Реформа Збройних cил України: актуальність, міжнародний досвід, національні особливості та пріоритети. Збройні сили в епоху Нового Модерну (XXI) - Політика - dt.ua

Реформа Збройних cил України: актуальність, міжнародний досвід, національні особливості та пріоритети. Збройні сили в епоху Нового Модерну (XXI)

8 липня, 2011, 14:18 Роздрукувати Випуск №25, 8 липня-15 липня

В усі часи зброя і «люди війни» були віддзеркаленням рівня розвитку та амбіцій людської спільноти — від племені стародавніх часів до сучасної нації.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

В усі часи зброя і «люди вій­ни» були віддзеркаленням рівня розвитку та амбіцій людської спільноти — від племені стародавніх часів до сучасної нації. Здавалося б, передній рубіж розвитку мав би визначатися мирною діяльністю. Однак парадокс людського розвитку полягає в тому, що конкуренція за життя і просування свого способу його організації, боротьба за ресурси, що забезпечують це життя, вимагають постійного випереджального розвитку саме агресивних, захисних і наступальних видів діяльності. Війна як спосіб захисту інтересів і водночас усунення конкурента була і, на жаль, залишається невід’ємною складовою виживання. Від списа до ядерної бомби та «інформаційно-психологічної зброї», від фаланг і легіонів до авіаносних з’єднань та мобільних бойових груп — такий шлях пройшов світ за відому нам історію. А ХХІ століття відкриває нові горизонти, формує нові виклики націям і їхній здатності до самозахисту власного розвитку.

Збройні сили є ефективними і взагалі мають сенс тоді, коли здатні захищати і за необхідності виборювати ті умови, які потрібні спільноті для її розвитку. Боротьба за територію, торговельні шляхи та фізичне володіння людським ресурсом в епоху традиційних аграрних суспільств цілком забезпечувалась ефективними механічними видами зброї, мобільністю вояків, їхньою фізичною силою та кількістю.

В епоху постіндустріального світу навіть кількість «залізних коней» в ангарах ще нічого не означає у плані якості та реальної ефективності військової сили. І щоб усвідомити, якою має бути армія конкретної держави на початку нового століття, мусимо адекватно оцінювати особливості й реальні причини збройних конфліктів нашого часу — Нового Модерну.

Після двох світових війн «індустріальної епохи» та локальних конфліктів «двополюсного світу» минуло не так багато часу. Але темпи, динаміка змін, без перебільшення, має революційний характер. Відходять у минуле масштабні конфлікти як такі. Сучасні технології унеможливлюють тривалу війну між національними арміями. А ризик техногенної катастрофи, спричиненої таким конфліктом, здатен стримати навіть найамбітнішого агресора. Втрачають сенс суто територіальні захоплення. Адже без глобальної легітимації такі території будуть «мертвими».

Стримування — стало дієвішим за агресію. Локальна спецоперація — ефективнішою, ніж розгорнута масована воєнна кампанія. На першому місці — спроможність невійськовими засобами завдати шкоди противникові ще до того, як сам збройний конфлікт стане фактом. Тому «війна розвідок», політико-дипломатичні, інформаційно-психологічні, економічні та екологічні засоби впливу на противника стають дедалі важливішою складовою підготовки до конфлікту, а точніше — його першим актом.

Зрозуміло, що кожен з сучасних збройних конфліктів має свою особливість, геополітичну та соціокультурну специфіку. А тим часом останні події в Африці і на Близькому Сході, вочевидь, свідчать про те, за що, власне, і чому наші сучасники з розвинених і не дуже розвинених країн ідуть на війну.

Насамперед так чи інакше більшість конфліктів пов’язані з контролем та перерозподілом «ресурсів розвитку». Енергоносії, продовольство та база для його виробництва — ключові з них.

Специфічних рис набуває боротьба за соціальні ресурси розвитку. Свого часу С.Хантінгтон дещо механістично визначив цей аспект конкуренції як «війну цивілізацій». Однак в умовах глобалізації формування стійких соціокультурних «світів» зі специфічною матрицею економічної, ідеократичної та політичної організації набуває принципового значення. Дедалі частіше йдеться про моделювання розвитку — західна, ісламська, китайська та латиноамериканська моделі. Залучення до них чи їх «стримування» дедалі більше супроводжуються точковими молекулярними конфліктами з участю зовнішніх сил.

Важливим чинником напруги є демографічний. Власне, питання його впливу на зростання конфліктогенності між спільнотами — старе як світ. Великі міграції народів, із захопленнями та переселеннями, значною мірою були пов’язані саме з демографічними вибухами на тлі економічного піднесення. Але світ ХХІ століття має свою специфіку. Політична мапа світу — зафіксована міжнародним правом і регулюється глобальними механізмами. Старіє розвинений світ, і його «демографічна яма» примушує інкорпорувати демографічні ресурси менш розвинених країн. Таким чином, напруга різних соціокультурних світів і моделей розвитку «переноситься» у власне середовище. А бурхливе зростання населення нових центрів впливу мимоволі спонукатиме народи та їхні уряди до пошуку нових можливостей для виживання. У тому числі — через інкорпорацію та внутрішню локалізацію малих соціокультурних спільнот, пошук варіантів їх наступної автономізації.

І наостанок — кілька слів про особливості безпекової ситуації, які створюють додаткові проблеми та нову напругу. «Сірий ядерний клуб» фактично підірвав колишню ефективність заходів ядерного стримування та нерозповсюдження. Тероризм — дзеркальне відображення «спецопераційного» характеру сучасного конфлікту. Доступність високих технологій для ведення розвідувальної та випереджальної діяльності ставлять під сумнів ефективність ЗС, орієнтованих на тривалі конфлікти та кампанії. А динаміка інноваційного оновлення сучасних озброєнь залишає в минулому і таку сакральну складову традиційних національних армій, як призов. Професіонал коштує дорого, але це — повернення старої професії «універсального солдата» (посмішка давньої історії).

Отже, світ змінився і продовжує змінюватися приголомшливими темпами. Трансформуються війни і збройні сили. А яка ситуація в Україні?

Не секрет: більшість експертів сьогодні констатують неспроможність ЗС України реально убезпечити державу. Їх радикальна реформа та модернізація — не тема дискусії, а імперативна вимога. Актуальність реформи ЗСУ (далі — військова реформа) обумовлюється низкою чинників.

Першим з них є проголошення Україною позаблокової політики, що вимагає уточнення безпекової та оборонної політики держави, відповідних оборонних програм і планів. Така робота триває. На початку квітня цього року оприлюднено проект Стратегії національної безпеки України. Завершується підготовка нової Воєнної доктрини України.

Політика позаблоковості сприяє зниженню напруженості воєнно-політичної обстановки в регіоні. Водночас у разі збройної агресії Україна повинна розраховувати лише на власний оборонний потенціал. Хоча не виключається можливість звернення щодо надання військової допомоги та її отримання від іншої держави або союзу держав.

Наступний чинник — глобальна фінансово-економічна криза, яка прискорила становлення нових світових «центрів сили», переформатування балансу сил та інтересів, трансформацію системи міжнародних відносин у напрямку багатополярності. Загострюється весь спектр проблем, пов’язаних з конкуренцією за ресурси розвитку. Не виключено, що нові хвилі світової кризи спровокують до спроб вирішити породжені нею проблеми воєнними засобами. Україна має бути готова до протидії таким загрозам.

У середньостроковій перспективі збройна агресія (з боку однієї чи двох і більше держав), внаслідок якої проти України може початися війна (локальна або регіональна), малоймовірна. Це створює для України щонайменше на чотири-п’ять років стратегічну паузу, протягом якої можна провести військову реформу. Однак не слід виключати можливість виникнення під час неї загрози збройного конфлікту на кордоні України через, зокрема, незавершеність його договірно-правового оформлення, висунення до нашої держави територіальних претензій, активізацію «заморожених» конфліктів або спровоковану ззовні внутрішню нестабільність на національному, етнічному чи релігійному підґрунті. А отже, першим з головних завдань ЗС має бути захист територіальної цілісності та недоторканності держави у разі такого конфлікту.

Ще один чинник геополітичне положення нашої держави. Позаблокова Україна перебуває в оточенні держав—членів двох військово-політичних союзів — НАТО та ОДКБ, військові потенціали кожного з яких, навіть без урахування ядерної зброї, у десятки разів перевищують її оборонний потенціал. Тому після відмови України від володіння ядерною зброєю нереально визначати для ЗС завдання щодо запобігання, стримування та відбиття агресії з боку згаданих союзів чи ядерних держав, що входять до їх складу. Відвернення цього катастрофічного сценарію має стати пріоритетом діяльності українських дипломатів та інших відомств, що забезпечують реалізацію зовнішньополітичного курсу держави.

Збройна агресія проти України не може здійснюватися за лекалами конфліктів у колишній Югославії, Іраку та Лівії. Вона безпосередньо межує з Євросоюзом і Росією. Їхні важливі об’єкти розташовані на незначній відстані від кордонів України, на території якої є 17 ядерних реакторів, десятки небезпечних хімічних виробництв, каскади водосховищ і гребель, тисячі кілометрів життєво важливих для Європи і Росії транзитних газо-, аміако- та нафтопроводів, повітряних, залізничних та автомобільних транспортних коридорів тощо. Наслідки масованих повітряних ударів по цілях в Україні можуть стати занадто небезпечними для Європи і Росії. Всі пам’ятають вибух лише одного чорнобильського реактора.

У разі масштабної агресії проти України потоки біженців можуть створити загрозу гуманітарної катастрофи не тільки для неї, а й для країн ЄС та європейської частини території Росії. Наша держава один з провідних світових експортерів зернових культур. Бойові дії на її території можуть призвести до припинення нею експорту зерна та де­стабілізації цін на міжнародному продовольчому ринку.

Метою збройної агресії проти України може бути заміна чинної політичної влади іншою, лояльною до агресора, для встановлення контролю над її економікою, територією, «силовими» структурами, засобами масової інформації, інфраструктурою тощо або з іншою, більш обмеженою метою. Цього можна досягти шляхом порушення системи керівництва державними органами, ЗС та іншими військовими формуваннями шляхом завдання вибірково-обмежених ударів високоточною зброєю лише по об’єктах загальнодержавного та військового управління, протиповітряної оборони, військової авіації, зв’язку, теле- та радіомовлення, транспортних комунікацій тощо. При цьому малоймовірними є вторгнення на нашу територію великих угруповань сухопутних військ агресора, ведення ними масштабних наземних бойових дій і тим паче подальша окупація всієї України, тоді як більш імовірними видаються подібні дії щодо окремих її регіонів. Тому другим з голов­них завдань ЗС повинно бути відбиття можливої збройної агресії, здатної призвести в довгостроковій перспективі до локальної або регіональної війни проти України.

Агресії проти України передуватимуть достатньо тривалі за часом різноманітні ворожі дії. Ідеться, зокрема, про застосування інформаційних технологій по дискредитації її керівництва та політичного режиму в цілому, зовнішньополітичну конфронтацію та ізоляцію, економічну блокаду, нарощування військової сили на кордонах України та погрози її застосувати, провокування внутрішніх заворушень, протиправних дій сепаратистських, націоналістичних рухів тощо. Відповідний час може бути використано для вжиття раніше згаданих заходів невоєнного характеру щодо запобігання та стримування агресії проти України і необхідних мобілізаційних заходів.

Ще одним чинником є зміни в засобах, формах і способах збройної боротьби, які істотно вплинули на характер збройних конфліктів. Їхніми особливостями є майже повна військово-технічна та інформаційна перевага однієї зі сторін конфлікту, масоване застосування дистанційно-пілотованих та роботизованих літальних апаратів та далекобійної високоточної зброї. Така зброя, інтегрована з системами повітряно-космічної розвідки, управління, зв’язку, глобальної навігації тощо, становить основу сучасних засобів збройної боротьби. З їх допомогою у реальному часі відбувається виявлення та ураження важливих об’єктів військового, військово-економічного та адміністративного призначення з метою примушення іншої сторони до капітуляції. Однією з особливостей таких конфліктів є й те, що, наприклад, у Югославії і Лівії іноземні сухопутні сили не вторгалися на їхні території і не вели бойових дій.

Нові, так звані мережоцентричні або дистанційні (безконтактні) війни нині можуть вести лише США. Для решти ж держав, у тому числі України, підготовка збройних сил до подіб­них війн триватиме ще не одне десятиліття. В останньому російсько-грузинському конфлікті застосовувалися «старі» засоби, форми і способи збройної боротьби, притаманні війнам 50—80-х років минулого століття. Незва­жаючи на це заходи щодо військової реформи мають ураховувати особливості розвитку згаданих засобів, форм і способів.

Одним із чинників військової реформи є активна участь України в зусиллях з підтримання міжнародного миру та безпеки. Наші ЗС надають значні військові ресурси до складу 11 міжнародних миротворчих місій. У квітні цього року президент України ухвалив рішення щодо участі підрозділів наших ЗС у багатонаціональних військових формуваннях високої готовності в рамках ООН, в операціях ЄС із врегулювання криз та в Силах реагування НАТО. Враховуючи зазначене, третім з головних завдань Збройних сил доцільно визначити їхню участь у міжнародних зусиллях з підтримання миру та безпеки.

Аналіз досвіду реформ збройних сил провідних європейських держав та сусідів України свідчить: в умовах радикальних перетворень склад іноземних ЗС залишається тривидовим: сухопутні, військово-повітряні та військово-морські сили. Спів­відношення чисельності їх особового складу та кількості озброєнь залежить від завдань, що покладаються на ці види, та особливостей геополітичного положення кожної з держав. Пріо­ритет надається розвитку їхніх функціональних структур — сил швидкого реагування, спеціального призначення, оборони тощо. Керівництво ЗС вдосконалюється шляхом: поглиблення розподілу повноважень між міністерством оборони та генеральним штабом; позбавлення останнього функцій, не пов’язаних із застосуванням ЗС. Комплектування армій держав, для яких завдання з оборони власної території не є пріоритетним, відбувається на добровільній основі військовими за контрактом. Водночас такі держави, як Польща, Румунія, Туреччина, Литва, Норвегія та Естонія, розташовані на зовнішніх кордонах НАТО, комплектують ЗС як за призовом, так і за контрактом, що сприяє кращому виконанню зав­дань з оборони їхніх територій, підготовки людських мобілізаційних ресурсів тощо.

Провідні європейські держави скорочують кількість програм з розробки та закупівлі нових озброєнь, а наші східноєвропейські сусіди подовжують строки експлуатації наявних зразків зброї та здійснюють їх модернізацію. Водночас вони істотно зменшують загальну кількість озброєння, скорочують та укрупнюють військові бази, та інші об’єкти військової інфраструктури. Зменшується кількість широкомасштабних маневрів. Проте підвищується інтенсивність бойової підготовки військовослужбовців, підрозділів і частин під гаслом: «Після холодної війни у світі — важлива бойова підготовка, а не чисельність військ та кількість озброєнь».

В Україні військова реформа збігатиметься в часі з проведенням інших реформ — публічної адміністрації, судівництва, кримінальної юстиції, економіки, соціальної сфери, освіти, охорони здоров’я тощо. Тому визначення засад, напрямів і заходів реформи ЗС має відбуватися системно, у взаємозв’язку із вказаними реформами, з урахуванням співвідношення їх пріоритетності та необхідності нейтралізувати відповідні загрози як національній безпеці України в цілому, так і її обороні зокрема, а також з прогнозованими на перспективу економічними, фінансовими, промисловими, соціальними, демографічними та іншими можливостями України.

Важливим чинником проведення військової реформи є вкрай незадовільний стан боє­здатності ЗС та їх готовності до виконання оборонних завдань. Це, зокрема, обумовлено тим, що керівництво держави протягом практично всіх років незалежності України не приділяло належної уваги вирішенню гострих проблем її обороноздатності та боєготовності ЗС. Їх фінансування здійснювалося за залишковим принципом у мінімальних обсягах, які спрямовувалися переважно на утримання особового складу. Відбулося швидке погіршення технічного стану озброєння ЗС, занепад бойової підготовки, депрофесіоналізація їхнього командного складу, нагромадження соціальних проблем тощо.

На сьогодні держава має двохсоттисячні ЗС з найбільшою, порівняно із сусідніми країнами (крім Росії), інфраструктурою, кількістю установ, підприємств, запасів військового майна, а також з озброєнням та військовою технікою, майже всі основні види яких можуть до кінця 2011–2012 років вийти з ладу і стати непридатними до подальшого використання. У військах відсутні сучасні системи повітряної та наземної розвідки, управління, цифрового зв’язку, навігації, а також високоточні сухопутні, морські й повітряні засоби ураження. З причин непроведення необхідної оперативної та бойової підготовки органи військового управління, з’єднання та частини належним чином не навчені. ЗС не мають необхідних запасів матеріальних засобів.

Закономірно виникає запитання — чому, незважаючи на актуальність започаткування військової реформи та відповідні вказівки президента України, майже рік триває підготовка проекту Концепції реформування ЗС? Вважаємо, що основна причина такого зволікання пов’язана з недосконалою процедурою розробки цієї концепції. Згідно з європейською практикою та національним законодавством опрацювання такої концепції мають здійснювати профільні структури Міноборони із залученням до цього військових керівників та експертів Генерального штабу.

Фактично ж цю роботу, яка організована та координується Генеральним штабом, здійснюють військові експерти. Таким чином, Україна є чи не єдиною європейською державою, в якій військову реформу розробляють лише військові. Хоча саме цивільні повинні планувати оборонну політику, військове будівництво, реформу ЗС тощо. Військові в цих процесах завжди є виконавцями, а не розробниками реформ. Тому вони, через зрозумілий консерватизм і корпоративність, намагаються реалізувати у згаданій концепції свої інтереси, зокрема щодо збереження якомога більшої кількості управлінських структур, з’єднань, частин, озброєння, об’єктів інфраструктури, а також чисельності особового складу.

До того ж проект цієї концепції, на відміну від проектів Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини України, є документом з обмеженим доступом, що унеможливило його аналіз фахівцями державних органів, наукових установ та експертами неурядових структур.

На нашу думку, виходом із ситуації, що склалася, могло б бути створення президентом України експертної робочої групи для підготовки варіанта проекту концепції, який ураховував би погляди політиків, цивільних і військових фахівців на питання військової реформи.

З урахуванням особливостей нової безпекової та воєнної політики нашої держави, результатів аналізу воєнних загроз і завдань щодо їх нейтралізації та ліквідації, реального стану ЗС, специфіки сучасного геополітичного положення України та її економічних можливостей, основними цілями військової реформи було б доречно визначити:

— створення боєздатних, мобільних, невеликих за кількістю озброєння та чисельністю особового складу ЗС, здатних ефективно виконувати як завдання оборони України, так і щодо участі в міжнародних зусиллях з підтримання миру та безпеки з урахуванням нових геополітичних реалій, її позаблокової політики та економічних можливостей;

— запровадження в Україні сучасної системи мобілізаційної підготовки та мобілізації з урахуванням особливостей останніх збройних конфліктів та війн, оборонної політики нашої держави, а також досвіду європейських країн у цій сфері;

— реалізацію нової бюджетної політики у сфері оборони, адаптованої до сучасних потреб ЗС та фінансових можливостей держави.

Першочерговими головними завданнями ЗС, до виконання яких вони повинні бути готові протягом найближчого часу, є сенс вважати:

— несення бойового чергування з протиповітряної оборони та прикриття важливих державних об’єктів;

— локалізацію та ліквідацію можливого прикордонного збройного конфлікту;

— участь у міжнародних зусиллях з підтримання миру та безпеки.

Доцільно мати тривидову структуру ЗС — Сухопутні війська, Повітряні та Військово-морські сили. При цьому слід передбачити у складі ЗС міжвидові компоненти за функціональним призначенням, зокрема, сили бойового чергування, швидкого реагування (передові сили оборони), основні сили оборони, сили спеціальних операцій та інші.

Принципово важливим є встановлення реальних строків та етапів проведення військової реформи. Пропонується провести військову реформу протягом дев’яти років (з 2012-го до 2020 року) у три етапи, які, зокрема, збігатимуться з трьома етапами реалізації нової Стратегії національної безпеки України. На її першому (у 2012—2013 рр.) та другому (у 2014—2015 рр.) етапах рекомендується:

— підготувати ЗС до виконання згаданих вище першочергових завдань з оборони держави за рахунок наявного відремонтованого та модернізованого озброєння та військової техніки;

— забезпечити участь України в міжнародних заходах з підтримання миру та безпеки;

— переглянути засади мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, що, зокрема, може дати змогу скоротити на 40—60% мобілізаційні резерви та запаси і зекономити відповідні кошти держбюджету;

— запровадити нову бюджетну політику у сфері оборони держави, адаптовану до потреб ЗС та економічних можливостей України;

— здійснити найбільш радикальні перетворення у ЗС, зокрема, скоротити на 30—40% апарати Міноборони, Генштабу, інші управлінські структури, кількість військових з’єднань і частин, а також навчальних закладів; призупинити до останніх на два-три роки набір слухачів (курсантів), вилучити зі складу Збройних сил від 30% до 50% об’єктів інфраструктури, зброї, іншого рухомого і нерухомого військового майна. Зав­дяки таким заходам загальна чисельність особового складу ЗС може скоротитися за чотири роки на 30—40%.

Для цього у 2012—2013 роках слід, зокрема, визначити бойові з’єднання і частини, та частини забезпечення, необхідні для виконання завдань бойового чергування з протиповітряної оборони та прикриття важливих державних об’єктів (сили бойового чергування), а також з локалізації та ліквідації можливого прикордонного конфлікту (передові сили оборони). Насамперед необхідно відновити технічний стан наявного озброєння, військової та спеціальної техніки, ракет і боєприпасів (далі — ОВТ) сил бойового чергування, забезпечити належну їх бойову підготовку та повсякденну діяльність.

У подальшому, протягом 2014—2015 років, має бути завершено відновлення технічного стану наявного ОВТ передових сил оборони (орієнтовною загальною чисельністю 20—30 тис. військових) та їх боєздатності.

На третьому етапі (у 2016—2020 роках) пропонується сформувати основу ЗС у новому обрисі — основні сили оборони та резерви, розпочати переоснащення їх високоточними засобами ураження, системами розвідки, управління, цифрового зв’язку та навігації, а також забезпечити їх готовність до виконання завдань щодо захисту держави від можливої збройної агресії, здатної призвести до локальної або регіональної війни проти України.

Конкретні плани і заходи з реалізації першого і другого етапів військової реформи визначатимуться Державною програмою реформування ЗС, яка після затвердження стане головним документом з упровадження військової реформи, а її виконання фінансуватиметься за окремими видатками із щорічних держбюджетів України.

Першим пріоритетом військової реформи пропонується визначити підготовку бойових з’єднань і частин ЗС до виконання першочергових завдань з оборони держави, насамперед шляхом відновлення технічного стану наявних ОВТ. Зрозуміло, що одночасне подовження строків експлуатації, ремонт, модернізація або закупівля нових зразків, навіть тільки їх основних типів, для всіх видів ЗС потребуватиме величезних за обсягами бюджетних коштів, що нереально в умовах нинішньої економічної ситуації в Україні. Тому у 2012–2015 роках перевагу пропонується надати:

відновленню технічного стану наявних ОВТ бойових з’єднань і частин, що увійдуть до складу сил чергування з протиповітряної оборони та прикриття важливих державних об’єктів, а також призначених для виконання завдань з локалізації та ліквідації можливого прикордонного збройного конфлікту;

продовженню виконання лише частини міжнародних і національних програм зі створення нової зброї («Корвет», «Ан-70» тощо) та модернізації наявних у військах ОВТ, що мають бути визначені відповідними актами президента України.

До вирішення долі решти згаданих національних та міжнародних програм можна буде повернутись у 2014—2015 роках, після зростання економіки держави та збільшення фінансування оборонної сфери.

Другим пріоритетом військової реформи доцільно вважати радикальне скорочення у ЗС кількості управлінських структур, бойових з’єднань і частин, органів і частин забезпечення та зброї. Їхня структура на 2012–2015 роки, кількість штабів, інших органів військового управління, органів забезпечення Сухопутних військ, Повітряних сил, Військово-Морських сил і родів військ мають бути визначені на підставі переліків та кількості бойових з’єднань і частин, які:

необхідні для виконання раніше згаданих першочергових завдань з оборони держави;

можуть бути забезпечені технічно справними та придатними для подальшого використання зразками наявних ОВТ або тими, які мають перспективи щодо подовження строків експлуатації, щодо ремонту, модернізації чи закупівлі замість них нових зразків зброї.

Неприпустимо, як з військового, так і з економічного погляду, надалі утримувати в складі ЗС з’єднання та частини за відсутності в них справних ОВТ і планів щодо подовження строків їх експлуатації, ремонту, модернізації або закупівлі нових зразків. Зараз же у бойовому складі ЗС є велика кількість з’єднань і частин, строки експлуатації зброї яких уже закінчилися, а в їх ремонті чи модернізації немає сенсу. Йдеться, наприклад, про бригаду тактичних ракет, полки ракетних систем залпового вогню, зенітні ракетні дивізіони, оснащені зенітними ракетними комплексами середньої та дальньої дії, дивізіони протикорабельних ракет тощо.

Третім пріоритетом військової реформи пропонується визначити вилучення із ЗС надлишкового або не придатного для подальшого використання рухомого та нерухомого військового майна, об’єктів інфраструктури, військових містечок тощо. Нині Міноборони утримує велику кількість баз і складів зі згаданим військовим майном, більш як 1500 військових містечок, у майже 400 з яких уже немає військових структур. Їх охорону та обслуговування здійснює майже 19 тисяч осіб ЗС (до 10% їх чисельності). Тому уряд України має протягом 2012—2015 років ужити заходів щодо вивільнення ЗС від вказаного ОВТ, іншого військового майна, а також передачі цілісних майнових комплексів, об’єктів інфраструктури, нерухомого військового майна та військових містечок до сфери управління органів виконавчої влади, іншим органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним організаціям і до комунальної власності територіальних громад.

Четвертим пріоритетом військової реформи має стати рішучий перегляд засад мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, з урахуванням особливостей сучасних воєнних конфліктів, оборонної політики нашої держави та досвіду європейських країн у цій сфері. Це дасть змогу істотно скоротити обсяги мобілізаційних резервів та запасів, завдань для підприємств економіки тощо. Завдяки цьому значну частину бюджетних коштів, що виділяються зараз на мобпідготовку, можна буде спрямувати на фінансування заходів з реформування ЗС.

П’ятим пріоритетом військової реформи пропонується визначити вдосконалення кадрової політики та системи комплектування ЗС. Доцільно продовжити їх комплектування офіцерами на контрактній основі, а сержантами (старшинами) і солдатами (матросами) за змішаним принципом — як за призовом, так і за контрактом. При цьому щорічні темпи збільшення кількості контрактників та зменшення кількості призовників мають бути пропорційними темпам зростання показників бойової підготовки військ та відновлення ОВТ. Бажано до кінця 2020 року довести до 75—80% укомплектованість відповідних посад контрактниками. Неприпустимо комплектувати контрактниками з’єднання і частини, в яких немає технічно справних ОВТ і не проводиться належна бойова підготовка.

Шостим пріоритетом військової реформи мають стати заходи уряду щодо посилення соціального захисту військових і членів їхніх сімей. Ідеться, зокрема, про збільшення грошового забезпечення, надання службового та постійного житла (у черзі на отримання якого на початок 2011 року перебувало 45,2 тис. осіб), поліпшення соціально-побутових умов у військових містечках тощо.

Однією з головних умов успішного проведення військової реформи є внесення урядом України кардинальних змін до бюджетної політики у сфері оборони держави, про що президент України В.Янукович наголошував рік тому у Посланні до українського народу.

По-перше, це стосується поступового щорічного збільшення обсягів загальних видатків на потреби ЗС з метою їх доведення (з розрахунку на одного військовослужбовця) до середнього рівня сусідніх країн — членів ЄС та РФ. На початок 2010 року вони становили в Україні 5,1 тис. дол. США на одного військового, в Росії — 33,1 тис. дол. США, у Румунії — 45,4 тис. дол. США, у Польщі — 54,7 тис. дол. США і в Словаччині — 61,7 тис. дол. США.

По-друге, необхідно відмовитися від визначення загальних видатків для Міноборони відповідно до чисельності особового складу ЗС. Під час їх реформування і скорочення відповідні заощаджені кошти повинні спрямовуватися на відновлення стану озброєння, підвищення рівня бойової підготовки та посилення соціального захисту військовослужбовців.

По-третє, слід поступово змінювати співвідношення між різними складовими видатків для Міноборони, а саме зменшувати (до 60–55%) частку видатків на утримання ЗС у міру їх скорочення, збільшуючи частки видатків на переозброєння військ (до 25–30%) та на їх бойову підготовку (до 15%). Доцільність такого розподілу підтверджується практикою іноземних держав, де частка видатків бюджету на утримання збройних сил становить у середньому 50%, на модернізацію чи закупівлю озброєнь — 30%, тоді як в Україні торік вони були на рівні понад 88% і лише 5,5% відповідно.

По-четверте, заходи військової реформи мають фінансуватися виключно із загального фонду державного бюджету, необхідність чого підтверджується досвідом минулих років.

Принципово також, щоб новий концептуальний документ з питань військової реформи був публічним. Його автори мають надати суспільству, політикам та експертам, як це практикується в європейських державах, «відкриту» зведену порівняльну інформацію щодо загальних кількісних та якісних характеристик ЗС станом на початок їх реформи та на рік її завершення. Йдеться, зокрема, про:

чисельність військових і цивільних працівників ЗС загалом і окремо в Сухопутних військах, Повітряних силах та Військово-Морських силах, а також в апаратах Міноборони та Генштабу, співвідношення чисельності різних категорій військовослужбовців (генералів, старших і молодших офіцерів, сержантів і рядових), рівнів укомплектованості ЗС військовими за контрактом;

кількість військових структур (штабів, інших органів військового управління, з’єднань і військових частин, арсеналів, баз тощо), а також об’єктів інфраструктури (військових містечок, аеродромів, полігонів, баз флоту тощо);

кількість основних типів зброї (танки, БТР, БМП, літаки та вертольоти, гармати калібром понад 100-мм, бойові кораблі тощо), а також переліку проектів зі створення нової зброї та модернізації її наявних зразків;

показники інтенсивності індивідуальної бойової підготовки військовослужбовців, навченості відповідних з’єднань та частин.

За нашими оцінками, в разі успішного проведення військової реформи у запропоновані дев’ять років можна, зокрема, очікувати отримання (станом на 2020 рік) таких її головних результатів:

— відновлення боєздатності ЗС та їх готовності до виконання завдань з оборони держави та інших завдань за призначенням;

— започаткування формування нового обрису ЗС, оснащених модернізованим і новітнім озброєнням та військовою технікою і здатних ефективно захищати національні інтереси позаблокової держави в нових геополітичних умовах;

— скорочення в середньому в 1,5–2 рази кількості управлінських структур ЗС, їх військових організмів, основних типів озброєння, підприємств, установ, об’єктів інфраструктури тощо;

— зменшення приблизно вдвічі загальної чисельності особового складу ЗС, що в 2020 році може становити 90–100 тис. осіб, з яких 70–80 тис. — військовослужбовці, та підвищення в 1,5–2 рази розмірів їх грошового забезпечення.

Поряд з підготовкою засад військової реформи потребують оновлення засади оборони України в цілому, насамперед — пов’язані з реформуванням оборонно-промислового комплексу, військово-технічного співробітництва та сектору безпеки України.

Автори добре усвідомлюють, що реформа армії в нинішніх умовах — справа надзвичайно складна. Але крім суто військових, фінансових та технологічних аспектів є ще один, можливо найважливіший, — соціокультурний. Армія — прояв усвідомлення та амбіцій нації, її, так би мовити, гарантія впевненості у собі і своїх силах. Повага до армії, до військового — невід’ємна складова патріотизму, оскільки фактично — це повага до власних сил і держави, яка цю силу зорганізувала і на яку спирається. І тут немає нічого несуттєвого чи вторинного. Тут важливо все. Хочемо успішно модернізувати Україну — мусимо побудувати сучасну армію.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво