Синдром Франкенштейна - Політика - dt.ua

Синдром Франкенштейна

20 березня, 2009, 17:10 Роздрукувати Випуск №10, 20 березня-27 березня

Завсідники телетусівок, яких у нас називають експертами, розводять руками. Мовляв, ми ж попереджали...

«Не будьте байдужі до того, що відбувається в українській політиці. Тернопіль — це, може, маленький, але тест: переможе в Україні тоталітаризм, чи ми захистимо демократію і свободу вибору». Щоб звернутися з такими словами до тернопільців безпосередньо, Віктор Ющенко перекроїв щільний робочий графік і 13 березня особисто приїхав у місто, яке несподівано опинилося в епіцентрі вітчизняної політики. Відповідь жителів українського П’ємонту на президентський заклик стала відомою вже через два дні. 34% — за партію, котра ще недавно іменувала себе соціал-націоналістичною, а тепер — під назвою «Свобода» — вимагала встановити відсоткові квоти для представників «титульної національності» в органах влади. Тест складено успішно?

«Свобода», яку ми вибираємо

Завсідники телетусівок, яких у нас називають експертами, розводять руками. Мовляв, ми ж попереджали. Криза — не найкращий час для дискусій про цінності демократії. Коли люди зубожіють, вони мимоволі замислюються про сильну руку. Недарма нинішню фінансову кризу порівнюють із Великою депресією 30-х. З неї, як відомо, кожна країна намагалася виходити по-своєму. Американці обрали Рузвельта з його «новим курсом». У Німеччині до влади прийшов Гітлер, який обіцяв «новий порядок». Українського Рузвельта поки що, на жаль, не видно. Влада й опозиція, команди прем’єра і президента змагаються в некомпетентності, і при цьому до такої міри загрузли у взаємних чварах, що виборець готовий голосувати навіть за несимпатичні, але все ж таки нові обличчя...

Тільки в цих «попереджали» й «не видно» безпорадності і безвідповідальності не менше, ніж у діях чи бездіяльності вітчизняних політиків. Адже в тому, що сталося у Тернополі, винні не лише Ющенко, Тимошенко і Янукович. І не тільки їхні соратники, радники та помічники. Куди поділося громадянське суспільство, про народження якого з гордістю розповідали ті ж таки експерти чотири роки тому? Де активісти, які ризикували кар’єрою та здоров’ям, щоб не допустити передвиборних маніпуляцій і фальсифікацій під час підрахунку голосів? Де, зрештою, журналісти, які обіцяли з трибун, «що ніколи більше не брехатимуть»?

У критичний момент людей, здатних обстоювати принципи, а не партійну позицію, виявилося дуже мало. Мізерно мало — порівняно з активними (і цілком добровільними) учасниками «свята тернопільської демократії». Більшість воліли не помічати, як одні політики намагалися забрати в жителів цілої області право вибирати, а інші — під розмови про захист цього ж таки права знехтували доброю половиною норм виборчого законодавства (причому саме тією половиною, яка заважає проводити фальсифікації). Невже в умовах кризи і активістам на громадських засадах не до цінностей демократії, і акулам пера просто хочеться їсти? Тоді чому дивуватися, що свобода вибору перетворюється на вибір «Свободи»?

Співзвуччя у назвах партії Тягнибока і політичних шоу на провідних вітчизняних телеканалах, до речі, видається зовсім не випадковим. Телевізійні «свободи» почали виховувати в українських громадян тугу за сильною рукою задовго до того, як до цього їх стала підштовхувати фінансова криза. Цілком можливо, що робилося це без лихого умислу. Виключно з благородного прагнення дати всім висловитися — за останні роки правління Кучми глядач справді скучив за дискусіями у прямому ефірі. Тільки дискусії швидко виродилися у звичайне базікання. І громадян поступово привчили до думки, що демократія — це і є нескінченне з’ясовування стосунків між політиками, яке не має жодного стосунку до вирішення проблем звичайних громадян. Яка, мовляв, користь від такої демократії?

Вихователі і ляльководи

Фашизація суспільної свідомості не може не впливати й на самих політиків. Їм здається, що виборцям подобаються рішучі, безкомпромісні, авторитарні лідери, які наводять лад і відновлюють справедливість, — і вони щосили намагаються здаватися такими. Не розуміючи, що в цій небезпечній грі, в остаточному підсумку, виграють ті, хто насправді не терпить компромісів і, в прямому сенсі, готовий іти до своєї мети по трупах. Хоч би скільки звинувачували Тимошенко, і цілком обґрунтовано, в авторитаризмі й волюнтаризмі, а свободівці все одно виявилися радикальнішими. Тепер бютівці скаржаться, що «до влади рвуться пацієнти психлікарень», а Тягнибок пояснює свій успіх «браком патріотизму» у прем’єра. Втім, завтра може з’явитися ще хтось — жорсткіший, аніж лідер «Свободи». І вже нинішнього тріумфатора тернопільських виборів звинуватять у дефіциті націоналізму.

А вас не дивує, що президент, який ще кілька днів тому щиро цікавився тернопільськими виборами, жодним чином публічно не відреагував на гучну перемогу радикалів? Партії, котра сама ставить себе на одну дошку з Жаном-Марі Ле Пеном і Йоргом Хайдером. Соратники Ющенка сприйняли успіх Тягнибока цілком прихильно. Єдиноцентристи поспішили запропонувати тягнибоківцям швидше висунути свого представника на посаду голови облради, нашоукраїнці — висловили готовність увійти з ними в коаліцію. Представники президентської канцелярії у приватних розмовах взагалі з гордістю оголошують «Свободу» своїм проектом, покликаним забирати голоси в Тимошенко на президентських виборах і ввійти в пропрезидентську більшість у новій Верховній Раді. А ще ж недавно Тягнибока демонстративно виганяли з фракції «Нашої України». За дискредитацію Ющенка. Репутація майбутнього президента ледве не постраждала через запальну промову на горі Яворина — ту саму, в якій лідер «Свободи» розповідав про боротьбу з «жидвою та іншою нечистю»... Олег Ярославович від тих закликів, до речі, і зараз не відхрещується. Мовляв, «жодного нецензурного слова в них не було». І тепер, певно, нікого слова про «нечисть» не дискредитують.

Регіоналів, до речі, перемога Тягнибока порадувала, схоже, ще більше, ніж Банкову. Звісно, публічно ніхто в цьому не зізнається. А неофіційно ентузіазм пояснюють просто: нарешті з’явилося опудало, з допомогою якого можна мобілізувати традиційних виборців біло-синіх. Навіть тих, хто відверто розчарований і у Вікторі Януковичі, і в партії, яка не квапиться втілювати свої передвиборні обіцянки. Але якщо «фашизм біля воріт» — відкладуть претензії до лідера на кращі часи. Тягнибок з’явився настільки вчасно, що, хоч-не-хоч, а замислишся над справедливістю чуток про фінансування «Свободи» спонсорами ПР. Хай навіть чутки ці встигли спростувати і самі «донецькі», і потенційний грантоотримувач.

У щирість антифашистських переконань регіоналів можна було б і повірити. Якби в їхніх лідерів взагалі спостерігалися політичні переконання. І якби під їхнім крилом не виростали духовні близнюки Тягнибока. Тільки з протилежним знаком. На кшталт секретаря донецької міськради Миколи Левченка, який стверджує, що українська придатна лише для «фольклору й анекдотів», а дер­жавною мовою в Україні має бути російська. Зіткнення радикалів — україномовних і російськомовних — давня технологія, що дозволяє відвернути увагу публіки від головного театру боротьби, де в бій ідуть ляльководи. Ризиковано для країни? Небезпечно для цілісності України? А хіба наших політиків це колись турбувало? Зрештою — не вперше. До того ж керівники ПР упевнені, що їхні «підопічні» — абсолютно ручні. Доктор Франкенштейн, правда, теж думав, що створений ним монстр слухняно виконуватиме його команди. Він же навіть імені йому не дав, і тільки поголос дав чудовиську ім’я винахідника.

Майбутнє належить їм?

Втім, методи, які використовують «антифашисти» з ПР, дуже добре демонструють, що відійшли вони від своїх противників не далеко. Чого вартий хоча б заголовок в одній із газет, традиційно близькій до регіоналів, — «Тягнибока фінансують євреї?» Чим такі фрази відрізняються від антисемітських випадів самого «оратора з Яворини»? Показово, що представники «Свободи» відразу ж поспішили заявити: «єврейських» і «москальських» грошей не беруть принципово.

Розмах, із яким останнім часом веде агітацію Тягнибок, свідчить, що посильною допомогою з боку влади справа явно не обмежується. Серед приватних спонсорів проекту «Свобода» називали дуже різних людей. Натякали і на Ріната Ахметова, і на Петра Димінського. Але, взагалі-то, бездоказово. А минулої осені Тарас Березовець заявив, що свій внесок у справу «боротьби за національну ідею» зробив... Ігор Коломойський. Звісно, пострадянські бізнесмени взагалі схильні розкладати яйця в різні кошики. І Коломойський тоді мав напружені стосунки з Тимошенко і був більше наближений до Банкової. Але все ж таки не вкладається до голови: як можна сприяти фінансами увічненню пам’яті жертв Голокосту й водночас спонсорувати організацію типу «Свободи»? Хоча... чому ви вирішили, що наші бізнесмени послідовніші за політиків?

Втім, і політики — ті, хто протегує Тягнибоку, — на закиди в підтримці відвертих фашистів реагують нервово. Мовляв, які «свободівці» фашисти? Ну, побалуються хлопці радикальними гаслами й заспокояться. І націоналізм у них якийсь несправжній, майже бутафорський. І на реальну владу поки що ніхто з них не претендує. Потруться в обласних радах — стануть «такими, як усі». Втім, Муссоліні теж спочатку не сприймали всерйоз. Нацистів узагалі висміювали. Натякаючи на те, що будь-яка людина з пристойною освітою одразу зрозуміє абсурдність і неспроможність їхньої доктрини. Ось тільки людей розуміючих виявилося в результаті замало. А коли розкрився цей прикрий факт — було запізно.

Цікаво, скільки голосів на виборах треба зібрати Тягнибоку, щоб його почали сприймати як реальну загрозу? Більше половини? Отримати золоту акцію у Верховній Раді? Вийти в другий тур виборів президента? Не вірите, що таке можливе? Дарма. Франкенштейни з Банкової обговорюють такий варіант якраз дуже серйозно. Їм же потрібен вигідний спаринг-партнер, а Тягнибок — завжди до послуг. Тільки якщо пустити цю публіку до влади, зупинити її буде дуже важко. З’явиться забагато охочих «узяти участь у процесі». Пригадуєте знамениту сцену з фільму «Кабаре», коли в пивній на свіжому повітрі юнак із янгольським обличчям заспівує Tommorow belong to me? І пісню по черзі підхоплюють усі відвідувачі. «Ви все ще сподіваєтеся утримати їх під контролем?» — похмуро запитує Браян не лише у свого друга Макса. А й у глядачів. На відміну від героїв фільму, вони знають, чим закінчився німецький «тест на демократію»...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво