ПРО — як геополітична фантасмагорія

Не приховуватимемо, заява у Варшаві секретаря Ради національної безпеки та оборони України Раїси Богатирьової про те, що Україна готова брати участь у побудові єдиної системи протиракетної оборони в Європі, наробила галасу в засобах масової інформації. «Україна не тільки висловила бажання брати участь у побудові європейської ПРО, а й запропонувала використати свої радари», цитували ЗМІ посланницю з Києва. На тлі створеного резонансу потонули нові запевнення Польщі підтримувати можливий вступ України в НАТО. Щоправда, глава міноборони Польщі Богдан Клих зробив найважливішу по чесності заяву, сказавши, що немає потреби долучати Росію до системи протиракетної оборони НАТО. Це одкровення ще дуже придасться в майбутньому, бо у Варшаві озвучено те, про що думають, але з різних причин мовчать в інших столицях Європи.

Військово-політична хитрість по-київськи

Справді, навіщо Київ зробив таку цікаву заяву? І чому її озвучив не глава держави, не голова уряду і навіть не міністр оборони як військовий уповноважений уряду? Особливо коли врахувати, що Україна вже з десяток років активно пропонує себе в партнери в проекті ПРО то американцям, то європейцям, то і першим і другим одночасно. Тому-то заяву сприйняли як якесь повторне зондування грунту в мінливих геополітичних умовах, приміряння модної мантії об’єднувача завжди безнадійно різних інтересів Заходу і Росії. А заразом і спроба надати бажаному контексту вирішення завдання безпеки — байдуже, позірної чи реальної — форми необхідності та доцільності.

Як рішуче об’єднуючий проект участь у створенні системи ПРО на європейському ТВД, безумовно, вигідна Україні. Адже це могло стати першим проектом у сфері безпеки, в якому підходи НАТО і РФ виявилися б такими близькими, що Україна з буферної зони перетворювалася б на союзницький місток. Але ще вигідніше через аморфність самого проекту. І тут Київ за значенням справді наближається до будь-якої іншої європейської столиці. Тому що тільки Вашингтон і Москва повністю розуміють свої кінцеві цілі й ведуть велику гру. Решта залишаються на периферії великої політики. Але розмитість контурів проекту має й негативний відтінок, бо робить його фікцією в очах прагматиків. А зусилля другорядних сторін марними.

Так, у НАТО визначаються стосовно залучення країн-партнерів, зокрема України, до створення системи протиракетної оборони в Європі. Але в альянсі говорять ще й про те, що тільки до середини 2011 року проект має набути чітких обрисів. А це означає, що Київ може пропонувати лише якісь формальні запевнення. А тим часом проект розігрується як неясна карта між США і РФ, які намітили перезавантаження своїх відносин.

Невдале перезавантаження?

Але не все так просто й у відносинах ключових гравців. Про це чітко свідчать і заокеанські заяви російського прем’єра Путіна і недвозначне послання російського президента Медведєва Федеральним зборам. Перший натякнув на готовність до нової гонки озброєнь, другий — на переміщення ближче до європейського кордону російських ударних засобів. Що відбувається: невдале закінчення задекларованого перезавантаження відносин між США і РФ чи просто всі спостерігають очевидний прогрес кремлівської політики самодостатності?

Дивно, навіть у самому альянсі не приховують, що участь України в системі протиракетної оборони Європи залежатиме від позиції Росії. І хай як би потім уповноважені спікери НАТО відмахувалися, що їх неправильно зрозуміли, суть справи не міняється: з певного часу Європа почала жити оглядаючись на Росію. Історичний момент дивним чином збігся з розширенням зони політичного впливу Росії на тлі ненавмисне виниклої м’якості адміністрації Барака Обами. Звичайно, деякі експерти із задоволенням розвивають ідею про те, що Сполучені Штати нині як ніколи зацікавлені в посиленні Росії як оплоту військово-політичного збалансування неймовірно зрослої китайської загрози. Дехто навіть готовий стверджувати, що посилення Росії за рахунок України дасть змогу віддалити її на два-три десятиліття. Є й такі, хто готовий уже нині порівнювати Обаму з Горбачовим. Оминаючи геополітичний дискурс, буде не зайво зауважити, що політика Горбачова помітно посилила Німеччину, тоді як політика Обами істотно послабила Україну. Навряд чи хтось заперечуватиме той факт, що за останні два-три роки незалежна Україна стала більш залежною і більш уразливою. І нехай непрямо, але саме це дає Москві змогу зі зростаючою відвертістю показувати Брюсселю приховану до часу ломаку. Цього разу — ракетно-космічну.

Справді, озвучена президентом РФ Медведєвим думка, що давно визрівала в Кремлі, про посилення космічного простору цілком може бути витлумачена якщо не як виток нової гонки озброєнь, то, цілком напевне, як симетрична відповідь на протиракетну метушню. Доречно тут згадати і рішення, яке формується, «про розміщення нових ударних засобів». Що вкупі з енергетичними страшилками Путіна не можуть не брати до уваги в НАТО. І особливо в його європейській частині. У Кремлі усвідомлюють, що ідеї «спільно вивчити можливість з’єднання поточної і планованої систем протиракетної оборони на взаємовигідних умовах» для Росії ефемерні. Там не тішать себе ілюзіями про глобальне партнерство, а нова стратегічна концепція НАТО, схвалена на Лісабонському саміті, скоріше відображає намір європейців пригасити жар нової російської риторики, ніж справді зважитися на безпрецедентне партнерство. Крім того, російська сторона на саміті в Лісабоні вже дала зрозуміти, що її влаштує тільки повномасштабна участь у проекті «із сегментованою відповідальністю». США, навіть з урахуванням поступок і компромісів, навпаки, ніколи не підуть на допуск Росії до пультів управління протиракетної оборони.

