«Російський фактор» у німецькій політиці щодо України - Політика - dt.ua

«Російський фактор» у німецькій політиці щодо України

28 жовтня, 2011, 13:40 Роздрукувати Випуск №39, 28 жовтня-4 листопада

В «європейській перспективі» Україні відмовляє не Брюссель, а, серед інших, насамперед Берлін. У чому причина такої позиції Берліна стосовно України?

Кінець європейського інтеграційного процесу

Процес європейської інтеграції логічно завершиться лише тоді, коли всі європейські держави стануть членами Європейського Союзу. Правову підставу цього закладено у статті 49 Договору про Європейський Союз, який надає всім європейським державам право подавати заяву про членство.

У своїй «Резолюції про ситуацію в Україні» від 25 лютого 2010 року Європейський парламент підтверджує це право і для України. У пункті «B» сказано: «…оскільки Україна є європейською державою, то відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз вона може подати заявку на членство в ЄС, як і будь-яка інша європейська держава, яка приймає принципи свободи, демократії, поваги до прав людини, до фундаментальних свобод і до верховенства права».

Європейська комісія, навпаки, відмовляє Україні в «європейській перспективі», тобто в перспективі можливого членства. В офіційній політиці Брюсселя місце України визначається в «сусідстві з Європейським Союзом», тобто за його межами. Також і після її асоціації Україна залишиться «перед воротами ЄС».

Але рішення про те, чи буде будь-якій європейській державі надано перспективу інтеграції, чи ні, ухвалюється не в Брюсселі, тобто не Європейською комісією і не Європейським парламентом, а главами держав і урядів країн-членів. Отже, в «європейській перспективі» Україні відмовляє не Брюссель, а, серед інших, насамперед Берлін. Політика Німеччини стосовно України позначається на офіційній політиці Європейського Союзу. Тому в багатьох обставинах замість «Брюсселя» можна мати на увазі «Берлін».

Німецький уряд під «асоціацією» України розуміє альтернативу членству, а не підготовку до членства. З огляду на це він категорично відхиляє бажання української сторони внести в преамбулу Угоди про асоціацію обіцянку перспективи членства. Берлін побоюється, що внаслідок такої перспективи інтеграції запуститься механізм «автоматичного вступу».

У чому причина такої позиції Берліна стосовно України? Зрозуміло, що можливе членство України на цей час не стоїть на порядку денному через щойно подолану глобальну фінансову кризу і насамперед через актуальну кризу європейської валюти. Але не йдеться про негайний початок переговорів про вступ. Європейський Союз повинен офіційно оголосити про свою принципову готовність прийняти Україну як свого члена тоді, коли країна виконає «копенгагенські критерії». Для підготовки України до таких переговорів проміжок часу в 10—15 років видається реалістичним.

Молода Україна — тягар для старих членів «європейської сім’ї»

У багатьох аспектах Україна є проблемною державою. І оскільки вона належить до досить великих країн Європи (за своєю територією і населенням вона порівнянна з Іспанією), її проблеми відповідно також великі. «Платники нетто» Європейського Союзу, особливо найбільший — Німеччина, бояться величезного фінансового тягаря, який ляже на них внаслідок вступу України. «Одержувачі ж нетто» непокояться за свої частки зі структурного фонду ЄС.

У політичній сфері України за демократичним хаосом, який настав після помаранчевої революції, і взяттям влади президентом Януковичем почалася фаза автократичного порядку, стабільність якого також сумнівна. Правляча Партія регіонів прагне монополізації політичної влади на всій території країни — повністю за взірцем своєї сестринської Партії «Єдина Росія». Українською економікою володіє купка олігархів, чиї інтереси визначають економічну політику президентського уряду. Успішним справжнім підприємцям (на відміну від паразитичних мародерів державного бюджету) погрожують, застосовуючи кримінальні методи, рейдери. Правосуддя використовується владою для переслідування політичної опозиції — і взагалі корумпується бізнесом для здійснення ділових інтересів. Ендемічна корупція стримує розвиток продуктивного підприємництва. Берлін не хоче бачити Європейський Союз обтяженим такими «українськими обставинами».

Кримінально-правове переслідування колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко і її засудження на підставі статті українського Кримінального кодексу, який, за визнанням самого президента Януковича, є пережитком радянського часу, послаблює підтримку ідеї прийняття України в Європейський Союз навіть з боку тих нових країн-членів, які наполегливо підтримували її досі — тієї ж таки Польщі. І зміцнює упередження старих країн-членів, зокрема Німеччини.

Пріоритетність політики Німеччини щодо Росії

З огляду на величезну з усіх поглядів різницю у величині Росії та України, нерівноваге ставлення Європейського Союзу (і Німеччини) до цих держав можна розглядати як нормальне явище. Тому не дивно, що в «новій східній політиці» Німеччини — як і в офіційній східній політиці Європейського Союзу — переважає максима Russia first!

Для безпеки Європейського Союзу, а з ним і Німеччини, добрі відносини з Росією є обов’язковими й більш важливими, ніж з НАТО, оскільки воєнний конфлікт з Росією малоймовірний.

Для економіки Євро­пейського Союзу — і також Німеччини — значення природних ресурсів Росії (і не тільки природного газу) очевидне. Що ж до потенціалу для технологічного співробітництва, то тут Україна не поступається Росії. Причини слабо­розвиненого технологічного співробітництва лежать у самій Україні: це відстрашливі умови для іноземних інвесторів і насамперед відсутність правової безпеки в країні. Передусім це стосується порівняно невеликих прямих інвестицій німецьких фірм.

Безпека та економіка — очевидні причини пріоритетності політики Німеччини щодо Росії перед її політикою щодо України, тому Берлін «враховує» російські інтереси в Україні, навіть якщо офіційно це й спростовується. Політична ситуація в Росії, її «керована демократія» хоча й не відповідає уявленням про цінності Європейського Союзу, водночас не є перешкодою для тісного співробітництва у сфері економіки та безпеки, тому що Росія — на відміну від України — не прагне членства у «спільноті цінностей» під назвою Європейський Союз.

Газ — у центрі інтересу

Не секрет, що транзит природного російського газу перебуває в «центрі інтересу» Європейського Союзу до України. Саме так це сформульовано у «П’ятій спільній (поточній) доповіді про співробітництво в енергетичному секторі», яку презентував німецький комісар ЄС з енергетики Гюнтер Еттінгер у листопаді 2010 року. З нагоди представлення нової енергетичної концепції ЄС «Енергія 2020 — стратегія конкурентоспроможної, стійкої і безпечної енергії» Еттінгер закликав до тристоронніх переговорів між Україною, Росією і ЄС про довгострокове майбутнє України як транзитної країни. Розпочата прем’єр-міністром Миколою Азаровим «реструктуризація» НАК «Нафтогаз України», тобто її поділ на незалежні функціональні компанії, дозволяє поновити пропозицію про тристоронній консорціум Україна—Росія—ЄС для транзиту російського газу через Україну в Європейський Союз.

При диверсифікації маршрутів постачання природного газу Європейський Союз визнає вже введений в експлуатацію російський трубопровід «Північний потік» (Балтійське море), який обходить Україну. При цьому ЄС відхиляє обхідний проект «Південний потік» (Чорне море). Але не через те, що він суперечить інтересам України, а через те, що «Південний потік» конкурує з його власним «Південним коридором» — проектом «Набукко» (Туреччина). Державна енергетична політика Німеччини пов’язана з положеннями Європейського енергетичного співтовариства, до якого з грудня 2010 року належить і Україна. Однак приватні німецькі енергетичні концерни тісно співпрацюють з російським державним концерном «Газпром», чиї інтере­си йдуть урозріз з європейською енергетичною концепцією.

Німецька політика щодо України безцільна і ні до чого не зобов’язує

Німецькій східній політиці бракує для європейського інтеграційного процесу уявлення про мету цього процесу. Вона досі наполягає на довгостроковій, що не витримує критики, концепції проміжного становища України, коли ця європейська держава не належить ні до Європейського Союзу, ні до Російської Федерації (у будь-якій формі).

Німецькій політиці «переплетіння» Росії з Європейським Союзом членство України в Європейському Союзі не заважає. Навпаки, інституціональна інтеграція України в ЄС сприяла б бажаному переплетінню з Росією завдяки наявним різностороннім контактам, насамперед численним особистим зв’язкам між населенням Росії та України. При цьому посилювалася б «внутрішня європеїзація» Росії.

Відсутність мети і необов’язковість німецької політики щодо України далася взнаки у «поясненнях» німецького міністра закордонних справ Гідо Вестервелле під час офіційного дводенного візиту в Україну на початку березня цього року. На спільній прес-конференції зі своїм українським колегою Костянтином Грищенком він видав ЗМІ банальність: «Німеччина вважає Україну частиною загального європейського простору». Як відповідь на важливе запитання про «європейську перспективу» для України в нього була готова пуста дипломатична фраза: «Ми підтримуємо Україну на її шляху в Європу».

На повисле в повітрі запитання, чому Берлін відмовляє Україні в довгостроковій перспективі членства в Європейському Союзі, попри те що вона нині для Німеччини ще «нічого не варта», досі не отримано офіційної відповіді. Залишаючи відкритим «українське питання» в інтересах своїх білатеральних відносин з Росією, Німеччина підозрюється у проведенні нової мюнхенської політики «умиротворення» («Мюнхен II»), приховано визнаючи претензію Москви на віднесення України до «сфери привілейованих інтересів» Росії. Але відтоді, як стало зрозуміло, що Європейський Союз має справжній інтерес до асоціації України, особливо до формування з нею загальної «глибокої і всеосяжної зони вільної торгівлі», цієї підозри більше не виникає. З підписанням Угоди про асоціацію в грудні 2011 року розпочнеться процес європейської інтеграції України, навіть якщо в преамбулі і не міститься такої гарантії. Але те, що Москва ще може її зупинити або навіть повернути назад,­ звичайно, не виключається: ратифікація угоди всіма 27 національними парламентами країн — членів Європейського Союзу поставлена під серйозну загрозу через демократичну регресію в Україні, яка проявляється у проведенні політичного процесу та засудженні Юлії Тимошенко.

«Пан’європейське» врівноваження інтересів з Росією

Внаслідок політичної асоціації України Європейський Союз ризикує спровокувати фундаментальний конфлікт з Росією. «Втрата» України на користь Європейського Союзу призведе до найвищої напруги в його відносинах з Росією. Питання про те, чи зможуть «умиротворити» об’єднані в Європейській Раді глави держав і урядів «нового старого» президента Володимира Путіна, оголошеною стратегічною метою якого є «консолідація» СНД — у тому числі й України — під керівництвом Москви, залишається відкритим.

Для запобігання «холодному миру» між Європейським Союзом і Росією Брюссель повинен спробувати дійти компенсаційної згоди з Москвою. Відвернути конфронтацію можна, мабуть, лише підтримавши обидві ініціативи Росії про утворення, по-перше, загальноєвропейського простору вільної торгівлі «від Лісабона до Владивостока» і, по-друге, загального простору безпеки «від Ванкувера до Владивостока». На противагу деяким національним урядам в об’єднаній частині Європи німецький уряд відкрито висловився за «загальноєвропейські» ініціативи російської сторони. Те, що канцлер Ангела Меркель сприймає ці ідеї, видно з «Мезеберзького меморандуму». На початку червня 2010 року в замку Мезеберг (Бранденбург) президент Росії Дмитро Медведєв і канцлер Німеччини Ангела Меркель висловилися за «нові механізми співробітництва» між Росією та Європейським Союзом і запропонували створити Європейсько-російський комітет з політики та безпеки на рівні міністрів.

Усі ці російські заклики до загальноєвропейського співробітництва у сферах безпеки та економіки пролунали до 2011-го — року, в якому Європейська комісія та український уряд досягли широкого «прориву» у переговорах щодо глибокої і всеосяжної угоди про вільну торгівлю і в якому обидві сторони оголосили про завершення цих переговорів до саміту Україна—ЄС у грудні 2011 року. Питання про те, які висновки зробить із цього Москва і якими будуть наслідки в її політиці щодо України, залишається відкритим.

«Французький фактор»

В «українському питанні» Берлін узяв до уваги не тільки російські інтереси, а й французькі. У своїй європейській політиці Франція досі значною мірою керувалася своїми середземноморськими інтересами. Здійснюване Німеччиною 2004 року розширення Європейського Союзу на схід, Париж розглядав як «німецький проект». Членство в ЄС східноєвропейської України, країн аналогічної величини перенесло б «центр» Європейського Союзу ще далі на схід, що суперечить самосприйняттю Франції в Європі. Берлін не хотів погіршувати свої відносини з Парижем активною політикою щодо України.

А проте саме президент Франції Саркозі, обіймаючи тоді посаду голови Євро­пейської ради, зробив українському президентові Ющенку у вересні 2008 року на саміті Україна—ЄС у Парижі поступку стосовно проведення переговорів про Угоду про асоціацію на продовження Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), строк якої закінчився, тоді як Німеччина наполягала на тому, щоб переговори велися тільки про «поглиблену УПС».

Рекомендації

Європейський Союз має завершити переговори до саміту з Україною в Києві у грудні 2011 року (за необхідності шляхом економічних, але не політичних поступок) і підписати з Україною Угоду про асоціацію та вільну торгівлю в її повному обсязі для того, щоб, з одного боку, могла просуватися економічна інтеграція України у внутрішній ринок Європейського Союзу, а з іншого, щоб — на підставі пов’язаного з політичною асоціацією зобов’язання дотримуватися демократичних цінностей — Європейський Союз міг ефективніше, ніж дотепер, впливати на внутрішню політику в Україні. У ході подальшого процесу ратифікації, який, імовірно, затягнеться на кілька років, угода стала б важелем для виправлення нинішнього курсу України на абсолютну автократію президента Януковича.

Крім того, Європейський Союз має зафіксувати в преамбулі Угоди обумовлену, інституціональну «європейську перспективу», тобто він повинен оголосити про свою принципову готовність прийняти Україну як свого члена, тільки-но умови — особливо «копенгагенські критерії» — будуть виконані. Для підготовки України до членства в Європейському Союзі Брюссель повинен погодити з Києвом план про membership action. У ході здійснення такого EU-MAP можна буде визначити, чи є європейський вибір нинішнього політичного керівництва України лише декларативною політикою, чи за цим стоїть його політична воля перетворити Україну на дійсно європейську державу, яка належить до Європи не тільки географічно.

Укладення Угоди про асоціацію є, імовірно, останнім реальним шансом України через певний час стати членом Євро­пейського Союзу. Якщо цю можливість буде втрачено, і президент Янукович піде на такий ризик через «справу Тимошенко», тоді видається цілком припустимим, що Україна в найближчому майбутньому необоротно — у будь-якій формі — «возз’єднається» з Росією.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво