Сирія і Ємен: революційний марафон - Політична ситуація в Україні. Новини, огляди, аналітика, ексклюзиви. - dt.ua

Сирія і Ємен: революційний марафон

10 червня, 2011, 14:53 Роздрукувати

Революційні події в Сирії і Ємені примушують прискіпливіше придивитися до ситуації на Близькому Сході.

© indostan.ru

Революційні події в Сирії і Ємені примушують прискіпливіше придивитися до ситуації на Близькому Сході. Особливо складною для творців американської зовнішньої політики є ситуація в Сирії, оскільки режим Башара Асада зумів встановити тісні зв’язки з різними екстремістськими угрупованнями та країнами, котрі прагнуть до геополітичного реваншу. Це насамперед «Хезболла» та Іран.

Варто згадати, що в січні нинішнього року президент Башар Асад дав інтерв’ю газеті The Wall Street Journal, в якому заявив про свою близькість до переконань та прагнень свого народу, а також про те, що Сирія має «імунітет» до радикальної революційної гарячки, яка охопила сусідні арабські землі. З’ясувалося, що це не так, і в Сирії сформувалися такі ж самі передумови для революції, як і в Тунісі, Єгипті та Ємені.

Хоч єменська опозиція заявила про свою підтримку остаточної передачі президентської влади в країні віце-президентові Абеду Раббо Мансуру Хаді, який тимчасово виконує обов’язки очільника держави, це зовсім не означає, що революційні дії на цьому скінчаться.

Ритми революцій у Ємені і Сирії цілком можуть змінити хід сучасної історії регіону. Проте, як свідчить досвід Єгипту, в якому революція перемогла, виникають труднощі, з котрими не впоратися за декілька місяців. Отож, у разі перемог революцій у Сирії і Ємені, ніхто не гарантує, що народи цих країн досягнуть мети — переходу до більш демократичного суспільства і встановлення миру та політичної стабільності — одночасно. На сирійців і єменців чекає тяжкий та тернистий шлях, і «перетягування канату» в бік демократії напряму залежить від свідомості людей та потужності їхнього тиску на правлячі еліти.

Хоча народні повстання відбуваються в Сирії і Ємені паралельно, в Сирії правляча партія «Баас» і президент Башар Асад вибрали для придушення повстанців максимальне насильство, розганяючи демонстрації з допомогою сльозогінного газу, водометів та куль снайперів, — а в єменській столиці Сані тисячі людей, як і раніше, зосереджені на мирному протистоянні.

Втім, для «асадинів» настає момент, коли тактика залякування населення вже не спрацьовує і нагнітання репресивних дій лише викликатиме у відповідь ще більшу радикалізацію сирійського суспільства. Правда, досі певна частина сирійського населення стурбована тим, що може статися, якщо режим Асада впаде й утвориться вакуум влади. Побоювання погіршення ситуації, порівняно з теперішньою, викликає усвідомлення того, що владу здатні перехопити салафіти — жорсткі консервативні ісламісти.

А такі союзники Сполучених Штатів на Близькому Сході, як Ізраїль і Саудівська Аравія, як і раніше, остерігаються дестабілізації режиму Асада. Ізраїль побоюється, що до влади в Дамаску прийде ще більш радикальний режим, а арабські лідери стурбовані тим, що це може спровокувати ще більшу кількість революцій у регіоні.

Наразі більшість населення Сирії дуже втомилася від тривалого панування алавітів. Сирійці хочуть кращого життя. Ретрансляція ж режимом Асада агресивної політики Ірану в Близькосхідному регіоні зовсім не в стратегічних інтересах США. І, навпаки, перехід Сирії на сунітську платформу не становить загрози для Ізраїлю. Адже він «відключить» колишній природний зв’язок Дамаску з Тегераном і «Хезболлою» в Бейруті.

Оскільки ж суніти — найлютіші вороги шиїтів, то це «відключення» має шанс послабити вплив «Хезболли» на владу в Лівані, посилити позиції поміркованої політичної осі в цій країні, яка буде більш толерантною до Ізраїлю. Режим «асадинів» понад тридцять років лише зміцнював свою владу в Сирії і блефував, намагаючись протидіяти впливам Америки на Близькому Сході.

Можна припустити, що сьогодні Башар Асад із жалем згадує час, коли він прийшов до влади в червні 2000 року. Адже тоді, в перші роки його президентства, в нього була унікальна можливість — обмежити інтереси своєї сім’ї, демонтувати застарілі баасистські структури, провести вільні вибори і здобути підтримку народу. Якби все це тоді було зроб­лено, то, ймовірно, не виникла б патова політична ситуація, в якій він опинився нині.

Башар Асад — політик, котрий не є патологічним диктатором, але в усьому залежить від своєї сім’ї та старої гвардії режиму. Бо якби він і був готовим піти на серйозні поступки повстанцям, то сім’я й номенклатурне оточення не дали б йому цього зробити. Проблема президента Асада в тому, що він опинився у пастці, створеній переплетінням інтересів наближених до режиму груп бізнесменів, корумпованих політиків та вищого військового керівництва, які відторгають будь-які реформи. Починаючи від його брата, Махера Асада, який очолює сирійську Республіканську гвардію й водночас командує 4-ю бронетанковою дивізією, що формується переважно з алавітів, та шурина президента Асефа Шауката, глави сирійської спецслужби. Однак уся потуга силових відомств не зможе протистояти натискові народу, якщо протести й надалі зростатимуть. Тому Башар Асад, швидше за все, усвідомлює, що пасивно чекати, чим усе скінчиться, — означає рано чи пізно повторити долю єгипетського президента Хосні Мубарака.

Схоже, нині сімейний клан «асадинів» гарячково шукає виходу з цієї ситуації. Іран підказує, що на роль такого підійшов би початок широкомасштабного конфлікту з Ізраїлем, який зміг би відвернути увагу від революційних протестів і об’єднати народ навколо Башара Асада. Туреччина, у свою чергу, наполягає на проведенні реформ, аби партія «Баас» залишилася при владі.

Втім, схоже, з реформами Асад уже безнадійно запізнився. І тому сьогодні в нього залишився єдиний шлях для збереження влади режиму — провокування конфлікту з Ізраїлем. Хоча й «ізраїльська карта» в цьому випадку вже теж не спрацює. Ситуація складається так, що народне повстання в Сирії може перерости в повномасштабну громадянську війну. А сирійські збройні сили перебувають у процесі розпаду і вже втратили монополію на застосування зброї в країні.

Впливи арабської весни загалом здатні відкрити нову главу в конфлікті з Ізраїлем. Адже, маючи зовнішнього ворога, значно простіше спробувати пояснити своїм народам, що у їхньому злиденному житті винне не бездарне й корумповане керівництво, а сіоністи, які не дають спокійно жити всьому Близькосхідному регіонові. Схоже, після Тунісу і Єгипту Сирія і Ємен є лише проміжними ланками у переформуванні ситуації в усьому арабському світі. Хоча сирійське протистояння диктаторського режиму і народу може виявитися найбільш драматичним актом цього затяжного політичного дійства.

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 17 лютого-23 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво