Словаччина вже повнолітня - Політика - dt.ua

Словаччина вже повнолітня

21 січня, 2011, 14:21 Роздрукувати Випуск №2, 21 січня-28 січня

Першого січня 2011-го минуло рівно вісімнадцять років із часу розпаду Чехословаччини та виникнення двох незалежних держав — Чехії і Словаччини. Вже з’явилося покоління повнолітніх словаків та чехів, котрі народилися у своїх незалежних державах.

Вісімнадцять років у житті людини — ознака повноліття. З державами трохи інакше. Бо що таке 18 років, порівняно з тисячолітньою або навіть глибшою історією багатьох європейських держав?

Першого січня 2011-го минуло рівно вісімнадцять років із часу розпаду Чехословаччини та виникнення двох незалежних держав — Чехії і Словаччини. Вже з’явилося покоління повнолітніх словаків та чехів, котрі народилися у своїх незалежних державах. Ця незалежність особливо важлива для наших сусідів словаків, які у спільній із чехами державі почувалися неповноцінними й менш привілейованими, ніж їхні брати з заходу. Хай там як, а повноліття — добра нагода для підсумків. Якою є сучасна Словаччина? Що цій молодій державі вдалося впродовж років незалежності досягти, а що — не вийшло?

Економіка — від аутсайдера до лідера

Перші роки незалежності не були легкими. Словаччина набагато гостріше, ніж Чехія, пережила негативні наслідки трансформації. Адже, на відміну від Чеської Республіки, яка навіть у часи комунізму залишалася більш інтегрованою із Заходом, словацькі підприємства були тісно пов’язані з економікою колишнього СРСР.

Витягували словацьку економіку на зламі 80-х та 90-х років металургійна і військова промисловість (Кошице), а також НПЗ Словнафт у Братиславі. Причому ці найбільші заводи дуже залежали від поставок сировини з Росії та України. Водночас їхній експорт був спрямований переважно на ринки колишнього СРСР. Із падінням комунізму та розірванням зв’язків із Радянським Союзом в 1989— 1990 роках словацька економіка опинилася в глибокій кризі. Що й призвело до конфліктів між Прагою, яка хотіла швидкої інтеграції Чехословаччини із Заходом, та Братиславою, яка пропонувала політику «багатовекторності». У 1992 році ці розбіжності стали настільки великими, що чеський і словацький прем’єр-міністри, Вацлав Клаус та Владімір Мечіар, домовилися про поділ держави, який відбувся надзвичайно мирно.

Шлях, пройдений упродовж 18 років незалежності словацькою економікою, справді вражає. 1993 року багато експертів і політиків віщували молодій державі економічний колапс. Найбільший успіх перших років — 1993—1998 — це те, що Словаччина таки непогано розвивалася (економічне зростання щорічно становило в середньому 4%) й інвестувала у транспортну інфраструктуру. Хоча за темпами реформ залишилася далеко позаду Польщі і Чехії й поступово грузнула в боргову кризу.

Переломним моментом у словацькій економіці став 1998 рік — початок «шокової терапії» нового прем’єра Мікулаша Дзурінди. До 1998 року Словаччина залишалася країною, яка найповільніше з-поміж країн Вишеградської четвірки проводила економічну трансформацію. А вже 2002 року її стали вважати європейським лідером реформ і «економічним тигром». Мегареформи — податкова, пенсійна, медична, освітня, соціальна та багато інших — проведені у стислі терміни, повністю змінили обличчя цієї країни. Їх результатом, зокрема, стали: досягнення динаміки зростання ВВП понад 10%, при рекордно низькому дефіциті (1 — 2% ВВП), а також інвестиційне ельдорадо, яке впало на Західну Словаччину. Головним чином завдяки іноземним автомобільним заводам.

Символом цього словацького шляху «від аутсайдера до лідера» було те, що саме Словаччина, а не Чехія чи Польща, перша з-поміж країн Вишеградської четвірки прийняла євро. І це тоді, коли членство в єврозоні ще було синонімом належності до елітного клубу розвинених держав Західної Європи.

Словаччина і Україна — старт схожий, а результат...

Економічний успіх Словаччини може вражати, особливо коли його порівняти з ситуацією в сусідній Україні, яка в тих самих 1991—1993 роках стартувала зі схожого рівня.

Однак самі словаки, за винятком мешканців столиці, не погоджуються з твердженням про економічний успіх їхньої країни. Середня зарплата на рівні 800 євро на місяць — це менше, ніж у сусідній Австрії соціальна допомога безробітним. А саме з Віднем, а не з Ужгородом, словаки порівнюють свою державу, і це порівняння штовхає до песимістичного висновку: щоб подолати дистанцію, яка розділяє Словаччину і ту ж таки Австрію, знадобиться, в найкращому разі, років тридцять.

Але повернімося до словацько-українських паралелей. Отож важко знайти в Центральній Європі дві інші держави, котрі б мали такий схожий історичний досвід і були б такі близькі у мовній та ментальній сферах, як Словаччина й Україна. Можна сказати, що в 1991—1993 роках українці і словаки стартували з аналогічних позицій, одночасно розпрощалися з комунізмом і почали будувати незалежні держави. Отож часто Словаччину вважають наочною демонстрацією того, як — при іншому перебігу подій — могла б нині виглядати Україна.

Словаччина досконало підходить для таких порівнянь. Польща і Чехія з самого початку провели зразкову трансформацію, мали ґрунтовну державність, підтримку Заходу... А в словаків спершу справи йшли дуже кепсько. В 1992 — 1998 роках це була, фактично, напівавторитарна країна без незалежної юстиції, з очевидною політичною корупцією. Влада переслідувала незалежну пресу та опозицію. Зловживання СІС (словацької секретної служби), такі як політичні вбивства (Роберт Реміаш) чи викрадення і побиття сина президента Міхала Ковача, навдивовижу нагадують справу Георгія Гонгадзе та інші скандали епохи Кучми. Зрештою, все це скінчилося міжнародною ізоляцією Словаччини, яку викинули зі списку країн, котрі першими мали ввійти до НАТО і ЄС. Тепер у це важко повірити, але навесні 1998 року Словаччину ставили в один ряд із Білоруссю Лукашенка та Сербією Мілошевича, а поляки готувалися до встановлення шенгенського кордону в Татрах і запровадження віз для словаків.

Переломним моментом у політичному житті Словаччини стали вище згадані вибори 1998 року, коли словаки усунули Владіміра Мечіара від влади. Цю подію можна сміливо порівняти з українською помаранчевою революцією. Проте з однією різницею: в Україні Майдан виніс до влади популярних лідерів, котрі розбудили великі надії, проте так і не провели очікуваних реформ. У Словаччині все було навпаки: антимечіарівська опозиція не мала харизматичних лідерів, і ніхто на неї не покладав великих сподівань. Мікулаша Дзурінду вибрали на прем’єра тільки тому, що він здавався слабким і ніяким. Лише таку особу могли схвалити всі члени нової коаліції. Те, що уряд Дзурінди не тільки не розпався через півроку, як віщували аналітики, а й провів докорінні реформи і залишався при владі аж дві каденції — і є найбільша несподіванка та джерело євроінтеграційного успіху наших сусідів.

Сьогодні членство Словаччини в ЄС і НАТО здається нам чимось очевидним. Проте у 2002 році, коли були вже явними перші ефекти реформ кабінету Мікулаша Дзурінди, Словаччині все ще відмовляли у вступі до ЄС із першою хвилею розширення, разом із Польщею, Чехією та Угорщиною. Натомість словакам пропонували ввійти до Євросоюзу разом із Румунією, Болгарією та Хорватією. Причому тоді ще не було очевидно, що Румунія і Болгарія ввійдуть до ЄС так швидко — 2007 року. Радше, йшлося про 2010 — 2012 роки. Отже, реально могло б статися таке, що Словаччина ще й тепер була б поза ЄС, як і не менш «європейська» Хорватія.

Ідентичність і національні комплекси

Якщо поглянемо на мапу Європи, то Словаччину виявимо в самому серці континенту. Цей факт офіційна Братислава часто використовує як головне гасло, на якому робить промоцію своєї країни у світі. Геополітичний же маркетинг для Словаччини — питання стратегічної ваги. Утім, як і для України. Адже пересічний європеєць ще донедавна не знав про Словаччину абсолютно нічого, а випадки сплутування цієї країни з Чехією або Словенією, навіть на поважних офіційних заходах, не були чимось надзвичайним.

Проблема словаків — у мізерній кількості впізнаваних у світі брендів, тоді як усі сусіди Словаччини (за винятком України) — держави з багатовіковими традиціями, котрі нікого не мусять переконувати у факті свого існування. Хто в Європі не чув про красоти Відня, Будапешта, Праги, Кракова або Гданська? А хто з вас може сказати що-небудь конкретне про Братиславу та Кошице, назвати бодай одну характерну історичну пам’ятку в цих містах?

А чи знаєте ви якогось всесвітньо відомого словака? Візьмімо для прикладу Польщу. Там без проблем виявимо відомих на весь світ поляків: Копернік, Шопен, Іван Павло ІІ, Валенса... Те ж саме можна сказати про чехів чи австрійців. А всесвітньо відомі словаки? Проблема в тому, що навіть коли про них у світі знають — їх не асоціюють зі Словаччиною. Підтвердження цього — хоча б Александер Дубчек.

То, може, є якісь загальновідомі словацькі продукти? Також ні. Все, що в часи Чехословаччини придумали словацькі винахідники, асоціюється, радше, з Чехією. Словацькі інженери винайшли «кофолу» — найдосконаліший у соцтаборі замінник кока-коли, який залишається модним і досі. А тепер, після розпаду Федерації, — це чеська фірма. Словакам залишається сливовиця та бринза, бо навіть традиційний словацький бренд — пиво «Златий бажант» — купив «Гайнекен»…

Конфлікти з сусідами і проблема з історією

Чому цим іміджевим питанням ми присвятили стільки місця? Відповідь проста: вони мали величезний вплив на формування внутрішньої і зовнішньої політики сучасної Словацької Республіки. Кожен народ відчуває потребу в національній гордості, яку слід на чомусь будувати. А в Словаччині таких можливостей небагато. Результат: націоналістичні сили спираються на традиції фашистської словацької держави Йозефа Тісо 1939— 1945 років і будують почуття «патріотизму» на часто примітивному протистоянні сусідам. Мовляв, мадяри — це все найгірше, чехи нас використовували, українці — азійські мафіозі, а ось ми, словаки, — найкращі у світі.

Такі ксенофобські погляди дуже популярні серед великої частини словацького суспільства. Так звана «мадярська хартія» — постійний елемент кожної виборчої кампанії. У Словаччині є політичні сили, які свої програми повністю будують на популістських гаслах на кшталт: «Угорщина хоче забрати наші південні області, а інші партії готові продатися Будапешту — тож голосуйте за нас». У ролі «ворогів народу» виступають також цигани, а інколи — й українці.

Крім того, словаки мають проблему з власною історією. Хто з вас знає, що Братислава (тоді — Пресбург) упродовж двох століть залишалася столицею Угорщини? У братиславській кафедрі
св. Мартина коронували кільканадцять угорських королів. Братислава була улюбленим містом австрійської цісарівни Марії Терезії, яка половину свого часу проводила у братиславському замку. За її правління Братислава процвітала, саме Марія Терезія доручила створити на правому березі Дунаю перший у Європі публічний парк — сад Янка Краля.

Цих історичних фактів цілком достатньо, щоб розпіарити Братиславу в Європі, зробити з міста впізнавану туристичну дестинацію. Однак словаки рідко про них згадують. Бо це — не словацька історія, а історія сусідів. Тож у матеріалах, які рекламують Словаччину у світі, є лише сільський підтатранський фольклор та галушки, й аж ніяк не Марія Терезія і угорські королі.

Баланс незалежності

Як оцінити 18 років словацької незалежності? Якщо порівняти Словаччину з Австрією та іншими країнами Західної Європи, то висновок буде не на користь словаків. І не тільки тому, що в Словаччині середня зарплата (800 євро) нижча, ніж соціальна допомога безробітним у сусідній Австрії (1000 євро), при тому що продукти харчування в Австрії дешевші. Різниця у рівнях економічного розвитку зрозуміла: сам надзвичайно високий рівень корупції чи посткомуністична ментальність людей — уже велика проблема. Серйозною проблемою Словаччини є юстиція. Словацька преса (наприклад, «Тиждень») регулярно описує скандали в судах, з якими нічого не можна вдіяти. Адже суддями у справі про такі скандали є, власне, колеги з іншого суду.

Словаччина — одна з найбідніших країн розширеного Євросоюзу: це також словаків не тішить. Тим паче що їх порівнюють із чехами, які живуть очевидно краще. Проте, з іншого боку, не слід забувати, що Словаччина після «розлучення» мала всі підстави для того, аби опинитися в ситуації України, Білорусі і Сербії, але таки провела успішні реформи й навіть на певний час стала «лідером трансформації».

Якщо згадати кривавий розвал Югославії, — мирне розлучення словаків і чехів заслуговує пильної уваги. Жодних територіальних претензій, цілком цивілізований поділ майна... Але найбільший феномен — це те, що народом, до котрого словаки відчувають найсильнішу симпатію, є саме чехи. Можна навіть сказати, що чесько-словацька приязнь тепер тепліша, ніж у часи Чехословаччини, адже сьогодні ніхто нікому не закидає життя за рахунок іншого...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво