П’ЯТЬ ДЖЕРЕЛ, П’ЯТЬ СКЛАДОВИХ ЧАСТИН БЛОКУ «ЗА ЄДИНУ УКРАЇНУ!» - Політика - dt.ua

П’ЯТЬ ДЖЕРЕЛ, П’ЯТЬ СКЛАДОВИХ ЧАСТИН БЛОКУ «ЗА ЄДИНУ УКРАЇНУ!»

22 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 22 березня-29 березня

Процес створення передвиборного блоку «За Єдину Україну!», що благополучно завершився 15 грудня 2001 року, був складним і багатоетапним...

Процес створення передвиборного блоку «За Єдину Україну!», що благополучно завершився 15 грудня 2001 року, був складним і багатоетапним. Якщо навіть офіційна хронологія об’єднання п’яти партійних структур складається з численних підписань декларацій, заяв про наміри та проголошень про початок створення блоку, то що говорити про подробиці, які залишилися за кадром. Але відкинувши, принаймні на передвиборний період, взаємні образи, бізнес-суперечності й суперництво за лідерство, партія «Трудова Україна» на чолі з Сергієм Тигипком, Партія регіонів, тоді ще керована Миколою Азаровим, Народно-демократична партія з Валерієм Пустовойтенком біля керма, очолювана Михайлом Гладієм Аграрна партія та Партія промисловців і підприємців Анатолія Кінаха підписали угоду про «союз нерушимий». Крім іншого, на такий результат вплинуло вирішення питання про те, хто очолить передвиборну політичну конструкцію, яка змінила на той час малопривабливе прізвисько «ТУНДРА» на претензійне офіційне «За Єдину Україну!». Згуртував (останнім часом стверджують, що навіки) велику «ТУНДРУ» прихід у неї лідером Володимира Литвина, глави президентської адміністрації.

Це остаточно відмело будь-які сумніви з приводу ідентифікації блоку з владою. Тож його лідеру не залишалося нічого іншого, як визнати цей факт публічно, що він і зробив торік 25 грудня: «Ніхто цього не намагається приховати чи завуалювати». Говорячи, що «влада ніде й нікому не подобалася», Володимир Литвин зазначив при цьому: «Але є значна частина людей, котрі, навіть критикуючи владу, підтримуватимуть її». Як показали подальші події, відсутність усенародної любові «заєдисти» розраховували компенсувати адміністративним ресурсом, а також відкритою демонстрацією теплих почуттів до блоку з боку Президента, котрий не змусив себе довго чекати з заявою про те, що виступає за його перемогу, оскільки «в цьому випадку в країні буде наведено порядок».

Після того, як Центвиборчком прорідив лави кандидатів у народні депутати, а також після кількох випадків добровільної відмови кандидатів від участі у виборах, із 225 затверджених членів передвиборного списку блоку «За Єдину Україну!» залишилося 207 (чи 217, оскільки в даних на сайті ЦВК спостерігаються різночитання). У мажоритарні округи від блоку висунуто 120 «бійців». За короткий час існування блоку вдалося створити 133 регіональні організації. Усе гаразд у «За єдУ» і з тиловим прикриттям: представником блоку в Центральній виборчій комісії є колишній глава ЦВК Іван Ємець.

Найстарша з об’єднаних в «За Єдину Україну!» партій — Народно-демократична. Її установчий з’їзд відбувся 24 лютого 1996 року. Спочатку ідея об’єднатися виникла в лідерів Партії демократичного відродження України й Трудового конгресу України — Володимира Філенка й Анатолія Литвиненка, котрі програли парламентські вибори 1994 року. Потім до них приєдналися Союз підтримки Республіки Крим, громадські організації Союз українського студентства й «Нова хвиля» Тараса Стецьківа, а також політичні клуби — «Асоціація молодих українських політологів і політиків» і «Нова Україна» на чолі з Євгеном Кушнарьовим. Нині в лавах НДП, за даними офіційного партійного сайта, перебуває 159243 чоловік.

НДП є першим відносно успішним проектом «партії влади» у незалежній Україні. Ідеологію організації свого часу спробував визначити радник Президента з макроекономічної політики Анатолій Гальчинський, котрий написав у своїй статті, що це щось середнє між соціал-демократією та лібералізмом, тобто соціал-лібералізм. Невдовзі після II з’їзду партії 1997 року, де було ухвалено «йти у владу», членами «двічі народної» стали тодішні прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко, член уряду Анатолій Толстоухов, кілька глав обласних державних адміністрацій (максимальна кількість губернаторів-ендепістів становила 12 чоловік). Очолив НДП колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Матвієнко, президентським указом від 31 серпня 1996 року призначений головою Вінницької облдержадміністрації. Народно-демократичну почали активно поповнювати керівники всіх ланок виконавчої влади разом зі своїми підлеглими. Відповідно до наведених на одному зі з’їздів партії даних, кількість представників органів виконавчої влади в її рядах становила 4200 чоловік, із них 1900 обіймали керівні посади. Дотепники почали розшифровувати абревіатуру НДП не інакше як «Наш дом — правительство».

Тож до початку наступної передвиборної кампанії партія була потужною структурою з розгалуженою мережею регіональних організацій і не менш розгалуженим представництвом у владних коридорах. На той час вона встигла взяти активну участь у звільненні прем’єр-міністра Павла Лазаренка, ставши ініціатором його відставки й продемонструвавши при цьому кому чуйність до його потаємних бажань, кому свою вагомість і впливовість. На зміну Лазаренку прийшов Пустовойтенко. Як згодом повідомить у своєму виступі на IV з’їзді партії Анатолій Матвієнко, з кінця 1997 року в НДП-партію прем’єра масово пішли чиновники. III з’їзд НДП у жовтні 1997 року затвердив передвиборний список партії та її передвиборну платформу. Партійне керівництво будувало грандіозні плани: проголошувалося, що партія готова до завоювання 25 відсотків голосів виборців. За списком від НДП на виборах-98 йшли 189 чоловік, в одномандатних округах — 118. В окружні виборчі комісії від неї було відряджено 219 представників. За цим показником ендепісти були на третьому місці після комуністів і громадівців. Відповідно до офіційного фінансового звіту НДП, опублікованого разом з аналогічними рапортами інших структур у «Голосі України», партія стала лідером за витраченими на кампанію коштами, дозволивши наблизитися до себе лише Партії зелених. Правда, слід відзначити, що дані давали самі партії, тож цілком імовірний певний ступінь нещирості при оцінці ними власних капіталовкладень у вибори-98.

Скромні результати, одержані народними демократами, стали жорстоким розчаруванням для них і приводом позловтішатися для їхніх опонентів: НДП набрала 5,0109 відсотка, що в людському вираженні склало цифру 1331460. Це надавало партії право на сімнадцятимандатне представництво у Верховній Раді. Ще шести ендепістам вдалося обратися в мажоритарні округи. Тодішній глава НДП Анатолій Матвієнко заявив, що регіональна влада зовсім не сприяла перемозі Народно-демократичної партії на виборах, що, на його думку, «стало свідченням безконтрольності й безвідповідальності місцевої влади». Утім, імідж НДП був тоді настільки привабливим, що в новому парламенті дуже швидко сформувалася друга за чисельністю (після комуністів) фракція, що нараховувала 89 депутатів.

Першим серйозним ударом по політичному добробуту НДП стали внутріпартійні розбіжності, що виникли напередодні президентських виборів. На прес-конференції, проведеній у Вінниці у квітні 1999 року, народні депутати-ендепісти Володимир Філенко, Олександр Ємець, Олександр Карпов, Сергій Шевчук і Олег Зарубинський назвали невипадковими масові перевірки правоохоронними органами деяких комерційних структур в області. І охарактеризували ці дії як початок кампанії з дискредитації НДП та її лідера, котрий на той час уже залишив посаду вінницького губернатора. Але справжньою причиною такого становища було несподіване дисидентство Анатолія Матвієнка, котрий виступив проти висування Леоніда Кучми на другий президентський термін. Представники «демократичного крила» НДП на чолі з тим-таки Анатолієм Матвієнком висунули Президенту умови, на яких партія готова його підтримати як кандидата на президентських виборах, запропонувавши йому підписати відповідну угоду. Президент категорично відмовився.

Після того, як більшість делегатів IV з’їзду проголосувала за підтримку Леоніда Кучми, Анатолій Матвієнко разом з іще десятьма народними депутатами і значною частиною рядових партійців залишили НДП. Більшість із них ввійшла в партію «Реформи і порядок» (Тарас Стецьків, Володимир Філенко). Анатолій Матвієнко створив спочатку Всеукраїнське громадське об’єднання «Відкрита політика», а потім нову партію — «Собор», яка зайняла різко антипрезидентські праві позиції та входить у передвиборний блок Юлії Тимошенко. Прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко очолив НДП.

Та після втрати ним відразу після президентських виборів прем’єрської посади з партії в масовому порядку почали виходити чиновники й підприємці. Далася взнаки кон’юнктурність партбудівництва, що грунтувалося на «номенклатурному призові». У вересні 2000 року НДП залишив тодішній перший віце-прем’єр-міністр України Юрій Єхануров на знак протесту проти критики з боку партійного керівництва на адресу уряду Ющенка. З партквитком НДП розлучився Анатолій Кінах, котрий створив і очолив Партію промисловців і підприємців України. Почалися відставки з високих посад кількох видних представників партії. А навколо Івана Плюща, Романа Безсмертного та Євгена Кушнарьова почали утворюватися автономні, опозиційні Валерію Пустовойтенку групи. До критичного числа — 14 чоловік — скоротився склад парламентської фракції НДП.

І все-таки присутність лідерів партії у владній еліті збережено: Валерій Пустовойтенко повернувся в уряд як міністр транспорту, Іван Плющ у результаті парламентської революції 2000-го року став головою Верховної Ради, Євген Карташов знову посів крісло запорізького губернатора, колись звільненого з цього крісла Володимира Куратченка призначено главою Держкомрезерву. Відчувається присутність НДП й у владній вертикалі кількох регіонів, переважно на рівні віце-губернаторських посад. За деякими даними, у її складі мери 30 міст. Слабкий інформаційний ресурс НДП (крім партійного органу «Україна і світ сьогодні», до нього відносять «Вечірній Київ», «Столицю», ряд програм на УТ-1) компенсується за рахунок «братерської допомоги» від партій-спільниць за блоком.

Найзабезпеченіша в цьому плані «Трудова Україна». Саме у відносинах із «трудовиками» у народних демократів минулого літа виникли серйозні проблеми, які ледве не поставили під загрозу вже намічені тоді плани об’єднання пропрезидентських партій в один передвиборний блок. У червні 2001 року Верховна Рада Криму відправила у відставку голову уряду автономії, члена НДП Сергія Куницина. Особливу старанність у цьому виявила фракція «Трудової України» кримського парламенту. Місце глави Ради міністрів АРК без проблем і зволікань обійняв «трудовик» Валерій Горбатов. Валерій Пустовойтенко спересердя заявив про свої величезні сумніви з приводу доцільності блокування з політичними силами, які стоять за відставкою Куницина. Але образа не переросла в кревну. Центральному керівництву «ТУ» вдалося звести сварку, що спалахнула між партіями, на рівень непорозумінь місцевого значення, представивши дії кримського «осередку» як самостійну гру.

Попри те, що офіційною датою народження «Трудової України» вважається 19 травня 2000 року, початком її неофіційної історії можна вважати створення чотири року тому передвиборного блоку з таким самим брендом. Нинішніх «трудовиків» із їхніми «предками» пов’язує не лише спільна назва, а й окремі персонажі. Об’єднавши шість суб’єктів, серед яких був Громадянський конгрес України, Українська партія справедливості, найбільша шахтарська профспілка, Рада ветеранів, Українська спілка ветеранів Афганістану й організація «Союз Чорнобиль України», «Трудова Україна» зразка 1998 року, хоча й не подолала чотиривідсотковий бар’єр, результат продемонструвала непоганий, набравши 3,06 відсотка. Особливий успіх «ТУ» мала тоді в Донбасі: свої голоси блоку віддали 16,2 відсотка виборців області. Друге місце «трудовиків», яке вони посіли на минулих виборах у Донецькій області, справило сильне враження в регіоні.

На порушення класичних принципів партбудівництва, які передбачають спочатку виникнення партії, а потім — її передового загону в парламенті, народженню партії «Трудова Україна» передувало створення в квітні 1999 року однойменної депутатської групи в нинішній ВР. Народні депутати Ігор Шаров, Андрій Деркач і Віктор Пінчук, котрі стояли біля її витоків, не помічені (принаймні в ті часи) у пристрасті до публічної політики, запропонували очолити групу герою конституційної ночі Михайлу Сироті. Проте вже в січні наступного року, так і не змирившись із номінальністю свого лідерства й не витримавши обмеження своїх політичних амбіцій, Сирота йде з групи та створює власну Трудову партію України, яка нічим особливим досі себе не показала. Групу, а потім і зареєстровану партію «ТУ» очолив Ігор Шаров, чиї організаторські здібності були надзвичайно доречними в період збивання й початкового етапу становлення депутатського об’єднання, де зібралася вельми різношерста компанія. Невдовзі депутатська група за чисельним складом виходить на друге після фракції комуністів місце: у її лавах нараховується 46 депутатів.

Восени 2000 року на своєму другому позачерговому з’їзді «Трудова Україна» обирає нового вождя. Ним стає Сергій Тигипко, котрий залишив на той час посаду міністра економіки в уряді Віктора Ющенка та встиг обратися (на довиборах) у парламент. Тоді ж із вуст нового керівника «ТУ» пролунало визначення партійної ідеології — лейбористська. Саме «під Тигипка» й було скликано другий з’їзд. Як потім напише «Русский журнал», Сергій Леонідович став справжньою прикрасою цього клубу однодумців мимоволі. Доказом того, що «Трудова Україна», по суті, є не стільки партією, скільки політичною коаліцією самодостатніх і в бізнесовому, й у політичному плані людей, може служити складний механізм управління організацією. Шаров залишився керівником групи, реорганізованої згодом у фракцію партії «Трудова Україна». Головою політвиконкому є Андрій Деркач, головою політради — Юлій Іоффе.

Активна участь «трудовиків» у парламентській оксамитовій революції вилилася в чотири парламентські комітети, отримані ними після переможного фіналу: із питань соціальної політики та праці (його очолила Валентина Гошовська), із питань держбудівництва (Юлій Іоффе), регламентний комітет (Віктор Омелич) і комітет із питань економічної політики (Олексій Костусєв). Через певний час пана Костусєва призначили головою Антимонопольного комітету України.

«Трудовики» були надією та опорою Президента під час «касетного скандалу». Причому ініціативною опорою. Віктор Пінчук організував приїзд у Київ «московського фахівця в галузі звукового монтажу» якогось Сучиліна, котрий на прес-конференції та в ЗМІ розповідав, що плівки Мельниченка — фальшивка, демонструючи при цьому можливості сучасної аудіотехніки на прикладі змонтованої ним розмови Олександра Мороза. Потім був Kroll, найнятий «трудовиками» для розслідування обставин прослуховування президентського кабінету.

У питаннях зовнішньої політики «ТУ» займає найбільш проросійські позиції з усіх центристських партій. Андрій Деркач у квітні 2001 року організував і очолив міжфракційне об’єднання «У Європу — разом із Росією». Стосовно створення регіональної партійної мережі, на цій ниві «ТУ» успіхами похвалитися не може. За деякими даними, у складі партії близько 10 тисяч чоловік, на основну електоральну підтримку вона може розраховувати в південних, східних і центральних областях країни.

Третій з інгредієнтів «За єдУ!» — Партія регіонів — у свою чергу сам складається з кількох суб’єктів. У липні 2000 року лідер партії «Солідарність» Петро Порошенко, керівник партії «За красиву Україну» Леонід Черновецький, голова Партії регіонального відродження України Володимир Рибак, голова Партії праці Валентин Ландик і вождь Всеукраїнської партії захисту пенсіонерів Геннадій Самофалов провели спільну прес-конференцію, на якій задекларували об’єднавчі плани. У листопаді 2000 року відбувся об’єднавчий з’їзд п’яти партій, де було створено організацію з приголомшливою назвою — Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України», яку на III з’їзді партії вирішили скоротити до двох слів. У результаті у березні минулого року Мін'юст зареєстрував Партію регіонів. За початковим задумом, авторство якого приписують главі президентської адміністрації, в Україні передбачалося створити передвиборний проект партії губернаторів, аналогічний російській «Єдності». Для цього в розкручування було запущено партію «Солідарність». Але для консолідації регіональних владних і бізнесових еліт політичної та фінансової ваги лідера «Солідарності» Петра Порошенка виявилося замало. План терміново підкоригували: виконання місії з поширення в масах регіональної ідеї було доручено донеччанам, тим паче що один із видних представників цього краю — мер Донецька Володимир Рибак — ще з листопада 1997 року був володарем бренду «Партія регіонального відродження України». На думку спостерігачів, в основу нової партії, яка стала політичною надбудовою донецької бізнес-групи, ліг компроміс інтересів представників місцевої регіональної еліти: Миколи Азарова, Володимира Рибака та Юхима Звягільського з одного боку й донецького губернатора Віктора Януковича з впливовим донецьким бізнесменом Ринатом Ахметовим — з іншого.

Старт був стрімким. Неповного року перебування на чолі організації глави Державної податкової адміністрації України Миколи Азарова вистачило для того, щоб чисельність партії досягла 460 тисяч чоловік. Адміністративний ресурс ДПАУ в умілих руках послужив ефективним інструментом партбудівництва. Попри те, що оплотом ПР є Донбас, її регіональні організації створено в усіх областях України. Первинних організацій у партії, за деякими даними, 7200. У парламенті виникла фракція «Регіони України», до складу якої входять 24 народні обранці.

Проте після болісних вагань Микола Янович залишає партійну роботу, і головою партії стає віце-прем’єр-міністр України Володимир Семиноженко. Спонукали до цього кроку пана Азарова кількаразові закиди на його адресу з боку керівництва країни в надмірному захопленні партійним будівництвом і виниклі в зв’язку з цим побоювання з приводу його подальших перспектив перебування в кріслі головного податківця. Вийшов із партії і Петро Порошенко, подавшись із своєї «Солідарністю» у блок «Наша Україна». Минулого літа, ще до того як почали вимальовуватися реальні обриси блоку «За єдУ», у спробах налагодити співробітництво з Віктором Андрійовичем були помічені й тоді ще «вільні» Партія регіонів і Аграрна партія України. Проте переговори, що, за деякими даними, вів із їхніми представниками Віктор Ющенко, після втручання в процес Банкової ні до чого не привели.

До речі, участь у блокуванні зі своїми нинішніми союзниками Аграрної партії майже до останнього залишалася під сумнівом. Майже з самого створення партії (кінець 1996 року) «аграріями» керувала Катерина Ващук. Катерина Тимофіївна була тоді народним депутатом, і не без її зусиль у парламенті 2-го скликання було створено фракцію АПУ. Тоді партія відносила себе до лівого центру, а свою ідеологію вважала близькою до соціал-демократичної. Партійне керівництво проводило аналогії між АПУ й Українською радикальною партією, створеною 1890 року. Якщо Селянська партія України, що існувала на момент створення АПУ вже чотири роки, об’єднувала переважно консервативне червоне сільське начальство, то АПУ була покликана консолідувати представників більш реформістської та більш ринково просунутої частини аграрного істеблішменту.

На виборах 1998 року Аграрна партія досягла кращого результату... серед партій, що не подолали чотиривідсотковий бар’єр, отримавши 978330 голосів, що становило 3,6819 відсотка. Справедливість виниклих тоді підозр про те, що АПУ стала донором для «більш потрібних» владі партій, уже ближче до виборів нинішніх підтвердило керівництво «аграріїв». Це було аргументом на користь значимості й вагомості партії, коли передвиборні альянси щойно намічалися. Утім, це не перешкодило публічним проявам президентського гніву на адресу «аграріїв». Леонід Данилович заявив, що глави обласних адміністрацій, котрі є водночас членами АПУ, не мають морального права суміщати обидва статуси, закликавши в такий спосіб губернаторів залишити свої посади. Але тодішній лідер АПУ Катерина Ващук ще з сімома членами партії в парламент таки потрапила, пройшовши туди по мажоритарці. Та попри численні спроби (остання була минулої осені), фракцію АПУ в нинішній ВР створити так і не вдалося. У травні 1999 року на посаді глави Аграрної партії Катерину Ващук змінив Михайло Гладій. Катерина Тимофіївна стає його першим заступником. Примітно, що на сайті блоку «За Єдину Україну!» обоє значаться головами АПУ. На президентських виборах партія, як і НДП, ввійшла в блок «Наш вибір — Леонід Кучма!»

Є підстави думати, що лідерство в АПУ львівського губернатора має дещо номінальний характер. Очолюючи структуру, Михайло Васильович не зміг відмовити побажанням Леоніда Даниловича. Найбільш вагомими й активними членами АПУ залишаються Катерина Ващук й Іван Кириленко. Серед знатних «аграріїв» також глава Рівненської облдержадміністрації Микола Сорока, Івано-Франківської — Михайло Вишиванюк, Миколаївської — Олексій Гаркуша. У першій п’ятірці передвиборного списку АПУ на виборах-98 значився нинішній мер Одеси Руслан Боделан.

За деякими джерелами, АПУ має 27 офіційно зареєстрованих в органах юстиції регіональних відділень (у всіх регіонах України) і 403 місцевих відділення. Офіційно декларована чисельність партії — 100 тисяч чоловік, хоча окремі джерела називають удвічі більшу цифру.

Партія промисловців і підприємців була створена на базі Української спілки промисловців та підприємців і стала політичним крилом УСПП. Її установчий з’їзд відбувся 9 лютого 2000 року. Входження в «За єдУ», очолювану нинішнім прем’єр-міністром партії, було визначено ще в листопаді 2000 року, коли вона підписала угоду про об’єднання в політичний блок із Народно-демократичною партією.

Портрет лідера

Володимир Литвин любить: учені ступені, дочку та сина, спогади дитинства, солоні огірки, футбол у клубі «Фортуна», горілку в малих кількостях, книжки, середовище вчених, сало, прогулянки з далматинцем, чай, поїздки до батьків у село, радянські часи, українську історію, співчуття, владу, капусту, вести архів, письмово викладати свої думки, приймати сторону начальства, бородаті анекдоти.

Володимир Литвин не любить: публічність, шум, ризикувати, Медведчука, продукти з високим вмістом холестерину, імпровізовані виступи, різкі переміни, Ющенка, йти на таран, курців, прощати чужі помилки, забувати зроблені йому та їм послуги.

Дивна людина Володимир Литвин. У його характері та поглядах переплилася велика кількість часом взаємовиключаючих речей. Стрімка наукова кар’єра, увінчання званням члена-кореспондента Академії наук, сусідить у ньому з невигубною провінційністю. Видима м’якість і податливість — із педантичністю та системністю, патріархальність поглядів — із нерозбірливістю в засобах. Володимир Михайлович може багато років берегти почуття вдячності, особливо в тих випадках, якщо це стосується його вчителів чи наукових авторитетів: Віталій Скопенко та Іван Курас — яскраве підтвердження цього. При цьому Литвин досить холоднокровно може зневажити інтереси команди, якщо вони не вписуються в накреслену та продуману схему кар’єрного росту. Приміром, так було 1995 року, коли Володимир Михайлович віддав перевагу надійному місцю помічника Президента, а не достоїнству та свободі. І, мабуть, він не помилився, оскільки пересидів усіх, хто колись починав із Президентом.

В міру «відлущення» таких яскравих особистостей, як Табачник, Волков і Горбулін, вплив Литвина зростав. Хто б міг ще в середині 90-х подумати, що скромна людина, яка шарудить чернетками доповідей, займе перше місце «біля трону». Та у Володимира Михайловича були свої достоїнства, які він не прагнув виставляти напоказ. Він дуже багато та акуратно трудився, не робив різких рухів, продумував кожний крок, не прагнув будь-що одержувати дивіденди від лобізму, старанно підбирав прибічників і намагався завдавати удари конкурентам із тіні. Зрештою, Президент оцінив відданого, працездатного і неамбіційного помічника і наділив його традиційно необмеженими повноваженнями голови адміністрації.

Довіру сім’ї до Литвина похитнула поведінка глави президентського штабу під час «касетного скандалу». З широко відкритими очима, що мало підкреслити обурення та щирість, Литвин заявив про ображення честі та достоїнства, а також про те, що записи фальшиві. Хоча з першого дня знав, що це не так. Водночас у важкі часи не він, а олігархи прийшли на допомогу Президенту, замінивши своїми досить рішучими діями голову адміністрації, який впав у стан прострації.

Згодом прохолода у стосунках із Кучмою зникла, і Володимир Михайлович приступив до роботи над реалізацією президентських інтересів у майбутньому парламенті. Потрібно віддати належне його винахідливій і досить ефективній ідеї, яка полягала як у створенні блоку влади, так і в асиміляції сил, які з симпатією ставляться до Віктора Ющенка. Грамотна схема здалася нетерплячому та емоційному Президенту не особливо вдалою. Він віддав перевагу однозначності, а не ефективності й сконцентрував свою увагу на блоці «За Єдину Україну!». Саме це рішення Президента значним чином відбилося на долі голови адміністрації.

По-людськи Володимиру Михайловичу можна поспівчувати, адже на нього протягом короткого часу звалилися два нещастя: призначення главою блоку «За єдУ! » і автокатастрофа. Ні до першого, ні до другого Литвин однаковою мірою не прагнув. Наслідком аварії став струс мозку, наслідком призначення — струс звичних умов життєдіяльності. Литвин звик до кабінетної роботи й у ролі публічного політика почувався як нічна тварина опівдні. Софіти, подібно до ламп слідчих НКВС, осліпили Литвина, примусивши нервувати, говорити правду про себе й обмовляти інших. Він міг так чудово щось вдавати з себе, тепер же Володимир Михайлович приречений бути. Причому таким, як є... На загальний огляд виповзли комплекси, незграбність, примітивність ходів і готовність зневажати істину.

Насправді Володимир Литвин — це людина, яка пропустила свою зупинку. З потяга влади він мав зійти, як і планував, після «касетного скандалу». У політиці та владній ієрархії він досяг максимуму. Литвин утомився і, можливо, хотів просто повернутися до життя, в якому без нього виросли діти, а полиці заросли непрочитаними книжками.

Та — не судилося. Йому не вистачило рішучості й він не зміг відмовити шефу. Тепер Литвину ще довго потрібно варитися у владному казані, не маючи під ногами ні твердого грунту, ні чітких перспектив; підозріло ловити криві посмішки загартованих у публічних боях «товаришів по зброї»; викритому в плагіаті, прислухатися, чи не шепочуться за спиною колеги з Академії наук. Він прирік себе ще довго вловлювати настрої Президента, гарячково шукати союзників, у будь-яких дрібницях вбачати змови, спрямовані особисто проти нього.

Засмикана й розгублена людина ще нескоро встановить баланс усередині і поза собою. Та для навколишніх у Литвині вже ніколи не буде загадки. І тепер він нагадує те, що залишилося від кульки П’ятачка. Мабуть, набуваючи саме такої форми, люди приходять у відповідність з улюбленим розміром Президента.

Ресурс списку

Реєстр «заєдистів» — ексклюзивна колекція носіїв усіх можливих різновидів передвиборного ресурсу. У табелі про ранги блоку влади — високопоставлені держчиновники, топ-бізнесмени, авторитетні адміністратори, розрекламовані публічні політики. А ще виборчий список блоку «За Єдину Україну!» — приклад одного із найспецифічніших політичних компромісів. Персонажі, котрі примкнули до даного альянсу, здебільшого керувалися двома причинами. По-перше, бажанням скористатися режимом найбільшого передвиборного сприяння. По-друге, небажанням конфліктувати із Банковою, яка взяла створення блоку під свій патронат. Як зізнався один із головних орговиків об’єднання, представник «Трудової України» Ігор Шаров: «Ми є партією влади і тому створили блок від партії влади. Ми не приховуємо, що коаліцію очолює де-факто Президент».

За версіями ряду джерел, Леонід Кучма не був безпосереднім автором передвиборного проекту «ТУНДРА» і свого часу ставився до цього політичного утворення з помітним скепсисом. Ставлення гаранта до провладного передвиборного блоку (на думку ряду інформованих осіб) багато в чому змінив... Віктор Ющенко. Зростання рейтингу екс-прем’єра, підвищений інтерес до «Нашої України» із боку представників Аграрної партії, а також «підпільний» переговорний процес між лідером «НУ» і фактичним «хазяїном» Партії регіонів Рінатом Ахметовим — усіх перелічених обставин, здається, було досить для того, щоб Леонід Данилович занепокоївся. У результаті АПУ і ПРУ назавжди повернулися в «королівське стійло». А верховна влада не лише благословила, а й легалізувала союз пропрезидентських організацій, призначивши «обличчям» блоку першу особу апарату глави держави.

Це означало, що як мінімум до 31 березня, усі представники передвиборного об’єднання, яке уособлює діючу державну владу, повинні забути про минулі чвари. А їх не бракувало. Багатьом пам’ятна недавня «війна за листуванням» між главою «Укрзалізниці» Георгієм Кирпою і нардепом Андрієм Деркачем, головним інструментом ведення якої стали мас-медіа, передусім підконтрольні Андрію Леонідовичу. Не забуто конфлікт між тим же Кирпою і Володимиром Бойком, гендиректором Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Влітку минулого року керівництво державної адміністрації залізничного транспорту навіть зажадало від Кабміну виключити ММК із числа учасників експерименту (до речі, дуже привабливого) у гірничо-металургійній сфері в зв’язку із систематичними затримками оплати за вантажні перевезення. Кажуть, прем’єру Кінаху довелося мирити своїх майбутніх партнерів по зоряному списку. Зауважимо також, що свого часу далеко не всім майбутнім «заєдистам» припала до смаку схема приватизації маріупольського металургійного монстра, запропонована Володимиром Семеновичем і яка дозволила йому стати по суті одноосібним правителем на заводі імені Ілліча.

Однак партія сказала «Треба!», і вчорашні бізнес-противники сьогодні стали політичними союзниками. Скріпивши серце і скриплячи зубами, вони змушені були влізти в один човен, зайнявши в ньому місця відповідно до виданих квитків. Причому особливе розчулення викликає сусідство недавніх дуелянтів, Георгія Кирпи та Андрія Деркача, котрі отримали відповідно 10-й і 11-й порядкові номери. Між іншим, далеко не всі «заєдуни», слід гадати, задоволені визначеними їм позиціями в передвиборнім табелі про ранги. Поділ списку — процес хворобливий для будь-якого суб’єкта виборчого процесу. А для команди, у якій, що не ім’я, то амбіція — тим більше. Тож лідери партій, що сформували блок влади, мають бути вдячні Володимиру Литвину. Поява Володимира Михайловича на вершині списку зробила суперечку на тему «Хто гідніший? Тигипко чи Пустовойтенко? Кінах чи Семиноженко?» абсолютно безпредметною.

Глава президентської адміністрації став першим номером списку, як то кажуть, за посадою. Глава Кабміну виявився другим, слід гадати, з тієї ж причини. Ризикнемо припустити, що Анатолій Кирилович не вважається одним із найбільших авторитетів у середовищі «заєдинників». Хтось переконаний, що голова Партії промисловців і підприємців посів «його» місце (а в списку блоку ледь не кожен третій вважає себе потенційним прем’єром). Хтось вважає, що чутки про ділове партнерство Кінаха з лідерами об’єднаних есдеків — більш ніж чутки, і вважає такий «зв’язок» обтяжливою обставиною. Хтось переконаний, що підприємець із Кінаха такий же, як і промисловець, а лобіст — такий же, як і адміністратор. Для когось достатнім аргументом для того, щоб не приймати керівника УСПП усерйоз, є помітна зневага, із якою до прем’єра ставиться глава держави. Розглядати Кінаха як впливового носія адміністративного ресурсу було б, напевно, не зовсім об’єктивно — де-факто главою уряду є Леонід Данилович. Анатолію Кириловичу відведено радше функції керівника адміністрації Президента в Кабміні.

Багато хто переконаний, що крісло прем’єра Кінах залишить вже через пару місяців. Набагато менша кількість людей думає, що і після відставки він залишиться впливовою постаттю. Припущення це грунтується на особливостях іміджу нинішнього керівника КМ. Анатолій Кирилович — не одіозний. Олігархом він не став. Можливо, тому, що не зміг. Але підмочити репутацію надмірною запопадливістю у нього була сила-силенна можливостей, і він цими можливостями зневажив. Тож він є одним із небагатьох «списковиків» блоку влади, котрі не викликають у опонентів ідіосинкразії.

Навряд чи Кінах став серйозною підмогою для «заєдунів» у ході передвиборної кампанії. Але, цілком може бути, що він буде корисним по її закінченні. А точніше, — по закінченні терміну свого прем’єрства. Якщо Анатолія Кириловича вчетверте покличуть в уряд, він (у разі потреби) може послужити містком між вищими законодавчими та центральними виконавчими органами. Якщо не покличуть — повноважним представником блоку влади на переговорах зі створення парламентської більшості. Тим більше що днями один із найбільш авторитетних «заєдунів» Валерій Пустовойтенко заявив, що представники саме цього блоку звалять на себе тягар відповідальності за створення нової пропрезидентської коаліції у ВР.

У те, що пану Кінаху ще раз доведеться відчути важку радість прем’єрства особливо не вірить ніхто. Може, за винятком самого Анатолія Кириловича. До речі, великого шанувальника наукової фантастики.

Першу п’ятірку списку блоку складено за класичними законами передвиборного жанру. Окрім двох головних адміністраторів країни в ньому присутні також Катерина Ващук (уособлюючи одночасно кращу половину людства і багатомільйонне трудове селянство), Володимир Бойко (делегат від регіонів і, до того ж, представник директорського корпусу, усе ще настільки милого серцю Президента), а також Віктор Скопенко (виразник інтересів наукової інтелігенції).

Найменш відомим широкій громадськості (а тому, напевно) і найбільш цікавий персонаж — Володимир Бойко. Високе четверте місце в списку «єдинників» Володимир Семенович, як нам здається, отримав багато в чому завдяки прихильності глави держави. Леонід Данилович не раз називав керівника ММК імені Ілліча своїм другом, а подібного визначення з вуст недовірливого і підозріливого гаранта в цій країні удостоївся мало хто. Люди, котрі близько знають Бойка, називають його хрестоматійним зразком промкерівника радянського гарту (із усіма його перевагами і недоліками). А люди цього типу, як відомо, імпонують Президенту. Хоча свого часу Леонід Данилович і виступав проти механізму приватизації ММК, запропонованого паном Бойком.

Відомості про нинішній стан ММК суперечливі. Однак є підстави вважати, що свій внесок у спільний передвиборний фонд Бойко зробив. Гендиректор «Ілліча», котрий славиться своєю незалежністю, ставши депутатом, навряд чи сильно коректуватиме свої погляди відповідно до лінії партії. Ускладнення його не лякають: Бойко не боїться тертя. Погодьтеся, представників Донбасу, які дозволяють собі вступати в конфлікт із усемогутнім Рінатом Ахметовим, можна перелічити на пальцях однієї руки. Для більшості помітних «заєдунів» Володимир Семенович — не стільки союзник, скільки попутник.

Таким же загалом «випадковим пасажиром» варто вважати і четвертий номер списку — ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктора Скопенка. Герой України, кавалер радянських орденів Трудового Червоного Прапора, Дружби народів і домініканського ордена Христофора Колумба в ролі потенційного «заєдиста» на початку цього року на з’їзді кінахівської ПППУ, де за ним було закріплено почесний другий номер внутрішньопартійного списку. Певно, від хвилювання Віктор Васильович із трибуни форуму (як повідомила інтернет-газета «Українська правда») висловив надію, що колективи державних вузів підтримають «ваш... наш блок». Обмовку неофіту «ТУНДРИ» вибачили. Заслуги перед Батьківщиною та Президентом дорогого коштують. Чого вартий хоча б жест доброї волі, зроблений ректором КДУ у розпал «касетного скандалу». Нагадаємо, що в січні 2001 року Леоніду Кучмі було пожалувано звання почесного доктора університету. Колективний обурений лист групи викладачів і студентів нічого не змінив. Скопенко має заслужену репутацію давнього і надійного союзника влади. Активісти студентських заворушень початку 90-х досі згадують, наскільки жорстко і послідовно ректор головного вузу країни протидіяв бунтарям. Опозиціонери з «УБК» і комітету «За правду» стверджують, що дві п’ятирічки незалежності не зробили ректора ні на грам ліберальнішим. Депутат В’ячеслав Кириленко неодноразово розповідав у пресі, як багато Віктор Васильович робив для того, щоб студентство масово не поповнювало ряди супротивників Президента. І які чималі в цій справі були успіхи. Причому йдеться не лише про столичне студентство: не слід забувати, що керівник КДУ ще й президент спілки ректорів України. Тож по частині «організованого електорального ресурсу» пан Скопенко може дати сто очок фору згаданому вище пану Бойку. Зміни влади Віктор Васильович, слід гадати, не боїться — він послідовний у своєму провладному конформізмі і тому має підстави сподіватися, що будь-якою владою буде затребуваний. Високим місцем у списку головний ректор країни, слід гадати, багато в чому зобов’язаний протекції Володимира Литвина, котрого він після краху КПУ працевлаштував на історичний факультет КДУ.

Шостий номер — явно не та позиція, на яку розраховував Валерій Пустовойтенко, голова НДП й головний подвижник створення блоку влади. Створювати структури «під Президента» стало мало не основним покликанням Валерія Павловича. Чотири роки тому прем’єр Пустовойтенко був справжнім «тягачем» створеної з прицілом на вибори Народно-демократичної партії. Глава Кабінету публічно обіцяв блискучий тріумф організації в кампанії-98, але НДП своїх прибічників, м’яко кажучи, не потішила. Рік по тому Пустовойтенко розпочинає реалізацію чергового політпроекту під назвою «Злагода», що планувався як своєрідна передвиборна сервіс-служба Леоніда Кучми. Проте структура ця програла тендер за право «обслуговувати» гаранта команді Олександра Волкова. Тож у середовищі «заєдинників» Пустовойтенко має репутацію не дуже вдатного політтехнолога. Що його, втім, не вельми бентежить, зрештою, будувати нове (точніше, перебудовувати старе) — його професія. І Валерію Павловичу абсолютно байдуже, що чи кого треба «строїти» в ім’я Президента й на благо країни — палац «Україна», директорів у палаці «Україна» чи ще одну провладну структуру. У цій справі він воістину невтомний. Кар’єрні перспективи давнього знайомого Президента дуже туманні. Це визнають практично всі, за винятком самого Пустовойтенка. Єдиний, але дуже серйозний плюс Валерія Павловича (який останнім часом програв скрізь, де тільки можна, — від Верховної Ради до Федерації футболу) — «вхожість» до Президента. Єдиний плюс його партії — достатньо розгалужена мережа регіональних організацій. В частині адміністративного ресурсу народним демократам нібито теж є чим похвалитися, проте не таємниця, що багато регіональних начальників різного калібру, формально будучи членами НДП, насправді частенько лобіюють інтереси інших команд, зокрема «донецької групи» Ахметова й «київської групи» Суркіса-Медведчука. І підтримувати «За єдУ» крайові вожді будуть не так за покликом партії, як за «рознарядкою» з Банкової. До того ж високопоставлених персон—власників партквитків «двічі народної» — останнім часом помітно поменшало. Але ті, що залишилися, свій «заєдистський» обов’язок виконують цілком справно. Принаймні демонстрація старання очевидна. Старається й сам Пустовойтенко, для нього успіх на цих виборах — мабуть, остання реальна можливість залишитися в політичному «топ-пулі».

Володар щасливої сьомої позиції в списку — Сергій Тигипко, одна з головних публічних фігур блоку. Колекціонер глобусів і різноманітних посад, Сергій Леонідович — справжній ветеран Кабміну, який встиг попрацювати і з Ющенком, і з Пустовойтенком, і з Лазаренком. До речі, за кількістю кандидатів, що мають досвід роботи в уряді Павла Івановича, «За єдУ» — абсолютний рекордсмен. У цьому переліку — і Валерій Пустовойтенко, і Анатолій Кінах, і Василь Гурєєв, і Анатолій Толстоухов, і Володимир Семиноженко et cetera. Мабуть, цю обставину мав на увазі Президент, недавно зазначивши, що з самих тільки представників «ТУНДРи» можна повністю сформувати центральний орган виконавчої влади...

До речі, Сергій Леонідович мав зі своїм сумно відомим земляком досить непогані стосунки. Ще головою правління «Приватбанку» він дуже приязно відгукувався про губернатора. Згодом, 1997-го, віце-прем’єр Тигипко заявляв, що в нього немає суперечностей із прем’єром Лазаренком. А ще він стверджував, що в нього немає гострого бажання вступати в будь-яку політичну партію, і ставив під сумнів можливість своєї участі в найближчих парламентських виборах. Через три роки він стане народним обранцем і лідером «Трудової України». Як говорять усередині партії — із прицілом на вибори-2004. Утім, обачний Тигипко про свої амбіції визнає за краще говорити вкрай обережно, демонструючи готовність бути «і другим, і третім, і десятим», якщо цього вимагатимуть «інтереси команди». Таку скромність Тигипко пояснює так: «Я не кокетую чи побоююся завчасно вималюватися, просто не хочу, щоб про мене говорили — «Дурень думкою багатіє». Сергію Леонідовичу справді не однаково, що про нього говорять, — він педантичний у питанні публічної репутації. Мабуть, цим можна пояснити і граничну коректність у спілкуванні з пресою, і підкреслено витримані відгуки про всіх, із ким йому випадало працювати. А в справах політичних та підприємницьких він зіштовхувався мало не з усіма, хто має більш-менш помітну вагу в нашій країні.

Похвали з вуст глави «ТУ» вдостоївся і Ющенко, якого після відставки не штурхав хіба що лінивий. Сергій Леонідович зазначив, що Віктор Андрійович близький йому за духом, але при цьому він, Тигипко, «втомився працювати в Кабміні з ККД нуль цілих і скількись там десятих».

Попри свою демонстративну скромність, екс-міністр економіки зазначає, що «міг би робити багато чого принаймні не гірше, ніж інші члени Кабміну». Мабуть, про це знає не тільки він. І тому він — вічний кандидат у прем’єри. Але, очевидно, ніхто не знає, що саме він може робити краще за інших. І тому він досі «другий, третій, десятий». Сьомий. Але поки що не перший. Але Сергій Леонідович не втрачає оптимізму. Він готує себе до майбутніх висот — тягає «залізо» в залі, опановує теорію парламентаризму та практику партійного будівництва.

На посаді лідера «ТУ» Сергій Тигипко змінив іншого авторитетного персонажа — Ігоря Шарова. Ігор Федорович — пряма протилежність Сергію Леонідовичу — неяскравий, непублічний, некрасномовний, неемоційний. На ньому — практично вся оргробота в партії та значна частина оргроботи в блоці (беруть активну участь у цьому процесі також Іван Кириленко й Анатолій Толстоухов). Шаров надійний і дисциплінований, і демонстративно неамбіційний. Як він сам визнавав, «якщо доведеться вибирати між казармою та бардаком, я виберу казарму»...

На відміну від Тигипка, він, здається, справді готовий задовольнятися роллю другого номера. І в цьому амплуа — він один із найкращих. До того ж Ігор Федорович — непоганий переговорник, уміє без істерик і викручування рук домовлятися з опонентами. Погодьтеся: чеснота досить рідкісна для людини, яка представляє владу. Як заявляв сам Шаров, кількість його друзів і кількість його ворогів — величина постійна, причому першим він намагається допомагати, а останніх — не провокувати. Значною мірою завдяки лобістським зусиллям Шарова на досить високому, 19-му місці в списку опинився віце-президент НАНУ Іван Курас, людина заслужена й невойовнича.

На відміну від Шарова, голова держадміністрації залізничного транспорту Георгій Кирпа, здається, поставив за мету зібрати найбагатшу колекцію ворогів. Утім, Георгій Миколайович — людина ділова й володіє даром перетворювати противників на партнерів. Так було, приміром, з Андрієм Деркачем, який свого часу перетворився з головного опонента Кирпи на його мало не головного захисника. Згадували ми й про тертя між Кирпою та Бойком. А ще головний залізничник країни встиг серйозно поконфліктувати з Валерієм Пустовойтенком. Уродженець Хмельниччини, вважається одним із найбільш підприємливих людей у системі державної влади. Подейкують, що він перший, хто зумів зробити залізницю основою системного бізнесу. Як стверджують, до нього «залізку» просто «доїли». Кирпа на ній заробляє. Якщо раніше в цю сферу людей «запускали» за «відкіт», то тепер, здається, ні «запусків», ні «відкотів». Кирпа не хоче бути посередником, він хоче бути господарем. Про впливовість «рейкових справ майстра» у системі владної ієрархії свідчить той факт, що він був одним із небагатьох, «допущених» зустрічати Новий рік із Президентом. Георгій Миколайович — людина, яка має особисті заслуги перед монарховою родиною, тож десяте місце у списку блоку влади нікого не повинно дивувати. Цілком можливо, що «заєдисти» сподіваються на його зв’язки у Львівській області, де шанси «ТУНДРи» на пристойний відсоток дуже невисокі.

Не виключено, що передбачуваний провал блоку на Львівщині коштуватиме губернаторської посади лідерові Аграрної партії Михайлу Гладію. Михайло Васильович (№9), як підозрюють поінформовані люди, лише номінальний глава АПУ. Принаймні куди серйозніші позиції в організації в депутата Катерини Ващук (№3) і міністра аграрної політики Івана Кириленка (№16). Свого часу Гладій удостоївся високої похвали Леоніда Даниловича, який зауважив: «Якби всі губернатори в Україні були такими, то й біди не було б ». Але колишні заслуги (до речі, вельми сумнівні) навряд чи врятують Гладія від майбутнього лиха. Тим паче що потенційні наступники вже шикуються в чергу. Швидше за все, він посяде своє місце в «заєдистській» фракції і займатиметься тим самим, чим займався досі: працюватиме на себе. Тільки можливостей у нього буде набагато менше. Губернатор Львівщини — сумлінний служака, працьовитий, енергійний. Але говорити про серйозний авторитет Михайла Васильовича серед селян не можна. І серед жителів області, здається, теж.

Катерина Ващук не тільки не поступається, а й перевершує свого партійного колегу в енергійності. Людський поголос постійно «сватає» Катерину Тимофіївну на різноманітні посади — то на міністра, то на віце-прем’єра, то на губернатора. Але досі її кипуча енергія знаходила застосування тільки в стінах парламенту. Можливо, влада вважає, що вона буде максимально корисною саме там, у безпосередній близькості від опосередкованого (але дуже корисного) родича — Петра Симоненка...

Іван Кириленко — один із небагатьох, для кого співробітництво з Павлом Лазаренком не вилилося в крах кар’єри. Трудоголік Кириленко належав до тих небагатьох, хто намагався перетворити оргмережу «ТУНДРИ» з «бардака» на «казарму». Здається, безуспішно.

Ще одна примітна особистість «прохідної частини» списку — Андрій Деркач (№11). Син старого друга Президента екс-глави СБУ Леоніда Деркача (висунутого в «мажоритарці» за підтримки блоку). Маленького Андрюшу (за чутками) полюбляв брати на коліна Леонід Данилович. Деркач-юніор — згусток енергії. Андрій Леонідович намагається робити все. Людей, котрі мали з ним справу, вражає масштабність його планів, проте дивує хаотичність їх реалізації. Високе місце в списку — почасти аванс на майбутнє, почасти — компенсація за надання медіа-послуг. Інформаційні ресурси одинадцятого номера сумлінно працюють на команду, але про ефективність ЗМІ, підконтрольних авторові гасла «У Європу — разом із Росією», можна буде судити тільки після виборів.

І, нарешті, останній, один з основних чинників впливу «ТУНДРи» — донецька група. Її реальний глава Ринат Ахметов ні в парламент, ні в Київ поки що не поспішає. Один із найближчих Ринату Леонідовичу людей — президент Професійної футбольної ліги Равіль Сафіуллін — на 22-му місці. Глава ахметовської Партії регіонів — Володимир Семиноженко — в десятці, але він, швидше, презентаційна фігура, ніж реальне джерело впливу. «Донецькі» на рівних поділяють витрати на компанію, але основний упор роблять усе-таки на «мажоритарників». В Ахметова — свої плани та свої амбіції. Його відносна непублічність нікого не повинна вводити в оману. Підігравати Пустовойтенку, Тигипкові чи будь-кому ще він не збирається. У нього свої плани та своя гра. І переговори про партнерство, які він вів із Ющенком ще до початку кампанії, — ще одне тому свідчення.

Регіони

Якщо і є місце, де представники блоку «За єдУ» почуваються як удома, то воно, безперечно, в Донецькій області. Ніхто з більш-менш значимих у регіоні особистостей навіть не намагався заїкнутися про те, що мислить своє політичне майбутнє у складі якогось іншого об’єднання. І за це кожен із них має повну підтримку з боку місцевої влади. А також можливість красуватися на численних плакатах, розповідати електоратові про «головне» з екранів телевізорів і виступати зі шпальт усіляких газет. Тому ніхто не здивується, коли результати виборів продемонструють, що населення Донецької області віддало свої голоси представникам блоку «За єдУ».

Якщо у партійців і були проблеми, то зводилися вони лише до того, аби придумати, як змусити обласних співгромадян полюбити весь блок повністю. Оскільки зі знайомих прізвищ у списку під «прохідними» номерами донеччани бачили лише три: директора Маріупольського комбінату імені Ілліча Володимира Бойка, людини-легенди Сергія Бубки та Равіля Сафіулліна (людини, яка напевно гідно компенсує відсутність президента ФК «Шахтар» Ріната Ахметова у складі нової Верховної Ради). Однак цю проблему було вирішено дуже вишукано. Агітувати «За єдУ» стали особистості, відомі в Донбасі всім і кожному: Юхим Звягільський, наприклад, або Валентин Ландик. Окрім них, реальні шанси потрапити в парламент мають донецький мер Володимир Рибак, головний лікар обласної лікарні Тетяна Бахтєєва, заступник глави Донецької облдержадміністрації Андрій Клюєв. Якщо не станеться нічого надприродного, ВР отримає депутата, у якого фінансова незалежність перебуває в гармонії з його ж головою.

Природно, що на цих кандидатурах список бажаючих представляти «За єдУ» від Донецької області не закінчується. Серед претендентів значаться глава НКМЗ Георгій Скудар, директор «Стирола» Микола Янковський, директор з персоналу комбінату «Азовсталь» Олександр Колоніарі, сумно відомий за подіями, пов’язаними зі справою Ігоря Александрова, Олександр Лещинський та президент туристичної фірми «Іліташ» Ігор Шкиря, щодо якого лихословлять, буцімто він отримав округ і підтримку за те, що зумів свого часу впоратися з перевезенням уболівальників «Шахтаря» на матчі Ліги чемпіонів.

На Харківщині блок «За єдУ» — фактично керівний політичний блок. Євген Кушнарьов, глава Харківської обладміністрації — член політради і виконкому НДП. Заступники губернатора: Василь Потапов, який курує питання будівництва і транспорту, керує обласною організацією Партії регіонів; Володимир Шумілкін, який відає гуманітарними і політико-правовими питаннями, головує в обласній організації НДП; Микола Безуглий, куратор сільського господарства, — заступник голови обласної організації Аграрної партії. Список можна продовжувати та й продовжувати.

На початку виборчої кампанії презентація блоку пройшла з великим розмахом у найбільшому залі Харкова — Палаці спорту. Учасників зборів звозили з усіх районів області. При підрахунку під’їжджаючих автобусів журналісти збилися вже на цифрі 27. Агітаційна діяльність блоку вражає своєю монументальністю і розмахом. Помпезно святкувалося у регіоні 70-річчя Харківської області. Сьогодні плакати «За єдУ» побачить, напевно, навіть сліпий — ними рясно обклеєно майже всі магазини, кафе, ресторани, установи й театри.

Серед впливових осіб, висунутих на вибори блоком «За єдУ» на Харківщині, Олександр Бандурка, народний депутат України, який балотується по мажоритарному 176-му округу. Підтримують «єдуни» й Олександра Фельдмана, що йде по 175-му округу. Фельдман контролює найбільші ринки Харкова. Крім того, він президент концерну «АВЕК», президент футбольного клубу «Металіст», власник, мабуть, найбільшого в Європі цукропереробного Орільського заводу і обласної газети «Время». Члени блоку «За єдУ» широко представлені на виборах до обласної і місцевих рад. Сам Євген Кушнарьов балотується в облраду від Краснокутського району. Його заступник Володимир Шумілкін бореться за посаду міського голови Харкова.

У Запоріжжі за кількістю передвиборної наочної агітації блок не має конкурентів, чого не скажеш про форми й методи агітаційної роботи з виборцями. Мова не про кількість заходів, а про їх якість та ефективність. Цілком очевидно, що багато хто з них не стільки агітує за ідеї блоку, скільки викликає негативні емоції у виборців. Практично безроздільно пануючи в медіа-просторі області, запорізькі «заєдисти» геть не схильні до індивідуальної роботи з виборцями. Її віддано на відкуп штабам мажоритарників, щодо яких блок задекларував свою підтримку. І це, у свою чергу, вносить певні протиріччя у взаємини ситуативних партнерів, які з завидною періодичністю стурбовані пошуком відповіді на запитання «Хто, кому і як має допомагати?»

За оцінками спостерігачів, в області вдаються до наполегливих спроб адміністративного тиску на хід виборчого процесу. Багато хто саме так розцінює звільнення з посади директора обласної філармонії Михайла Пригаро. На думку директора, причиною цього стало надання в оренду філармонійного залу для зустрічі з виборцями одного з опозиційно налаштованих до місцевої влади кандидатів у нардепи, який одночасно балотується на посаду міського голови Запоріжжя.

Презентація блоку «За єдУ» у Херсоні, як і по всій Україні, була надзвичайно масштабною. Відтоді в області постійно проводяться акції на підтримку блоку. Цікаво, що, підтримуючи «За єдУ», губернатор категорично уникає якихось контактів із кандидатами по мажоритарних округах, незалежно від партійної приналежності. Тому з пріоритетами визначитися дуже складно, особливо в міському окрузі під номером 183. Найагресивнішу агітацію там проводить керівник концерну «Регіони України» Олег Беспалов. Однак в окружній комісії зараз стоїть питання про зняття його з реєстрації. Відбулося засідання комісії, рішення очікується найближчим часом. Кажуть, що блок підтримує Віктора Бубликова, директора АК «Олімп», але підтверджень цього немає.

Регіональне відділення КВУ в Херсоні на прес-конференції минулого тижня ознайомило журналістів із фактами порушень по області. Серед інших зауважень вказується, що презентація блоку в деяких населених пунктах відбувалася в робочий час, для чого держслужбовців «відпускали» з роботи. Говорили про погрози звільнення, якщо люди не підуть на заходи блоку. Однак документальних підтверджень у КВУ немає. Є посилання на інші порушення, але теж без доказів.

Блок партій «За єдиний Крим!» (частина загальнодержавного «За єдУ») складався в процесі конфлікту і з великими суперечностями. Фактично до середини минулого року в Криму не було взагалі більш-менш організованих структур як «Трудової України», так і Партії регіонів. І це тоді коли кримська республіканська організація НДП, яку очолював тодішній глава кримського уряду Сергій Куніцин, та КРВ Аграрної партії України, яку очолював представник Президента Анатолій Корнійчук, здавна тяжіли одна до одної. І коли почався процес блокування і сформувався блок «ТУНДРА», а потім «За Єдину Україну!», усі гадали, що конфігурація його кримської частини буде зовсім інакша, ніж у цілому по Україні. По-перше, «Трудова Україна» зіграла вирішальну роль у знятті Сергія Куницина з посади глави уряду, і тоді уявити в одному блоці кримські організації «Трудової України» й НДП було майже неможливо. Представники НДП заявляли, що «блок кримських організацій НДП із «ТУ» можливий лише в тому разі, якщо «Трудова Україна» очиститься від своєї кримської організації», яка, на їхню думку, висунула Валерія Горбатова «на живе місце», що по праву належало Сергію Куницину, який майже два роки протистояв комуністам у нерівній боротьбі. По-друге, ще з першої половини минулого року тривали активні консультації про створення спільної платформи і спільного блоку між кримськими організаціями НДП, Аграрної партії, Партії регіонів та СДПУ(о) і безліччю інших організацій, менших, але також незадоволених правлінням комуністів. Із самого початку такий блок складався як антикомуністичний. Лідером такого блоку бачився Сергій Куницин, як найбільш авторитетний на той час кримський політик.

Та ситуація склалася зовсім по- іншому. Кримські «аграрії» та ендепісти не сприйняли місцевих есдеків як рівних, до того ж їх входження в блок із ними стримувала політика центрального керівництва СДПУ(о), спрямована на самостійну участь у виборах. Однак після штучного створення блоку «За єдиний Крим!» відцентрові тенденції в ньому не припинилися, і між партіями (насамперед між «Трудовою Україною» і НДП) збереглися нездоланні протиріччя. Блок із трудом зміг «накрити» своїми висуванцями всі округи: створені зверху й в останній момент Партія регіонів і «Трудова Україна» змогли висунути не більше, ніж по 20—25 кандидатів у депутати Верховної Ради України і Верховної Ради Криму. КРВ Аграрної партії висунула приблизно 30—40 кандидатів, але головним кадровим стрижнем блоку «За єдиний Крим!» (читай — «За Єдину Україну!») стала так звана «Команда Куніцина», до якої ввійшли приблизно 70 кандидатів верхнього рівня, у тому числі приблизно 40—50 кандидатів, власне, НДП, а інші або з інших партій блоку, або залучені, або співчуваючі. Чи просто одинаки, які шукають команди та підтримки.

У Хмельницькій області блок працює надзвичайно наполегливо. Воно і зрозуміло: електорат переважно сільський, на який легше вплинути й спрямувати в потрібне русло. Ось провладний блок і старається, прагнучи набрати максимальну кількість відсотків там, де це можливо. З’їзд «За єдУ» підтримав чотири кандидатури до мажоритарних округів Хмельниччини. Одна з них не зареєструвалася, оскільки в його окрузі самовисунувся глава Кам’янець-Подільської райдержадміністрації В.Дубицький, і влада зробили ставку на нього. Другий підтриманий з’їздом мажоритарник — заступник глави облорганізації НДП, ректор Хмельницького інституту регіонального управління і права В.Олуйко — має шанси перемогти в 189-му окрузі. Такі самі перспективи в ще одного благословенного з’їздом кандидата — нинішнього нардепа Чикало, який вдруге балотується в 191-му окрузі.

Четвертим був голова правління НАК «Украгролізинг» В.Шпак, якого надзвичайно любила місцева влада. Настільки, що на січневій сесії обласної ради нинішній депутат від цього округу І.Чиж грізно попередив неназване начальство, що через таку старанність дехто з них ще до виборів може позбавитися керівного крісла. Напевно, Іван Сергійович був добре поінформований про своє найближче майбутнє, адже після призначення його міністром інформації й представлення самим Президентом місцеве керівництво на території його 190-го округу зовсім розгубилося: кого усе-таки підтримувати — Чижа чи Шпака?

Ще блок підтримує президента кредитно-фінансового союзу «Експобанк» Ю.Гетьманенка й голову наглядацької ради Хмельницького ВАТ «Укрелектроапарат», колишнього віце-прем’єра О.Голубченка, який балотується в обласному центрі. Голубченко бажає бачити в нардепах від міста і хмельницьке міське керівництво. Робота ведеться величезна, для реклами всіх названих кандидатів — зелена вулиця, тобто — телебачення, радіо, преса, вікна, стіни та вітрини всіх державних, і не лише, установ. Плюс популяризація в рамках безлічі масових передвиборних акцій і заходів блоку — гала-концертів, зустрічей, громадсько резонансних акцій. Відповідно й шанси в них досить реальні.

Сам же блок «За єдУ», за даними місцевих опитувань, сьогодні йде за рейтингом відразу після «Нашої України», випереджаючи навіть комуністів. Втім, опитують представники влади. За даними кореспондента «ДТ», на блок в області працюють російські іміджмейкери. Ставка робиться не на якість, а на кількість, тиск і натискування: на всіх попередніх виборах це, на жаль, спрацьовувало.

Масштаби передвиборної агітації «За єдУ» на Дніпропетровщині», як, утім, і її безсистемність разом з порушеннями вимог закону, «переплюнули» зусилля інших партій і блоків, разом узятих. На організацію презентації початку виборчого марафону 9 лютого повально залучали чиновників, використовували службовий і громадський транспорт, техніку, приміщення. На нараді з приватними підприємцями заступник голови Дніпропетровського міськвиконкому Є. Заєць без натяків заявив, що іншої реклами, крім як «За єдУ», бути не повинно. Голова Жовтневого райвиконкому, за інформацією Дніпропетровської організації Комітету виборців України, чинили тиск на голів квартальних комітетів району і навіть доплачували їм по 40 гривень за агітацію на користь «За єдУ» і кандидата по 25-му округу. Крім того, у будинку цього самого виконкому виявлено велику кількість агітпродукції кандидата-«заєдинника». Позначений на агітках тираж не відповідав кількості виявлених листівок. Найбільше дістається навчальним закладам. Ще в переддень виборчого марафону Дніпропетровська облдержадміністрація розіслала телефонограму керівникам усіх вузів із «рекомендацією» провести на лютневі свята культурно-масові заходи під гаслом «За Єдину Україну!». А дніпропетровських студентів-дизайнерів у навчальний час змушують макетувати агітпродукцію блоку, гарантуючи натомість складання без проблем сесії.

Непродуманість агітації «За єдУ» у Дніпропетровську вражає. Агітаційні матеріали про кандидата по одному округу пропонують жителям іншого. Така сама ситуація і з портретами «заєдинників» на транспорті та вітринах кафе і магазинів. Причому нітрохи не соромляться заклеювати портрети, які рідко де висять, чи слогани інших партій та блоків. З цього приводу Михайло Бродський улаштував у Кривому Розі скандал рекламним агентствам, коли ті, попри офіційний договір, плюнули на неустойку і таки заліпили всю рекламу «Яблука» портретом вождя «заєдистів» у переддень його приїзду.

У цілому потенційні депутати від «За єдУ» — це крупні чиновники та господарники, включаючи начальника УСБУ Косьяненка та начальника кримінальної міліції Дніпропетровська Драчевського. Намагаються стати депутатами три заступники губернатора, начальник облуправління охорони здоров’я, два крупних дніпропетровських бізнесмени й директори чотирьох великих металургійних комбінатів. При цьому в шести із сімнадцяти мажоритарних округів Дніпропетровської області блок підтримує одночасно двох кандидатів. Дніпропетровські політологи оцінюють шанси мажоритарників від «За єдУ» досить високо. Щонайменше, третина з них вважаються реально прохідними. Набагато скромнішими, як очікується, виглядатимуть результати власне блоку.

На Одещині блок «За єдУ», за даними обласного штабу, має намір узяти від 25 до 30 % голосів. З погляду заєдинників, заставою перемоги є запропонована регіональна програма блоку, яку презентував громадськості губернатор області Сергій Гриневецький. Сам Гриневецький (на відміну від своїх заступників — членів АПУ і ПР) офіційно значиться безпартійним, але є ідейним натхненником обласної організації АПУ, яка є місцевою партією влади. Сьогодні це найчисленніша організація. Нещодавно вона помітно поповнилася за рахунок місцевих есдеків, які через конфлікт, що розгорівся усередині обласної організації СДПУ(о), залишили її ряди. Вона має чітку структуру, вибудовану по вертикалі, і охоплює всі райони області. Всі крупні аграрії, починаючи з заступника губернатора з питань АПК Мирошникова і закінчуючи керівниками райадміністрацій або їх заступниками і начальниками управлінь сільського господарства, є членами АПУ. Очолює її колишній заступник губернатора з питань АПК, нині народний депутат України Василь Калинчук. На минулих виборах в Одесі АПУ вдалося набрати 3,6 % голосів, а в цілому по області — 6,2%.

Друга за чисельністю і впливом — обласна організація «Партії регіонів», очолювана першим заступником голови державної податкової адміністрації Одеської області Василем Васильковським. Він же глава обласного штабу блоку «За єдУ». До президії політради обласної організації входить міський голова Руслан Боделан. Певної ваги в регіоні, що є найбільшим транспортним вузлом, набрала й НДП після отримання Валерієм Пустовойтенком міністерського портфеля. Менший вплив має ПППР. І геть непомітні трудовики. Обласна організація партії «Трудова Україна» найменш числена.

«Заєдинники» переконані в перемозі народного депутата В. Калинчука, народного депутата Ю. Крука, голови Іллічівської райадміністрації м. Одеси, глави Всеукраїнського болгарського товариства А. Кіссе, який балотується по №141 Арцизького округу, де живуть болгари. Реальні шанси на перемогу й у начальника Одеського морського торгового порту Павлюка, який розгорнув потужну передвиборну кампанію. В інших кандидатів становище гірше.

Керівною і спрямовуючою силою «За єдУ» у Львівській області є Аграрна партія України. А як інакше, якщо глава обласної державної адміністрації Михайло Гладій — не просто член АПУ, а й її лідер! Переважна більшість заступників глави ОДА — апушники. (Як виняток донедавна при главі ОДА працювали два заступники рухівського походження. У нашій області верхівка НРУ, наслідуючи принципи «конструктивної опозиції», продуктивно співпрацює з президентською гілкою влади.) Та минулої осені один заступник-рухівець, що відповідав за ПЕК, був замінений ендепістом (швидше за все, аби зробити приємне найсильнішому партнерові АПУ по передвиборному блоку).

Усіх партнерів по блоку АПУ просто давить своїм кількісним авторитетом. В усіх районах області зареєстровано «більше однієї тисячі партійних осередків». По області в аграрії записано близько 27 тисяч чоловік. Причому в партію приймають без будь-якої класової чи професійної дискримінації. Щоб переконатися в цьому, досить переглянути склад кандидатів-«аграріїв» у ВР по мажоритарних округах області. Приміром, «аграрії» проректор Львівського державного медичного університету Магльований, директор «Краківського ринку» В.Кожан, головний лікар санаторно-готельного комплексу «Дніпро-Бескид» Чабаненко, архітектор і глава Яворівської РДА С.Лукашик, начальник головного управління охорони здоров’я Хобзей, глава ради ВАТ «Концерн Галнафтогаз» В.Антонов. Ну хоча б один хлібороб чи агроном! Аграрієм по суті не є навіть інженер лісового господарства народний депутат О.Фурдичко.

Найбільша після АПУ з-поміж решти блочників — НДП. Ця вчорашня партія влади перед Новим роком задекларувала в області 1200 членів. З колишньої розгалуженої структури НДП збереглася лише в кількох районах. Інші партнери по «За єдУ» («Трудова Україна», «Регіони», ПППУ) на Львівщині «зовсім ніякі».

Мізерний показник рейтингів «За єдУ» на Львівщині викликаний не стільки опірністю електорату владі, яка остогидла (хоча це також є), скільки — якістю роботи штабів і кількістю роботи адмінресурсу. Відданість адмінресурсу на місцях ідеалам «За єдУ» викликає певні сумніви. Є дані, що керівники райдержадміністрацій (РДА) майже поголовно симпатизують блоку «Наша Україна». Мабуть, недарма Гладій, повернувшись в область із Кабміну, звільнив ряд глав РДА, «аграріїв» за партійною приналежністю й людей досить продуктивних.

Створюється враження, що на «За єдУ» в області «працюють» якісь засланці з інших політичних світів. Старої команди, яка була обкатана на президентських виборах і «волковському референдумі» і яка тоді давала позитивні результати, вже немає. Чимало колишніх спеціалістів по виборах, які раніше працювали на АПУ, сьогодні якщо не відсунуті на маргінес, то переметнулися в стан СДПУ(о). Безперечно, така робота в області навряд чи сподобається Президенту. Тому в Гладія, схоже, одна перспектива: скориставшись прохідним дев’ятим місцем у списку, розчинитися в парламентському натовпі.

Технології

Як ми вже писали в минулому номері, створення блоку «За Єдину Україну!» виявилося помилкою з точки зору отримання максимального відсотка на виборах пропрезидентськими партіями. Порізно кожна з них, включаючи найслабшу — «Трудову Україну», мали всі шанси взяти по 4—5%. Нині очевидно, що блок не в змозі отримати на виборах той відсоток, який в сумі могли б мати п’ять партій, що увійшли до нього.

Блок влади народився з ініціативи Президента. У тих, хто підштовхував його до цього кроку, були свої резони, у Леоніда Кучми — свої. Він створював ядро більшості, покликаного в майбутньому парламенті й уряді забезпечити умови, за яких Президент зможе провести на своє місце потрібну йому людину. Леоніду Кучмі було чудово відомо, що лідери п’яти партій один для одного є політичними і бізнесовими конкурентами. («Ось дивлюся я на них і бачу перед собою п’ять прем’єрів і п’ять президентів», — частенько ремствував Президент на етапі становлення блоку.) Однак ця обставина розглядалася радше як плюс, аніж як мінус. Прагнення до розташування Леоніда Даниловича — це єдине, що об’єднує учасників блоку. Главі держави цього видалося досить, адже, як відомо, він не любитель чужих самостійних ігор.

Кожна з партій мала доступ до чиновницьких важелів, здатних вплинути на вибори, медійних ресурсів, мала власні фінансові можливості. Водночас кожна прагнула вирішити питання передвиборної кампанії своїми мізками, але коштами інших партнерів. Зрозуміло, це недодавало порозуміння. Не могли амбітні лідери об’єднатися і на ідейному грунті, оскільки чіткої ідеології не було у жодного з суб’єктів блоку. Щоправда, питання ідеологічної сумісності щонайменше турбували Президента: декларативно партії не виходили за рамки центристських або лівоцентристських. Їм просто було необхідне «кріплення», здатне, до того, ж дати зрозуміти навколишнім, що саме до цього блоку прихильно ставиться глава держави і його підтримка буде оцінена Президентом належним чином. Тому першим номером блоку «За Єдину Україну!» стає голова адміністрації Президента Володимир Литвин, і це означає, що весь адмінресурс має сконцентрувати свої зусилля на перемозі саме цього блоку. Володимир Михайлович не справив заворожуючого враження на електорат. І з цієї точки зору його призначення виявилося помилковим (і Кінах, і Тигипко виглядали б значно краще), однак організатор блоку, вочевидь, розраховував не стільки на голоси, скільки на процес їхнього підрахунку. І з цієї точки зору рішення виправдане.

Адміністративний ресурс — це незаконне й аморальне використання чиновницьких можливостей на користь тієї чи іншої сили. З усіх куточків нашої неосяжної країни до Києва стікаються відомості про використання цього методу в передвиборній боротьбі блоком «За єдУ». І тут технологій насправді сила-силенна, але основними є страх і агітаційний вал. Для початку злякали регіональних лідерів, чітко давши зрозуміти, що відсоток, отриманий блоком в області, дасть відповідь на питання про шанси кожного з губернаторів зберегти за собою пост після 1 квітня. За деякими даними, у ряді областей буцімто було зібрано (уже губернаторами) заяви глав райадміністрацій про звільнення «за власним бажанням». З відкритою датою. За блок зобов’язали агітувати ректорів вузів, директорів лікарень, голів колективних господарств, учителів шкіл, командирів частин.

Місцеві власті блокували виступи опозиційних лідерів, відмовляли їм у приміщеннях, відмикали світло, забороняли доступ на місцеве телебачення і перешкоджали в розміщенні наочної агітації.

Водночас усі регіони й особливо Центр і Схід країни квітнуть бігбордами, плакатами і листівками, що агітують за блок влади. «План по валу» чи «Вал по плану» — як хочете. Більшість людей це дратує. Але певну частину електорату усе ж заворожує: стихія... До речі, поліграфічна продукція блоку, як правило, що друкується в регіонах за затвердженим у Києві зразком, дуже низької якості. Та й у цілому агітація «За Єдину Україну!» проходить без душі. Це відзначають усі, у кого була можливість порівнювати. На Західній Україні також чимало поліграфічної продукції блоку Ющенка, але там кожний плакат наклеєно із любов’ю, так само як і агітматеріали Тимошенко, Мороза чи СДПУ(о). «За єдУ» приклеєно абияк. Агітатори опозиції, котрі працюють на вулицях, у більшості випадків роздають рекламну продукцію, висловлюючи при цьому своє ставлення до політичної сили, яку вони представляють. Агітатори «За єдУ» по всій країні мляво і мовчки намагаються ткнути листівки перехожим. Воля до перемоги, присутня у керівництва блоку, не передається по ланцюжку на нижній рівень. І це дуже відчувається в регіонах. Можливо, саме тому основний електорат блоку вдасться залучити в сільській місцевості, де далеко не кожний громадянин замислюється про альтернативу і багато хто, як і раніше, дослухається думки начальства. Де інде з людей збирають розписки з обіцянками проголосувати за блок влади. Їх змушують записуватися в деякі партії блоку і всіляко дають зрозуміти, що ніяка кабінка для голосування не врятує «єретика» від неминучої кари. Це складно зрозуміти, але на початку ХХI століття в європейській країні частина населення здатна повірити в те, що бюлетені нібито мають свої коди і по них можна встановити, хто як проголосував!..

Окремої згадки заслуговує специфічна «планета». Саме планетою в київському політикумі називається Донецька область — базова для блоку «За Єдину Україну!». Запланований результат договірного матчу — 70:30 на користь «За єдУ». Може, Ахметов захопився баскетболом? Зробивши (2001 року) невдалу спробу виходу на загальнодержавний політичний рівень, донецький клан готується до другої. Засвоївши, що гроші вирішують багато що, але далеко не все, донеччани вирішили заручитися серйозною підтримкою глави держави. Для цього їм необхідний вражаючий результат президентського блоку на виборах, і область його дасть. І щоб ніхто не сумнівався.

Водночас за перші півтора місяці кампанії безпрецедентні агітаційні й адмінресурсні заходи не дали запланованих результатів. Рейтинг блоку перебував у межах 4%, і тоді було зроблено крок, згодом навіть представниками «За єдУ» оцінений як помилковий: Володимир Литвин заявив про те, що п’ять партій у майбутньому парламенті зіллються в одну і главою нової політичної сили стане Леонід Кучма. Передусім це було заявлено для того, щоб регіональні керівники відкрили в собі друге дихання. По суті ж жорстка зв’язка між блоком і Президентом, котрий заявив, що він «не виключає такої можливості, коли його оберуть лідером» і «якщо буде створено більшість», — перетворила вибори на подобу референдуму про довіру до влади на чолі з Президентом України. Наявність прем’єра, віце-прем’єрів, міністрів й інших чиновників у списку блоку і перспективи зведення в сан лідера об’єднаної партії Президента країни дають підстави сприймати майбутні результати голосування як оцінку діяльності Президента і його команди.

Вже сьогодні з упевненістю можна сказати, що розрахунки Володимира Литвина на те, що у всіх країнах «за владу голосують не менше 25% населення», в Україні не виправдалися. Тему з лідерством Леоніда Кучми незабаром зам’яли, однак тема пропрезидентської об’єднаної партії не вмерла. Щоправда, і їй суттєвого удару завдав прем’єр Анатолій Кінах, котрий поставив під сумнів доцільність і можливість злиття його партії ПППУ з іншими.

Подібна нескоординованість публічних заяв у блоці цілком зрозуміла, адже він так і не став єдиним цілим. Окрім Литвина і Президента пайовиків умовно об’єднує штаб, що пунктирно визначає напрям роботи, однак кожна з партій прагне відповідати лише за свої ділянки, так само як і фінансувати їх. Найчастіше бувають неузгоджені виступи на одну й ту ж тему в різних регіонах. У результаті розброду кампанія фінансується ривками і нерідко виділені кошти зі спільного казана осідають на обласному рівні, не доходячи до регіонів. Дуже часто розробки штабу не реалізуються в регіонах через наявність декількох центрів, які дають розпорядження. Атмосфера в блоці напружена. Члени блоку скаржаться Президенту на нестаранність губернаторів, Президент проводить нараду за нарадою, не рахуючи індивідуальних «накачок». Губернатори, розуміючи свою відповідальність, вимагають результатів від глав районів. Низи ж нерідко саботують велику електоральну розбудову або просто формально і для галочки виконують розпорядження.

Колосальні плани, що виношувалися кожним членом блоку на самісінькому початку кампанії, до її кінця переросли в необхідний «сухпай». Наприклад, розраховуючи на верховенство в блоці, Сергій Тигипко запросив до України представників «Ніколо М» — найбільше російське піар-агентство. Саме ним було закручено надзвичайно дорогу програму «Діалог», відповідно до котрої 4 мільйони громадян своїми відповідями повинні були скласти програму майбутнього блоку. Люди, не один рік провівши у високих урядових і парламентських кріслах, вирішили нарешті поцікавитися в населення, чого ж воно, власне, від них чекає. Однак цьому проекту не судилося збутися. З якого це доброго дива Сергій Леонідович має витрачати власні чималі гроші на колективні інтереси? І по-своєму він має рацію. Тепер блок бореться за владу, так і не пізнавши, у чому народні сподівання.

Саме через взаємну ворожість блок «За Єдину Україну!» так і не вразив нас достатком рекламних кліпів. Кожен із знятих однією з партій варіантів негайно зафукувався рештою. У результаті три соціальні кліпи вольовим рішенням одного з членів штабу було розміщено на УТ-1, а команда Пінчука зняла майже двохвилинний і, до речі, досить якісний кліп про історію України. Є, щоправда, один тонкий момент. І сценарій цього кліпу, і назва «За Єдину Україну!» — це 100-відсотковий плагіат, оскільки такий же кліп і рух під назвою «За єдину Францію!» були атрибутами виборчої кампанії Франсуа Міттерана. Про що цього тижня і розповіла вітчизняним читачам «Українська правда» (там теж читають книги Жака Сегели).

Немає єдиної політики й у мас-медіа. На відміну від СДПУ(о) у штабі блоку не розробляється темник — перелік тем, запропонованих до обговорення з виборцями і журналістами протягом тижня. Два загальнонаціональні канали фактично випали з набору агітаційних засобів. «Інтер» і «1+1» сконцентровані на СДПУ(о). Олександр Савенко, котрий відповідає у блоці за ЗМІ, із керівником Першого національного Ігорем Сторожуком перебуває приблизно в тих же стосунках, що Ющенко й Медведчук. Це безумовно не сприяє побудові чіткої й адаптованої до сприйняття глядача лінії на державному УТ. Та й до економії фондів — теж.

Фактично своє особисте бачення агітаційної кампанії у власному медіа-холдингу, що включає телеканал «Ера», реалізує Андрій Деркач. Як може, за вуха до щастя тягне блок і Віктор Пінчук на ICTV і СТБ. У новинах усіх згаданих вище каналів превалюють повідомлення про регіональні виступи членів блоку «За єдину Україну!». Досить часто решту часу займає негативна інформація про конкурентів. Головним чином — про блок «Наша Україна». Технологічна розробка штабу — найширше надання ефіру Наталі Вітренко та Богдану Бойку, котрі спрямовують стріли харизматичної критики на адресу СПУ, БЮТи і «Нашої України». Розкриття «американської змови», увінчане фільмом Чарльза Кловера про «касетний скандал», є розробкою Віктора Пінчука, підтриманою Президентом країни. Віктор Ющенко, обурений поведінкою людини, котра неодноразово бувала в його домі разом зі своєю другою половиною, обрушився з критикою на адресу Віктора Михайловича та блоку влади. Здатність екс-прем’єра відповісти, вочевидь, виявилася для Пінчука настільки несподіваною, що цього тижня він зустрівся з дружиною Віктора Ющенка Катериною Чумаченко, і, судячи з усього, намагався переконати її у своїй непричетності до появи фільму.

Водночас чемпіоном по боротьбі з лідером парламентських перегонів є Андрій Деркач. Втім, це саме той випадок, коли «немає нічого особистого». Чи майже нічого. Можливо, Андрій Леонідович прагне бути корисним своїм колегам із ФСБ і паралельно робить усе можливе, щоб доставити задоволення главі держави. Адже позиції Деркача в даний момент досить слабкі як у політиці, так і в бізнесі. Йому потрібні залікові очки.

Досить сильними є позиції блоку в центральній пресі: «Факты», «Влада і політика», «Сегодня», «Урядовий кур’єр», «Кіевській телеграфъ» і ряд інших видань із більшою чи меншою старанністю підтримують блок. Дуже ефективними могли б стати і районні газети, до яких зазвичай у населення найвищий рівень довіри. Однак... Усі площі в них практично забито рекламними матеріалами мажоритарників, які, на відміну від блоку влади, добре платять за свою популяризацію. Дуже часто керівники видань віддають перевагу реальним дивідендам, а не віртуальним, що призводить до регіональних провалів у рекламі блоку.

Не можна обминути і підготовку до підрахунку голосів. З цього приводу голова болить не лише в Анатолія Толстоухова, губернаторів і Юрія Левенца, котрий надає консультативну допомогу блоку, а й у глави блоку «За Єдину Україну!». Стаття Литвина про міфи громадянського суспільства, спрямована проти активізації моніторингових організацій, мала посіяти сумніви в порядності тих, хто відстежує прозорість правил гри під час виборів. Антиамериканська й антизахідна хвиля покликана слугувати тій же меті. Боротьба з незалежними соціологічними службами була викликана необхідністю змінити рейтингові показники блоку. У ідеалі результати соціологів мали збігтися з результатами підрахунку голосів без урахування результатів виборів. Схоже, саме задля цього Володимир Литвин виявився здатним переступити через живих і мертвих. Зауважимо, до речі, що ніхто з авторитетних політологів не захотів публічно пов’язувати своє ім’я з блоком влади: ні Михайло Погребинський, котрий встановив союзницькі взаємини з есдеками, ні Микола Томенко, котрий увійшов до списку Ющенка, ні Володимир Полохало, котрий не приховує симпатії до БЮТи. Блок «За Єдину Україну!» «розжився» Миколою Михальченком. І це круто!

Закінчуючи огляд основних технологій, які застосовує блок «За Єдину Україну!» під час передвиборної кампанії, можемо констатувати: КПД спільних зусиль членів блоку міг бути набагато вищим, якби блок не робив настільки чіткої ставки на адмінресурс, не нехтував би настільки явно правами населення на вільний вибір, на порядок організованіше підійшов до використання наявних агітаційних потужностей, потрудився над олюдненням обличчя влади, не ув’язував би себе настільки щільно з Президентом і виробив високу фінансову дисципліну забезпечення кампанії. У принципі за підтримки блоку, та й у самому списку є ряд людей, здатних працювати цивілізовано. По-своєму кожне ім’я, котре асоціюється з блоком влади, є одиницею капіталізації країни, а отже цеглинкою, що дозволяє не відбутися в Україні лівому реваншу. Неясно одне — чому ж від цих людей, котрі зуміли так успішно адаптуватися до нових умов життя, так віє «совком», лицемірством застою і риторикою 30-х років? Усе могло б бути зовсім не так. Однак про це вже говорити пізно.

Зате саме час згадати про можливості фальсифікації результатів виборів. Ні в кого немає підстав для твердження: «Блок влади допише собі результат під час підрахунку голосів». Водночас експерти не виключають, що в день голосування й у ніч підрахунків можуть відбуватися такі речі. По-перше, масова підміна протоколів, по-друге, вкидання значної кількості бюлетенів по всій країні «від імені» тих, хто не прийшов на вибори, і мертвих душ. По-третє, недотримання демократичних правил голосування у військових частинах, місцях позбавлення волі, лікарнях і спецдільницях. За різними оцінками застосування цих технологій і ряду інших, що використовується менш масштабно, може дати від двох до семи відсотків приросту голосів. За останніми прогнозами чотирьох незалежних соціологічних служб — «Соціс-Гелап», Центру Разумкова, «Соціального моніторингу», «Демініціатив», блок «За Єдину Україну!» може на виборах здобути від 6 до 9 відсотків голосів. Остаточні ж результати виборів можна буде порівняти з цілою низкою екзет-полів — придільничних опитувань виборців у день голосування. Побажаємо ж блоку влади удачі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво