«Сховай паспорт бабусі — врятуй Молдову від комуністів!»

Останнім часом сусідню Молдову лихоманить: керівництву країни, яке ще зовсім нещодавно критично ставилося до кризи влади в Україні, самому не вдалося уникнути виборчої каруселі. При цьому, як виявилося, результати повторних виборів загрожують черговим витком політичної кризи, яка охопила Молдову з квітня.

Підійшовши до кінця другого терміну каденції, президент країни Володимир Воронін почав шукати шляхи збереження своєї влади. Продумувалися різні варіанти операції «наступник», сценарії врегулювання придністровської проблеми разом із Кремлем (щоб дозволити Володимиру Вороніну стати на чолі вже нової об’єднаної держави). У результаті Воронін вирішив не довго думати й стати спікером парламенту, поставивши все на свої місця в республіці, яка, відповідно до конституції, є парламентською.

Більшість аналітиків припускали: комуністи пішли на дострокові вибори, лише маючи чіткі гарантії того, що від їхнього проведення вони нічого не втратять. А якщо вірити деяким даним про те, що колишній спікер парламенту РМ Маріан Лупу, який відколовся нещодавно від компартії, нібито є передвиборним проектом самих комуністів, мета якого відібрати голоси в опозиції, то команда В.Вороніна мала райдужні перспективи обрати не тільки свого президента країни, а й змінити конституцію під змінену політичну обстановку.

Бравада комуністів на початку повторної кампанії насправді приховувала зовсім не радісні прогнози. На думку багатьох спостерігачів, передвиборну кампанію комуністів у Молдові найкраще характеризувало слово «відчайдушна». Попри майже тотальний контроль над ЗМІ, жорстку систему вертикалі силових органів і відсутність яскравих харизматичних лідерів в опозиції, яка попри все роз’єднана, параноїдальный страх комуністів тільки посилювався.

Комуністи оперативно внесли зміни у виборчий кодекс, знизивши поріг явки виборців до 33% (замість 50%), а також поріг потрапляння в парламент із шести до п’яти відсотків (для того, щоб гарантувати прохід своїх потенційних сателітів). Студентам, які переважно голосують проти комуністів, дозволили голосувати тільки за місцем їхньої тимчасової реєстрації (навчання), вочевидь, розраховуючи на те, що майже ніхто під час канікул не поїде голосувати до Кишинева. Виборчі списки, до яких на виборах 5 квітня ц.р., за деякими даними, було включено до 400 тис. «мертвих душ» (при тому, що населення всієї Молдови становить трохи більше 3 млн. чоловік), не тільки не були перевірені та скорочені, а навпаки, доповнилися 50 тис. чоловік.

Окрема історія з міжнародними спостерігачами. Злі язики подейкують, що кандидатури міжнародних спостерігачів були узгоджені Кишиневом із ФСБ РФ. У результаті зі 140 заявлених спостерігачів під егідою авторитетної міжнародної організації ENEMO (яку президент Молдови В.Воронін чомусь назвав фантомом) акредитацію ЦВК Молдови одержали лише 53. Серед названих «не гідними спостерігати за виборами в Молдові» були здебільшого грузинські, казахські та українські спостерігачі, зокрема, глава моніторингової місії ENEMO українець Сергій Ткаченко. Молдавська влада особливо не церемонилася з українцями, тому, навіть не давши реалізувати їм законне право на апеляцію, вислала їх із країни. Заяви з цього приводу глави місцевого МЗС А.Стратана та наближеного до чинного президента першого віце-спікера парламенту В.Цуркана беззаперечно свідчать про виключно політичний та замовний характер дій Кишинева.

Перебіг виборчої кампанії був як ніколи брудним. Лексикон В.Вороніна майорів такими висловлюваннями, які в будь-якій редакції, що шанує себе, навіть публікувати відмовилися б. У кожному селі комуністи крутили кінострічку «Атака на Молдову», в якій намагалися перекласти відповідальність за масові заворушення в столиці 7—8 квітня ц.р. на опозицію та деяких зовнішніх гравців. Опозиціонери віджартовувалися гаслами на кшталт «Сховай паспорт бабусі — врятуй країну від комуністів!», натякаючи, що ПКРМ отримує підтримку переважно з боку літніх громадян.

Воронін вирішив брати приклад зі Смирнова?

Нещодавно незмінний із 1990 р. лідер Придністров’я І.Смирнов почав активно думати про те, як забезпечити гарантії собі та своїй сім’ї після закінчення поточного терміну президентських повноважень у 2011 році. Й дійшов цілком логічного висновку, що в даному разі кращою гарантією для нього є він сам... На початку весни в регіоні поповзли чутки, «що дідусь знову піде в президенти».

Чинний на той час спікер придністровського парламенту Євген Шевчук — один із голов­них фаворитів майбутніх президентських перегонів — вочевидь, вирішив «зараз чи ніколи» і спробував протягнути через підконтрольний йому парламент проект змін до конституції, який припускав перетворення Придністров’я з «супер­президентської на парламентську республіку».

Реакція лідера Придністров’я була негайною та гранично жорсткою, хоча й прогнозованою (для багатьох, крім, напевно, Євгена Шевчука). Ігор Смирнов, керуючись благою метою підвищення керованості невизнаної республіки, вирішив використовувати проти парламенту його ж власну зброю — змінити конституцію відповідно до російських стандартів.

Так, щоб, певне, потім не повертатися до цього питання знову, І.Смирнов вирішив не соромитися і повністю переписати конституцію під себе. У липні цього року конституційна комісія, створена за його ініціативою, вже представила результати своїх діянь. Зокрема, пропонується створення двопалатного парламенту (для регіону, де реально мешкає не більше 400 тис. чоловік!), у якому нижня палата — виборна, а верхня — призначенці президента. Сам Смирнов може одержати право розпуску парламенту (якого він наразі не має), призначати глав місцевих адміністрацій (тобто про місцеве самоврядування можна забути), відправляти у відставку прем’єр-міністра (посаду якого пропонується ввести) і членів кабінету міністрів, формувати раду безпеки тощо. Також потрібно відзначити право президента представляти кандидатури верхній палаті парламенту для призначення на посади голів і суддів конституційного, верховного та арбітражного судів. Рішення про імпічмент президента приймається верхньою палатою. Коротше кажучи, чим не султанат?

Проте є підозра, що зовнішні гравці не дозволять реалізувати «реформу століття», затіяну придністровським лідером. Росія одна з перших прямо натякнула І.Смирнову, що чимало положень його можливої реформи не відповідають ні російському, ні європейському конституційному досвіду. Напевне, лідер Придністров’я й сам розуміє, що надто замахнувся на багато чого, але спробує продати Москві свою «дохлу кішку» дорожче.

Наскільки реальні зрушення Молдови в європейському напрямку?

У багатьох, вірогідно, викликає посмішку риторичне питання: яким чином описаний характер парламентської кампанії в Молдові може поєднуватися із задекларованим стратегічним курсом цієї країни на європейську інтеграцію? На жаль, не було б так смішно, якби не було так прикро. Європейський курс Молдови дуже важливий і для самої країни, і для її найближчих сусідів: тільки в цих рамках можливе досягнення стратегічного партнерства наших країн, вироблення формули стійкого та збалансованого врегулювання придністровської проблеми. Зрештою це й стабільність біля наших південних кордонів.

Цілком зрозуміло, що характер парламентської кампанії в Молдові навряд чи додасть цій країні очок в очах не тільки країн—членів ЄС і США, а й іншої частини світового співтовариства. Однак повторити долю білоруського президента В.Вороніну, певне, не дозволять. Приклад цього МВФ, який у червні ц.р. відмовив Кишиневу в наданні чергового кредиту.

Росія відразу люб’язно запропонувала свої послуги у вигляді 500 млн. дол. Щоправда, історія з цим кредитом досить каламутна: компетентні люди кажуть, що замість одержання кредиту Воронін погодився на викуп за 100 млн. дол. державною компанією «Молдтелеком» невдалого російського бізнес-проекту в Молдові — оператора мобільного зв’язку «Евентіс», реальна вартість якого нині нібито не перевищує 30—40 млн. дол. Безумовно, повернення російських інвестицій — далеко не єдине, що цікавить Москву. Навіть попри те, що Володимир Воронін не готовий з різних причин на врегулювання придністровського конфлікту на умовах Москви, — він саме та людина, яка може допомогти, наприклад, із придбанням Росією газотранспортної системи Молдови. А це ж «пунктик» Кремля. А те, що комуністи далекі від демократії та європейської інтеграції, то це навіть плюс в очах Москви — тим надійнішою може виявитися дружба з Росією.

При цьому не все так погано. У Вороніна ще можна багатьом повчитися, як робити гру на кількох фронтах одночасно. Вірогідно, він і цього разу «розклав яйця по різних кошиках», і Молдова продовжуватиме балансувати між Росією та Заходом.

Коли Молдова згадує про Україну?

Як показала практика останніх років, у Кишиневі згадують про Україну не раніше, ніж Київ сам нагадає про себе. Воронін та його команда маніпулювали Києвом рівно настільки, наскільки він сам дозволяв це робити. Цілком можливо, що українська влада сама винна в тому, що Кишиневу стало зручніше дружити з Москвою, а нам так і не вдалося конвертувати свої односторонні поступки на адресу Молдови в конкретні дії у вирішенні двосторонніх проблем.

Більш того, за багато років Україна не тільки не просунулася, а й втратила у відносинах із РМ, зокрема, енергетичний ринок збуту, який вже став традиційним для нашої країни. Зрадівши вдалим завершенням сепаратних переговорів про поставки російської електроенергії до Молдови, прем’єр-міністр Росії В.Путін навіть обмовився, що «останнім часом із нашими молдавськими колегами досить швидко вдається якісно виходити на рішення в ключових точках співробітництва». Прикро, що Києву поки що не вдалося також взаємовигідно використовувати цю високу договороспроможність Кишинева.

Хотілося б, щоб Київ хоча б тепер усвідомив свої недоопрацювання на молдавському напрямі та виправив їх. Нині, схоже, починають виявлятися окремі симптоми більш прагматичного підходу Києва у відносинах із Кишиневом, хоча про системність казати поки що зарано.

Так, у Києві, хоча, можливо, й не без підказки західних партнерів, серйозно замислилися над тим, що Молдова є провідним постачальником нелегальних мігрантів в Україну. А з урахуванням підписання угоди про реадмісії між Україною та ЄС виселення всіх нелегальних мігрантів, які проникли в Євросоюз через територію України, має здійснюватися за рахунок бюджету нашої країни. Тому, щоб убезпечити себе, Кабмін України в травні ц.р. уніс РМ до списку країн, громадяни яких при в’їзді в Україну мають підтверджувати свою фінансову платоспроможність.

У Києві також звернули увагу на вже більш часті спроби молдавських митників заробляти на українських автоперевізниках. Приблизно з квітня ц.р. молдавські митники взяли за правило затримувати українські фури, що в’їхали до країни, пред’являючи їм обвинувачення в тому, що раніше ці машини в’їжджали з імпортним вантажем через придністровську ділянку кордону, а вантаж так і не пройшов процедуру митного очищення в Молдові. Як саме українські перевізники можуть відповідати за придністровські підприємства, які імпортували вантаж і ухилилися від проходження митного оформлення в РМ, молдавська сторона чітко роз’яснити не може. Звертає на себе увагу той факт, що інформацію про це молдавська сторона отримує від українських колег, а потім грубо і нецільовим чином використовує проти наших же автоперевізників.

Усвідомлення українським урядом необхідності звернути увагу на Молдову сприятиме як наведенню елементарного порядку в головних сферах співробітництва з Молдовою, так і може просунути роботу в рамках пріоритетів наших країн — дозволи проблем двосторонніх відношень, що дісталися у спадок від колишнього СРСР (питання власності та демаркації), а також поглиблення регіонального співробітництва й європейської інтеграції. Є надія, що після формування правлячої коаліції в Молдові політичному діалогу наших країн буде даний новий імпульс.