Росія—СНД: прощання з регіональним лідерством - Політика - dt.ua

Росія—СНД: прощання з регіональним лідерством

28 квітня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 28 квітня-12 травня

Щоб звикнути до думки про те, що Швеція не велика держава, жителям цієї країни після наполеонівських війн знадобилося одне покоління...

Щоб звикнути до думки про те, що Швеція не велика держава, жителям цієї країни після наполеонівських війн знадобилося одне покоління. Британія пристосовувалася до цієї думки триваліший період — усю першу половину XX століття. Французи за втраченим статусом сумують досі. Що ж стосується Росії, то тут процес звикання до ролі «однієї з багатьох» практично і не розпочався. Російське суспільство ще не викликало до активного життя нову еліту, яка зуміла б донести до свідомості громадян просту і чесну думку: по-перше, «великої Росії» уже ніколи не буде, по-друге, та, позбавлена традиційної «величі», Росія майбутнього може бути набагато комфортнішою для громадян, які її населяють, ніж хижа імперія, яка століттями поглинала життя і ламала долі своїх власних підданих. Може, якщо гонитва за ренесансом звичної «величі», яку розуміють у категоріях XIX—XX століть, не призведе до остаточного колапсу парадоксального 600-річного історичного феномену, відомого як Московія, Велика Русь, Російська імперія, СРСР і, нарешті, Російська Федерація.

Політика РФ щодо країн, які колись входили у єдину державу, є добрим матеріалом для якісного аналізу стану правлячих еліт на так званому пострадянському просторі. Способи реагування на виклики, продуковані політикою РФ, є індикатором зрілості, креативності і загальної життєздатності тих чи інших сегментів еліт. Градус декларованого патріотизму тут зовсім ні до чого. В Україні, наприклад, досі актуальне запитання «навіщо нам п’ята колона Москви, якщо у нас є такі українські націоналісти?». Автори запитання мають на увазі, звичайно, ультрапатріотичних керівників нафтогазової галузі...

Аналіз нинішньої зовнішньої політики Російської Федерації стосовно країн пострадянського простору варіюється переважно в межах двох концептуальних підходів. Перший, найпоширеніший, розглядає путінську Росію як гегемоністську державу, яка відроджується, прагне до відновлення звуженої сфери впливу в СНД, реінкарнації в ролі беззаперечного лідера пострадянського простору і до наступного використання цієї ролі для відновлення статусу одного з центрів впливу в «багатополярному світі». Інший популярний підхід розглядає нинішню РФ як «євразійську Нігерію», для якої великодержавна неоімперська мішура є лише пропагандистським інструментом для внутрішнього користування. А єдиною значущою метою політики на пострадянському просторі є отримання максимальної кількості матеріального прибутку з успішної кон’юнктури на ринках нафти і газу від тіньових і «сірих» схем співробітництва з корумпованими бізнес-елітами країн СНД, а також створення механізмів захисту від вірусу «кольорових революцій». Останні потенційно можуть поставити під сумнів панування існуючих еліт, що підпорядкували собі російську державну машину і гарячково шукають шляхів розв’язання «проблеми-2008».

Носіям обох концепцій не можна відмовити в логіці, проте обидві грішать схематизмом і спрощеністю. Насправді жадібність і корисливість пострадянських еліт не виключає ірраціонального гегемонізму, а патріотизм і «державництво» пострадянського зразка цілком сумісні з готовністю «кинути» державу там, де це тільки можливо.

Запаморочення від успіхів?

Нема сенсу сперечатися з тим, що останніми роками Російська Федерація досягла успіхів на ниві економічного розвитку. Країна нині володіє п’ятими за обсягами у світі золотовалютними резервами — близько 206 млрд. дол. станом на 1 квітня. Надзвичайною гордістю нинішнього уряду є 60-мільярдний «стабілізаційний фонд», накопичений завдяки неухильному зростанню цін на енергоносії. ВВП РФ торік зріс на 6,4%, а фондовий ринок на 88%, що є найкращим показником у світі. Цього року РФ головує в «групі восьми», а липневий саміт «вісімки» під Санкт-Петербургом обіцяє стати найяскравішим перформансом Володимира Путіна за всю його президентську кар’єру.

Правління Путіна має стабільно високу підтримку громадської думки, усі політичні конкуренти маргіналізовані, а роль виборів зведена до декоративної процедури періодичної легітимації діючої влади. Пропагандистська робота спрощена внаслідок концентрації в руках влади і її ручних компаній усіх великих інформаційних ресурсів, які щодня бомбардують суспільство «рожевою» інформацією про чергові перемоги влади. Ідеологи путінської Росії навіть фактичну роль РФ як сировинного придатка Європи зуміли «обгорнути» у привабливий для внутрішнього споживання фантик: після прочитання або перегляду прокремлівських ЗМІ складається враження, що домінування сировинного компонента в структурі експорту РФ є прикладом успішного позиціонування країни в міжнародному поділі праці.

Ревізія політики як веління часу?

Помаранчева революція в Україні стала символічним вододілом, який ознаменував настання нового етапу російської політики з країнами СНД. Якщо до 2004 року періодичні торговельні війни залагоджувалися методами безкраваткової дипломатії, то після РФ перейшла до повномасштабної переоцінки ролі економічних зв’язків із країнами СНД. По-перше, було вирішено взяти максимально можливий прибуток з експорту енергоносіїв, виходячи з чого розпочато значне, іноді багаторазове, підвищення цін на газ, зняття раніше встановлених пільг щодо експорту нафти. По-друге, прийнято політичне рішення перетворити торговельні відносини з «нелояльними» країнами СНД на інструмент постійного тиску на них. До операцій з цього «пакета» належать нещодавні заборони на ввезення м’ясо-молочної продукції з України, а також імпорту вин і коньяків із Молдови та Грузії. Політичне підгрунтя таких вибіркових заборон помітне неозброєному оку.

Новим елементом політичного курсу РФ стала і відкритіша підтримка маріонеткових сепаратистських режимів у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії. Якщо раніше офіційна РФ твердо дотримувалася принципів територіальної цілісності пострадянських держав, то нині російський політикум із неприхованим нетерпінням чекає можливого надання Косово незалежності, для того, щоб спробувати використати цей прецедент для аналогічного вирішення заморожених конфліктів у СНД. Традиційну в минулому підтримку малоцікавих нині братів-сербів вирішено обміняти на інтереси РФ у невизнаних квазідержавах у СНД.

Важливим елементом політики РФ у СНД є недопущення подальшого розширення НАТО в цьому регіоні. Тут ми не спостерігаємо чогось принципово нового — РФ і раніше заперечувала проти прийняття постсоціалістичних країн в альянс. Проте сьогодні ми бачимо нові нюанси — РФ натякає НАТО на можливість перегляду своїх планів щодо роботи у форматі «27», а Україну шантажує перспективою згортання військово-технічного співробітництва. Дехто з радикальних аналітиків, як Сергій Марков, котрі промовляють уголос те, про що думають у Кремлі, натякають на існування певної «червоної лінії», перетин якої альянсом негативно сприймуть у Москві. Втім, одна така лінія після прийняття Балтійських країн уже впала. Що ж, мабуть, буде пройдено й іншу.

Новий курс РФ стосовно країн СНД підкріплюється і потужною медіапідтримкою. Зокрема у споживачів інформації формується непохитно негативне сприйняття України, Молдови, Грузії як країн, що проводять нібито недружню РФ політику, керівники яких, звісно ж, продалися американцям — як колись лідери Празької весни, польської «Солідарності», грузинської революції троянд, сербського опору Мілошевичу. Стандартні пропагандистські кліше дивовижно живучі. Якщо раніше агресивні випади на адресу України на російських телеканалах були прерогативою радикальних політиків типу Жириновського і Затуліна, то нині систематичне хамство на адресу «Малоросії» стало нормою для професіональних ведучих програм новин і політичної аналітики, наприклад, на державному каналі РТР.

Митний союз як мінімальний пакет

Одним із парадоксальних, на перший погляд, елементів ревізії старого курсу РФ щодо країн СНД є очевидна тенденція до відмови від раніше досягнутих угод про вільну торгівлю і намір створити повноцінну ЗВТ у рамках СНД або хоча б його частини. Нагадаємо, що угода про вільну торгівлю в рамках СНД була підписана ще 1994 року, і не набрала чинності лише через її нератифікацію Держдумою РФ. На останній зустрічі міністрів закордонних справ СНД 21 квітня російська сторона знову відмовилась обговорювати українську пропозицію про перехід до повномасштабної вільної торгівлі без вилучень і обмежень. І якщо раніш торпедування Москвою ідеології вільної торгівлі пояснювалося технічним неузгодженням, то нині заперечення набрали цілком концептуальні форми: оскільки Україна і Росія вступають до СОТ на різних умовах, то вільна торгівля між двома партнерами небажана, тому що від неї нібито виграє лише той, хто вступає до СОТ на більш ліберальних умовах, тобто Україна.

Цей аргумент безумовно є неспроможним: вільна торгівля поширюється тільки на товари, вироблені в країнах, які беруть участь у режимі ЗВТ, а зовсім не на товари з третіх країн, напливу яких нібито боїться Москва.

Посилення скепсису Москви з приводу режиму вільної торгівлі усередині СНД лише на перший погляд здається парадоксальним. ЗВТ — перший рівень економічної інтеграції — важливий для суб’єктів, зацікавлених саме в економічній інтеграції як такій, тобто в знятті внутрішніх бар’єрів між країнами-учасницями. Росія ж зацікавлена не стільки в знятті внутрішніх бар’єрів, скільки у створенні бар’єрів зовнішніх, тобто в проведенні єдиної зовнішньоторговельної політики. Іншими словами, у створенні митного союзу — тієї мінімальної стадії інтеграції, до якої виявляє інтерес Кремль.

Формат митного союзу дозволяє вирішити питання, яке мучить російську еліту з 1991 року, — питання про суверенітет пострадянських держав. Справді, країна, яка вступає в митний союз, втрачає статус самостійного суб’єкта міжнародних економічних відносин. На практиці це означає неможливість самостійно встановлювати митні тарифи, нетарифні бар’єри, а також вести незалежні переговори, наприклад, про вільну торгівлю з третіми країнами. І тут навіть не має значення, будуть засновані наднаціональні органи в такому об’єднанні чи ні. Неприкритим лукавством видаються запевняння прибічників російського сценарію ЄЕП про те, що повномасштабна участь України в цьому проекті не суперечитиме планам європейської інтеграції. Україна не зможе почати вже заплановані переговори про зону вільної торгівлі з ЄС, підписавши угоди, які міститимуть навіть деякі компоненти митного союзу. А без цих компонентів РФ не погоджується допустити Україну до підписання «стартового пакета» угод у рамках ЄЕП. Звідси випливає, що мета «інтеграційної» політики РФ у СНД — перешкодити можливому залученню таких країн, як Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан, Вірменія, у будь-який формат інтеграційних відносин із ЄС, що не включає Росію.

Росія повільно, але неухильно втрачає роль регіонального лідера в СНД, дедалі більше перетворюючись з центру тяжіння на центр відторгнення. Сьогодні на РФ у СНД орієнтуються лише ті, у кого немає іншого вибору. Не зумівши запропонувати своїм сусідам привабливу модель майбутнього, путінська Росія намагається підмінити відсутність перспективних ідей підкупом частини національних еліт країн СНД шляхом утягування їх у корупційні схеми, пов’язані з постачанням енергоносіїв. Міжнародні економічні відносини перетворюються на інструмент зведення політичних рахунків. Дипломатія газового (нафтового, винно-коньячного і т.ін.) кийка призводить до якісного переродження відносин усередині Співдружності, з облич лідерів держав злітають залишки «братерських» масок. СНД перетворюється з плацдарму «безкраваткової дипломатії» на арену перманентних боїв без правил, посилюється політичне розшарування і без того неоднорідної Співдружності. Збереження високої залежності більшості країн СНД від російських енергоносіїв лише підкреслює дискомфорт від того, що відбувається.

Остаточного розв’язання зазначених проблем немає і не передбачається. Проте позиційного успіху Україна може досягти, зокрема шляхом поступового усунення важелів економічного тиску через послідовне очищення правлячих еліт від осіб і угруповань, які входять у транснаціональні корупційні схеми, насамперед у сфері постачання і розподілу енергоносіїв; приєднання до СОТ і негайне залучення механізмів СОТ для вирішення торгово-економічних питань усередині СНД, послідовний курс на вступ до НАТО; колективні дії країн СНД , і не тільки, які мають спільні інтереси і сповідують спільні цінності; залучення, де це необхідно, експертів і політиків із країн ЄС і США до гострих питань діалогу Москва—Київ.

Україна може засвоїти механізми ефективнішого реагування на виклики політики РФ, якщо незмінно розглядатиме відносини з РФ не як відособлену матерію, а крізь призму власної європейської та євроатлантичної інтеграції.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво