Присмак свинцю - Політика - dt.ua

Присмак свинцю

13 травня, 2011, 15:20 Роздрукувати Випуск №17, 13 травня-20 травня

Дев’яте травня у списку українських офіційних свят іменується Днем Перемоги.

Дев’яте травня у списку українських офіційних свят іменується Днем Перемоги. Генеральна Асамблея ООН ще 2004-го запропонувала відзначати цей день як День пам’яті та примирення. На спомин про жертв Другої світової. А ще 9 травня — це День Європи. Що саме та як відзначати цього дня — політично підковані українці обговорювали кілька тижнів. Підсумок дискусії підбили минулого понеділка. У Львові. Втім, те, що відбувалося дев’ятого травня у столиці Галичини, в жоден із запропонованих форматів не вписується. За визначенням. Доводиться шукати нові формулювання.

Мабуть, найбільш хльостке запропонував політолог Петро Жук: «Це була зйомка передвиборного кліпу Володимира Путіна, в якому головні ролі зіграло ВО «Свобода». Кінематографічні асоціації виникли і в Тараса Возняка. Він, правда, вважає, що замовників було кілька і акторами виступили не тільки прихильники Тягнибока. Але режисерам, за його словами, точно не дають спати лаври Квентіна Тарантіно. Про «картинку для російських телеканалів» говорять і самі свободівці — правда, як про версію, вигадану «боягузливими лібералами» на своє виправдання. Самі себе боягузами ультранаціоналісти, зрозуміло, не вважають, а тим, що відбувалося перед телекамерами, навіть пишаються.

Взагалі-то, не секрет, що по яскраві відео до Львова оператори корпунктів російських (і не тільки російських, до речі) телеканалів вирушають щороку. Але цього разу побачене, схоже, перевершило їхні найсміливіші очікування. Картинка була не просто вражаючою, а ще й на будь-який смак. «Нарізати» з такого багатого матеріалу можна все чого душа забажає. Треба показати холодну байдужість української влади?

Демонструємо оточення з незворушних міліціонерів, через голови яких ветерани змушені кидати квіти на могили полеглих на Марсовому полі. Треба, навпаки, показати титанічні зусилля влади із втихомирення «оскаженілих молодчиків»? До ваших послуг кадри, на яких спецназ захищає автобуси з ветеранами від натовпу біля Пагорба Слави. Потрібен дипломатичний скандал? Тут як тут російський консул із вінком, що його виривають у нього й театрально топчуть свободівці. Знущання над ветеранами? Є відео, як підлітки з масками на обличчях зривають георгіївські стрічки з піджаків дідусів. Криваві сутички? Ролик зі стріляниною та кулею, яку дістають із рани. Спокій на вулицях? Згодиться картинка з пивного фестивалю. Втім, вона ж може лягти в рядок, якщо захочеться провести паралелі з нацистським «пивним путчем». Потрібен тріумф акції «Я пам’ятаю, я пишаюся»? Є відео, на якому представники проросійських організацій розгортають червоне полотнище й кричать «ура!». Треба розповісти, що «Родіна» ні при чому? Її представники охоче розповідають, що поїздку до Львова в останній момент скасували, і «марковців» у місті в момент сутичок було тільки четверо. Хоча, взагалі-то, й ці могли не приїжджати, — ситуацію і до 9 травня розігріли до краю. І за подіями можна було спокійно спостерігати збоку.

«Ми не можемо бути постачальником відео зі сценами щорічного насильства для всього світу, відео, котре насправді не відбиває настроїв абсолютної більшості жителів нашого регіону, які хочуть спокійного й мирного майбутнього». Це не думка когось із українських політиків. І, тим більше, не думка вітчизняних міліціонерів, котрі вже визначили винних у безладах, як вони самі зізнаються, «подивившись відеозапис». Слова про «неприпустиме відео» належать Елістеру Фінлі, одному з керівників поліції Північної Ірландії. Ідея червонопрапорного походу на Львів і справді до болю схожа... на сценарій маршів оранжистів. Не українських, зрозуміло, що їх вітчизняні русофіли таврують за кожної слушної нагоди. А британських. Активісти Ордена оранжистів щороку відзначають процесією перемогу короля-протестанта Вільгельма Третього над католицьким ополченням Якова Другого в далекому XVII столітті. Причому з XIX століття маршрути цих маршів пролягають вулицями католицьких кварталів. Жителям яких у такий спосіб демонструють, «хто в домі господар». Ставлення ірландців до перемог Вільгельма, зрозуміло, позбавлене будь-якого ентузіазму. І марші оранжистів — із барабанним боєм, войовничим антуражем та агресивними речівками — абсолютно передбачувано мобілізують опір із боку католиків, які й так не демонструють надмірної лояльності до британської корони. А очолюють цей опір найбільш радикальні елементи.

Відтак владі доводиться вживати безпрецедентних заходів, аби протистояння не переросло в побоїще. Загроза ж його цілком реальна. Навіть коли сили безпеки не пускають радикально налаштованих протестантів у католицькі квартали, вони примудряються закидати їх димовими шашками, камінням та «запалками». Перепадає й самим поліцейським — і від оранжистів, і від католиків. Торік, скажімо, в сутичках і перестрілках постраждали понад три десятки правоохоронців.

Але прямі заборони на проведення маршів або примусова зміна їх маршрутів практикуються тільки віднедавна. Доти поліція, а часто — й армія, фактично супроводжували рейди радикально налаштованих протестантів на територію «історичного противника». А британський уряд обвинувачували в тому, що він свідомо розпалює протистояння між двома громадами для утримання Північної Ірландії під своїм контролем. Оранжисти буцімто виступали в ролі провокаторів, а сценарій — «писався в Лондоні». Можливо, в цих обвинуваченнях була й чимала частка правди, але згодом стало зрозуміло: радикали з протестантського табору не мають наміру обмежуватися роллю слухняних маріонеток і самі намагаються маніпулювати урядом у власних інтересах, шантажуючи його зривом мирного процесу. І репутаційними втратами — негоже, мовляв, покидати в біді «щирих британських патріотів».

До цієї пастки потрапляє кожен уряд, який намагається використовувати стратегію «керованого конфлікту» щодо своїх підданих. Тих-таки британців свого часу звинувачували у свідомому підбуренні народів колоній задля зміцнення влади над ними. Індусів, скажімо, з мусульманами. Євреїв — з арабами. І навпаки. Тільки ефект від такої стратегії вийшов прямо протилежний. Імперія розвалилася. Колонізатори змушені були піти. А ось конфлікти залишилися. І навіть спалахнули з новою силою. Але одна річ — далекі заморські колонії, й зовсім інша — своя країна, з якої й евакуюватися нікуди.

Зрозуміло, «розділяли, щоб панувати», не тільки британці. Українці знають це на прикладі власної історії. Українсько-польське протистояння в Галичині в епоху Габсбургів було класичним керованим конфліктом, і далеко не єдиним у клаптевій імперії. Багато в чому завдяки таким точкам напруги, в яких уряд залишався єдиним арбітром, на чию прихильність потай сподівалися обидва учасники протистояння, Відень і втримував контроль над величезною територією дунайської монархії. Але, врешті-решт, саме конфлікти між народами, котрі населяли імперію, призвели державу Габсбургів до краху.

У міжвоєнний період Габсбурзьку стратегію намагалися взяти на озброєння держави, які виникли на уламках імперії. Король Югославії, наприклад, то згадував про свої сербські корені, то загравав із хорватами й мусульманами. Але конфлікт швидко перестав бути керованим, помірних політиків відтіснили радикали відверто фашистського толку, які до того ж користуються підтримкою з-за кордону, Югославія розвалилася, і почалася справжня різанина.

Польські політики сприяли розпалу польсько-українського конфлікту в Галичині швидше з тактичних міркувань. Юзефу Пілсудському, скажімо, були на руку будь-які свідчення «імпотенції парламентського правління», а «пацифікація» мала продемонструвати переваги режиму «сильної руки». Але результат був дуже схожим — радикалізація настроїв в українській громаді і зростання популярності ОУН. Не залишилися байдужими сусідні країни — Німеччина, СРСР, навіть Литва, які використовували посилення напруженості у відносинах офіційної Варшави з національними меншинами для ослаблення Польщі. А закінчилося все розвалом «другої Речі Посполитої».

Можна, звичайно, стверджувати, що результат був запрограмований, і агресори поводилися б так само, якби жодного конфлікту з українцями не було, — зрештою політика внутрішнього умиротворення в Чехословаччині не завадила Гітлеру розіграти судетську карту. Але показово, що в повоєнній Європі грати на культурних і національних протиріччях у власній країні уряди вважали надто ризикованим заняттям. Північна Ірландія швидше підходить на роль винятку, що тільки підтверджує правило.

Не можна, правда, і стверджувати, що саму стратегію керованого конфлікту було остаточно списано в утиль. Скажімо, італійські публіцисти переконані, що уряд їхньої країни в 60—70-ті роки дотримувався лінії, названої ними стратегією напруженості. Побоюючись лівої загрози, місцеві спецслужби з санкції вищого керівництва фактично заплющували очі на діяльність правих радикалів. А то й сприяли їм. При тому що «підопічні» організовували справжні теракти (першим з яких був вибух на Пьяцца Фонтана в центрі Мілана). Але владу це влаштовувало, оскільки створювало в суспільстві атмосферу страху і виправдовувало навіть дуже непопулярні заходи уряду. І до того ж провину за тероризм з легкістю можна було покласти на «ліваків».

В італійську історію цей час увійшов під назвою «свинцевих років», оскільки терористи стріляли аж ніяк не гумовими кулями. Стріляли і підривали, зрозуміло, не тільки праві: за кілька років в Італії виникла розгалужена мережа ультралівих терористичних організацій, найзнаменитішою з яких стали «Червоні бригади». Причому підтримку їм практично безперешкодно надавали з-поза залізної завіси — через спецслужби вже комуністичної Чехословаччини. Керований конфлікт у черговий раз вийшов з-під контролю. Заштовхати джина в пляшку виявилося зовсім не просто. А в остаточному підсумку довелося переформатовувати всю політичну систему Італії, у результаті чого, власне, й вилізли на світ непривабливі подробиці спецоперацій влади. До речі, на Апеннінах 9 травня нині теж відзначають як День пам’яті. Але не жертв Другої світової, а громадян, які загинули в результаті терактів. На згадку про те, що саме дев’ятого травня від рук бойовиків «Червоних бригад» загинув екс-прем’єр Італії Альдо Моро.

Українська влада будь-які натяки на те, що події у Львові — це елемент вітчизняної стратегії напруженості, з обуренням відкидає. Представники спецслужб по великому секрету розповідають, яких титанічних зусиль їм коштувало запобігти вже запланованим рейдам свободівців у південні та східні області країни, у ході яких місцевим жителям нібито хотіли продемонструвати, «як потрібно ставитися до червоних ганчірок». Представники «Родины», до речі, і самі признаються, що на них виходили люди «з гарячим серцем і холодною головою», після чого сценарій червонопрапорної демонстрації і довелося коригувати. Але це тільки підтверджує здогади про те, що спецслужби від початку були в курсі того, що планувалося. А якщо так, то чому ж тоді не запобігли провокації?

Але якщо про діяльність спецслужб ми можемо тільки здогадуватися, то політичний супровід цілком вдалої провокації відбувався у всіх на очах. Хто був ініціатором законопроекту про «прапор перемоги»? І чи набрав би він необхідну кількість голосів (точніше, карток) без пропрезидентської Партії регіонів? Можна, звісно, запевняти, що фракція ПР у парламенті проявила самодіяльність, але повірити в це важко. Утім, навіть якщо це й так — то Віктор Янукович прилюдно пообіцяв підписати закон, «щойно він до нього надійде». Не надійшов. Але застереження це багато хто пропустив повз вуха. А організатори червонопрапорного походу отримали додатковий козир, і в усіх інтерв’ю стверджували, що «лише виконують закон», дарма що він навіть досі не набрав чинності. Губернаторам західних областей вистачило розуму й твердості не вивішувати червоних прапорів на адміністративних установах, але маховик агітації вже було запущено.

Чи варто дивуватися, що в результаті головним провокатором більшість експертів тепер називає не «Родину» з «Русским единством» і навіть не комуністів, а саме регіоналів. Які таким чином нібито вбивають двох зайців — мобілізують власний електорат перед обличчям «націоналістичної загрози» і готують вихід у другий тур майбутніх президентських виборів тепер уже одіозного Олега Тягнибока, який з їхньою допомогою розігрує роль «найпослідовнішого борця з посткомуністичною владою». Щось подібне вже відбувалося в 99-му, коли зручного спаринг-партнера для Леоніда Кучми ліпили з Петра Симоненка. Ті, хто з такою версією не згоден, щоправда, довірливо повідомляють, що на Банковій наразі не вирішили, кого Януковичу вигідніше мати опонентом — Тягнибока чи все-таки Тимошенко, яка один раз уже програла передвиборну гонку нинішньому президенту.

Але тим кумеднішою видається спроба представників Банкової звинуватити в організації «львівської провокації»... Тимошенко. Якій події 9 травня нібито «зіграли на руку». Коли вже застосовувати принцип «кому вигідно», то в непривабливому світлі опиняється саме вітчизняна влада. Навіть якщо вона насправді й не намагається реалізувати певну стратегію напруженості, тактична вигода очевидна. Що більше сперечаються про те, хто кого спровокував 9 травня, то менше сил і часу залишається на обговорення результатів діяльності уряду. А міністрам загалом-то хвалитися нічим. Щоправда, у цьому разі виникає інша небезпека. Якщо «рецепт 9 травня» одного разу спрацює, ним користуватимуться щоразу, коли потрібно буде відвернути увагу публіки від ситуації в економіці та соціальній сфері. А щоб гострота відчуттів не притлумлювалася, картинку робитимуть чимдалі яскравішою. Охочі повторити «львівський похід» уже є. З датою теж визначилися. 22 червня — день початку війни нацистської Німеччини з Радянським Союзом. За офіційним календарем, до речі, «День скорботи і пам’яті жертв війни».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво