ЩОБ НЕ БУЛО НАСТУПНОГО САДДАМА - Політика - dt.ua

ЩОБ НЕ БУЛО НАСТУПНОГО САДДАМА

27 червня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 27 червня-4 липня

Зверніть увагу: чим простіший аргумент — тим більше незаперечним він видається. Американці — віртуози простих аргументів...

Зверніть увагу: чим простіший аргумент — тим більше незаперечним він видається. Американці — віртуози простих аргументів. Це у них від Риму, як скромно зазначив Ральф Петерс у статті «О’ревуар, Маріанно...»

Я боюся простих аргументів. Я згоден із російським прислів’ям «Простота хуже воровства». Прості аргументи подвійно підступні для українського споживача: ми лише нещодавно почали «варитись у міжнародному казані» і тому чимало алюзій чи посилань у контексті, котрі легко читаються інтелектуалами на базі євроатлантичної історичної культури, розуміємо з допомогою словника іноземних слів та книжечок на кшталт «Крилаті вислови». Або не відчуваємо тонкощів, хоч факти нам відомі.

Повертаючись до простих аргументів Р.Петерса, пропоную подивитися на них з двох боків: чи вони правдиві? чи вони правомірні? Мета цього нескладного порівняння очевидна — зрозуміти, наскільки правильні заклики автора статті у «Frankfurter Allgemeine Zeitung». Тобто наскільки українській національній еліті варто довіряти його аргументації, отже — поділяти її.

У статті Р.Петерса, можливо, найпоказовішим епізодом стало інтерв’ю з молодим демонстрантом у Берліні після1 захоплення Багдада. Петерса обурює, що німець не аплодує, коли скидають статую Саддама. Не аплодував би й Петерс, якби був поруч. Бо довкола пам’ятника радісно стрибали півтори сотні випадкових юнаків. А вулицями Кербели і Наджефа ходили десятки тисяч організованих колон з протилежними гаслами. Ні, ці останні не сумували за Саддамом (так само, як і перші не належали до жертв режиму)! Вони не хотіли прийняти так звану свободу, яка юридично називається окупацією.

Тут ми підходимо до слизького питання, порушуючи яке, й найбільш емансиповані громадяни екс-СРСР стишують голос та озираються, чи немає поруч стороннього. Авторові довелося його чути в такій формі: «Жаль, що німці нас не завоювали під час Великої вітчизняної (тобто Другої світової) війни. Ми б тоді жили сьогодні, як вони тепер живуть» Це говорили 40-річні, чиї батьки відреклися б від своїх дітей за такі слова. Гадаю, переважна більшість українців погодиться з батьками. Власне, і успішні чехи чи поляки підтримають точку зору батьків. Вищий пілотаж не в тому, щоб віддатись розвиненішому завойовникові (окупантові), — він у тому, щоб, звільнившись, наздогнати його за рівнем розвитку, як це зробили німці і японці, а зараз роблять чехи та поляки. Наведене порівняння чинне і для сьогоднішніх іракців. Звільнення від Саддама (у варіанті СРСР — від Сталіна) вітається, але не тоді, коли йде від «Гітлера».

Ральф Петерс хоче нас переконати, що Дж.Буш — не Гітлер, американці — не нацисти, а ось німці були нацистами і залишаються ними, бо підтримують палестинців проти ізраїльців. Знову маємо спрощення історії, яке веде до перекручення фактів.

Насамперед, в очах іракців Дж.Буш виглядає доволі одіозно. Він іншої віри, іншої культури, іншої поведінки, іншого світосприймання. Він попліскує арабських королів по спині, що вважається непристойним у Затоці. Він тикає пальцем в людину, що вважається образливим у мусульман. Він проголосив заклик до нового хрестового походу, що примусило здригнутися ісламський світ. Для нас, українців, ці дії означали б — залізти за пазуху жінці перед телекамерою. Або скрутити дулю співрозмовникові. Або почути від керівника Монголії заклик повторити подвиги Чингіз-хана. Чи недостатньо цих помилок, укупі з бомбами в Афганістані та американськими F-16 у Палестині, для того, щоб, перетворити Дж. Буша на «Гітлера для іракців»?

Звичайно, Дж.Буш — не Гітлер. Але незнання контексту Р.Петерсом чи його ігнорування не позбавляє від відповідальності за неправильні висновки.

А чим краща його аргументація на захист ізраїльтян і проти палестинців? Видавати американців за покровителів євреїв, а європейців — за їхніх гонителів смішно й брехливо. Знаємо з американських джерел про високий рівень побутового антисемітизму у США (як, до речі, і расизму). В близькосхідному протистоянні американські громадяни у своєму загалі виступають проти тероризму, який ототожнюють із підлістю, боягузтвом, підступністю. В цьому і німецькі громадяни, як і українські, з ними повністю згодні. Але в людській історії не буває хороших окупацій. Після засудження підлості, для її викорінення, доцільно спробувати докопатися причин цього явища. З чим, власне, людство має справу: з особливою «підлою» субстанцією, арабами, чи з особливими обставинами, які не діють в Омані, в Кувейті, в Єгипті, а діють на території резолюцій 242 і 338 Ради Безпеки ООН?

Тикаючи пальцем у телекамеру в оточенні арабських королів президент Дж.Буш під час близькосхідного турне рубав: «Поселення на окупованих територіях Ізраїлеві треба згорнути! Ліквідувати поселення, ліквідувати!». Р.Петерс не бачив цих кадрів? Я їх бачив. Він, схоже, не бачив і кадрів убивства президента Кеннеді. І не знає, що убивцю цього президента не знайшли і що убивць тих, хто знав справжніх убивць, теж убили. Він не чув і про звільнення від відповідальності (за злочини) президента Ніксона. І не почує про відповідальність тих у правоохоронних органах США, хто міг прорахувати трагедію 11 вересня, але поколупався у вусі, жлуктячи пиво і смакуючи кетч/бейсбол/плейбой. Отже, чи варто, живучи у скляному домі і маючи досвід Сомалі, кидати камінням у європейців щодо Сребреніци чи Кот-д’Івуару? Демократії, як відомо, не є досконалими системами. Але всі. А не лише ті, що на схід від Грінвіча.

Згадка про президента Кеннеді, про Сомалі — не помста за згадку про Кот д’Івуар. Україна не належить до гравців «старої Європи», та, на жаль, і «нової» теж, і ніби голосу мати не повинна. Наша спільна сила і наша спільна слабкість у тому, що ми всі належимо до людського роду. І тут ніхто Україну не виключить із дискусії. У статті Ральфа Петерса найбільш неправомірне, з погляду правдивості й правомірності, — тональність зверхності, власне свідома претензія на «Uber Alles» у вигляді «Pax Americana». Звідси й одновимірні аргументи. І якщо на неосвіченого фермера вони справлять враження, то інтелектуала хіба що примусять вважати Р.Петерса гіршим і дурнішим, ніж він є насправді. Бо інтелектуалові відомо, що Колін Пауел як представник 60 мільйонів чорношкірих американців з’явився на своїй посаді після 250 років еволюції від рабства до громадянського суспільства. Тому докоряти цим Франції, яка надала незалежність Сенегалові вже півстоліття тому, безпідставно. Інтелектуал також знає, що вживати епітет «п’яниця» щодо Ж.Ширака настільки ж лицемірно, наскільки й епітет «наркоман» щодо президента США або «дезертир» щодо їх віце-президента.

Все це приводить до таких висновків.

Поява статті Ральфа Петерса (та не менш лайливих реакцій на неї) свідчить про прогресуючий інтелектуальний паркінсонізм, який охоплює певний прошарок євроатлантичної еліти. Власне, ту її частину, що квапиться вирішити все одразу і за всіх. Яка вихваляється, що не знає, де Європа, і тому створюватиме порядок денний для світу, але не контролює навіть дрижання власних рук. Обов’язок інтелектуалів — уявити собі масштаби трагедії, які можуть статися внаслідок поширення хвороби з відставних полковників на діючих. Якщо чверть американської армії потрібна для того, щоб нетривалий час контролювати знекровлений, розсварений і, власне, зраджений Саддамом Ірак, то чи на багато інших місць, які не подобаються, вистачить решти цих збройних сил?

Дехто, прочитавши ці думки, скаже: автором керують рефлексії радянського антиамериканізму. Це був би поверховий висновок. Я цілком поділяю рішення Президента та Верховної Ради України про необхідність посилання наших військ в Ірак. Усі ті країни, які це зробили, а також ті, що не зробили, але не скритикували і «забезпечили» євроатлантичну солідарність та цінності в інших регіонах (а це і Франція в Конго, і ФРН в Афганістані), простягнули у такий спосіб руку підтримки американцям. Вони вчинили мудро, вибачивши образи з боку американських високих посадовців і вигадки високих американських експертів, вжиті для виправдання іракської авантюри, бо засуджували спосіб, а не мету. Інша річ, що наступного разу їм буде важче це зробити, якщо їхні резони не будуть вислухані і обдумані у Вашингтоні сьогодні. А втретє — і взагалі неможливо.

P.S. Р.Петерс мимоволі помилився. О’ревуар — французькою «до побачення». Ауф відерзеєн — німецькою те ж саме. Побачення після сварки таки очікується, бо викликів перспективному розвиткові, який уособлює Євроатлантика, не поменшає. І, можливо, сварка нині, на початковому етапі цього розвитку, врятує від більших, непоправних помилок у майбутньому. Задля того, щоб не було наступного Саддама. Так само він «помилився» і щодо свого президента, хоча в цьому випадку, мабуть, свідомо. Той добре знає, де Європа та як із нею розмовляти, що було продемонстровано в Евіані.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво