Про те, як у Києві портфелі ділять

У столичній адміністрації часу даремно не гають. Тут теж створюють коаліції, купують голоси, ділять землю і, безумовно, портфелі. Останнє за умовчанням лежить в основі першого.

Цього разу торгували управлінням охорони здоров’я. Ціна питання - мільярд бюджетних асигнувань. І цього разу все теж могло пройти до непристойності тихо в рамках, так би мовити, чергового «прозорого» засідання. Якби не позиція одного «міського божевільного», котрий, вочевидь, помилився віком, і по-дорослому, сповідуючи європейську демократію участі в нашій точно дикій країні, вирішив не лише претендувати на заміщення вакантної посади, а й поділитися отриманими враженнями з громадськістю. Що з цього вийшло, судіть самі.

Демократ-учасник

Отже, магістр менеджменту організацій охорони здоров’я з трьома дипломами, науковою практикою в Могилянці й типовим українським прізвищем Петренко, прочитавши оголошення про конкурс на сайті київської адміністрації, став претендентом на посаду начальника управління охорони здоров’я. Як і годиться за законом, він, у числі ще десяти бажаючих «покермувати» міськздоров’ям, які вдало склали письмовий іспит у частині знання Конституції, законів про держслужбу та корупцію (!), прийшов у мерію на співбесіду. Візит був дуже важливим, тому що пани претенденти мали представити конкурсній комісії власну концепцію розвитку охорони здоров’я столиці. Однак ми навряд чи станемо описувати основні постулати інтелектуальної праці нашого героя, тим більше що ще за три дні до цього вирішального моменту пан Петренко дізнався про те, що неофіційне представлення нового керівника управління вже… відбулося.

«Уявіть собі, що майбутній «переможець» конкурсу на заміщення вакантної посади, отримуючи неформальні поздоровлення, висловив впевненість у тому, що його призначення справа найближчого майбутнього, і сказав, що все вже «узгоджено» із людьми, яким не можна відмовити, - каже Олег Петренко. - Зауважу, що медичний управлінський бомонд повірив у це відразу (і недаремно. - Ред.). Люди за роки звикли, що в таких делікатних питаннях конкурс конкурсом, а рішення рішенням, і вони між собою ніяк не пов’язані». Чергову ложку дьогтю в цю бочку з «демократією» додала персона новопредставленого керівника. Пані Качурова - старий апаратний вовк, начальник головного управління столичної адміністрації у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС. За часів Сан Санича Людмила Вікторівна лобіювала в Київраді інтереси «Єдності» шефа, нині розділила погляди Партії регіонів, котра в «принципових» питаннях землі та власності вдало моделює більшість із блоками Черновецького, Литвина, «Нашою Україною», ГАКом і навіть БЮТом, що й підтвердила остання сесія.

Кажуть, що потрібна карта, за традицією, виявилася в рукаві мера. Та позаяк «рішення рішенням, а конкурс конкурсом», загону потенційних пораженців таки не дали відступити від демократичного протоколу. «Усіх викликали за алфавітом, - продовжує наш співрозмовник. - У залі був присутній майже весь склад конкурсної комісії на чолі із заступником голови столичної адміністрації Денисом Бассом. Зізнаюся, що менторський тон відповідальних засідателів мене нітрохи не збентежив би, будь-но серед них хоча б один (!) представник галузі, у якій я мав намір працювати. Якщо чесно, я так і не зрозумів, із ким із них обговорювати свої ідеї. Та до цього, чесно кажучи, й не дійшло».

Отже, для нашого освіченого героя, утім, як можна припустити, і для решти претендентів на посаду, основною больовою точкою профанації стала вже не стільки очікувана перемога креатури «регіоналів», скільки небажання влади прикрити власний сором хоча б присутністю в комісії фахівця, здатного адекватно оцінити знання і професійний рівень підготовки кандидата.

Однак у зв’язку з цим у опонентів Петренка виявився залізний аргумент: закон. На сьогодні українське законодавство, зокрема закони про держслужбу, місцеві державні адміністрації, а також порядок проведення конкурсів на заміщення державних посад, визначаючи механізми призначення держслужбовців 3-7 рангів (куди входять і начальники управлінь), не вимагають, хоча й рекомендують залучати в конкурсні комісії представників профільних галузей і громадських організацій. Під цією нормою лояльний законодавець, вочевидь, розумів ось що: коли глава адміністрації щиро хоче найняти на роботу висококласного чиновника-управлінця, не переслідуючи при цьому якихось інших корисливих інтересів і не виконуючи чиїсь замовлення, то він має всі повноваження для створення конкурсної комісії, яка могла б усебічно «дослідити» претендента. Або все ж таки призначити керівника одноосібно, погодивши кандидатуру з профільним міністром, що, до речі, теж не заборонено законом.

Що ж відбувається насправді? Можновладні «демократи», розвішуючи на всіх офіційних сайтах сотні оголошень про вакансії на держслужбу, під егідою прозорих конкурсів насправді продовжують реалізовувати сценарій авторитарного призначення потрібних людей на потрібні місця. Простіше кажучи, займаються окозамилюванням з елементами політичного торгу. Показово, що це цікаве заняття іноді так захоплює деяких чиновників, що вони перестають адекватно оцінювати не те що громадян, які попалися на вудку, а й те, що відбувається навколо.

Спікер і його спіч

Денис Якович Басс, досить молода людина приємної зовнішності, колишній віце-президент Правекс-банку, заступник голови КМДА, голова постійної конкурсної комісії КМДА, а віднедавна ще й один з трьох, офіційно призначених Леонідом Черновецьким речників столичної адміністрації, швидко пройшов до кабінету. Перед вами стенограма нашої розмови з паном Бассом, до якого ми й звернулися по коментар:

- У нас п’ять хвилин.

- Ми п’ять днів вели переговори про зустріч.

- Я особисто ні про що з вами не домовлявся. У мене важливе засідання комісії з інвестицій. Покажіть ваші запитання.

- Денисе Яковичу, чому до конкурсної комісії не було запрошено жодного профільного фахівця, котрий представляв би медицину?

- А ви що, знаєте перелік членів комісії?

- Приблизно знаю.

- Ну, тоді назвіть його.

(Називаю.)

- Усі, хто звернулися до нас, взяли участь у конкурсі. Ми дали оголошення в газети.

- Я кажу не про учасників конкурсу, а про склад конкурсної комісії, куди не ввійшов жоден фахівець медичної галузі.

- До комісії входить заступник, куратор цього напряму.

- Ірена Кільчицька завідувала кредитним відділом у відомому вам банку.

- А ми взагалі кого підбираємо? Ми підбираємо управлінця. При чому тут узагалі медик? Ви вважаєте, що на цій посаді потрібен хірург-практик?

- Денисе Яковичу, у вас усього п’ять хвилин, і мене цікавлять конкретні відповіді.

- Якщо ви прийшли спілкуватися зі мною в такому режимі, то я взагалі не буду з вами розмовляти. І взагалі, у мене немає можливості підлаштовуватися під ваш поганий настрій.

- У мене чудовий настрій. Повторюю своє запитання: чому ви не включили до складу комісії жодного профільного фахівця?

- Ставте нормально запитання. Я взагалі не розумію, про що ви говорите. Якщо про конкурсну комісію, то конкурсна комісія єдина для всієї мерії. Там немає винятків для медицини. Я не можу під кожний напрям запрошувати додаткових фахівців.

- Але, відповідно до законодавства, місцева влада, зацікавлена в професіоналах, має право залучати в конкурсну комісію представників галузі і громадських організацій. Ви цього не зробили. Чому?

- Повторюю, там був присутній зам.

- Претенденти представляли власні концепції розвитку охорони здоров’я в столиці. Хто з комісії, крім фінансиста Кільчицької, міг адекватно оцінити запропоновані концепції?

- Я сам готовий обговорювати будь-яку концепцію як управлінець. І взагалі я не вважаю, що управлінець повинен мати профільну освіту. Ось для вас це важливо?

- На рівні політика-міністра і його заступника, може, й не важливо. На рівні міста і керівника окремої галузі - швидше так, ніж ні. Проте ми зараз говоримо не про освіту претендента, а про здатність комісії адекватно оцінити його кандидатуру.

- Ви будете готувати цю статтю?

- Так.

- От і вкладете туди всі свої думки. Це ваша думка. Вона суб’єктивна.

- Чому була проігнорована думка профільного комітету Київради? Ви якимось чином контактуєте з депутатами? Там теж є професіонали.

- Я не говорив із профільною комісією і взагалі не знаю їхньої думки. До речі, депутати можуть приходити на засідання.

- А ви їх туди запрошували?

- Ми розсилаємо телефонограми. Хто хоче, той приходить.

- Проте депутати кажуть інше: і депутатська комісія, і її керівник останніми дізналися не лише про конкурс, а й про призначення пані Качурової.

- Я не знаю, про кого ви говорите.

- Про голову комісії Ольгу Богомолець.

- Я взагалі без поняття. Я ніколи з нею не розмовляв. А чому ви лише стосовно цього конкурсу запитуєте?

- По-перше, тому, що ви обмежили мене в часі. По-друге, у нас є інформація про те, що конкурс пройшов необ’єктивно. Є скарга.

- Ну, добре. Я зараз на вас теж наскаржуся в якусь газету, що ви негарно поводитеся.

- Але я прийшла до вас, щоб вислухати аргументи другої сторони, як і вимагає журналістська етика. А ви вперто не хочете цього робити.

- Ну, так і напишіть, що я не хочу цього робити…

«Усе потім…»

Сакраментальна фраза, залишена Людмилою Качуровою своєму секретареві для наполегливого кореспондента «Дзеркала», має всі шанси стати крилатою серед слуг народу. Схоже, багато чого ці люди збираються відкласти на потім. Тож і з коментарем ще однієї героїні нашої розповіді, як ви розумієте, теж було непереливки. Проте намагалися... Як, утім, намагалися з’ясувати в міністра охорони здоров’я Юрія Поляченка, чому він, від початку не підтримуючи кандидатури «переможниці» пані Качурової, раптом узяв та й змінив думку. На запитання, хто або що вплинуло на його рішення при погодженні, пан міністр волів не відповідати.

Важко позбутися думки, що саме такі «прозорі» регулятивні заходи влади і становлять ту саму основу системної корупції в Україні. Щоправда, розумні експерти Головдержслужби в описаному нами випадку сподіваються на проект нового закону про держслужбу, де конкурс на заміщення вакантних посад буде обов’язковим. А замість рекомендацій, які сьогодні так зухвало ігнорує місцева влада, з’являться обов’язкові норми, зазначені в цілій низці додаткових підзаконних актів. Але, гадаєте, це когось зупинить?

Небайдужі сьогодні апелюють до громадянського суспільства, до демократії участі, за якої слід покладатися на свій власний голос, а не на пустопорожні обіцянки лідерів різнокольорових партій. Так зробив наш герой. Можливо, так чинять і інші, але про них ми ще не знаємо.