Рік опозиції: місце під холодним сонцем - Політика - dt.ua

Рік опозиції: місце під холодним сонцем

18 березня, 2011, 17:02 Роздрукувати Випуск №10, 19 березня-25 березня

Останнім часом політологи й політики, як опозиційні, так і провладні, активно обговорювали підсумки першого року президентства Віктора Януковича.

© Андрій Товстиженко, DT.UA

Останнім часом політологи й політики, як опозиційні, так і провладні, активно обговорювали підсумки першого року президентства Віктора Януковича. Проте за рамками докладного і прискіпливого аналізу залишилася діяльність опозиційних сил. Тим часом політичний «розбір польотів» за рік потрібно проводити з урахуванням дій опонента влади — опозиції.

Влада і опозиція: від конкуренції до протистояння

Опозиція в будь-якій демократичній країні — не менш важлива частина політичної системи, ніж власне влада. Від того, наскільки реально опозиційні сили можуть виконувати свої функції (формування альтернатив владним рішенням, контроль виконавчої влади, критика державної політики), від того, наскільки влада дозволяє це робити, — багато в чому залежить розвиток держави.

За рік, який минув, влада примудрилася припуститися низки системних помилок, які спричинили серйозне падіння рейтингу президента Віктора Януковича і чинного уряду.

Тим часом зниження підтримки нової владної команди автоматично не привело до адекватного підвищення рейтингу опозиції. Опозиційних сил, практично всіх без винятку, суспільство все ще не сприймає як реальної альтернативи нинішній владі.

На це є низка суб’єктивних і об’єктивних причин.

По-перше, переважна більшість наших співвітчизників стомилися від політики й розчарувалися в політиках, незалежно від того, до якого табору ті належать — опозиційного чи провладного. Вони не встигли забути, як діяли опозиціонери, ще недавно перебуваючи на владному олімпі.

Суспільство не вірить, що нинішня опозиція, здобувши владу, докорінно змінить ситуацію в країні, що політики й чиновники менше крастимуть, буде створено справедливий і доступний для громадян суд, пенсії не будуть убогими, а кожен зможе заробити чесною працею на кусень хліба із маслом.

При цьому в суспільстві зростають протестні настрої. Однак вони поки що не корелюються з відповідним за масштабом зростанням рейтингу опозиційних сил. Примітно, що, відповідно до даних КМІС, «кандидат «проти всіх» набрав 17%. Це означає, що наші співвітчизники перебувають у пошуку політичної сили, якій змогли б довірити очолити свій протест.

Для того щоб пройти цей своєрідний кастинг, опозиційним силам потрібно принаймні критично переглянути не тільки форму, а й зміст своєї роботи, відмовитися від застарілих ідеологем, запропонувати суспільству нові стиль і модель своєї діяльності.

По-друге, змінився політичний режим у країні. Відносини влади й опозиції в Україні за рік, який минув, зазнали істотних якісних змін. І далеко не в кращий бік.

Опозиція діє в умовах силового тиску на частину опозиційного політикуму, ігнорування опозиційних пропозицій, тиску на бізнес опозиціонерів та нерівного (порівняно з провладними політиками) доступу до основних каналів інформації.

У часи президентства Віктора Ющенка відносини влади й опозиції формувалися на менш конкурентній основі. Політики з різних політичних таборів, за поодинокими винятками, сприймали своїх візаві, швидше, як опонентів. Нова владна команда переконана, що принаймні частина опозиціонерів — це непримиренні вороги (справедливості ради слід сказати, що це в них взаємно).

А ви, звісно, пам’ятаєте знамениту сентенцію «якщо ворог не здається, то його знищують». Не фізично, звісно. Владі досить отримати обвинувальні вироки із кримінальних справ, щоб ані Юлія Тимошенко, ані Юрій Луценко у майбутніх парламентських виборах участі не брали.

Про те, що в Україні здійснюється, як мінімум, вибіркове застосування карного законодавства, а як максимум — ідуть політичні репресії проти опозиції, свідчить низка фактів.

Чомусь від карного переслідування постраждали тільки політики, які входять до команди Юлії Тимошенко. Діяльність членів попереднього уряду, котрі входили до нього за квотою Віктора Ющенка, прокуратуру не цікавить. Рішення Чехії про надання політичного притулку Богданові Данилишину є вже міжнародним визнанням існування політичних репресій в Україні.

І, нарешті, закриття кримінальної справи проти дочки голови Верховного суду Василя Онопенка після його зустрічі з очільником держави свідчить про пряму керованість судовою системою.

Утруднено доступ представників опозиції до основних каналів телебачення. Так, згідно з дослідженнями Академії української преси та Інституту соціології НАН України, які в лютому 2011 року моніторили вечірні випуски новин семи українських телеканалів, 84% синхрону в новинах мали представники влади, 14% — опозиції. Тільки провладні політики мовлять у вечірніх випусках новин телеканалу УТ-1.

По-третє, змінилися конституційно-правові реалії діяльності опозиції в країні. Скасування політичної реформи 2004 року і відновлення дії Конституції зразка 1996 року істотно обмежили можливості опозиційних сил, особливо в парламенті.

Керівник фракції Партії регіонів Олександр Єфремов прямо заявив, що оскільки в новому — старому Основному Законі поняття «опозиція» не зафіксоване, то опозиції ніби немає. А отже, немає і її дня у Верховній Раді.

Знизилися можливості парламентського опозиційного контролю, — після прийняття низки законів у опозиційних політиків уже немає гарантованого права очолити бюджетний та регламентний парламентські комітети, комітет із питань свободи слова. Істотно обмежено права парламенту загалом, які дозволяли контролювати діяльність МВС, СБУ, Генпрокуратури.

І, нарешті, останнє: ефективність діяльності опозиції також далека від бажаної.

Із вуст владних політиків ми неодноразово чули заяви, що опозиція не висуває реальних альтернатив владним рішенням. Частка правди в цьому є, однак правда і в тому, що цю тезу влада використовує як політтехнологічний прийом із метою дискредитації опозиційних сил.

Хай панове з Банкової дадуть відповідь: хто слухався опозиційних політиків, коли ратифікували Харківські угоди, коли за 20 хвилин у ручному режимі ухвалювали бюджет на 2010 рік, коли без жодного обговорення затверджували бюджет на нинішній рік?

Може, дослухалися до думки опозиціонерів, ухвалюючи закон про місцеві вибори чи Податковий кодекс? Сотні й тисячі поправок до цих документів провладна парламентська більшість просто проігнорувала. Складається враження, що влада, всупереч деклараціям своїх спікерів, не зацікавлена в альтернативах.

Водночас не слід ідеалізувати опозиційну частину політикуму, яка часто збивається на просте критиканство. Наприклад, із питання проведення пенсійної реформи з вуст опозиційних політиків ми чуємо лише те, як не можна її проводити: не можна підвищувати пенсійний вік, не можна збільшувати збори до пенсійного фонду тощо. А що пропонують самі опозиціонери, яке їхнє бачення основних положень реформи? Поки що чіткої відповіді на ці запитання ми не почули.

За рік, який минув, умови діяльності опозиції істотно погіршилися, нова влада, у своїй більшості, не сприймає моделі конкурентних відносин із опозицією, дедалі більше переходячи до моделі силового тиску на опозиційних політиків. Подальше обмеження можливостей опозиції неминуче призведе до радикалізації як її вимог, так і її дій. Водночас опозиція ще не сприймається суспільством як реальна альтернатива владі, ефективність її діяльності залишається низькою.

Опозиція: на щиті чи зі щитом?

Нинішня політична структура Верховної Ради абсолютно не відбиває результатів парламентських виборів 2007 року. Після відновлення дії Конституції 1996 року було легалізовані процеси, які й так давно відбуваються латентно на парламентській арені.

Створення нових депутатських груп, перехід депутатів із фракції у фракцію, в основному в напрямі провладної більшості, набрали масового характеру. Чи за це голосували виборці три роки тому?

Такі зміни політичного ландшафту Верховної Ради призвели до розмивання опозиційних фракцій, завдання яких полягало в тому, щоб утримати бодай рештки колишнього впливу і своє політичне обличчя.

За рік, який минув, Блоку Юлії Тимошенко вдалося зберегти статус найбільшої опозиційної сили. Правда, рівень її громадської підтримки (порівняно з результатами, отриманими Юлією Тимошенко в першому турі президентських виборів) знизився вдвічі — до усереднених 13%.

З одного боку, такий постпрезидентський провал абсолютно закономірний. Він пов’язаний із загальною психологічною втомою електорату після проведення виборчої кампанії. Так, наприклад, згідно з дослідженнями Фонду «Демократичні ініціативи», у червні 2005 року рейтинг Партії регіонів становив близько 13%, що втричі менше від результату, показаного Віктором Януковичем у першому турі президентських виборів-2004.

З іншого боку, електоральний обвал був зумовлений вибором неправильної політичної тактики. Юлія Володимирівна і в лютому, і в березні 2010 року діяла у звичному для неї режимі виборчої кампанії, хоча вона давно завершилася. Цього не могли зрозуміти ні її симпатики, ні її опоненти.

По цьому був досить тривалий період невизначеності. На інформаційній активності Юлії Тимошенко позначалася відсутність доступу до парламентської трибуни.

Проте влада, спрямувавши свої силові зусилля саме проти лідера БЮТ, свідомо чи мимоволі сама стала створювати постійні інформаційні приводи. Чим негайно скористалася Юлія Володимирівна. Сам факт політичних переслідувань Тимошенко широко використовує у своїй інформаційній діяльності. Лідер БЮТ може тільки подякувати владі за відмову у виїзді за кордон на запрошення представників Європейської народної партії (правда, слідчий випустив опозиціонерку на міжнародну конференцію «Найкращий досвід зміцнення демократії») або за широко розтиражовані Генпрокуратурою обвинувачення у виплаті пенсій за рахунок грошей Кіотського протоколу.

Серйозно зменшився кількісний склад фракції БЮТ — зі 156 до 105 народних депутатів. Надто мало виявилося серед депутатів «справжніх буйних», готових не на словах, а на ділі керуватися ідеологічними мотивами, а не інтересами бізнесу. Втім, як і у всіх інших парламентських фракціях.

Показав свою неефективність такий інструмент політичної діяльності, як опозиційний Кабінет міністрів. Скорочується партійний апарат і проекти, які реалізовувалися у БЮТ. Серйозним випробуванням для блоку — втім, як і для інших опозиційних сил, — стали місцеві вибори 2010 року.

Зрозуміло, що результати опозиціонерів необхідно розглядати, беручи до уваги скидку на закон про місцеві вибори, який передбачав створення переваг для провладних політичних сил.

Проте, навіть зважаючи на цю обставину, досить показовим є той факт, що жодного представника БЮТ так і не обрано головою обласної ради (нагадаємо, що на час виборів у 2010 році сім глав обласних рад ще зберігали свою бютівську прописку). Обрані у Запоріжжі і Кременчуці на посаду мера представники БЮТ невдовзі поспішили «відхреститися» від своєї партійної належності.

Той стиль політичної діяльності, який Юлія Володимирівна протягом останніх десяти років майже довела до досконалості, не так застарів, як набрид і став звичним для наших співвітчизників. Гучні обвинувачення опонентів у всіх можливих гріхах уже не спрацьовують так, як вони спрацьовували на початку і в середині нульових.

При цьому Юлія Володимирівна останнім часом намагається змінити більше форму, ніж суть своїх меседжів. Активніше використовуються популярні соціальні мережі Інтернету (ми вже дожилися до прямого репортажу допиту опозиціонерки). Юлія Тимошенко зробила кілька кроків, щоб змінити свій імідж: від «єдиного чоловіка» в українській політиці до більш людяного образу. Проте докорінно суть її діяльності залишилася незмінною.

Юлії Тимошенко вдалося утримати від розпаду електоральне ядро своєї підтримки. Розширення ж електорату лідера БЮТ значною мірою залежить від зміни тактики її політичної діяльності.

«Наша Україна — Народна Самооборона» і в момент свого народження була досить аморфною й суперечливою силою. За рік, що минув, процес її розпаду лише дійшов логічного завершення. Зараз під однією фракційною вивіскою діють кілька різних партій, груп, депутатів із суперечливими політичними інтересами.

Арсенію Яценюку на чолі «Фронту змін» вдалося навіть удвічі підвищити свій електоральний рейтинг. Хоча експерти схильні пояснювати таке підвищення не тільки діяльністю самого Арсенія Петровича, а й відпливом симпатиків від Сергія Тігіпка, який заробив негатив, працюючи у складі нинішнього уряду.

Організоване БЮТ, «Фронтом змін» і частиною НУНС збирання підписів за відставку Кабміну Миколи Азарова, швидше за все, не завершиться винесенням вотуму недовіри нинішньому Кабмінові. Проте воно сприятиме ситуативному об’єднанню та активізації опозиційних сил, які найближчим часом можуть використати сам процес як непоганий інформаційний привід для критики владної команди.

Продовжує діяти Уряд змін, останнє засідання якого було присвячене року президентства Віктора Януковича. Нестандартним був крок із призначення координаторами напрямів не політиків, а експертів та спеціалістів, які прямо не асоціюються з партією. Проте не можна сказати, що Арсеній Петрович і «Фронт змін» усвідомили суть змін у суспільстві й кардинально перебудували свою роботу в нових політичних умовах.

Арсенію Яценюку в найближчому майбутньому доведеться зробити серйозний вибір: або його опозиційна діяльність ставатиме дедалі виразнішою, жорсткішою та більш акцентованою, або він піде вже неодноразово перевіреним шляхом конструктивної опозиції (чим Арсенію Петровичу вже сьогодні попрікають колеги-опозиціонери).

Група «Народна Самооборона» навряд чи має чіткі політичні перспективи як самостійна сила. Що, втім, розуміють і депутати, обрані за її квотою.

Хоча «ховати» Юрія Луценка як досить харизматичного політика поки що рано. Говорять про якусь домовленість із Юлією Тимошенко про внесення депутатів-самбістів до списку БЮТ. Проте резерв вакансій у Юлії Володимирівни обмежений, тим більше що невідомо, за якою системою відбуватимуться парламентські вибори в 2012 році — змішаною чи суто мажоритарною, а також чи відбудуться вони взагалі і чи зможуть у них брати участь Юлія Тимошенко і Юрій Луценко.

Ще більш невизначене майбутнє у колись впливової «Нашої України». Рейтинг партії — близько одного відсотка електоральної підтримки. Проходження партії у наступний склад парламенту більш ніж проблематичне.

Недавно «Наша Україна» знову порушила тему об’єднання постпомаранчевих сил. Проте ще торік восени з’ясувалося, що головною перешкодою для такого об’єднання, на думку колег із інших партій — учасників об’єднавчого процесу, є постать Віктора Ющенка. Втім, як і для ребрендингу НУ та її подальшого розвитку. Чи готова «Наша Україна» розпрощатися зі своїм почесним лідером — поки що невідомо.

При цьому багато постпомаранчевих політиків розуміють: це в демократичній країні опозиції може бути багато і різної, а в умовах біло-чорного протистояння влади та опозиціонерів набагато більше шансів протистояти тискові влади — в об’єднаної опозиції.

Поки що маємо перші, але правильні кроки в цьому напрямі: «Європейська партія» Миколи Катеринчука і «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка заявили про створення нової єдиної партії. Зараз таке об’єднання не дає якісної зміни ситуації, не приводить навіть до арифметичного додавання рейтингу цих політиків. Проте це точка кристалізації, навколо якої може розвиватися об’єднавчий процес.

При цьому слід брати до уваги кілька обставин: такий процес у різних формах безуспішно триває вже не один рік і значною мірою дискредитований спробами об’єднання ще в часи президентства Віктора Ющенка, а влада використовує ці невдачі як своєрідну політтехнологію, щоб внести розкол у лави опозиціонерів.

За рік, який минув, партія «Свобода» Олега Тягнибока наростила свої політичні, та й електоральні, м’язи, її представники очолюють три обласні ради (Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську). Зараз партія проходить випробування місцевою владою, комунальними проблемами і земельними питаннями.

Потенційно «Свобода» на наступних парламентських виборах може пройти у Верховну Раду (за дужками поки що залишимо можливу допомогу нинішньої президентської команди). Проте головною перешкодою для її подальшого розвитку є гранично виражений регіональний характер партії.

Безперечно, нинішній владі вигідне посилення націоналістичних настроїв на Заході України. Адже таким чином дуже легко позиціюватися захисником Сходу України від «бандерівців», одночасно відвертаючи увагу наших співвітчизників від погіршення соціальної ситуації в країні, підвищення цін на продукти харчування та житлово-комунальні послуги.

* * *

Ситуація в опозиційному таборі суперечлива. У більшості опозиціонерів поки що немає чіткої стратегії дій, розуміння того, що, як і коли робити. Майбутнє основних опозиційних сил значною мірою залежатиме від того, наскільки вони зможуть потрапити в резонанс із суспільними настроями, подолати роз’єднаність, навчаться працювати в умовах нового політичного режиму.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво