Сергій Тігіпко: вибір після виборів - Політика - dt.ua

Сергій Тігіпко: вибір після виборів

22 січня, 2010, 17:47 Роздрукувати Випуск №2, 22 січня-29 січня

У ніч, коли стали відомі попередні результати першого туру президентських виборів, Сергій Тігіпко...

У ніч, коли стали відомі попередні результати першого туру президентських виборів, Сергій Тігіпко так часто з’являвся в телевізійних ефірах, що один з його колег-кандидатів, які не пройшли в другий тур, саркастично зауважив: у глядачів може скластися враження, ніби Сергій Леонідович посів на виборах перше місце. Втім, як кажуть, у кожному жарті... Називатися переможцем Тігіпко має всі підстави: ще кілька місяців тому його рейтинг не перевищував статистичної похибки, і саме бажання лідера «Сильної України» балотуватися в президенти багатьма сприймалося як ексцентричне дивацтво людини, котрій просто нема на що витрачати гроші. Зате тепер про кампанію Тігіпка говорять майже виключно у схвальних тонах — як про зразкову політичну технологію і перспективний бізнес-проект. Втім, те, що успіх заслужений, Сергій Леонідович ще повинен буде довести: все залежить від того, як він зможе розпорядитися отриманим результатом. Інакше — у політичній історії України він може залишитися випадковим щасливчиком, котрого виборці від безвиході сприйняли як нове обличчя української політики.

Галломан із 90-х

Та що там виборці! Навіть Віктор Янукович, коли його у «Великій політиці» запитали про Тігіпка, почав розмірковувати про те, що, мовляв, «добре, коли підростає молодь». Євгену Кисельову довелося нагадати лідеру опозиції, що Сергієві Леонідовичу вже 49 років. Коли сам Янукович тільки починав свою політичну кар’єру, «перспективний початківець» Тігіпко вже був віце-прем’єром. Котрий, до речі, відповідав за економічні реформи — хай як дивно тепер це звучить — в уряді Павла Лазаренка. Втім, до того, що його сприймають не таким, яким він є насправді, Тігіпко міг би вже й звикнути — у його кар’єрі це траплялося неодноразово. Причому іноді цьому сприяв і сам Сергій Леонідович. Скажімо, 1997-го в інтерв’ю «Киевским ведомостям» він із викликом заявив, що в чиновники йдуть тільки ті підприємці, котрі не досягли успіху в бізнесі. І менше ніж через місяць... сам опинився в уряді. «На зміну ринковику-теоретику прийшов ринковик-практик», — ці слова Олександра Разумкова можна було сприймати навіть як підсміювання з новоспеченого віце-прем’єра. Якби призначення не відбулося за рекомендацією самого Разумкова. Та й образ «ринковика-практика» виявився для Тігіпка дуже корисним — якщо він послуговується ним до цього часу.

Найвищу оцінку за свою роботу у своєму першому уряді Сергій Леонідович дістав, як відомо, за кордоном — у вигляді ордена Почесного легіону з рук французького президента. Жак Ширак нагородив його як співголову комісії з економічного співробітництва між двома країнами. Найгучнішим (якщо не сказати скандальним) проявом цього співробітництва, пам’ятається, був прихід в Україну транснаціональної компанії «Лафарж», зовсім не чужої самому Шираку. На згадку про ті далекі часи в Тігіпка залишився не тільки орден. Достатньо звернути увагу, як Сергій Леонідович реагує на прізвище колишнього французького президента, навіть згадане в зовсім іншому контексті. Ну і, зрозуміло, залишилася репутація головного українського «галломана». Яка зміцнилася після того, як стало відомо, що із Сергієм Леонідовичем працюють французькі політтехнологи на чолі з Марселем Гроссом. Можливо, звичайно, це збіг — у самій Франції компанія Гросса працювала саме з опонентами Ширака (вибір на їхню користь можна пояснити скоріше «польським прецедентом», де ті самі технологи під керівництвом Жака Сегели «допомогли» стати президентом «колишньому комсомольцеві» Александру Квасневському), але публіка навряд чи заглиблювалася в такі нюанси.

«Вічний кандидат»

Інша справа, що голос Парижа в Києві звучить не так вагомо, як голос Москви або, скажімо, Вашингтона. Вперше Тігіпко міг пошкодувати про це наприкінці 1999-го. Коли «оновлений» президент Кучма висунув кандидатом на посаду керівника уряду Віктора Ющенка, а не Сергія Тігіпка, котрий побував на той час віце-прем’єром у Лазаренка і Пустовойтенка. Хоча річ, звісно, не тільки у зовнішніх рекомендаціях. Кучмі потрібна була людина, спроможна піти на конфлікт із «парламентськими» олігархами, котрі надто високо оцінювали свій внесок у його переобрання на другий строк. А Тігіпко вже тоді сприймався як людина, що віддає перевагу переговорам. В уряді Кучма Сергія Леонідовича все ж таки залишив — нехай і з пониженням до міністра економіки. Але на цьому місці той почувався дуже незатишно і зрештою пішов у парламент, перемігши на довиборах у Раду.

Можливо, це було спробою підступитися до прем’єрського крісла з іншого боку. Принаймні вже через півроку, у листопаді 2000-го, Тігіпко очолив «Трудову Україну», проект, який представляв своєрідний пул олігархів різного калібру — від Віктора Пінчука до Андрія Деркача, альтернативний як Ющенкові, так і есдекам Медведчука—Плужникова, що вже набирали вагу. Сергій Леонідович цілком серйозно розраховував, що в остаточному підсумку Кучма зробить ставку саме на нього і, за його власними словами, навіть накидав чернетку потижневого (!) плану роботи на перші сто днів свого прем’єрства. Але після відставки Ющенка прем’єром став Анатолій Кінах. А «Трудову Україну» у добровільно-примусовому порядку включили до складу провладного блоку «ЗаЄдУ».

Результат «заєдустів» не вразив. Зате затребуваними виявилися дипломатичні таланти Тігіпка. Його благословили на спробу створити коаліцію з «Нашою Україною». Переговори Сергій Леонідович вів активно, але «партія війни» виявилася сильнішою. Створити іншу більшість, готову забезпечити проведення конституційної реформи за сценарієм Банкової, узявся Віктор Янукович. І Тігіпко знову залишився без портфеля прем’єра. Як «втішний приз» йому віддали крісло голови НБУ — щоправда, для цього новоспеченій більшості довелося ледь не штурмом узяти сесійний зал парламенту.

Обжившись на новому місці, Сергій Леонідович несподівано вирішив, що Нацбанк — непоганий стартовий майданчик для походу не тільки на Грушевського, а й на Банкову. Щонайменше, він вважав себе нічим не гіршим за Ющенка, котрий стартував у велику політику саме з будинку на Інститутській. Так країна дізналася, що їй терміново потрібно поміняти дизайн гривні — причому кожну нову купюру керівник НБУ представляв особисто, і ролики ці більше нагадували передвиборні. Поруч із Тігіпком знову помітили Гросса. Але Кучма досить швидко припинив цю самодіяльність. Після кількох досить жорстких розмов із президентом голова Центробанку і лідер «Трудової України» (таке пікантне поєднання посад у ті часи не вважалося чимось незвичним) погодився очолити виборчий штаб Віктора Януковича. З досить туманною перспективою прем’єрства в разі його перемоги.

Туман розвіявся після другого туру виборів, які закінчилися помаранчевою революцією. Сергій Леонідович пішов і з посади начштабу, і з НБУ. Запропонував нові вибори, в яких навіть був готовий брати участь. Обіцяв показати, якою має стати опозиція ймовірному президенту Ющенку... Але на нього вже ніхто практично не зважав. І Тігіпко зрештою махнув рукою на все, включно із «Трудовою Україною». Хоча за два роки до цього стверджував, що «не може покинути 20 тисяч людей, значна частина яких пішли в партію, тому що там є Тігіпко».

Іноді вони повертаються

П’ять років колишній «трудовик» присвятив улаштуванню особистого життя і бізнесу. Досить успішно, якщо врахувати, за скільки в остаточному підсумку він продав свій банк шведам напередодні світової кризи. Щоправда, за умовами угоди Тігіпко не має права найближчим часом засновувати нові фінансові установи. Можливо, тому зрештою і вирішив повернутися в політику. Як і обіцяв 2008-го — «в один момент». У березні 2009-го йшлося відразу про дві посади для нього — керівника НБУ і віце-прем’єра в уряді Тимошенко. Друга пропозиція була більш значущою, і Тігіпко погодився. Підкресливши, що цього разу балотуватися в президенти не збирається. Але плани помінялися. Не в Сергія Леонідовича. У Юлії Володимирівни.

Тимошенко мала вирішувати «проблему Яценюка», рейтинги якого саме навесні впритул наблизилися до показників прем’єра. Ідеальним спойлером міг бути двійник Арсенія Петровича — молодий, із дипломом, репутацією прагматика-економіста і добре підвішеним язиком... За анкетними даними в Тігіпка, звичайно, була проблема з віком. Але ж виборці голосують «не за паспортом». А тримати в пам’яті подробиці його біографії всі ці п’ять буремних постреволюційних років виборці, із зрозумілих причин, не могли. У результаті Сергій Леонідович виявився саме тим «добре забутим старим», що в очах електорату стало не просто «новим», а й «незаплямованим». У цьому Тігіпко навіть дав фору Яценюку.

Люди втаємничені кажуть, що спочатку особливо амбіційних цілей перед кампанією-2009 Сергій Леонідович не ставив. Максимум — заявити про своє існування та підготуватися до місцевих виборів. Причому не в масштабах усієї країни, а, так би мовити, точково. Корективи довелося вносити на марші. По-перше, до літа «проблема Яценюка» для Тимошенко розсмокталася сама собою, точніше — зусиллями самого Арсенія Петровича та його технологів. І Тігіпку довелося покладатися на власні сили. По-друге, обрана тактика кампанії виявилася дуже ефективною, несподівано навіть для самого кандидата, а успіхи розбудили амбіції.

Та якщо успіх Сергія Леонідовича був несподіванкою для нього, то конкуренти «проґавили» його й поготів. Фаворити з Тігіпком не воювали. Ні, він, звісно, й сам не провокував, угадавши насправді настрої виборців, які втомилися і від постійних «розбірок» серед політиків, і від агресивного тону їхньої передвиборної риторики. Але ніхто не намагався завдавати по лідеру «Сильної України» і превентивних ударів. У ньому просто не бачили конкурента. Понад те, на Туровській усе ще трактували його як негласного союзника, який продовжував відбирати відсотки в Яценюка і дедалі більше вгризався в електоральне поле Партії регіонів, намагаючись бути, за влучним визначенням Альони Гетьманчук, Януковичем upgraded. А на Липській вважали, що зростання рейтингу Тігіпка працює на збільшення відриву їхнього кандидата від прем’єра. Мовляв, навіть забравши в Януковича кілька відсотків на Сході, він не дасть Тимошенко набагато більше зібрати на Заході. Певною мірою саме завдяки Сергію Леонідовичу Тимошенко в результаті й стала «кандидатом сільської України», поступившись містами якщо не Януковичу, то Тігіпку з Януковичем разом.

Правда, далеко не всі в біло-синьому таборі вважали тактику загравання з екс-трудовиком правильною. Якщо Сергій Льовочкін був налаштований підкреслено миролюбно, то Борис Колесніков, скажімо, і під час кампанії не втрачав нагоди нагадати про поведінку Тігіпка у 2004-му. І тепер може дорікнути умовній «партії миру», що без «бронзового призера» відрив Януковича в першому турі був би ще більшим. Але це, швидше, привід, ніж причина, і якби не було його, можна було б знайти інший. Про те, що в ПР існує кілька центрів впливу, які прагнуть продемонструвати лідеру свою значущість, не писав останнім часом тільки лінивий.

Таємниця його свіжості

Для фаворитів несподіваний успіх Тігіпка, певна річ, у кожному разі, не фатальний. Чого не скажеш про інших претендентів на роль «третьої сили». Яценюк із його сімома відсотками бодай тримається й поривається зробити хорошу міну при поганій грі. Інші — у глибокому нокауті. Їхні штабісти намагаються хоча б самим собі пояснити, що сталося. Перше, що спадає їм на думку, — гроші. Коштів Тігіпко справді не шкодував. За оцінкою експертів, кампанія вилилася йому в 100 мільйонів, за словами людей, близьких до кандидата, — як мінімум, у суму, в півтора разу більшу. До кінця кампанії здавалося, що рекламу кандидата транслює вся побутова техніка в будинку. Не кажучи вже про численні ефіри на найбільш рейтингових каналах країни.

Однак слід віддати належне технологам — їм вдалося уникнути очевидного пересичення. Отже, і ефекту відштовхування. На відміну, скажімо, від виклично «кислотної» кампанії Яценюка. Тігіпко був відмінно спозиційований. Відсутність агресії (ну хіба що трішки, в гомеопатичних дозах, щоб не «попливло» гасло «сильний президент»), демонстрація спокійної й конструктивної сили цілком відповідали характеру кандидата. Всі спроби піарників і журналістів підбити Сергія Леонідовича на щось «таке», провокаційне чи просто екстравагантне, закінчувалися нічим. І не тому, що кандидат відмовлявся. У нього це просто не виходило. Але невдача в цьому і до конфузу не дотягувала.

Любителі екстриму можуть назвати його кампанію безбарвною, однак те, що технологи хотіли донести до виборця, — вони донесли. Уже відомого нам образу «ринковика-практика», який «дослухається до людей», плюс неодноразово розкритикованого іміджу «мачо для домогосподарок», як з’ясувалося, для успіху цілком достатньо. Програми в кандидата, звісно, не було, був набір тез-слоганів, які так-сяк стикувалися між собою. Але, по-перше, програм не було в більшості кандидатів. А по-друге, у виборця склалося стійке враження, що програма була, і саме така, яку хотів би почути саме цей виборець.

А електоратом Тігіпка, крім неодноразово згадуваних домогосподарок, виявився той-таки середній клас. Чиєю заслугою ще донедавна вважали помаранчеву революцію. Але тепер він уже не хоче бути авангардом. Він утомився. І не вірить у пафосну риторику. Не тільки від влади, а й від тих, хто претендує на роль опозиції. Тон, узятий Тігіпком, для цього середнього класу придався ідеально. Ну хіба що в питаннях «із 2004-го» Сергій Леонідович не міг не бути «трохи більше біло-синім». І за це Арсеній Петрович має йому навіть подякувати. Інакше не дорахувався б він ще кількох відсотків у традиційних помаранчевих областях.

Наречений на виданні

Втім, після першого туру Тігіпка почали обробляти кандидати обох кольорів. Незважаючи навіть на неодноразові попередження соціологів та політтехнологів, що голоси, зібрані в українських умовах, взагалі передаються важко, а особливість виборців Тігіпка чи того ж Яценюка полягає саме в тому, що слухатися своїх обранців вони здебільшого взагалі не мають наміру. Втім, люди втаємничені пояснюють, що «зазивали» насправді жодних надзавдань перед собою не ставлять. Скажімо, максимум, який біло-сині хотіли б отримати від Яценюка чи Ющенка, — це зменшити відсоток тих, хто планує в другому турі голосувати за Тимошенко. Для цього достатньо, аби кандидати агітували не йти на дільниці чи голосувати проти всіх. Аналогічне завдання стоїть перед біло-сердечними щодо тієї більшості виборців Тігіпка, яка, в кожному разі, віддає перевагу Януковичу, а не чинному прем’єру.

Різниця між Юлією Володимирівною і Віктором Федоровичем полягає в іншому. Тимошенко виступає в ролі того, хто наздоганяє, і статус-кво її не влаштовує. Їй потрібно зламати ситуацію. І переманити на свій бік хоча б частину електорату «бронзового призера». А «переагітувати виборців Тігіпка без самого Тігіпка», за визнанням самих бютівців, практично неможливо. Тому прем’єру не досить навіть «прихильного нейтралітету» з боку Сергія Леонідовича, їй потрібна чітко артикульована заява про підтримку її кандидатури в другому турі.

Саме тому Тимошенко пішла на ризикований крок, фактично вимагаючи від кандидатів другого ешелону об’єднати зусилля вже до дня голосування. Ризикований — оскільки будь-яка відмова автоматично буде сприйнята як її особиста поразка. Щоб цього не сталося, прем’єр відкрито запропонувала Тігіпку своє крісло, а, за неофіційними каналами, — ще й половину Кабміну. Не особливо зважаючи на те, що, за Конституцією, кандидатуру глави уряду визначає не президент (яким ще потрібно стати), а коаліція парламентської більшості. Проте Сергій Леонідович не перший день у політиці. І добре пам’ятає, як за Кучми, в якого були набагато більші повноваження, у Раді з вітерцем прокотили його шефа Пустовойтенка, хоча Леонід Данилович формально виконав свої зобов’язання і вніс кандидатуру. До того ж у нинішніх умовах крісло прем’єра, за визначенням самої Тимошенко, більше «скидається на електричний стілець», а отже, в Тігіпка є всі шанси стати «цапом відбувайлом».

При цьому для «без п’яти хвилин прем’єра» дати свою згоду ще більш ризиковано. У його штабі підозрюють, що значна частина ви-борців самовідданість свого фаворита не оцінить. Отже, Сергію Леонідовичу доведеться розлучитися з його головним на цей момент політичним капіталом. Може, не з усіма 13 відсотками, звісно. Але навіть третини, не кажучи про половину, йому буде шкода. Ось якби спочатку конвертувати нинішній результат у фракцію в парламенті чи місця в місцевих радах... Але Тимошенко може чекати тільки до 5 лютого!

А ось біло-сині, які почуваються впевненіше, мають можливість «підгортати» Сергія Леонідовича набагато грунтовніше. Як повідомляють джерела в штабі ПР, Тігіпку, по-перше, запропонований цілий спектр можливостей — від прем’єра й голови НБУ до підтримки на виборах київського мера (перший крок, власне, призначення цих виборів). По-друге, від нього не вимагають нічого нездійсненного натомість. Ніякої тобі заяви на підтримку Януковича в другому турі. І вже тим паче — клятви вірності. Досить натяку на готовність подумати. І то — не дуже обов’язково. І, нарешті, третє: Янукович обіцяє Тігіпку дочасні парламентські вибори. І збереження партійних списків на вибори до місцевих рад. Обіцянкам, звісно, можна не вірити. Але в цьому випадку регіонали й самі зацікавлені. І в першому, і в другому. Власне, у збереженні пропорційної системи зацікавлений і БЮТ. Проте закон могли б прийняти й без нього. А в дочасних виборах Тимошенко точно не зацікавлена.

У п’ятницю зранку Сергій Тігіпко заявив про готовність подумати над пропозицією щодо посади прем’єра. З чийого боку, правда, не уточнив. І закликів підтримати когось із фаворитів у другому турі теж не було. Можливо, Сергій Леонідович уже зробив свій вибір. А може, просто отримує задоволення від самої ситуації. Нарешті не він пропонує себе, а інші домагаються його політичної прихильності.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво