Справа Гонгадзе: сім років людської трагедії і політичних «танців на кістках» - Політика - dt.ua

Справа Гонгадзе: сім років людської трагедії і політичних «танців на кістках»

7 вересня, 2007, 16:30 Роздрукувати Випуск №33, 7 вересня-14 вересня

У річницю загибелі Георгія Гонгадзе ми знову почуємо багато політичних заяв. Але при цьому впевненість, що політики значно більше знають про справу Гонгадзе, ніж говорять, лише посилюватиметься...

Писати про справу Гонгадзе завжди складно. Це як зізнаватися у безсиллі — самого себе, колег журналістів, суспільства, політичної еліти, всієї правоохоронної системи країни. Гії Гонгадзе немає вже сім років... Увесь цей час ми чогось вимагали, а політики щось обіцяли. Але роки минають, а ми, здається, ані на крок не наблизилися до того, аби діти Гії мали шанс знати, що зло в цьому світі таки не залишається безкарним.

З одного боку, сім років — термін, нездатний стерти в пам’яті: ні першого шоку від звістки про зникнення Георгія і безпрецедентної акції журналістів «Знайдіть журналіста Гонгадзе», яка об’єднала колег із абсолютно різних видань, ні другого шоку від знайденого обезголовленого тіла в Таращі, ні третього — від почутого на плівках Мельниченка.

З іншого боку, роки таки беруть своє, і інтерес до цієї теми помітно згас. Судові засідання у справі висвітлюють лише деякі ЗМІ, а питання дальшого розслідування щодо встановлення замовників убивства порушують взагалі одиниці. Та й то переважно під дати народження і смерті Георгія.

Зараз у кримінальній «справі Гонгадзе» понад сто томів. Вони значною мірою проливають світло на те, як убивали журналіста і хто це робив, але зовсім не дають відповіді на запитання про замовників цього страшного вбивства. Значно більше томів можна написати про те, скільки політичних заяв було зроблено на цю тему, скільки разів справа Гонгадзе ставала заручником чиїхось тимчасових інтересів і як цинічно людську трагедію намагалися використовувати люди, іменовані політиками.

Згодом інтерес до справи ослаб, але цинізм — ні. Отже, по черзі, що реально у
2007-му було зроблено для розслідування справи Гонгадзе.

Незважаючи на те, що судовий розгляд у справі про вбивство Георгія триває, рухається воно дуже повільно. Уже два місяці в засіданнях перерва, зараз триває судово-медична психологічна експертиза підсудних Костенка та Поповича і психолого-психіатрична експертиза Валерія Протасова. Хоча б приблизно спрогнозувати, коли процес буде завершено, практично неможливо.

А ось у розслідуванні про організаторів і замовників — взагалі повний ступор. Після того, як прем’єр-міністром країни став Віктор Янукович і справу Гонгадзе передали під контроль заступника генпрокурора Рената Кузьміна, було прийнято рішення про зміну команди слідчих, які довго і дуже успішно працювали у справі. Йдеться про Романа Шубіна, Юрія Грищенка і Юрія Столярчука. Втім, Столярчук, який затримував Пукача, сам пішов із ГПУ, не визнавши рамок, виставлених слідству ще Піскуном. Романа Шубіна взагалі «заслали» у Вінницьку область. Навіщо знадобилося міняти команду, яка все ж таки змогла передати першу частину справи в суд, — запитання риторичне. Пояснення Кузьміна, мовляв, треба було внести «новий погляд» і перевірити інші версії, непереконливі, адже для цього зов­сім необов’язково змінювати всю групу. А ось припущення, що комусь вгорі не сподобався той напрям, у якому працювала команда Шубіна, здається значно логічнішим.

Нові слідчі поки що нічим не потішили, багато місяців у них пішло на перечитування матеріалів справи. Загалом, це нікого не здивувало. А тим часом із життя продовжують іти люди, так чи інакше причетні до цієї справи. Лік смертей іде вже на десятки. Щоразу, коли надходить інформація про смерть когось зі свідків, складається враження, що це зовсім не випадковість.