Самій Росії проблематично відмовлятися від нарощування військових м’язів на тлі того, що впродовж п’яти років держави планети витратили на переозброєння коштів у середньому на 30% більше, ніж за попередню п’ятирічку. Так само, як і США, РФ дедалі більше турбує військове посилення Китаю. На тлі власного технологічного виснаження. Тому-то й зроблено ставки на той сектор, який раніше був доступний тільки супердержавам: балістичні ракети і космос. Попри очевидні технічні проблеми з ракетами «Тополь-М», «Булава» і «Іскандер-М», у цьому сегменті Росія ще може малювати панораму своєї військової могутності. До речі, не без допомоги України. Нині Москва розглядає можливість участі українських фахівців у створенні нової ракети. Причому так рішуче, що, за деякими даними, розмірковує: зробити замовлення дніпропетровцям офіційно чи просто перекупити частину розробників. Як це відбувалося на миколаївській «Зорі-Машпроекті» при організації свого виробництва газових турбін для військових кораблів.

Нарешті, Росії традиційно потрібен ворог, бажано зовнішній, якого помацати складніше. Та й чи можна всерйоз вести мову про боротьбу Росії, наприклад, із потенційною іранською загрозою, якщо, як стверджують експерти, горезвісні ЗРС С-300, підготовлені для Тегерана під Астраханню, можуть бути поставлені в пункт призначення протягом 48 годин.

Так що запитання, чи сподобається Москві прагнення Києва за будь-яку ціну взяти участь у проекті альянсу і, зокрема, передати в користування СПРН, риторичне. Це було б розцінено як відступництво. Таке ж, як, наприклад, якби Київ зважився створювати ракети-мішені для тестування національної ПРО США. Тому з боку НАТО й пролунало поспішне запевнення, що ключовим партнером, від якого залежатиме формат майбутньої системи ПРО, є Росія.

Технічна площина проекту ПРО

Якщо чесно, дослідницький розмах обговорення технічних можливостей того чи іншого учасника в проекті ПРО нині не важливий. І не тільки тому, що в альянсі досі немає розуміння, як виглядатиме і функціонуватиме горезвісна система. Звичайно, проекту ПРО можна надати будь-якої міри серйозності, — працювати з масовою свідомістю в сучасному глобальному світі стало дуже просто, будь-яку ідею за кілька років можна довести до рівня безповоротної загрози планетарного значення. Тому будь-які технічні й технологічні оцінки можливостей України (та й інших партнерів) на цьому етапі — не більш ніж інсинуації.

Для України за умови розвитку цього проекту важливе інше: вона, якщо повірити в ракетну загрозу, знаходиться на перетині ракетних траєкторій. Тобто Україна важлива і може придатися НАТО як майданчик для розміщення елементів ПРО. І тут уже байдуже, чи буде модернізовано українські станції СПРН, чи на території держави з’явиться інфраструктура іноземного виробництва. Нагадаємо, що ми вже пропонували створити рухому базу морського базування, де могло б використовуватися комбіноване обладнання. І все питання для Києва полягає лише в політичній волі, в готовності продемонструвати зовнішньополітичну автономність.

Чи є в цій історії висновки для України? Здається, що так. Нині в країні давно йдеться не так про дефіцит у стратегії забезпечення національної безпеки, як про занадто спрощене розуміння нинішньою владою потенційних загроз і ризиків. І проект ПРО міг би виявитися для Києва ще й приводом оцінити здатність дипломатичного загону, але ще більше — своєї військово-технологічної спроможності. Звичайно, можна бути успішним у продажу повітря, чим тепер займається Київ. Але потенційний проект ПРО може обернутися ще й оборонними витратами — за безпеку у світі звикли платити. А що, крім своєї території, нині може запропонувати країна, яка заморозила низку оборонних проектів, а на ескізний проект власної ракети витратила майже чотири роки?! Чи можуть партнери очікувати реального внеску від України, яка в секторі забезпечення національної безпеки звикла обходитися прожектами?

Визнаємо: розпочатий зондаж корисний і перспективний навіть при тому, що він не оригінальний. Але поки що, на жаль, будь-якої повноцінної зовнішньополітичної гри з боку України розгледіти не вдається, хоч як би намагалися піднести це послужливі політологи. Київ, як і раніше, плентається у хвості, а його лідери лише наміряються повторювати те, що колись робив Леонід Кучма. Втім, частіше видаючи політичну невправність за стоїцизм. І якщо для тогочасної влади досягнення успішного балансування між інтересами Росії і НАТО видавалося марафонською дистанцією, то для влади нинішньої це вже найсправжнісінький тріатлон.