ПРОБЛЕМИ ПОШУКУ І РЯТУВАННЯ НА ВОДНИХ ОБ’ЄКТАХ УКРАЇНИ - Політика - dt.ua

ПРОБЛЕМИ ПОШУКУ І РЯТУВАННЯ НА ВОДНИХ ОБ’ЄКТАХ УКРАЇНИ

24 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 24 листопада-1 грудня

Україна — розвинена морська держава, одна з найбільших у Європі. Її кордони складають 7689 км., з яких — 2059 км, або 27% довжини — морські...

Україна — розвинена морська держава, одна з найбільших у Європі. Її кордони складають 7689 км., з яких — 2059 км, або 27% довжини — морські. Довжина внутрішніх водних шляхів — 4441 км. На території нашої Вітчизни знаходиться понад 2000 річок (загальною довжиною 65 тис. км.), 1700 озер (загальною площею 33 тис. га.), 530 водосховищ (загальною площею 800 тис. га.), 12 гідровузлів, понад 16 тис. мостів. Протяжність магістральних нафтопродуктопроводів в Україні складає 7095 км, газопроводів — 16940 км, крім того, в Україні працюють шість нафтопереробних заводів.

Це зумовлює постійну небезпеку великої кількості аварій та надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, і обов’язок держави — запобігати їх виникненню та своєчасно на них реагувати.

Статистика надзвичайних ситуацій на морі за останні роки має тенденцію до постійного зростання. На сьогодні на водних об’єктах продовжує гинути велика кількість людей. Крім того, тільки у цьому році в Чорному морі трапилось дев’ять надзвичайних ситуацій з плавзасобами (зруйнувалися під час шторму теплоходи «Тіксі» та «Славутич-16», зіткнулися у Керч-Єнікальському каналі судна «Волго-Балт-115» і СЧС «Добро», завдано ракетного удару по транспорту «Верещагіно» під час проведення учбових стрільбищ Чорноморського флоту Російської Федерації, знеструмлено грузинський військовий катер «Кутаїсі», посаджено на мілину баржі, платформу № 3039, риболовне судно «Чорноморець», яхту в бухті Омега).

Не менше проблем і на річкових шляхах: в цьому році на Кременчуцькому водосховищі внаслідок течі води у корпусі перекинувся рудовоз Р-784 з вантажем металобрухту, повідомлення про цей випадок ніхто так і не зробив, так як відсутня на Дніпрі система прийому сигналів лиха.

Проблема рятування людей на воді існувала завжди. Протягом двадцятого століття на міжнародному рівні було зроблено низку заходів щодо об’єднання зусиль морських держав для рятування на воді людей та плавзасобів. У вересні 1910 року в Брюсселі була прийнята перша Конвенція по наданню допомоги і рятуванню на морі. У квітні 1979 року в Гамбурзі рішенням Х сесії Асамблеї Міжурядової консультативної організації 52-х держав (з 1982 року має назву «Міжнародна морська організація» (ІМО) була прийнята Міжнародна конвенція про пошук і рятування на морі (SAR-79). Ця конвенція вперше встановила міжнародні адміністративно-правові та технічні норми для забезпечення ефективної роботи і координації дій національних пошуково-рятувальних служб усіх країн. За рішенням Верховної Ради України №27886-12 від 17 листопада 1992 року до цієї Конвенції приєдналась і Україна. Проте, замість поступового нарощування національних рятувальних можливостей, ми за вісім останніх років втратили майже все, що залишилось від Радянського Союзу, і стан справ щодо пошуку і рятування людей на морі й на річках дійшов критичного стану та не відповідає вимогам Міжнародної морської організації та інших міжнародних угод, згідно з якими всі морські держави повинні мати двосторонні угоди про надання допомоги під час пошуку і рятування.

Україна, зокрема, повинна була укласти угоди по розподілу районів відповідальності з Росією на Азовському та Чорному морях, з Румунією, Болгарією, Туреччиною і Грузією на Чорному морі та повідомити про це генерального секретаря ІМО Вільяма О’Нейла.

До 1991 року пошуково-рятувальні операції у Чорному та Азовському морях здійснював Одеський експедиційний загін аварійно-рятувальних та підводно-технічних робіт, у складі якого було понад 15 морських буксирів і до 20 різних плавзасобів, що несли чергування у 30-ти хвилинній готовності до реагування на надзвичайні ситуації у Чорному і Азовському морях, спеціалізовані пошуково-рятувальні завдання виконувала і аварійно-рятувальна служба Чорноморського флоту. Утримання цих сил здійснювалось за рахунок державного бюджету.

На сьогодні від потужної у минулому рятувальної бази Чорноморсько-Азовського басейну залишилося два буксири: «Світломор-4» та «Сапфір», що потребують ремонту. Решта суден цього загону були продані чи передані у довгострокову оренду за кордон.

На річках Дніпро, Дунай, Південний Буг та Дністер відповідальність за готовність до пошуково- рятувальних робіт була покладена на Річфлот, але за останні роки ця система припинила своє існування через акціонування цієї організації.

На внутрішніх водоймах України пошуково-рятувальні роботи здійснювали комунальні рятувально-водолазні служби, що входили до складу Мінкомунгоспу, а з 1988 року постановою Ради Міністрів УРСР № 199 були підпорядковані центральній раді добровільної громадської організації «ОСВОД» (з 1992 року — громадська організація «Товариство рятування на водах» («Товрятвод»).

На сьогодні в Україні невирішеною залишається проблема ліквідації розливів нафтопродуктів на воді, що складають серйозну загрозу національним інтересам, оскільки в зоні відповідальності України на Чорному і Азовському морях щороку курсують понад 50 тисяч суден-забруднювачів води, у тому числі 1500 танкерів, які перевозять до 60-ти мільйонів тонн нафти.

Один танкер несе у собі понад 50 тисяч тонн нафти, а розлив лише 7 тисяч тонн неспроможна самотужки ліквідувати жодна країна світу. Для України така надзвичайна ситуація може перетворитися в національну катастрофу, наслідки якої важко передбачити. Цю проблему Україна також зобов’язалась вирішувати, підписавши Бухарестську конвенцію 1992 року.

Наступною проблемою для України є відсутність системи прийому сигналів лиха з моря та оповіщення; і досі так і не обладнано, відповідно до вимог Міжнародної морської організації, Чорноморсько-Азовське узбережжя станціями прийому аварійних сигналів з моря, а ця робота мала бути завершена ще до 1 лютого 1999 року. Таким чином, будь-яка аварія на морі в зоні відповідальності України стає для неї непосильним завданням при наявності нині існуючих залишків аварійно- рятувальних підрозділів.

Міжнародний досвід, міжнародні угоди та внутрішні потреби реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах змусили зайнятися формуванням в Україні єдиної систему реагування на надзвичайні ситуації і з створенням Державного координаційного центру реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах (ДКЦР) та з прийняттям Закону України «Про аварійно-рятувальні служби» почалось подолання проблем організації пошуку і рятування, підготовка єдиної нормативно- правової бази у цій сфері, яка буде регламентувати порядок безпечної експлуатації водних об’єктів та визначати відповідальність адміністративних і юридичних осіб за стан аварійно-рятувальних служб, їх готовність до реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах.

Річний досвід роботи Державного координаційного центру реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах показав, що на сьогодні він не в змозі належним чином виконувати завдання по захисту людей на водних об’єктах, бо утворений як координуючий орган, він не має власних сил і засобів пошуку та рятування, а стан пошуково-рятувальних служб міністерств та інших відомств вкрай незадовільний.

