Шана — загиблим, байдужість — живим - Політика - dt.ua

Шана — загиблим, байдужість — живим

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

1 травня 2004 року. Містечко Віньківці на Хмельниччині. Траурні марші. Траурний мітинг. Чорні від горя обличчя рідних Ярослава Злочевського...

1 травня 2004 року. Містечко Віньківці на Хмельниччині. Траурні марші. Траурний мітинг. Чорні від горя обличчя рідних Ярослава Злочевського. Втім, рідні мало: дружина Ірина та трирічний син Дмитрик. Зате з Тернопільщини приїхали на похорон представники школи-інтернату, в якій більшу частину свого 23-річного життя — до профтехучилища та армії — провів Ярослав. Він не був сиротою: в нього є мати, дві сестри та брат. Але ріс — сиротою: з дев’яти місяців — у будинку маляти, дитбудинку, школі-інтернаті. Що називається, хлопець із неблагополучної родини. Він так хотів мати благополучну свою! Але де заробити у Віньківцях столярові-художнику без досвіду й добрих знайомств, як он навіть батьки дружини, хоч і тутешні, а без путньої роботи й сталих зарплат, ледве перебиваються з хліба на воду?! Тож і їздив на заробітки то до Москви, то до Києва, і нарешті — разом із братом дружини, Олексієм, — рядовими контрактної служби вирушили по свої найбільші гроші — до Іраку...

1 травня 2004 року. Село Березівка Новоушицького району на Хмельниччині. Все село заціпеніло на цвинтарі. Сухі слова — про вірність присязі, військовому обов’язку, яку до останнього подиху зберіг рядовий контрактної служби 23-річний Костянтин Міхальов. Військовий салют. Сама не своя від горя мати, Людмила Анатоліївна. Костя — її старший син, міцний і загартований. Мріяв стати вчителем фізкультури. Закінчив два курси Кам’янець-Подільського педуніверситету — призвали в армію: там теж потрібні міцні й загартовані. Після «дембелю» почав думати, де б підробити, щоб продовжити навчання і сім’ї підсобити: мамі, вітчиму, братові Дмитрику — інваліду дитинства. В селі де ту копійку заробиш? Улаштувався охоронцем у столичній фірмі. А потім — подався до Іраку...

18 серпня 2004 року. Місто Славута на Хмельниччині. Місто, в якому словами про військовий обов’язок нікого не здивуєш: тут десятиліттями стояв великий військовий гарнізон. 30-річний капітан Юрій Іванов — теж із родини військового. Єдиний син у матері, вчительки Ольги Дмитрівни. 1991 року вона не дочекалася з Нагірного Карабаху чоловіка Віктора, майора Радянської Армії: пропав безвісти. Син Юрко одружився з гарною дівчиною Інною, лікарем-стоматологом, народилася в них донечка Ганнуся — а жити ніде, тулилися всі в малогабаритній материній двокімнатній квартирці у військовому містечку. Ось після тривалих роздумів і наважився командир автомобільної роти Юрій Іванов їхати до Іраку — заробляти гроші на квартиру. А 18 серпня останньою домівкою стала йому рідна славутська земля...

Інні Івановій уже запропонували квартиру — в Рівному. Родині Міхальових перераховано 105 тисяч американських доларів — одноразова компенсація сім’ям військовослужбовців, що загинули під час виконання обов’язків військової служби у складі миротворчих сил ООН. Ірині Злочевській поки що перерахована половина такої суми; для отримання другої частини треба, щоб від неї відмовилися інші родичі її Ярослава — ті, котрі від нього фактично відмовилися за життя.

Рідним призначено пенсії, виплачена зарплата загиблих, страховка, надані пільги. Та й самі похорони, природно, проходили за державний кошт: офіційні прощання в будинках культури, траурні вінки «за рознарядкою» від організацій та установ, військові оркестри, помпезні поминальні обіди. Все як належить. Як і обіцяли високі командні чини в останньому слові над цинковими трунами убієнних Ярослава, Костянтина, Юрія...

Їх усього семеро — молодих українців, котрі наклали головами на чужій війні. З погляду статистики, мабуть, це дрібниці. Неминучі втрати, без яких не обходиться жодна воєнна кампанія. Із 1667 військовослужбовців, що входять до складу українського миротворчого контингенту в Іраку, — це менше половини відсотка. Але це чиїсь сини, чоловіки, батьки. Такі рани не загоюються. Решта 99,5%, дай Боже, повернуться додому. Живі й здорові.

Ні, здоровими повернуться не всі. Хоч гранатометник Володимир Берутов, родом зі Старокостянтинова, напевно, вже оклигав від квітневого поранення — у тому ж таки БТРі, де двоє земляків-побратимів розпрощалися з життям, — та недільний день 15 серпня відправив на шпитальну койку у Багдад ще трьох подоляків. На фугасі підірвалася вантажівка «Урал», яка перевозила пальне. На виручку її пораненому екіпажу — старшому лейтенантові А. Колбуну та водію Ю.Горашу — поспішив резервний взвод. Його атакували бойовики. В бою поранили молодшого сержанта В.Кізя, рядових Б.Цебринського та А.Пивоварчука.

Чому ж саме Хмельниччину так часто зачіпають чорним крилом трагічні звістки з Іраку? Бо понад 180 контрактників — 11% миротворчого українського контингенту — звідси. Не лише тому, що саме у Славуті на Хмельниччині формувалися групи військовиків 62-го окремого механізованого батальйону, який відправлявся до Іраку. А й тому, що Хмельницька область — одна з найбідніших в Україні. Середня зарплата тут — 367 гривень. Борги із зарплат — одні з найвищих у державі: 52 мільйони гривень, з них 33,5 мільйона — в агропромисловому секторі. І ті хлопці, котрі вербуються на чужу війну, їдуть туди не по військову романтику і не за альтруїстичним покликом. Вони їдуть заробляти гроші. Вони інакше не мають де їх заробити — на рідній землі і в рідній країні.

Коли читаєш скупі біографічні дані подолян, поранених на цій війні, теж важко стримати емоції. 22-річний Юрій Гораш — родом із Китайгорода Кам’янець-Подільського району. Його батькові — 45, безробітний; матері — 40 років, працює сестрою-господаркою в будинку-інтернаті; брат — студент. Молодшому сержантові Володимиру Кізю зі Старосинявського району — 29 років, батька немає. Рядовому Андрію Пивоварчуку — 25. Удома, в місті Кам’янці-Подільському, на нього чекають дружина Світлана і дворічний син Артемко. А в сім’ї його батьків — ще дев’ятеро дітей.

То чи варто запитувати, чому подалися хлопці на війну?

Запитувати треба в інших і про інше. Чи може називатися демократичною та цивілізованою країна, в якій певна кількість її громадян не має можливості заробити на прожиття і змушена вирушати на чужу війну?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво