Про народ, підлість і профспілки

Профспілкові страйки, що відбулися в середу в обласних центрах України, аж ніяк не були «народним» протестом проти бездарної боротьби Кабміну, нової правлячої коаліції у Верховній Раді та президента з кризою. На жаль. Але тільки поки що — ні. Насправді Партія регіонів спробувала виконати хором щось грізне й опозиційне, а вийшла дивна какофонія. З одного боку, очільник партії Віктор Янукович заявив, що дає новій коаліції сто днів спокійного життя, а потім уже поведе народ на барикади. Проте його заступник Олександр Єфремов відразу, без паузи, анонсував масштабні страйки. Ще один біло-синій нардеп Василь Кисельов тут-таки поквапився уточнити, що страйки влаштовують профспілки, а регіонали, мовляв, тільки «підтримують» (прихований меседж Кисельова, певне, треба читати так: «Шуро, палишся!»). Нарешті, голова Федерації профспілок Василь Хара, котрий, за дивним збігом обставин, також є нардепом від ПР, «пішов у сознанку» і взяв на себе роль єдиного ініціатора профспілкових мітингів, про які Янукович буцімто нічого не знав.

Ці акції протесту носили яскраво виражений антиурядовий характер, і всю провину за поневіряння найманих працівників і бюджетників поклали на Кабмін, якому й адресовано основну вимогу учасників мітингів — не допустити скорочення робочих місць і зарплати.

Невміло замасковане політичне підґрунтя «профспілкових» страйків видно неозброєним оком. Принаймні в Донецьку — точно. По-перше, «народ» особливо й не приховував від журналістів, що людей сюди доставили за рознарядкою, не дуже-то цікавлячись їхньою згодою висловити протест хоч би проти чогось. По-друге, можна без коментарів оприлюднити список промовців, котрі зверталися до пролетаріату в столиці Донбасу: Володимир Пастушенко, голова обласної організації Федерації профспілок (депутат Донецької обласної ради від ПР), голова обласної профспілки працівників освіти Ася Горшкова (депутат Донецької міськради від ПР)... І так далі. По-третє, Федерація профспілок заявила ексклюзивні права на це дійство, і в тому ж таки Донецьку представників альтернативних організацій, котрі прийшли на площу Леніна, на сцену не пустила. По-четверте, альтернативні профспілки сюди особливо й не рвалися. За два дні до мітингу голова Конфедерації вільних профспілок Михайло Волинець заявив, що він до цієї акції не приєднається, й узагалі вони всі тут зібралися з політичних мотивів, щоб «дестабілізувати ситуацію». Можна подумати, вона стабільна... Волинець, нагадаємо, носить значок депутата фракції БЮТ, а у випадку із профспілками про відносну незаангажованість виступів можна говорити тільки тоді, коли обидва профоб’єднання разом проти чогось.

Питання в іншому: кому й навіщо знадобилася ця вистава, якщо вона аж ніяк не стосується захисту трудящих від кризи? Щодо цього думки різняться. Наші джерела в Партії регіонів стверджують, що ініціаторами мітингів були представники внутрішньопартійної групи, які виступають за об’єднання БЮТ і ПР у парламентську коаліцію. Створена до цього переговірна група з обранням Литвина зовсім не щезла, як роса на сонці. Навпаки, інтенсивність переговорів постійно зростає. А мітинги — шумове тло з метою стимулювати потенційних партнерів до більш конструктивного діалогу: не будете з нами дружити, ось що ми вам улаштуємо, тільки вже по-дорослому. «Учора ходили з братвою на сафарі. Лева на перший раз убивати не стали, тільки попередили». Та й на майбутнє не завадить. Якщо діло дійде до парламентських виборів, профспілкові прапори плавно змінюються на партійні, і — гайда воювати за народне щастя.

Утім, не треба навіть бути знавцем кулуарних процесів, щоб оцінити всю міру, прямо скажемо, лицемірної підлості, продемонстрованої «народними дбайливцями» всіх мастей. Із загальновідомих фактів, як із фрагментів мозаїки, теж можна скласти досить повну і, треба сказати, дуже непривабливу картину.

Ранком того ж дня, коли профспілкові діячі із партквитками Партії регіонів розповідали на вулиці Артема змерзлим робітникам і бюджетникам, як погано про них дбає уряд, трохи далі по тій же вулиці, в будинку Донецької обласної державної адміністрації, перший заступник донецького губернатора Сергій Дергунов проводив нараду, присвячену саме питанням заборгованості із заробітної плати. «На жаль, багато роботодавців перестали виплачувати зарплату, перестали сплачувати внески у фонд соціального страхування та Пенсійний фонд. Це дуже небезпечна тенденція. Чимало роботодавців, прикриваючись ситуацією у світовій економіці, просто не виплачують заробітну плату. Хоча не дуже зрозуміло, як вони пов’язані зі світовою економікою. При цьому вони здійснюють інші платежі, розрахунки з контрагентами», — повідомив учасникам наради Дергунов. Запитання на кмітливість: у лави якої партії влилася більшість роботодавців Донецької області? Ото ж бо. А винен у всьому уряд, котрий погано дбає про народ.

Точніше, уряд теж винен, по-своєму, але як назвати людей, які поспішають перевести фокус народного невдоволення на кого завгодно, аби подалі від себе? Сергій Дергунов не зважився довести свою думку до кінця, доведеться це зробити нам: адже такі фортелі з боку роботодавців є карним діянням. У Кримінальному кодексі є стаття 175 — «безпідставна невиплата заробітної плати, пенсії, стипендії». За це дають два-три роки тюрми. Але хоч би раз побачити, як якого-небудь «повелителя душ» за цією статтею відправили посидіти й неквапно подумати про свою поведінку! Принаймні в Донецькій області таких прецедентів не було.

Оскільки народна пам’ять зазвичай коротка, хочу її трохи освіжити. Аби картина партійної «турботи про народ» була повнішою. За кілька днів до того, як Федерація профспілок 5 грудня ухвалила рішення про проведення мітингів на знак протесту проти бездіяльності уряду, в ДК ім. Кірова міста Макіївки (Донецька область) керівництво Макіївського метзаводу в закритому режимі провело сеанс групового порно, соромливо названого «зборами трудового колективу». Робітників кілька годин ґвалтували, щоб змусити проголосувати за зміни в колективному договорі, які дають директорату право в односторонньому порядку «різати» зарплату. Пролетаріат в основному похмуро мовчав, лише один начальник цеху врізав правду-матку: братці, якщо це підтримаємо, то завтра одержимо по 400—600 грн.! І наші дружини з дітьми виправдання кризою не приймуть! Металурги зважилися тільки на тихий бунт — узагалі не реагували на стандартне «Хто за? Проти? Утримався?». Проте в підсумковий протокол це мовчання внесли як «більшість голосів «за». Отут би профспілкам зайнятися ділом і не в центрі Донецька людей морозити, а біля будинку адміністрації заводу. Але, на жаль, цим героїчним планам заважає одна важлива обставина — з певного часу підприємство в російської «Смарт-груп» викупив холдинг «Метінвест». І навряд чи народний депутат Василь Хара стане псувати стосунки з народним депутатом Рінатом Ахметовим через таку «дрібницю». Тим більше що народ, як і зазвичай, почухав потилицю й знайшов перевірений часом вихід: місцеві кажуть, що з зупиненого заводу нині активно тягнуть усе, що погано лежить. Прямо як у Губермана:

«Живем и крепнем год от года

Одной традицией сильны:

Страна ворует у народа —

Народ ворует у страны».

На сьогодні доводиться констатувати, що в умовах кризи, тобто саме тоді, коли робітникам як ніколи потрібен захист від усіх охочих заощадити за їхній рахунок, реального механізму захисту немає. Профспілки в їхньому нинішньому кон’юнктурно-підгодованому стані на цю роль не годяться. Мало того — профспілки, за великим рахунком, ніколи цим і не займалися. Всі роки незалежності України профкоми виконували функції агітпропу, тобто пояснювали робітникам, чому інтереси нових хазяїв заводів, фабрик і шахт трудящі мають ставити вище за власні інтереси.

Якщо покопатися в причинах, то з’ясується, що переважна більшість робітничих страйків і інших акцій протесту на початку та в середині 90-х років відбувалася на основі розв’язання суто комерційних питань. Головним чином тоді, коли прийшла нова мода обирати директорів, і профспілкові «ватажки» влаштовували такі-от міні-майдани, прагнучи посісти керівні крісла. Так що не треба дивуватися, що в Донецьку пересічний громадянин майже ніколи не ходить на жодні мітинги. Бо навчений досвідом маленький українець донбаської вичинки точно не знає, але нутром чує, що тут якесь кидалово, й особисто він від участі в громадському житті напевно нічого не отримає.

Рабська покірність одних і хамство інших — от що таке стосунки «роботодавець—працівник» по-донецькому в їхньому нинішньому вигляді. До речі, перше породило друге. У 90-ті людям не те що місяцями — роками! — не виплачували зарплату, а вони однаково ходили на роботу! І не страйкували! Знетямлені від такого щастя нові господарі життя навіть підкидали робітникам іноді що-небудь із жалю — половинку зарплати червня минулого року за тарифними окладами позаминулого. Ну, чи там по два-три кіло уціненої локшини, що випадково потрапила в руки. Якщо який-небудь спец з обробки масової свідомості розробить методику, як до такого стану довести робітників в інших країнах, він на кризі «підніметься» неймовірно. Не бідніший за Білла Гейтса буде як мінімум. Бо такий робітник — мрія кожного капіталіста.

Очевидно, тоді ж, у 90-х, «зламалися» й профспілки, погодившись на роль «приборкувачів простолюду» при нових хазяях промгігантів замість навчити самих робітників, як змусити цих хазяїв шанувати людей, котрі забезпечують їм первісне нагромадження капіталу. За лояльність до нових роботодавців на профспілкових функціонерів посипалися депутатські мандати, бюджети на «соціальні програми», за витратою яких стежили крізь пальці, та інші радощі життя. Профкоми квапливо й радісно зайняли місце шакала Табакі при тигрі Шерхані. А здоровенні мужики з мозолистими руками як були наївними людськими дитинчатами, так і залишилися.

P.S. Тим часом борги із зарплати в Донецькій області стрімко зростають і невдовзі можуть повернутися на рівень 2000 року, звівши нанівець восьмирічні зусилля щодо ліквідації заборгованості. На початок наступного року загальний борг перед найманими працівниками прогнозується в сумі 1 млрд. грн. Для порівняння: мільярд гривень — це місячний фонд оплати праці в Донецьку.