Секретаріат. До запитання. Або вся правда про те, як знімають глав райадміністрацій столиці й ділять землю

Київ, як і раніше, в центрі уваги. І пов’язано це аж ніяк не з бойовим інцидентом у СП, а з трохи іншими процесами, про які ні Черновецький, ні Луценко на публіці воліють не висловлюватися.

По-перше, через два тижні комісія, створена секретаріатом президента, завершить перевіряти діяльність трьох глав столичних районних адміністрацій. Нагадаємо, що добродії Романенко (Подільський район), Мазепа (Святошинський район) і Заха­ричев (Деснянський район) у ком­панії зі звільненим Сотниковим (Дніпровський район) у грудні були відсторонені від сво­їх посад указом Ющенка. Про причини такої, м’яко кажучи, не зовсім правової категоричності гаранта, яка призвела до гучних скандалів і нічного погрому в Дніпровській адміністрації, досі продовжують ворожити на кавовій гущі. Як, утім, і про те, чи був лист, підписаний керівниками семи районів столиці, які нібито звернулися до президента по допомогу напередодні грандіозної зачистки столичної влади під Черновецького. І якщо він був, то чому про це не стало відомо громадськості? Як з’ясувалося, існування листа — достовірний факт, що проливає істинне світло на те, що сталося. І цей факт у результаті підтвердив «ДТ» екс-мер столиці, а нині глава парламентського комітету з міс­цевого самоврядування Олександр Омельченко.

По-друге, у розпорядженні «ДТ» опинилися списки киян, які одержали 2007 року земельні ділянки в Києві. Цінність цих документів у тому, що, схоже, ніхто з названих там людей й гадки не мав (можливо, не має й зараз), що став власником величезного, як на наші часи, маєтку. А вже тим більше про те, що встиг продати свою земельну ділянку.

По-третє, в парламенті зареєстровано ще один проект постанови про створення спеціальної комісії з розслідування діяльності столичної влади, поданий регіоналом Мірошниченком. Відповідь на запитання, навіщо «Регіонам» дубль (а такий документ уже зареєструвала коа­ліція), — також проливає певне світло на перспективу перевиборів столичної влади, що все більше віддаляється.

Однак про все по черзі.

Листоноша-цензор

Навряд чи слід переповідати історію відносин столичного градоначальника з главами районних адміністрацій. Вони не склалися. А якщо й склалися, то не з усіма. Шукати правих і винних — теж не задача цього матеріалу. Втім, як і копатися в правомірності прийнятого президентом рішення (про це матеріал у наступному номері «ДТ»). А от ще раз нагадати громадськості про методи, нині популярні у владі, з допомогою яких, як і раніше, «жорстко й конкретно» вирішуються кадрові питання, варто.

Отже, як нам стало відомо, вранці 14 вересня в секретаріаті президента на закритій нараді (втім, яка вона ще може бути в СП?) зібралися досить відповідальні люди. Сторону, що приймає, представляли глава секретаріату Віктор Балога, а також його вірний заступник Ігор Пукшин. Серед гостей — Олександр Омельченко й глави районних адміністрацій, з якими чинний мер так і не знайшов спільної мови. Тут, як усім тоді здалося, діалог відбувся. Зустріч затяглася до півдня. Її результатом стало рішення звернутися до президента. По допомогу. Лист складали тут же, в секретаріаті. Тому що за розробленим й узгодженим планом уже до 15.00 він мав лежати на столі Балоги, а о 17.00 сам Віктор Іванович зобов’язався доставити цінний папір мало не до трапа літака Ющенка, котрий повертався з поїздки регіонами.

Що було в листі? Чому керівники районів зважилися звернутися до президента? У чому докоряли вони свого безпосереднього керівника?

По-перше, в неефективному управлінні містом і відсутності чіткої та налагодженої структури влади в столиці;

по-друге, в відсутності затвердженої сесією Київради структури виконкому;

по-третє, в невгамовному прагненні до централізації, зокрема й бюджетних фінансових потоків;

по-четверте, в небажанні мера ділитися повноваженнями з районами;

по-п’яте, в непродуманій кадровій політиці.

Лист підписали семеро з десяти. За винятком Вік­тора Пилипишина (глави Шевчен­ківського району), котрий у той час брав участь у виборчій кампанії Блоку Литвина, Сергія Су­щен­ка (Печерський район) — його не змогли знайти, а також Юрія Захаричева (Деснянський район) — його не запрошували через ідеологічну близькість до Леоніда Михайловича (пан Захаричев колишній пастир церкви «Посольство Боже»). По тому й розійшлися.

…Ранком 15 вересня в приймальню Голосіївської, Дарницької й Оболонської райадміністрацій зателефонували. Щоправда, не зі СП. А з КМДА. І не хтось, а сам Леонід Михайлович вирішив поцікавитися: «…що там за листи ви пишете президентові». Як потім розвивалися події, знає вся країна. Тиск на голів тільки посилився. А в грудні двоє з підписантів — Романенко й Мазепа — були відсторонені від своїх посад. Олександра Сотникова, який за цей час став особистим ворогом секретаря Київради Олеся Довгого, звільнили. У якості громовідводу використали соратника Черновецького Захаричева, котрого також усунули з посади. В тому, що це справді показова жертва, нині ніхто не сумнівається. Його колеги розповідають, що глава Деснянського району, власне, ніяким главою й не був. Районом управляли зовсім інші люди, а він, так би мовити, представництвував.

Треба сказати, в тому, що коман­да Черновецького здатна на такий розмін, не сумніваємося й ми. Особливо після того, як якось Блок Черновецького, вирішуючи проблему дії імперативного мандата в стінах Київради, після прийняття відомого закону, який лобіював БЮТ, віддав на заклання свого депутата Гринюка. Тоді, перепрошую за такі подробиці, чоловік рідної сестри дружини Черновецького, показово виключений із фракції, подав позов до суду. А суд, як по щучому велінню й чиємусь хотінню, призупинив дію імперативного мандата в столиці.

Але ми відволіклися. Загалом, про лист у результаті більше ніхто не згадував. Єдине запитання, мовляв, що там та як, через кілька днів після зустрічі в СП дозволив собі один із посвячених на адресу безпосереднього учасника цієї історії — Олександра Омельченка. Насправді, роль Омельченка як ініціатора проваленого заходу виявилася фатальною. «Сан Санич тоді мені сказав, що сам не знає, куди подівся цей лист, і що він узагалі не розуміє, що відбувається в стінах секретаріату, — згадує наше джерело, яке побажало залишитися невідомим. — То в цій історії екс-мерові, зрозуміло, зацікавленому в катастрофі імперії Черновецького, можна тільки поспівчувати. Він, який не один рік пропрацював із Кучмою, звик: якщо Кучма чи Медведчук сказали, то, виходить, так і буде. На жаль те, що відбувається на Банковій нині не піддається жодним прогнозам. Але якби тільки в чиїйсь особистій зацікавленості була справа. Йдеться ж про ситуацію в столиці, яка практично вже вийшла з-під контролю».

Треба сказати, що сам Омельченко, почувши запитання нашого кореспондента про долю листа, не здивувався. І розкрився. Проте настільки, наскільки йому дозволив нинішній статус і непередбачуваність людей, з якими він тепер має справу не тільки через особисту ініціативу, але й завдяки роботі в парламенті. «Я, звичайно, дав би вам почитати цей папір, але боюся, що тепер її можна знайти тільки на Банковій, — зауважив Олександр Олександрович. — Лист справді був. Щонайменше, я бачив його в Балоги. Його підписали сім керівників районів. Там справді йшлося про неправомірну кадрову політику Черновецького, про порушення законів і переслідування глав адміністрацій. Було прохання до президента втрутитися, проаналізувати ситуацію й допомогти. Про долю листа нічого не знаю. Можу тільки припускати, чому все вийшло з точністю до навпаки: хто просив допомоги, той і постраждав. Проте це особисто мої припущення».

Сьогодні справді можна довго думати, що ж відбулося у стінах СП в ніч із 14 на 15 вересня. Чому лист не потрапив до свого адресата, а якщо й потрапив, то як він опинився у Черновецького? Хто в результаті злив лист меру — Балога чи Ющенко? І чому все вийшло з точністю до навпаки? Шукати відповіді на ці запитання було б значно легше, банально звинувативши у зраді одного: того, хто не впорався зі своїми обов’язками листоноші. Однак думки з цього приводу постійно спотикаються то об вірну дружбу Олеся Станіславовича й Андрія Вікторовича, про яку пліткує весь Київ, то об таке ж віддане партнерство того ж таки Довгого і пана Васюника, то об плідну діяльність секретаря Київради і Петра Андрійовича у рамках міської містобудівної ради. Завалив шлях до моральної істини (за яку недавно перед камерами так ратували президент і секретар РНБО, що провели засідання на тему земельної корупції) і указ президента про скасування обмежень на забудову в історичному центрі столиці… Через такий камінь не перелізеш.

Господарі мимоволі?

Списки «землевласників», які потрапили до «ДТ» і про які ми сказали на самому початку нашої розповіді, — ще одна досить корисна знахідка. Як у контексті вищеописаної історії, так і з погляду останнього бойового конфлікту між мером столиці та міністром МВС. Насправді у нас з’явилася феноменальна можливість нарешті озброїти Юрія Віталійовича фактами. Він же — якщо захоче, звісно, — їх перевірить ще раз і тим самим, можливо, візьме гору над своїм неодноразово звинуваченим (але все ще чомусь бездоказово) у корупції та розкраданні земель опонентом. Переконані, що 300-тисячне відомство міністра у погонах впорається ще швидше, ніж журналісти «ДТ».

У чому суть?

Як стверджують наші джерела (до речі, цілком перевірені й компетентні), в опублікованому нами списку — прізвища людей, котрі отримали земельні ділянки в Києві у 2007 році. Зауважимо, не чекаючи належного протягом десятків років, як про те часто розповідають народові батьки міста, а вирішивши свої проблеми за кілька місяців. Але й це не головне. Головне те, що ці люди самі не знали, що місцева влада удостоїла їх такої честі. Більше того, не знали ці люди і про те, що вже встигли продати наділи й заробити на них. Точніше — дати заробити тому, хто насправді їх продав.

Схема досить проста. У ній використовують крадені паспорт­ні дані, приміром громадянина Петрова, роздобуті у якомусь жеку або десь якось іще; оперативне рішення сесії про виділення ділянки на ім’я Петрова, а потім оформлення нібито Петровим (із допомогою кишенькового нотаріуса, звісно) генерального доручення на ім’я Іванова. Після чого Іванов на цілком законних підставах робить із цією землею все що йому заманеться. Найчастіше — продає.

Поки що ми нічого не стверджуватимемо на сто відсотків, але нам таки вдалося прочитати копію заяви одного зі студентів, мешканця столичного гуртожитку, яку той написав на прохання працівника міліції (Юрію Віталійовичу, візьміть на замітку). Отож, юнак стверджує, що до нього в гуртожиток «приходив хлопець дуже високого зросту, котрий просив надати йому паспортні дані для якоїсь дуже важливої справи. Я паспортних даних йому не давав і про існування земельної ділянки, оформленої на моє ім’я, не знаю». Тільки Богові відомо, чи давали свої дані «хлопцям дуже високого зросту» інші студенти, а їх, як бачите, у списку чимало, але про те, що ділянки вони отримали, свідчить, щонайменше, цей папір. Ось над ним ми й закликаємо попрацювати нашу доблесну міліцію. Адже тільки так тепер можна поставити під сумнів звинувачення в самопіарі, що звучать на адресу шефа МВС, який нібито пішов на «чоловічий вчинок» тільки з великого бажання зайняти кабінет опонента, який підставив щоку, і правити за тією ж схемою.

Більше того, ми звертаємося і до прокуратури, яку закон зобов’язує реагувати на такі сигнали. Гадаємо, підтримають нас у бажанні приперти нарешті до стіни Леоніда Михайловича і два дуже відомі в Україні політики, які теж нібито ведуть опозиційну діяльність, нібито претендують на посаду мера і в яких ці документи — при тому в повному обсязі — вже не перший місяць лежать у столі.

То навіщо «Регіонам» дубль?

Стосовно прогнозів подальшого розвитку ситуації в столиці будемо небатослівними і зробимо всього один висновок.

Можна вкотре констатувати, що Київ — це не лише столиця нашої Батьківщини, а й місце, в якому Батьківщину люблять кривдити найбільше. Високі ставки. Висока ціна землі. Високі посади. Але інтереси — спільні. У зв’язку з цим зов­сім не дивно, що в СП зникають листи, лідерка БЮТ мовчить, а «Регіони» торпедують парламент ініціативою створити не одну, а цілі дві комісії з розслідування діяльності Леоніда Михайловича.

Депутати Партії регіонів виявилися такими плідними, що запропонували ВР аж два варіанти створення другої комісії. Так, якщо коаліція ще в грудні зареєструвала проект, де поставила за мету аналіз численних порушень і мера, і Київради, то регіонал Юрій Мірошниченко спочатку мав намір занести меч над головою лише глави столичної адміністрації, а не ради. Що відразу навело автора статті на думку про можливу реалізацію сценарію «зливання» Черновецького в ім’я збереження депутатського корпусу з його численними бізнес-амбіціями. Значне зростання останнім часом фракції столичних «Регіонів» — натяк у той же бік. Однак думку довелося відкласти зразу ж після того, як той-таки Мірошниченко уточнив наміри фракції і запропонував новий варіант документа, уже з претензією на перевірку Київради в тому числі. При цьому склад комісії збережено. Суцільні «незацікавлені» особи. У коаліції, до речі, з персоналіями теж перекіс, зрозуміло, в який бік.

Насправді ж навіть якщо хоч одна з цих комісій і розпочне роботу (запитання «Коли?» тут має ключове значення, адже сесії Київради відбуваються щотижня, і незаможні столичні студенти продовжують отримувати належні їм сотки в історичних місцях, де президент також стабільно погрожує навести лад), немає жодних гарантій, що ВР, відповідно до її результатів, призначить перевибори. Як і комісія ВР із розслідування справи Гонгадзе якось не розкрила цього злочину. І скільки ще таких комісій було. І все безрезультатно, бо немає закону про їхній статус. Як немає й багатьох інших законів, які змогли б зробити столичного градоначальника відповідальним, незалежно від його прізвища, а Україну — іншою. Усі затягуватимуть час. Тому що час коштує грошей.