Росія: штрихи до портрета в інтер’єрі змін - Політика - dt.ua

Росія: штрихи до портрета в інтер’єрі змін

18 липня, 2008, 14:20 Роздрукувати Випуск №27, 18 липня-1 серпня

На численних українсько-російських зустрічах уже традиційним стало нарікання учасників на те, що ...

На численних українсько-російських зустрічах уже традиційним стало нарікання учасників на те, що образ України, створюваний російськими ЗМІ, й відповідно сформоване в українському медіапросторі уявлення про Росію мало відповідає нинішнім реаліям. Із цим важко не погодитися. Очевидно, одне з головних запитань, на які варто спробувати знайти відповідь, — з якою Росією ми нині маємо справу?

Звичним стало сприйняття Росії як авторитарної енергетичної держави, де є засилля силовиків на верхніх щаблях влади й практикується форма ексклюзивного державного устрою у вигляді «суверенної демократії», в якої «особенная стать» і яку «аршином общим не измерить»... Чи повністю можна застосувати до Росії формулу американського історика Річарда Пайпса: «Амбіції Росії в бажанні стати світовою державою — це просто використання своєї переваги в натуральних ресурсах для того, щоб тримати в шорах інші країни. Проте, чинячи так, Росія ніколи не буде загрозою для більш розвинених економічних країн»?

Яким є вектор розвитку нинішньої російської «тандемократії», яку багато хто з експертів оцінює як складову певного перехідного етапу? Втім, свого часу М.Салтиков-Щедрін зауважив: «Ні, видно є в божому світі кутки, де всі часи — перехідні»...

Російська «перехідність» є перманентною та малопередбачуваною. Її мінливо-невловний образ, створюваний у медійному просторі, м’яко кажучи, не зовсім адекватний реальним процесам, що відбуваються в російських містах і селах. Напевно, правий був В.Черчілль: «Росія — це загадка, загорнута в загадку, поміщену всередину загадки».

Запропоновані роздуми не претендують на повноту й завершеність. Це скоріше штрихи до портрета Росії в інтер’єрі перемін.

Давай, Росіє, давай, давай...

Слова цієї фанатської кричалки дедалі частіше лунають над російськими просторами. Спортивно-музичні успіхи країни зводяться в ранг національно-історичних звершень, супроводжуються гучно-патріотичними PR-кампаніями (чого вартий лише величезний банер із портретом Петра I на недавньому футбольному матчі зі шведами). А які історичні паралелі й алегорії наводилися. Не дай боже Росія у фіналі Євро-2008 зустрілася б із німцями. Згадаймо, який афронт улаштували російські мас-медіа Сердючці за дурненьку пісеньку, яка нібито зачіпає національні почуття росіян! Для російських ЗМІ легендарний лідер «ДДТ» Ю.Шевчук на певний час став «неформатним» — після того як узяв участь у сумно відомому марші незгодних у Санкт-Петербурзі.

На цьому тлі абсолютно органічний вигляд мають нові «старі» герої Росії. Загально­національне опитування у рамках здійснюваного телеканалом «Россия», Інститутом російської історії РАН, Фондом «Общест­венное мнение» проекту «Имя России» виявило сьогоднішні уподобання росіян. На п’єдесталі: Петро I, Йосип Сталін і Воло­димир Ленін. І навіть після залучення до голосування 2,5 млн. «просунутих» інтернет-користувачів картина не зазнала істотних змін, хіба що Петра I замінив Микола II. І тільки наприкінці списку — Іван Бунін, Олександр Блок, Іван Тургенєв, Федір Шаляпін. Нинішня Росія, звичайно, ще залишається країною Олександра Пушкіна та Михайла Ломоносова, але переважно це вже країна, де в пошані царі й генсеки, вожді й завойовники.

«Патріотизацію» та «великодержавність» суспільної свідомості слід розглядати як складову внутрішньополітичного курсу, прокладеного В.Путіним і як асиметричну відповідь на нескінченні закиди Заходу з приводу ущерб­ності російської демократії, згортання свобод, витіснення опозиції за 101 кілометр тощо. Проте плекання національного патріотизму стає обопільно гострим процесом, якщо відбувається одночасно з виявленням зовнішнього ворога та боротьбою із п’ятою колоною.

На думку експертів російського інформаційно-аналітичного центру «Сова», «ідеї низового етнічного націоналізму вийшли з маргінальної сфери й переміщаються в мейнстрим суспільної свідомості». Саме «етнічну» мову дедалі більше задіюють високопоставлені політичні активісти. За оцінками експертів «Сови», ситуація в цій сфері дуже тривожна — кількість злочинів на ґрунті міжнаціональної ворожнечі збільшується щорічно на 20%. Досить згадати погром у Ясеневі, масові сутички в Кондопозі, Самарі, Вольську.

На ідеології боротьби із внутрішніми й зовнішніми противниками будувалася недавня парламентсько-президентська кампанія в Росії, що вражала своєю очевидною передбачуваністю і духом часів не таких уже й давніх, які, здавалося б, пішли в небуття.

У листопаді 2007 р. на перед­виборному мітингу в «Лужниках» тоді ще президент РФ В.Путін розставив усі крапки над «і»: «Ті, хто протистоїть нам, не хочуть здійснення нашого плану, тому що в них зовсім інші завдання й інші плани щодо Росії. Їм потрібна слабка, хвора держава, дезорієнтоване, розділене суспільство... На жаль, знаходяться й усередині країни ті, хто шакалить біля іноземних посольств, оббиває пороги дипломатичних представництв, розраховує на підтримку зарубіжних фондів та урядів, а не на підтримку власного народу».

Нині до тих, хто «проти­стоїть», віднесено й Україну. Налагоджена, збалансована й усеосяжна державно-пропагандистська машина подає Україну як країну: а) керівництво якої втягує народ у вороже Росії НАТО; б) де немилосердно викорінюють російську мову й культуру; в) витісняють Чорноморський флот; г) возвеличують військових злочинців; г) обпльовують і перекручують спільну історію.

Така ідеологічна лоботомія призводить до передбачуваних результатів. За даними квітневого (2008 р.) опитування, проведеного ВЦВСД, росіяни до ворожих держав відносять США, Грузію (по 25%), Україну (21%). Іншими словами, в суспільній свідомості Київ поряд із Вашингтоном і Тбілісі опинився серед головних запеклих ворогів. Якщо ми говоримо про міжнародні відносини (зокрема українсько-російські) як про стосунки між народами, то можна констатувати, що вони добряче зіпсовані.

Але ж іще рік тому (у серпні 2007 р.) думка росіян щодо України не була такою однозначною: ворожість у відносинах фіксували лише 7% респондентів. (Ворогом Росії вважали США — 24%, Грузію — 19, Британію та країни Балтії — по 7%). Мало того, у травні минулого року, за даними того ж таки ВЦВСД, 42% росіян вважали, що було б правильно, якби Росія об’єдналася з Білоруссю, 36% — з Україною і 30% — із Казахстаном. Ці опитування розділяє всього лише рік, що віддалив не Банкову від Кремля, а Україну від Росії.

Ставлення ж громадян України до сусіда, який стає дедалі агресивнішим, залишається більш ніж миролюбним. За результатами опитування, проведеного Центром Разумкова у грудні 2007 р., 67,3% громадян України вважають, що потрібно поглиблювати співробітництво із сусідньою Росією. Причому, на їхню думку, поліпшенню відносин можуть сприяти передусім родинні зв’язки між жителями обох країн, спільне історичне минуле та збіг економічних інтересів. Меншою мірою — збіг політичних інтересів і політичної волі керівників країн...

Ми говоримо Медведєв, маємо на увазі...

У недавній статті журналу Economist (11 липня 2008 р.) «Дивна пара» є цікаве міркування про те, чи є Д.Медведєв, якого Дж.Буш назвав «розумним хлопцем», справжнім президентом, чи просто дублером В.Путіна. Поки що відповідь на це запитання, на думку видання, звучить так: «ні те ні інше». А далі пасаж про В.Путіна: «Як прем’єр-міністр він управляє головними важелями влади, державною казною і телебаченням. Він популярніший за Медведєва. Кремлівські втаємничені особи називають Путіна «босом», а Медведєва — зменшувальним Діма...».

За соціологічними вимірами, що їх проводить ВЦВСД у червні-липні 2008 р., рейтинг популярності В.Путіна коливається в межах 57—62%, Д.Медведєва — 37—42%. І — ще. У червні-липні 2008 р. схвалювали діяльність глави уряду РФ 73—76% росіян, глави держави — 66—68%. А не схвалювала приблизно однакова кількість опитаних — 10—13%. Утім, тут зарано говорити про тенденцію — скоріше це є свідченням потужної інерції в суспільстві пропутінських симпатій. Наскільки закріпиться образ В.Путіна в статусі довгострокового й незмінного «лідера нації», покаже час.

Так, В.Путіна все ще приймають і за кордоном, і в російських містах і селах за президентським масштабом. Протокол його першого зарубіжного візиту в новому статусі до Франції було складено за найвищим розрядом. Центральні російські ЗМІ дуже збалансовано подають президентські й прем’єрські дії як одного порядку, що для Росії, м’яко кажучи, є невластивим. І «інавгураційна» промова нового прем’єра в Думі була витримана саме як послання лідера нації.

А тим часом уже з’явилися і досить чіткі заяви Д.Медведєва, що зовнішньою політикою керує президент, і його нові антикорупційні ініціативи, й недвозначні заяви про російську політичну «карму» вічно бути державою з жорстко централізованою президентською моделлю управління. Це чіткий сигнал тим, хто розробляв законопроекти про перехід Росії до парламентсько-президентської системи.

Які ще явні зміни відбулися після реалізації операції «наступник»? Очевидно, що попередник Д.Медведєва розробив і запустив довгострокову стратегію розвитку Росії, відлив у «законодавчій бронзі» філософію держуправління, визначив зміст, пріоритети й навіть лексикон зовнішньої політики. Д.Медведєв, по суті, почав політ в «спарці» з досвідченим пілотом-інструктором. Проте вважати, що він погодиться на не відповідну блиску в його очах роль «местоблюстителя», було б наївно.

У найближчі півроку очікується низка нововведень, за результатами яких можна буде чіткіше судити про реальне співвідношення сил і ролей. До осені готується масштабна реформа Ради безпеки, секретарем якої став колишній глава ФСБ М.Патрушев. Планується, що Радбез із дорадчого й рекомендаційного органу може перетворитися на реальний центр влади із широкими повноваженнями — ухвалювати резолюції та директиви як акти прямої дії, що не потребують підтвердження іншими органами влади — наприклад, указами президента — і є обов’язковими для виконання керівниками всіх виконавчих органів, зокрема урядом.

Управлінська колода тасується постійно, формуючи зі старого складу нові команди, які готуються до боротьби не так за статусні позиції, як до боїв за контроль над фінансовими потоками та забезпечення відповідного силового прикриття.

Ситуація з формуванням правлячого російського класу, на думку відомого російського соціолога О.Криштановської, який на 60% складається з вихідців із силових відомств і спецслужб, не зазнала поки що істотних змін. До Росії все ще можна застосувати, очевидно, універсальну для таких держав формулу, озвучену відомим англійським актором Пітером Устиновим: «Що стосується президентської влади в Америці, то тут машина керує водієм».

І все ж від нового президента РФ очікують якихось кроків щодо лібералізації політичного життя Росії. Очевидно, від цього багато в чому залежатиме здатність керівництва країни реалізовувати проголошене демократичне гасло, представляти систему цінностей, які сповідує європейське співтовариство, і, відповідно, керуватися ними, проводячи свою політику на пострадянському просторі.

Виступаючи в червні в Берліні перед німецькими політиками і бізнесменами, Д.Медведєв заявив: «...російську і європейську демократію об’єднує спільне гуманітарне коріння. У нас єдиний «ціннісний» набір». Поки що довіра до слів президента РФ не дуже велика, особливо якщо судити про Росію не з передач на контрольованих Кремлем центральних телеканалах, а з реальної ситуації зі свободою слова, верховенством права, яка особливо яскраво проявляється під час виборчих кампаній, де масову присутність європейських спостерігачів не надто вітали.

Спадщина для наступника

Новий російський президент отримав неоднозначну спадщину. В.Путіну вдалося вивести країну з постєльцинської прострації, забетонувати вертикаль влади, «вишикувати» регіони, забезпечити соціально-політичну, макроекономічну стабільність, зміцнити міжнародний авторитет Росії. Проте такий прорив здійснювався переважно адміністративно-силовими методами на тлі запаморочливого зростання цін на енергоносії. Очевидно, що «сировинна велич» — лише неоднозначна преамбула стабільного зростання, і в даному випадку можна погодитися зі згаданим вище Річардом Пайпсом.

(Пригадаймо, що 1999 р., коли голову ФСБ В. Путіна було висунуто на посаду прем’єр-міністра, середня ціна нафти марки Brent становила лише 17,9 дол. за барель, нині — близько 140 дол. Ціна російського газу для країн ЄС із 1999 до 2008 р. зросла з 64 дол. за тис. куб. м до 410 дол. Відповідно, за експертними оцінками, експортна виручка «Газпрому» злетіла з 6,8 млрд. дол. до приблизно 38 млрд.)

Втім, російську макроекономічну стабільність помітно розхитують високі темпи інфляції, зростання цін на продукти харчування. Значні фінансові ресурси вливаються у державні корпорації і витрачаються на соціальні потреби. Зростання економіки стримується високим рівнем корупції. За останній рік у рейтингу рівня корупції Transparency International Росія опустилася зі 120-го на 14-те місце зі 160 країн, опинившись у компанії з Гамбією, Індонезією та Того (2004 р. країна знаходилася на 90-й позиції). В інтегральному рейтингу конкурентоспроможності економіки за 2007 рік, укладеному Всесвітнім економічним форумом, Росія, яка прагне закріпитися у «великій вісімці», хоч і випередила всі дер­жави СНД, проте посіла на загальному тлі досить скромне 58-е місце у списку зі 131 країни.

Очевидною проблемою є те, що застаріла пострадянська ін­фраструктура та «малорухливі» трудові ресурси сьогодні не в змозі забезпечити зростання споживчих та інвестиційних потреб. Російські економісти вже давно б’ють на сполох: оплата праці зростає швидше за її продуктивність. Зростання зарплати пов’язане в більшості випадків не з підвищенням якості роботи, а з тим, що в роботодавця (дер­жави) з’явилися зайві нафтодолари. До речі, згідно з даними Росстату, за останній рік кількість зайнятих в економіці країни збільшилася лише на 300 тисяч. Очевидно, що в рамках федеральної міграційної програми (яка нині проводиться абияк) цю проблему не вирішити. Не є панацеєю і відносно дешева праця гастарбайтерів із країн СНД, Китаю тощо.

Бурхлива «китаїзація» російського далекосхідного регіону вже тепер виглядає нагальною проблемою для Кремля. Іншою проблемою є етнічна диспропорція рівня народжуваності в різних регіонах країни. Так, за деякими прогнозами, до середини століття мусульманська громада буде найчисленнішою, а іслам — домінуючою релігією.

Дісталися у спадок і соціальні проблеми. За експертними оцінками, 2007 року більш як 22 млн. росіян жили за межею бідності. За останні два роки різко збільшилася кількість надзаможних громадян РФ, а от кількість малозабезпечених (прибутки котрих нижчі за прожитковий рівень) зменшилася лише на 7%.

Згідно з даними червневого опитування «Левада-Центр», росіян насамперед турбують зростання цін (82%), бідність, зубожіння більшості населення (45%), різке розшарування на багатих і бідних (35%). (Примітно, що 2008 р. російський ринок вперше посів перше місце в Європі за продажами автомобілів, яких лише в першому півріччі було продано 1,645 млн. За два перші квартали росіяни витратили на придбання авто 33,8 млрд. дол.)

А от проблема обмеження громадянських прав і демократичних свобод хвилює тільки 2% опитаних.

Новому господарю Кремля дісталася більш ніж поміркована опозиція в Державній думі в особі вічно готової до співробітництва ЛДПР та самосвідомих комуністів. Грудневі вибори 2007 р. забезпечили владі всеохопний контроль над депутатським корпусом. Демократичну опозицію в особі СПС, «Яблока», Об’єднаного громадянського фронту та групи необ’єднаних правозахисних організацій витіснено на периферію політичного життя. Нещодавно, 10 липня, об’єднана демократична опозиція оприлюднила проект програми «300 кроків до свободи». Перший крок до свободи полягає в «негайному й беззастережному скасуванні цензури та поверненні повноцінної свободи слова». А от останнім трьохсотим кроком демократів стане перенесення столиці з Москви «в глиб країни». Якщо такий сюрреалістичний сценарій здійсниться — це буде вже зовсім інша Росія.

Багатолика Росія

Росія продовжує шукати своє місце у світовій спільноті, відпрацьовує форми й методи впливу на геополітичні процеси. З одного боку, Кремль позиціонує країну як «нафтогазову наддержаву», в якої є начебто переконливі «вуглеводневі» відповіді на виклики, що виникають. За подібними прикладами далеко ходити не треба. Пригадаймо демонстративне закручування вентилів у перші дні 2006-го, газовий ультиматум, викликаний обнародуванням результатів парламентських виборів в Україні у вересні 2007 р.

Десь тиждень тому Росія вдвічі скоротила постачання нафти до Чехії у відповідь на підписання в Празі договору про розміщення радіолокаційної установки американської ПРО.

З іншого боку, Росія має унікальну «золотовалютну» самодостатність, яка дозволяє пережити будь-які перипетії на нафтогазовому ринку.

Утім, політика Кремля аж ніяк не зводиться до «енерготиску». РФ намагається ініціювати створення нових міжнародних механізмів для нарощування партнерства в різних сферах. Нещодавно Кремль озвучив пропозицію стосовно створення своєрідного зернового ОПЕК. А 5 червня 2008 р. в Берліні
Д.Медведєв на зустрічі з представниками політичних і громадських кіл Німеччини запропонував скликати загальноєвропейський саміт для укладення регіонального пакту з безпеки в Європі та контролю над озброєннями. При цьому російський лідер запропонував враховувати виключно «голі» національні інтереси, не перекручені будь-якими ідеологічними мотивами».

Очевидно, що більш повне й неупереджене з’ясування процесів, які відбуваються в сучасній Росії, по-перше, сприятиме подоланню стереотипів та однозначних схем, розширить розуміння сенсу та спрямованості російської внутрішньої та зовнішньої політики. По-друге, додасть неупередженості й прагматизму двосторонньому діалогу, допоможе розчистити завали штучних і застарілих ідеологем, крізь призму яких політики двох країн оцінюють один одного. По-третє, пізнання Росії, тенденцій її розвитку допоможе сформувати реальну стратегію дій України в російському напрямку.

Сьогодні країни, проголосивши одна одну стратегічними партнерами, діють у тактичному режимі протистояння, мало дбаючи про майбутнє партнерства. Внаслідок цього в середньостроковій перспективі наші відносини являтимуть собою конгломерат співробітництва, конкуренції та конфронтації, а на зміну численним деклараціям і погрозам, які межують із втручанням до внутрішніх справ, можуть прийти цілком реальні дії та виклики, для реагування на які українським політикам не зайве буде перечитати Стратегію національної безпеки України.

***

Це лише деякі штрихи до портрета сусідньої держави. Безумовно, Росія – країна велика, із дивовижною історією й унікальним народом. Колись Олександр Бенкендорф сказав: «Прошедшее России было удивительно, ее настоящее более чем великолепно, что же касается ее будущего, то оно выше всего, что может нарисовать самое смелое воображение». Втім, усвідомлення цього приходить не тільки й не стільки через офіційну пропаганду, переможні реляції можновладців, колишніх і нинішніх, пафосні заклинання завзятих патріотів, а через надію, що нове покоління росіян будуватиме не стільки потужну ядерну державу, яка прагне домінувати на підконтрольному просторі, що постійно стискається, ніби шагренева шкіра, а конкурентоспроможну, сучасну європейську країну з високими демократичними та соціальними стандартами. Партнерство з такою державою було б привабливим для її сусідів, котрі досі так само відчувають фантомні болі пострадянського розділення, але все-таки намагаються будувати своє майбутнє, а не воскрешати тіні минулого.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво