Привид незалежності

Через місяць після проголошення незалежності Косо­во, підтриманої Сполученими Штатами та частиною країн Європейського Союзу, Москва вирішила у відповідь розіграти партію на Південному Кавказі, лякаючи міжнародне співтовариство привидом незалежності невизнаних республік на території колишнього Радянського Союзу. Покірлива волі Кремля російська Держдума ухвалила постанову «Про політику Російської Федерації щодо Абхазії, Пів­денної Осетії та Придністров’я», в якій звернулася до президента та уряду Росії з пропозицією «розглянути питання про доцільність визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії», про відкриття там російських місій, максимально спростивши порядок перетинання кордону.

Своє рішення Держдума ухвалила після того, як Москва вийшла з режиму обмежень, встановлених СНД 1996 року для Абхазії. Санкції були дуже м’які і багато в чому формальні: заборона здійснювати торговельно-економічні, фінансові, транспортні та інші операції стосувалася лише державних структур і не поширювалася на приватні комерційні компанії з країн Співдружності. І все ж вони давали Тбілісі один з небагатьох важелів впливу на керівництво невизнаної республіки. Після виходу з режиму обмежень у Москві кажуть, що йдеться лише про поновлення нормальних економічних відносин, що особливо важливо напередодні зимової Олімпіади-2014: це, мовляв, допоможе купувати будівельні матеріали й наймати робітників. Але тепер уже ніщо не заважає Росії поставляти зброю та військову техніку цій самопроголошеній республіці, а також направляти туди «добровольців».

Коментуючи рішення Держдуми, у Грузії назвали ухвалений російськими парламентарями документ черговою спробою «втрутитися у внутрішні справи суверенної держави», що суперечить принципам міжнародного права та резолюціям і статуту ООН. Але ж останніми тижнями грузинські політики говорили про потепління грузино-російських відносин, результатом чого стало поновлення транспортного сполучення між Тбілісі та Москвою. «Без погодження з урядом Грузії будь-який крок, пов’язаний із появою на території Грузії нових збройних сил або зміною чисельності миротворців, озброєння, мандата, конфігурації та будь-яких інших параметрів, згідно з резолюцією №3314 Генасамблеї ООН, розцінюватиметься як акт агресії проти Грузії», — ідеться в заяві МЗС країни.

Проте експерти і політики сумніваються, що привид незалежності Абхазії та Південної Осетії стане реальністю. Аналітики в цьому зв’язку згадують Тайвань і вважають, що їх визнання Росією є малоймовірним. Швид­ше за все, вона обмежиться лише посиленням економічних зв’язків із цими регіонами. Причин подібної політики Москви кілька.

Сьогодні в Кремлі відбувається передача президентських повноважень Володимиром Путіним Дмитру Медведєву. І в цій ситуації новому президентові якось не надто зручно починати свій строк із протиставлення Росії країнам Заходу в цьому питанні, адже в Європі та Америці в один голос повторюють, що проголошення незалежності Косово не є прецедентом для існуючих у світі невизнаних республік. Нарешті, подібне рішення звузить можливості для дипломатичного маневру на міжнародній арені, у тому числі й у ході діалогу зі Сполученими Штатами. Крім того, і це голов­не, у Москві добре розуміють, що визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії може мати непередбачувані наслідки. Насамперед для самої Росії, яка має серйозні проблеми із сепаратистськими настроями на Північному Кавказі, а також в інших російських регіонах. Наприклад, у Татарстані.

До того ж визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії означає не просто конкретизацію власної позиції. Такий крок автоматично зменшує можливості впливати на ситуацію на Південному Кавказі, оскільки в цьому разі Москва втрачає право бути посередником у конфлікті Тбілісі із Сухумі та Цхінвалі. У цій ситуації для Москви більш вигідним є варіант непевності з вирішенням абхазької та південноосетинської проблем: Росія зацікавлена в постійній напруженості в Грузії — це дає їй змогу зберігати свою присутність у регіоні Південного Кавказу і впливати на розвиток подій у республіці. Тому сьогодні російські миротворці відкрито підтримують сепаратистів, поставляючи їм
зброю, і потурають нелегальному бізнесу правлячої еліти невизнаних республік, а російська влада в масовому порядку надає російське громадянство громадянам Абхазії та Південної Осетії. Свою лепту в дестабілізацію ситуації в регіоні внесла й постанова Держдуми.

Такою є сьогодні політика Кремля, хоча він підкреслено виступає за територіальну цілісність Грузії та Молдови. Нагадаємо, що й у проголосованій російськими парламентарями постанові сказано, що «Держдума поважає суверенітет і територіальну цілісність Грузії». Але фактично такі грузинські регіони, як Абхазія та Південна Осетія, вже давно інтегровані в Росію. Не лише тому, що РФ є їхнім основним торговельно-економічним партнером. Тут украй важливо, що близько 80% жителів цих самопроголошених республік мають російське громадянство. І цей факт дає підстави Росії втручатися у внутрішні справи Грузії: представники Москви постійно заявляють, що вони не можуть покинути російських громадян напризволяще. Наприклад, на думку російських депутатів, у разі якщо буде зроблено кроки «щодо форсованого просування Грузії в НАТО, необхідно вжити всіх заходів для захисту громадян РФ, які там проживають, а також розглянути можливість прискорити об’єктивний процес суверенізації Абхазії та Південної Осетії аж до визнання їхньої незалежності згідно з волевиявленням населення».

Власне кажучи, постанова депутатів Держдуми викликана не стільки ситуацією навколо Косово чи лобістськими діями лідерів невизнаних республік на території колишнього СРСР — Абхазії, Південної Осетії, Нагірного Карабаху та Придністров’я, скільки намірами Тбілісі приєднатися до Плану дій щодо членства в альянсі (ПДЧ) на Бухарестському саміті НАТО. Ця перспектива, нехай і з застереженнями, цілком реальна. Так, НАТО вустами свого офіційного представника Джеймса Аппатурая заявило, що альянс не пов’язує прагнення Грузії вступити до Північноатлантичного альянсу із врегулюванням заморожених конфліктів на її території.

А Москва вкрай негативно налаштована проти можливого членства Грузії в Організації Північноатлантичного договору, розглядаючи це не просто як вихід Грузії зі сфери свого впливу (Тбілісі вже давно не входить до цієї зони), а як початок втрати російського впливу на Південному Кавказі. Росія противиться цьому. І робить усе можливе, щоб євроатлантичну перспективу Грузії не було реалізовано. Радикальна пропозиція Держдуми — один із таких варіантів тиску на Тбілісі: він може спровокувати грузинське керівництво на непродумані дії і таким чином продемонструвати НАТО неготовність цієї країни до ПДЧ.

Показово, що постанова Держдуми не містить заклику до російського уряду визнати незалежність Придністров’я. Самі парламентарі пояснюють це тим, що, на відміну від Абхазії та Південної Осетії, Придністров’я має можливість мирно врегулювати конфлікт. Але не варто випускати з уваги, що Кишинів, декларуючи політику інтеграції до Європейського Союзу, не порушує питання про членство в Північноатлантичному альянсі, а молдавський президент Володимир Воронін сьогодні заграє з Кремлем, намагаючись із допомогою росіян вирішити придністровську проблему.

У Тбілісі небезпідставно вважають: якщо на Бухарестському саміті Грузія не отримає запрошення приєднатися до ПДЧ, то для Росії, яка підтримує сепаратистів, це означатиме, що використовувана нею тактика спрацьовує. А отже, вона звертатиметься до неї щоразу, коли Грузія наближатиметься до інтеграції в трансатлантичне співтовариство. Усе це, у свою чергу, серйозно знижує грузинські шанси врегулювати заморожені конфлікти, які й без того оцінюються як украй малі. Якщо грузино-південноосетинський конфлікт іще має перспективи бути розв’язаним, то грузино-абхазький сьогодні, як видається, зайшов у глухий кут. У будь-якому разі, доти, доки Москва надає Сухумі всіляку підтримку, використовуючи Абха­зію у своїх іграх на Пів­денному Кавказі. Можливо, що найкращим виходом у цій ситуа­ції для Грузії було б відмовитися від Абхазії і визнати її незалеж­ність. Цілком імовірно, що так вва­жають багато грузинських політиків, які реалістично дивляться на стан справ. Проте на такий крок не піде жоден із них, оскільки це означало б кінець його політичній кар’єрі: грузинське суспільство сьогодні не готове змиритися з таким варіантом.