Важливе міжнародне значення та велике фінансове навантаження проблем пошуку, рятування та ліквідації нафтових розливів зумовлює необхідність створення в Україні єдиної Державної воєнізованої пошуково-рятувальної служби на водних об’єктах (далі — ДПРСВО) з такими основними завданнями: формування та реалізація державної політики щодо розвитку системи пошуку та рятування, ліквідація небезпечних забруднень на водних об’єктах України відповідно до вимог міжнародного морського права; розроблення напрямів єдиної технічної політики щодо розвитку сил і засобів та вдосконалення способів пошуково-рятувальних і аварійно-рятувальних робіт на водних об’єктах з урахуванням стандартів та технологій, які рекомендуються Міжнародною морською організацією (IMO); координація дії органів управління пошуково-рятувальних сил і засобів та аварійно-рятувальних служб і підрозділів центральних та місцевих органів виконавчої влади, організацій, установ і підприємств незалежно від форм власності під час рятування людей та захисту населення і довкілля від небезпечних забруднень водних об’єктів та розливів нафтопродуктів, включаючи підйом та знешкодження затонулих боєприпасів і ємкостей з сильнодіючими отруйними і іншими забруднюючими речовинами; створення надійної системи прийому сигналів лиха і оповіщення вздовж узбережжя Чорного і Азовського морів та забезпечення цілодобового чергування пошуково- рятувальних сил і засобів у зоні відповідальності України на водних об’єктах згідно вимог конвенції про пошук та рятування на морі 1979 р. (SAR — 79); здійснення контролю готовності до реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах пошуково-рятувальних сил і засобів та аварійно-рятувальних служб і підрозділів центральних і місцевих органів виконавчої влади, організацій, установ і підприємств незалежно від форм власності та проведення з ними тренувань і навчань; організація підготовки та перепідготовки фахівців-рятувальників і водолазів пошуково-рятувальних підрозділів і аварійно- рятувальних служб; проведення атестації пошуково-рятувальних підрозділів і аварійно-рятувальних служб на водних об’єктах та сертифікації їх рятувальних засобів; здійснення співробітництва з міжнародними організаціями у сфері пошуково-рятувальних робіт та ліквідації небезпечних забруднень на водних об’єктах, виконання міжнародних договорів та вимог міжнародних конвенцій, учасником яких є Україна.

Створення ДПРСВО повинно здійснюватись на принципах єдиноначальності, централізації управління, статутної дисципліни, особистої відповідальності, з запровадженням спеціальної, фізичної та психологічної підготовки особового складу.

Організаційно ДПРСВО повинна складатися з таких функціонально пов’язаних між собою підрозділів:

орган управління службою та державний рятувально-координаційний центр (ДРКЦ) у м. Києві, Морський рятувально-координаційний центр у м. Севастополі (МРКЦ) з рятувальними підцентрами у містах Одесі, Керчі і Маріуполі, Річковий рятувально-координаційний центр у м. Черкасах з річковим рятувальним підцентром у м. Хмельницькому, відповідні пошуково-рятувальні формування.

Світовий досвід таких організацій свідчить, що їх діяльність супроводжується гарантованою фінансовою підтримкою не тільки з бюджетних коштів, а за рахунок діяльності відповідного Державного фонду пошуку, спасіння та ліквідації нафтових забруднень на воді при наявності відповідної нормативно-правової бази, яка дозволяє отримувати відрахування з підприємств за аварійно-рятувальне обслуговування водних об’єктів, магістральних нафтопроводів, нафтопродуктопроводів, аміакопроводів, підприємств нафтопереробної промисловості та виконання спеціальних цільових програм.

Підсумовуючи, треба підкреслити, що Україна успішно виконала свої міжнародні зобов’язання, однак вирішувати проблему пошуку, рятування та ліквідації нафтових забруднень зможе лише за умов системного підходу та визначення пріоритетів стратегічного міжнародного співробітництва у цій сфері. Це надасть можливість спільно з сусідніми країнами запобігати надзвичайним ситуаціям, знизити людські та матеріальні втрати та захистити довкілля.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво