат абсолютною більшістю голосів усіх депутатів та всіх сенаторів (у разі проведення другого туру — абсолютною більшістю голосів присутніх депутатів та сенаторів, у третьому турі — простою більшістю голосів членів кожної з палат). Термін президентських повноважень — 5 років. Президент призначає прем’єр-міністра та, за його поданням, інших членів уряду.

Новопризначений уряд має отримати вотум довіри нижньої палати протягом 30 днів із часу його призначення. Для висловлення такого вотуму потрібна більшість голосів усіх членів палати, тобто, щонайменше, 101 голос. Якщо уряд не отримує вотуму довіри, він подає у відставку. Процедура починається спочатку. Якщо нижня палата двічі поспіль не висловила довіру урядам, які затвердив президент, втретє глава держави призначає прем’єр-міністра за поданням спікера палати представників. Президент має право розпустити нижню палату, якщо вона не висловить вотум довіри урядові, голова якого призначений за поданням спікера цієї палати.

У цілому слід констатувати, що хоча чеський президент і є слабшою політичною постаттю, ніж його український колега, у ситуації, коли сили в парламенті розподілені «фіфті-фіфті», саме він стає ключовим політичним гравцем у країні. А цього разу саме так і склалося. Хоча направду коріння чеської парламентської кризи слід шукати у 2003 році, коли пішов із посади глави держави легендарний Вацлав Гавел. У результаті складних перемовин на президента було обрано першого некомуністичного прем’єр-міністра незалежної Чехословаччини, на той час лідера Громадянсько-демократичної партії (ГДП) та відомого європесиміста Вацлава Клауса. Тоді в Чехії склалася унікальна ситуація, коли більшість у парламенті становила ліва коаліція соціал-демократів, християнських демократів та Союзу свободи, що й формувала уряд, а главою держави став представник опозиційної ГДП. Нічого не нагадує?..

Відтак у парламенті та, відповідно, в уряді Чехії панували ліві сили (хоча їхні уряди і не відзначалися тривалістю перебування у владі), а главою держави був правий консерватор. Протягом трьох років у чеських соціал-демократів (найбільшої лівої партії, навколо якої формувалася коаліція) змінилося три лідери, кожен із яких встиг побувати у прем’єрському кріслі. Однак на червневих виборах перемогу святкувала ГДП, що набрала 35 % голосів і провела до нижньої палати парламенту найбільше депутатів, отримавши 81 мандат. Також до палати представників потрапили соціал-демократи — 32 % (74 мандати), комуністи — 13 % (26 мандатів), християнські демократи — 7 % (13 мандатів) та зелені — 6 % (6 мандатів). Правда, коли перше сп’яніння від перемоги минуло, з’ясувалося, що в парламенті ліві (соціал-демократи та комуністи) і праві й центристи (ГДП, християнські демократи та зелені) мають однакову кількість голосів.

Більше двох місяців після виборів у Чехії панувала політична невизначеність, доки 16 серпня Вацлав Клаус не призначив прем’єр-міністром лідера ГДП Мірека Тополанека. Ще півмісяця новопризначений глава уряду підбирав собі кабінет, до якого увійшли 9 членів його рідної партії та шість безпартійних міністрів. Показово, що в цей час ледве не сформувалась альтернативна парламентська більшість, оскільки лідер соціал-демократів (ЧСДП) Їржи Пароубек домовився було з лідером християнських демократів (ХДС) Мирославом Калоусеком про створення коаліції разом із комуністами. Однак місцеві осередки ХДС як один виступили проти союзу з Комуністичною партією Чехії та Моравії (КПЧМ) і примусили Калоусека скласти повноваження лідера ХДС, а угоду, яку він
уклав із потенційними соратниками за коаліцією, визнали недійсною. І тут паралелі з Україною, на жаль, не проведеш: антикомуністична ідеологія ХДС виявилася сильнішою за спокусу отримати кілька урядових портфелів в одному уряді з КПЧМ.

Нарешті 4 вересня глава держави затвердив уряд меншості, про який заздалегідь було відомо, що він тимчасовий. Здавалося б, хиткий баланс знайдено, палата висловить вотум довіри напівтехнічному кабінетові, партії поволі почнуть готуватися до нових виборів, а громадяни перепочинуть від політичної кризи, що набувала ознак перманентної. Але тут у політику втрутилися родинні пристрасті прем’єра. Спливла інформація, що Тополанек зраджує свою дружину з партійною соратницею — віце-спікером нижньої палати чеського парламенту. Дружина лідера ГДП, аби помститися зрадливому чоловікові, привселюдно заявила, що має намір зайнятися політикою, вступає до опозиційної партії й балотуватиметься до сенату.

Соціал-демократи підхопили й роздмухали цей приватний скандал із політичними наслідками, згадали, як Тополанек у ході останньої виборчої кампанії звинувачував контрольований есдеками уряд у незаконному прослуховуванні його телефонних розмов, але так і не спромігся довести свої звинувачення в суді, й на цій хвилі забезпечили неприйняття вотуму довіри новопризначеному кабінетові. 4 жовтня проти вотуму проголосували 99 депутатів, за — лише 96.

11 жовтня, як і очікувалося, президент прийняв відставку уряду Мірека Тополанека. Новий кабінет глава чеської держави має намір затвердити після 20—21 жовтня, коли у країні відбудуться вибори третини сенаторів та вибори до місцевих органів влади. А вже наприкінці листопада ми дізнаємося, чи вдалося Вацлаву Клаусу знайти вихід із парламентського пату, в якому ідеологічні опоненти поділили голоси рівно 100 на 100.