Саме в останній рік прокуратура встигла знову закрити справу про загибель ключового свідка — екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Після публікації у «Дзеркалі тижня» сенсаційного інтерв’ю екс-міністра охорони здоров’я Миколи Поліщука, в якому він стверджує, що характер поранень Кравченка однозначно свідчить про його вбивство, була постанова Печерського суду про продовження розслідування загибелі екс-міністра внутрішніх справ. Але в лютому 2007-го прокуратура вперто повторила свій попередній висновок: Кравченко скоїв самогубство, вистріливши собі в голову двічі поспіль. До речі, незрозуміло, чому в такому разі не було порушено справу про доведення його до самогубства, хоча всі чудово пам’ятають, що це сталося саме після того, як тодішній генпрокурор Піскун вирішив на всю країну оголосити про підготовку допиту екс-міністра.

Але найбільш пам’ятний факт останнього року, який безпосередньо стосується справи Гонгадзе, — це нагородження екс-генпрокурора Михайла Потебенька. Високу державну нагороду — орден Ярослава Мудрого, — одержала людина, яка у 2000-му просто проігнорувала відкрите звернення Георгія Гонгадзе про стеження за ним і його прохання про охорону. Це людина, котра цілком серйозно доповідала у парламенті про розкриття справи, де вбивцями значилися два бомжі; це той самий Потебенько, який стверджував із парламентської трибуни, що все, сказане на плівках Мельниченка, «брехня і хвальш, хвальш і брехня». Саме в час його керівництва прокуратурою робилося все можливе, аби у справі Гонгадзе не проводилося реальне слідство.

Не менш прикметно, що одержав Потебенько цю нагороду з рук людини, котра неодноразово обіцяла своєму народові (у тому числі й на Майдані) і міжнародній спільноті, що зробить усе можливе, аби справа Гонгадзе була розкрита, а винні — справедливо покарані. 25 січня 2005 року, коли новообраного президента Ющенка оваціями зустрічали у Страсбурзі, відповідаючи на запитання західного журналіста про можливість покарання екс-президента Кучми, він сказав: «Ми зможемо перемогти, лише коли доведемо, що в Україні працює закон, причому щодо кожного». Тоді ж Ющенко обіцяв прозоре розслідування і відкрите для громадськості судове засідання у справі. У результаті — орден на груди Потебеньку.

Інститут масової інформації спільно з іншими міжнародними організаціями, включно з Міжнародною федерацією журналістів, звернувся до президента України з відкритим листом, у якому просив відкликати цю нагороду, провести розслідування про перешкоджання розслідуванню справи «по гарячих слідах» у 2005 році й покарати винних. Відповіді ми так і не отримали.

Але Ющенко — не єдиний політик, який значно більше говорив про справу Гонгадзе, ніж реально щось робив для її розслідування. Практично кожна виборча кампанія у країні не минала без обіцянок знайти й покарати винних у вбивстві Георгія. Під вибори приїжджає у країну Микола Мельниченко, який досі чомусь уникає багатьох прямих запитань про його записи, дотримуючись наївної версії про «добропорядного майора і диктофон під диваном». Складно підрахувати, скільки заяв про справу Гонгадзе зробив Олександр Мороз, але саме він так і не відповів чітко на запитання, звідки дізнався про підготовку замаху на журналіста і коли вперше почув плівки Мельниченка.

Навіть тепер, коли всі вже розуміють безперспективність здобуття електоральних балів із цієї трагедії, робляться спроби саме під вибори поховати тіло журналіста...

Через тиждень, у річницю загибелі Георгія, ми знову почуємо багато політичних заяв. Але при цьому впевненість, що політики значно більше знають про справу Гонгадзе, ніж говорять, лише посилюватиметься. Як і розуміння того, що немає меж цинізму цих людей.

12 вересня чотири міжнародні організації, які сім років пильно стежать за всім, що відбувається у справі Гонгадзе, оприлюднять черговий, уже третій звіт про проведене розслідування. У ньому буде дуже багато неприємних запитань до української влади і дуже мало констатацій стосовно хоч якихось зрушень у розслідуванні найрезонанснішої кримінальної справи країни...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво