Російськомовні громадяни України: «уявна спільнота» як вона є - Політика - dt.ua

Російськомовні громадяни України: «уявна спільнота» як вона є

16 травня, 2008, 15:53 Роздрукувати Випуск №18, 16 травня-23 травня

«Уявними спільнотами» відомий американський дослідник Бенедикт Андерсон називав нації. «Уявними...

«Уявними спільнотами» відомий американський дослідник Бенедикт Андерсон називав нації. «Уявними» — оскільки їхні представники, не знаючи більшості своїх співвітчизників, ніколи їх не зустрічаючи, все ж відчувають до них свою причетність. Іншими словами, «уявні» спільноти існують в уяві їх членів.

Цього не можна сказати про російськомовних громадян. Навряд чи громадяни України, які спілкуються російською мовою, відчувають особливу причетність одне до одного. Так само «російськомовне населення» досі не проявляло себе як самостійній суб’єкт громадського чи політичного життя.

Проте воно також є «уявною спільнотою», але не в сенсі Андерсона. Особливістю цієї спільноти є те, що вона існує переважно в уяві інших суб’єктів. І не просто існує. Вона оголошується ними об’єктом захисту або, навпаки, розцінюється як потенційна небезпека для держави. Ця спільнота є приводом для гнівних заяв і листів керівництва сусідньої держави, з’їздів у Сєверодонецьку, жваво використовується в перманентних вітчизняних виборчих кампаніях. Цій спільноті приписуються певні риси — як обґрунтовано, так і не дуже…

Питання російськомовного населення не можна не помічати. Не тому, що воно постійно слугує «червоною ганчіркою» у вітчизняній політичній кориді, і не тому, що це — одна з найболючіших мозолей українсько-російських відносин. А тому, що без розуміння особливостей ідентичності понад третини громадян країни, які в повсякденному житті користуються російською мовою, важко говорити про перспективи формування в Україні загальнонаціональної ідентичності, української політичної нації.

Центр Разумкова, продовжуючи дослідження проблем ідентичності, поставив за мету з’ясувати: чи є російськомовні громадяни однорідною спільнотою; як і якою мірою мовний чинник впливає на інші параметри ідентичності; які з додаткових атрибутів (національність, мова, культурна традиція, вік) і в який спосіб впливають на характер ідентичності російськомовних громадян.

Замість вступу: Україна, російськомовні громадяни і «русский мир»

Нема потреби переповідати всі висловлювання російських дер­жав­них діячів і політиків різного рівня, які зводяться до одного: всі, хто розмовляє російською мовою, належать до російської культури, а тому мають бути предметом особливої турботи і захисту з боку Росії.

Найбільш показовий приклад — створення указом тепер уже колишнього президента РФ В.Путіна фонду «Русский мир». Цей «мир», на думку ідеологів фонду, об’єднує не лише етнічних росіян, громадян Росії чи російську діаспору, але й «іноземних громадян, котрі розмовляють російською мовою». Отже, 37% населення України, швидше за все, не відаючи про це, стають об’єктом особливої турботи і захисту з боку Росії, і, як можна зрозуміти з матеріалів фонду, від них чекають взаємності...

З цього місця, як кажуть, докладніше...

Сенс існування «русского мира» як «мережевої структури великих і малих спільнот, які думають і розмовляють російською мовою», досить відверто виклав російський філософ і політтехнолог (в останній іпостасі він займався «заробітчанством» в Україні на виборах 2002 р.), П.Щедровицький.

За його словами, «сьогодні дедалі яснішим є те драматичне роздоріжжя, на якому опинилася Росія як ядро пострадянського простору: або буде запропонована нова модель розвитку, що стане основою формування нового народу, або територія РФ, не набувши сталої політичної та державної форми, перетвориться на предмет діяльності світових суб’єктів сили, або — у гіршому разі — на звалище людських відходів... Чим більшій кількості окремих громадян інших держав потрібна Росія, тим міцніші позиції Росії у світі. Основи стійкості й потрібності російська державність, що формується, може і повинна шукати в межах російського світу, в політиці конструктивного розвитку його світових мереж».

Як бачимо, «русский мир» передбачається використовувати не лише для зміцнення становища Росії у світі, а й для розв’язання її суто внутрішніх проблем — формування (чи реконструкції) російської національної ідентичності. Не секрет, що в Росії останнім часом досить жваво точаться дискусії про зміст поняття «русский народ». Є прибічники його етнічного визначення, але переважають ті, хто схиляється до імперської національної парадигми як запоруки відродження російської величі та могутності. В імперському ж дискурсі, одним із речників якого об’єктивно виступає П.Щедровицький, немає місця для України як незалежної держави, і українського народу як суверенної політичної нації.

Сприяють поширенню таких ідей на українському грунті й вітчизняні політики, котрі практично з початку 2000 року розігрують «мовну карту» у політичній боротьбі. Нездатність до вироблення стратегій розвитку країни, суспільна дискусія навколо яких і могла б стати змістом виборчих кампаній, компенсується використанням «суспільно-чутливих» тем, серед яких мовне питання посідає чільне місце.

Коли політик одного кольору заявляє, що «українська мова — це не мова науки, й потреба в ній просто відпаде», а його політичний опонент стверджує, що українці, які вважають рідною російську мову, «просто душевнохворі», «вони не мають права на слово… і їх треба лікувати», то зрозуміло, це викликає справедливе обурення людей, глибинні почуття яких ображені. А ображених легше нацьковувати. Головне — правильно визначити, на кого...

Російськомовні громадяни: спільні риси

Російськомовні громадяни в цьому дослідженні — це громадяни України, які в повсякденному спілкуванні вживають російську мову. За даними опитування Цент­ру Разумкова, такі громадяни становлять 37% дорослого населення України1.

Ідеологів «русского мира» та декого з вітчизняних політиків може розчарувати той факт, що абсолютна більшість (86%) російськомовних громадян сприймають Україну як свою Батьківщину, а переважна більшість (72%) — повністю або скоріше є її патріотами.

Більшість (57%) російськомовних громадян хотіли б, щоб російській мові був наданий статус другої державної. Кожен четвертий (25%) — підтримав би ідею поєднання державного статусу української мови з офіційним статусом російської в окремих регіонах. Нинішній статус мов підтримують 12% російськомовних громадян, статус російської як єдиної дер­жавної — лише 4%.

У визначення української нації відносна більшість (44%) російськомовних вкладають громадян­ський зміст, розуміючи націю як «усіх громадян України, незалежно від їх етнічної належності, мови, якою вони спілкуються, національних традицій, яких вони дотримуються і за якими виховують своїх дітей». Варіанти визначення нації, що ґрунтуються на етнічній належності, мають підтримку 40% представників цієї групи, а визначення, яке містить елемент належності до української культури, — 9%.

Третина російськомовних відносять себе до української культурної традиції, майже третина — до радянської, 6% — до європейської. До російської культурної традиції — менше чверті.

Оцінюючи перспективи культурних традицій в Україні в майбутньому, відносна більшість (36%) російськомовних громадян упевнені, що в різних регіонах країни переважатимуть різні культури, кожен п’ятий віддає перевагу українській традиції, кожен шостий — європейській. Російській — лише 7% (тоді як серед етнічних росіян — кожен четвертий).

І на завершення — про бачення російськомовними громадянами проблеми так званого розколу між Сходом і Заходом України. Більш як половина (53%) з них не згодні з тим, що відмінності між західними і східними українцями настільки великі, що їх можна вважати двома різними народами. Згодні з цією тезою 36% опитаних, не змогли визначитися з відповіддю 12%.

Більшість російськомовних громадян (55%) також заперечують можливість розколу України на підставі протиріч між її західними і східними регіонами, визнають таку можливість 28%, не мають відповіді — 17%.

Переважна більшість російськомовних громадян не підтримують такі варіанти розвитку своїх регіонів, як вихід зі складу України з утворенням незалежної держави (79%) чи приєднанням до іншої дер­жави (77%). Відчутна більшість (60%) — не підтримують ідею федералізації України.

Для більшості (59%) російськомовних бажаним варіантом є збереження нинішнього статусу областей з ширшими правами і повноваженнями місцевого самоврядування. Наявним їх обсягом не задоволений 51% опитаних.

Як бачимо, російськомовні громадяни у своїй переважній більшості є патріотами України, сприймають її як Батьківщину, підтримують її територіальну цілісність. Головне, чого б вони хотіли — це підвищення статусу мови, якою вони спілкуються у повсякденному житті, та більших повноважень самоврядування для регіонів, де вони проживають.

У пошуках відмінностей

Наведена вище «картинка» є цілком адекватною. Проте — одномірною. В ній не враховано те, що російськомовні громадяни, крім того, що розмовляють у повсякденному житті російською мовою, можуть належати до різних національностей, культурних традицій, вважати рідними різні мови, не кажучи вже про соціально-демографічні відмінності.

Логічно припустити, що згадані особливості могли б впливати на позицію російськомовних громадян з тих чи інших питань. Щоб підтвердити або спростувати цю гіпотезу, поряд із групою «російськомовні громадяни» було виділено ще три групи, які утворювалися шляхом додавання таких ознак: українська національність («російськомовні українці»); українська національність і українська мова як рідна («двомовні українці»); українська національність, українська мова як рідна, належність до української культурної традиції («двомовні українокультурні українці»).

Базою для порівняння були обрані дві референтні групи: «росіяни» — громадяни України, росіяни за національністю, для яких рідною мовою є російська й які відносять себе до російської культурної традиції і використовують російську мову в повсякденному спілкуванні, та «українці» — громадяни України, українці за національністю, для яких рідною мовою є українська, які відносять себе до української культурної традиції і використовують українську мову в повсякденному спілкуванні. Під час дослідження групи російськомовних громадян порівнювалися як між собою, так і з референтними групами.

Результати порівняння виявилися дуже цікавими.

Російськомовні громадяни: відмінне

В усіх виокремлених групах російськомовних громадян частка тих, хто повністю чи скоріше вважає себе патріотом, перевищує 70%. При цьому рівень патріотизму всіх російськомовних груп на 22—37% перевищує показник референтної групи «росіяни». У групі «двомовні українокультурні українці» він був лише на 3% ниж­чим, ніж у референтній групі «українці». Як видно з діаграми «Чи вважаєте Ви себе патріотом України?», з додаванням кожної ознаки (національність, визнання україн­ської мови рідною, належність до української культури) частка позитивних відповідей зростає.

Майже така сама динаміка характерна для розподілу відповідей на запитання «Чи сприймаєте Ви Україну як свою Батьківщину?». Найбільший розрив у позитивних відповідях існує між референтною групою «росіяни» та «російськомовні громадяни», і становить 22%. Так само істотний розрив спостерігається між цією і наступною групою — «російськомовні українці» (10%). Частка позитивних відповідей у двох інших групах дуже мало відрізняється від показника референтної групи «українці».

Отже, у питанні патріотизму російськомовних громадян відчутну роль відіграють такі чинники, як українська національність, рідна мова та належність до української культурної традиції. Водночас патріотизм російськомовних грома­дян України не має антиросійсь­кого характеру. За даними дослідження, в різних групах російськомовного населення від 37 до 61% вва­жають, що відносини з Росією мають бути пріоритетним напрямом зовнішньої політики України.

У питанні статусу мов консенсус між російськомовними групами існує лише серед тих, хто обрав варіант «українська — дер­жавна, російська — офіційна в окремих регіонах». Коли ж ідеться про дер­жавну мову (мови), ситуація різко змінюється. (Діаграма «Яким чином повинні співіснувати українська і російська мови в Україні?»)

Так, якщо в групах «російськомовні громадяни» та «російськомовні українці» більш половини або половина респондентів (відповідно 57 і 50%) виступають за запро­вадження державної двомовності, то у групах «дво­мовні українці» та «двомовні українокультурні українці» відносна більшість (45 та 49%) обстоюють нинішній статус української як єдиної дер­жавної. Тобто визнання рідною мовою української і належність до української культурної традиції зумовлюють прагнення до того, щоб українська мова мала вищий статус.

Отже, позиція російськомовних громадян у мовному питанні відрізняється як від позиції росіян, так і від позиції українців. «Російсько­мов­ні громадяни» не є однорідними (питання статусу мов тут можна вважати найкращим індикатором). Позиції груп, в яких є такі ознаки, як рідна мова — українська та належність до української культурної традиції, ближчі до українців; групи, де цих критеріїв нема, — до росіян.

Як зазначалося, найбільшу підтримку російськомовних громадян дістало громадянське визначення української нації (Діаграма «Яке з визначень української нації є для Вас найбільш прийнятним?»). Слід зауважити, що в цьому разі досить близькими є позиції як референтних груп (дистанція між «росіянами» і «українцями» становить 7%), так і позиції груп російськомовного населення (відстань між «крайніми» позиціями — 9%). Більш помітні відмінності виникають, коли йдеться про «культурницьке» розуміння нації. Тут відстань між референтними групами збільшується до 10%, а між референтною групою «українці» і найближ­чою до неї групою «двомовні українокультурні українці» — 8%.

Особливу увагу привертає те, що число прихильників етнічних визначень української нації серед представників таких груп російськомовних громадян, як «двомовні українці» та «двомовні українокультурні українці» перевищує (!) рівень його підтримки серед референтної групи «українці», відповідно, на 13 та 11%.

Про що це може свідчити? Можливо, українці, які спілкуються російською мовою, проте вважа­ють рідною українську, і (чи) вважають себе представниками української культурної традиції, відчувають певний дискомфорт від такої внутрішньої культурної роздвоєності. Тому для них більш значущою є належність до українсько­го етносу, яка, очевидно, має компенсувати «російськомовність».

Цю гіпотезу можна підтвердити й відповідями на інше запитання — «За якими ознаками має визначатися національна належність людини». Серед груп «двомовні українці» та «двомовні українокультурні українці» частка респондентів, які вважають, що національна належність має визначатися за етнічним походженням батьків (одного з батьків), відповідно на 5 та 6% перевищує такий показник референтної групи «українці». Хоча можна було б очікувати, що саме для останньої групи він мав би бути максимальним. Так само вищою за показник «українців» є підтримка в цих групах критерію «за рідною мовою» (в обох цих групах російськомовних громадян є цей критерій).

З другого боку, рівень підтримки цими групами варіанта визначення національної належності, «за мовою повсякденного спілкування», є нижчим відповідно в чотири і два рази за показник референтної гру­пи «українці». Слід зазначити також, що всі групи російсько­мов­них громадян оцінюють значи­мість цього чинника нижче, ніж представники обох референтних груп.

З цього можна зробити висновок, який може звучати дещо парадоксально. Російськомовність частини громадян України виступає тим чинником, який підсилює особисту значущість «українського» аспекту їх ідентичності: національності, рідної мови, належності до української культурної традиції. Тобто частина російськомовних українців можуть бути навіть «більшими українцями», ніж україномовні громадяни.

Російськомовні громадяни помітно відрізняються за ознакою від­несення себе до тієї чи іншої культурної традиції. Так, серед «російсь­комовних українців» до української традиції себе відносить уже 46%, тоді як до російської — 11%. А для «двомовних українців», це спів­відношення становить 75 і 2%.

Так само відчутно відрізняються бачення різними групами російськомовних громадян перспектив в Україні різних культурних традицій (Діаграма «Яка культурна традиція домінуватиме в Україні в майбутньому?»). Значні відмінності в баченні перспективи домінування української культурної традиції спостерігаються між представниками таких груп, як «російськомовні громадяни» і «російськомовні українці», з одного боку, та «двомовні українці» і «двомовні українокультурні українці» — з другого. Серед перших двох груп число тих, хто вважає, що в різних регіонах домінуватимуть різні культурні традиції, переважає число прихильників інших альтернатив — тоді як серед представників двох останніх груп переважає число переконаних у майбутньому домінуванні української культури.

Отже, визнання української мови рідною є дуже важливим чинником для віднесення себе російськомовними громадянами до української культурної традиції. Належність же до останньої слугує підгрунтям оптимістичного бачення її перспектив. Незгода з тим, що відмінності між західними і східними українцями настільки великі, що їх можна вважати двома різними народами, зростає в групах російськомовних громадян, які вирізняються через додавання ознак «українськості»: української національності, української мови як рідної, належності до української культури — в останній групі частка незгодних становить уже 72%.

Так само, з додаванням ознак «українськості» зростає впевненість у тому, що розколу України не буде, тобто, що розбіжності між Сходом і Заходом не штовхнуть їх жителів до створення окремих дер­жав (чи приєднання до інших дер­жав), хоча дистанція до показника референтної групи «українці» залишається відчутною — 13%.

Варто обумовити: «не буде» і «не штовхнуть», коли політики не нацьковуватимуть громадян одне на одного лише на підставі того, що хтось розмовляє українською мовою, а хтось — російською. В суспільних конфліктах на мовному підгрунті голос розуму дуже швидко поступається місцем емоціям. Чим це загрожує — добре відомо. На щастя для нас, поки із зарубіжного досвіду.

Російськомовні громадяни: інакшість назавжди?

Додати барв у палітру уявлень про особливості російськомовних громадян може аналіз характеру відповідей представників різних вікових груп цієї категорії. Таких груп було виокремлено три: 18—35; 36—59; 60 років і старші.

Результати дослідження показали, що між різними віковими групами російськомовних громадян практично немає істотних відмінностей в таких питаннях, як патріотизм, підходи до визначення української нації, оцінка відмінностей між західними і східними українцями чи глибини та можливих наслідків міжрегіональних протиріч в Україні.

Однак в інших питаннях позицій вікових груп виявилися досить помітні відмінності.

Так, у всіх вікових групах російсь­комовних громадян приблизно однаковий відсоток тих, хто сприймає Україну як свою Батьків­щину. Проте серед молоді відсоток тих, хто не сприймає її як таку, дещо менший, ніж серед громадян старшого віку (відповідно, 7, 11 і 12%). Очевидно, в цьому разі відіграє свою роль те, що молоді люди як особистості повністю чи частково формувалися вже в умовах незалежної України, і їм не довелося «обирати» свою Батьківщину.

У всіх вікових групах більшість обстоюють запровадження в Україні двох державних мов. Од­нак серед молоді (18—35 років) від­соток тих, хто вважає, що українська повинна бути єдиною державною й офіційною мовою, а російська може використовуватися на побутовому рівні, є дещо більшим, ніж серед громадян старшого віку: 15 проти 12% у групі 36—59-річних і 9% у групі тих, кому понад 60 років.

Натомість відсоток тих, хто вважає, що обидві мови повинні бути державними, є дещо меншим (51%) у порівнянні з двома іншими віковими групами (59 і 62% відповідно).

Також серед молоді більше тих, хто вважає рідною мовою українську (на 4—6%), або і українську і російську (на 3%), і дещо менше — для кого рідною є російська мова (на 7—9%). Хоча для більшості представників усіх вікових груп рідною мовою є російська.

Значно більше молодих російськомовних громадян віднесли себе до української культурної тради­ції (43% проти 30 і 22%), дещо більше — до загальноєвропейської (9% проти 6 і 2%), і значно менше — до радянської (13% проти 33 і 46%). Лише серед молоді носії української культурної традиції становлять відносну більшість, в інших вікових групах більшість — носії радянської культурної традиції.

В усіх вікових групах відносна більшість вважає, що в майбутньому в різних регіонах України переважатимуть різні культурні традиції (34, 36 і 40%), хоча серед молоді таких дещо менше. У визначенні перспектив інших культурних традицій помітні більші відмінності. Так, помітно більший відсоток молодих (22% проти 17 і 8%), вважають, що в майбутньому в Україні переважатиме загальноєвропейська культурна традиція.

Досить помітні відмінності між віковими категоріями в думках про те, який напрям зовніш­ньої політики має бути пріоритетним для Ук­раїни. Серед молоді тих, хто вважа­ють пріоритетним напрямом відносини з країнами ЄС, майже вдвічі більше, ніж серед тих, кому 36—59 років, і майже втричі, ніж серед тих, кому за 60 (24, 14 і 8% відпо­відно). Водночас значно менший від­соток тих, для кого пріоритетними є відносини з Росією — 51%, 64 і 71% відповідно (хоча, як бачимо, і серед молоді таких більш як половина).

Отже, відмінності між молодшою і старшими віковими групами російськомовних громадян України виявляються насамперед у ставленні до питань, пов’язаних із мовою, культурною ідентичністю, зовнішньополітичними орієнтаціями. Російськомовна молодь більшою мірою пов’язана з Україною, її культурною традицією і меншою — з радянською традицією. Російськомовна молодь є більше проєвропейською, ніж старші вікові групи.

Деякі висновки в «нецифровому» форматі

Наведені соціологічні дані неспростовно доводять, що немає підстав вважати російськомовних громадян України ні суб­етносом російського народу, ні його діаспорою, ні тим більше частиною «русского мира» у згаданому вище значенні цього словосполучення.

По-перше, переважна більшість російськомовних визнають Україну своєю Батьківщиною і вважають себе її патріотами.

По-друге, до російської культури відносять себе менше чверті з них.

І, нарешті, по-третє, російськомовне населення не відчуває чи, за Б.Андерсоном, не уявляє себе окремою від українського народу спільнотою чи частиною іншої, міжнародної, спільноти, об’єднаної «в просторі та історії».

Але в роздумах про національні питання не може бути місця ні для апріорних суджень, ні для віри в залізну закономірність, і, дивлячись на сьогодення в історичній перспективі, особливо в перспективі української історії, ми розуміємо слушність популярного вислову «ніколи не кажи ніколи». Націо­нальна субстанція та окремі її сегменти є досить рухливими утвореннями, чутливими до зовнішніх впливів, особливо, якщо останні є потужними і цілеспрямованими. В Ук­раїні саме російськомовні громадяни є їх пріоритетним об’єктом. Ці впливи базуються не на емоціях, а на цілісній, логічно побудованій концепції, що у своєму практичному застосуванні несе явну загрозу національній безпеці України, оскільки розглядає вагому частину її громадян як потенційний ресурс іншої держави.

Власне, це стоїть за більшістю «плачів» політичних і громадських «Ярославен» місцевого виробництва над долею російської мови, освіти, культури в Україні та сплюндрованим правом донецьких глядачів дивитися фільми в кінотеатрах виключно мовою північно-східного сусіда, за партійними ініціативами щодо проведення всеукраїнського референдуму з питання державної двомовності, за намаганнями деяких псевдофілологів представити російську мову як «спільне надбання східнослов’ян­ських народів», а сучасну українську — як варіант галичанського діалекту, чужого для більшості навіть етнічних українців.

Одне слово, комусь дуже потрібно, аби російськомовні громадяни України все ж таки колись (і чим раніше, тим краще) уявили себе окремою спільнотою, чиї інтереси не збігаються з інтересами власної держави і чиє майбутнє пов’язане з іншою державою. Але поки що тверезий розум наших співгромадян дозволяє їм уявити насамперед наслідки такого розвитку подій і робити практичні висновки на користь своєї Батьків­щини, що є найкращим запобіжником від втілення різного роду політичних та культурологічних химер.

Проте, з другого боку, очевидно, що російськомовні громадяни України є досить неоднорідними в соціально-культурних аспектах, чимала їх частина перебуває в транзитному стані. Це підтверджує, зокрема, зв’язок між патріотичними настроями, визнанням рідною української мови і віднесенням себе до української культурної традиції. Тому політика української влади стосовно цієї категорії громадян повинна бути гранично виваженою і продуманою.

Так само неоднорідними є російськомовні громадяни, якщо характеризувати їх за віковою ознакою. Російськомовна молодь менше пов’язана з рудиментами радянського минулого, більшою мірою сприймає Україну та її культуру, є більш проєвропейською, ніж старші громадяни. Це дозволяє сподіватися, що певні міжкультурні суперечності можуть бути в майбутньому зняті у процесі інтеграції України в загальноєвропейський культурний простір.

Найбільш фундаментальними умовами для посилення громадянського патріотизму є прогресивні зміни в політичній, економічній та соціальній сферах і розвиток громадянського суспільства. Впровадження оптимальної моделі державно-адміністративного устрою, ротація політичних еліт, економічне зростання і більш справедливий розподіл соціальний благ, зрештою, виведення країни з порочного кола стагнації, перманент­них політичних криз, тотальної корупції та суспільної апатії — це те, що може і повинно посилити почуття гордості за свою належність до «Українського світу» і причетності до його долі. Це й те, на тлі чого значно більше розуміння та підтримку матиме поширення вжитку української мови та впливу української культури в переважно російськомовних нині регіонах.

Якщо говорити про конкретні проблеми мовної адаптації російськомовних громадян та їх інтеграції в український культурний простір, то головними є поліпшення якості та підвищення стандартів україномовної освітньої (насамперед освітньої!), культурної та інформаційної продукції, надання більшої системності та послідовності заходам з розширення українського мовного простору.

Звісно, слід позбутися рожевих окулярів та усвідомити, що хтось ніколи не купить україномовну книжку і не піде в кінотеатр на дубльований українською фільм, незалежно від їх якості. Але треба бути свідомими того, що ці особи не репрезентують соціально значиму частину російськомовних громадян. Дані соціологічних досліджень дають підстави сподіватися: раціональні, виважені, а головне — послідовні дії держави щодо реалізації визначених Конституцією України засад мовної політики, переважною більшістю російськомовних громадян будуть сприйняті позитивно. Адже вони відповідають корінним інтересам кожного громадянина — жити в стабільній державі, позбавленій зайвих внутрішніх бар’єрів — нехай і віртуальних, але таких, що їх за бажання можна легко перетворити на цілком матеріальні барикади.

А тим часом днями стало відомо, що в Луганську планують відкрити фонд «Русский мир» з популяризації російської мови…

1 У статті використані результати опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 31 травня по 18 червня 2007 р. в усіх регіонах України. Опитано 10956 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки — 1%.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво