Сірійський капкан для Лівану

Безстрокова акція ліванської опозиції з вимогою відставки уряду, що триває от уже третій тиждень у центрі Бейрута, дедалі більше набирає рис повномасштабної політичної кризи з зовсім неясними наслідками для майбутнього Лівану. Безпосередньою причиною загострення ситуації став провал четвертого раунду національного діалогу, де опозиційні партії, насамперед «Хезболла» й «Амаль», жадали від правлячої коаліції «Рух 14 березня» третини міністерських портфелів плюс один, що дало б їм право вето на будь-яке урядове рішення. Не домігшись бажаного, ці партії відкликали з уряду своїх міністрів (іноземних справ, енергетики і водних ресурсів, охорони здоров’я, праці, сільського господарства). Буквально через два дні у відставку подав лояльний до опозиції християнський міністр екології. У результаті цього демаршу повноцінну діяльність уряду було порушено, що дало підстави просирійськи налаштованому президенту Лівану Емілю Лахуду заявити про «неконституційність» нинішнього кабінету.

Олії у вогонь підлило рішення уряду щодо внесення на розгляд парламенту документів про вибори нового президента Лівану і затвердження угоди з ООН про заснування міжнародного трибуналу в справі про убивство колишнього прем’єр-міністра Рафіка Харірі. Власне, дискусія навколо угоди ООН і стала останньою краплею, що спричинила політичну кризу. До просирійских шиїтських партій приєднався відомий своєю безпринципністю лідер християнського «Вільного патріотичного руху» генерал Мішель Аун, колишній командир проізраїльської Армії оборони Південного Лівану. Слід зазначити, що в часи «кедрової революції» цей політик займав вкрай антисирійську позицію, закликаючи до припинення сирійської присутності в Лівані. Такий поворот у політичних поглядах спостерігачі пояснюють тим, що Дамаск запропонував Мішелеві Ауну стати спадкоємцем Еміля Лахуда, термін повноважень якого минає в листопаді наступного року. Останнім часом лідер «Вільного патріотичного руху» не приховує своїх намірів зайняти президентське крісло, мотивуючи це тим, «що занадто довго страждав за Ліван».

Наступним етапом політичної кризи, що розгортається, стало вбивство міністра промисловості Лівану П’єра Жмайєля, члена наймогутнішого роду, представники якого вже не раз керували країною. Він вважався одним із головних кандидатів на посаду президента серед християнської політичної еліти. Це убивство зменшило обороти опозиційного наступу політичними методами, дало певний імпульс антисирійським настроям у ліванському суспільстві, і прихильники правлячої більшості вийшли на вулицю першими. Здавалося, що уряду вдалося перехопити ініціативу, але внутрішнього імпульсу, спричиненого убивством П’єра Жмайєля, виявилося недостатньо, щоб повністю узяти ситуацію під контроль. Міжнародне співтовариство висловило занепокоєність, але, на відміну від ліванського уряду, не стало наполягати на причетності Дамаска до цього убивства. Більш того, комісія ООН з розслідування убивства ліванського екс-прем’єра Харірі, очолювана бельгійським прокурором Сержем Браммерцем, висловила задоволеність співробітництвом із сирійською стороною. Нагадаємо, що попередник Браммерца німецький детектив Детлєв Мехліс не раз у своїх доповідях Радбезу ООН згадував про «сирійський слід» і обвинувачував Дамаск у недостатньому співробітництві з комісією.

Таким чином, ситуація, що склалася, дозволила опозиційним силам вивести на центральні площі Бейрута тисячі своїх прихильників із вимогою відставки уряду і проведення дострокових виборів.

Тим часом сирійська тема постійно присутня у внутріліванській дискусії. Уряд Фуада Ас-Сіньйори обвинувачує опозицію в тому, що її діями керує Сирія, «яка воліє повернути Ліван під свою опіку». Такі твердження не позбавлені сенсу. З погляду прихильників опозиції, Сирія була єдиною арабською країною, яка реально підтримала бойовиків «Хезболли» під час останньої лівансько-ізраїльської війни й дала притулок понад мільйону біженців. Збираючись раз і назавжди покінчити з шиїтськими радикалами, Тель-Авів дав їм шанс зайняти чільне становище в політичному розкладі Лівану.

Буквально через місяць після закінчення лівансько-ізраїльського конфлікту на руїнах південного Бейрута політично зміцніла й «Хезболла», яка здобула народну підтримку, провела так званий парад перемоги, що правильніше було б назвати початком передвиборної кампанії просирійських сил або «антикедровою революцією». Саме тоді було вперше сказано про потребу змін, згадано про уряд національної єдності і висловлено невдоволення нинішнім кабінетом Лівану. В міру розвитку кризи змінювався і тон висловлень лідерів «Хезболли»: від «зрадництва національних інтересів» правлячої коаліції в період ізраїльської агресії до співучасті лідера ліванських сунітів, глави «Аль-Мустакбаль» Саада Харірі в американсько-ізраїльській змові проти південноліванського опору. Як зазначають спостерігачі, «Хезболла» уперше кидає персональний виклик керівнику ліванських сунітів, сину загиблого 14 лютого 2005 року внаслідок теракту екс-прем’єра Рафіка Харірі.

На думку ліванських експертів, із патової ситуації, що виникла в результаті політичної кризи, є тільки один вихід — проведення дострокових виборів. Інакше, як пише газета «Ас-Сафір», у країні можуть виникнути два уряди і два парламенти. Тим часом опозиція хоча і вимагає проведення нових виборів, цілком може задовольнитися відставкою уряду й одержанням у новому уряді національної єдності права вето на урядові рішення. Зважаючи на останні висловлення лідерів «Хезболли», ця партія ще не готова до приходу у владу і швидше задовольниться набуттям права вето. Про це, зокрема, свідчить і підтримка ліванською опозицією посередницької ініціативи, висунутої генеральним секретарем Ліги арабських держав (ЛАГ) Амром Мусою, який прибув цими днями до Бейрута для консультацій.

Сам Амр Муса заявляє, що не привіз примирливого плану, але має у своєму багажі низку ідей, які враховують позиції протилежних таборів. На думку єгипетського дипломата, першорядне значення має надаватися затвердженню угоди з ООН про заснування міжнародного трибуналу. У привселюдних виступах і опозиція, і правляча коаліція підтримують ідею створення уряду національної єдності, але ключовою відмінністю в підходах залишається пріоритетність порушених проблем. На думку представників правлячої коаліції, на перший план мають бути винесені вибори нового президента Лівану і затвердження угоди з ООН про заснування міжнародного трибуналу в справі про убивство Рафіка Харірі. Опозиція не заперечує проти проведення судового процесу над убивцями екс-прем’єра, але наполягає, щоб угода з ООН затверджувалася після формування нового виконавчого органу влади.

Не менш складна проблема — майбутні президентські вибори в Лівані. Відповідно до ліванської конституції, президентом країни може бути тільки християнин-мароніт. На цю посаду, крім лідера «Вільного патріотичного руху» генерала Мішеля Ауна, претендує також колишній командир бойовиків «Ліванських сил» (ЛС) Самір Джааджа. Останній зажадав «чесної угоди» з опозиційним альянсом: в обмін на право вето опозиціонери погоджуються на обрання президента з лав «Руху 14 березня». Шиїти, якщо вони хочуть зберегти лояльність свого християнського союзника, на такий крок, швидше за все, не підуть. Своєю чергою, «Хезболла», за твердженням арабських дипломатичних джерел, готова обговорювати вибори нового глави держави, не припиняючи при цьому повноважень просирійського президента Еміля Лахуда. Вони посилаються на прецедент у ліванській політиці, коли 1976 року на посаду глави держави було обрано Ільяса Саркіса, водночас його попередник — Сулейман Франж’є — ще півроку перебував при владі.

За наявності настільки різних підходів до розв’язання проблем, які стоять перед ліванським суспільством, твердити про швидке і безболісне подолання політичної кризи не доводиться. Сторони конфлікту сповнені рішучості стояти на своїх позиціях аж до повного задоволення своїх вимог. Єдиний месидж, що зближує опозиціонерів і правлячу коаліцію, полягає в неприйнятті силового сценарію розв’язання конфлікту. Чи зможе ліванський політичний клас перебороти розбіжності, що накопичились, вирватися з історично сформованого сирійського капкана чи і далі його роздиратимуть зовнішні сили, покаже майбутнє. Поки ж Ліван демонструє, що не можна утекти від минулого, кардинально не розв’язавши проблем, які накопичилися.