ПРИНЕВОЛЕННЯ ДО ПОСЛУХУ - Політика - dt.ua

ПРИНЕВОЛЕННЯ ДО ПОСЛУХУ

1 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 1 серпня-8 серпня

«За вікном резиденції був похмурий весняний ранок. Весна 2005 року видалася дощовою та холодною. Не допомагав навіть розкішний камін у кутку спальні — зігрівало тільки усвідомлення власних повноважень...

«За вікном резиденції був похмурий весняний ранок. Весна 2005 року видалася дощовою та холодною. Не допомагав навіть розкішний камін у кутку спальні — зігрівало тільки усвідомлення власних повноважень. Глава держави намацав на тумбочці томик праць Джона Лока. Ніжно погладив дорогу палітурку, Президент посміхнувся, згадав деталі вчорашнього вечора й пішов у бібліотеку, де лежав подарований із нагоди успішного завершення політреформи, розкішно виданий Нікколо Макіавеллі. Розгорнувши книжку навмання, правитель наштовхнувся на цікавий вислів: «Той, хто робить могутнім іншого, знищує себе», і перед його очима промайнув образ організатора внесення змін у Конституцію. Картини минулого дня спливали в сірому серпанку. Звіт «силовиків» про вилучення останнього офісу в опозиції, доповідь глави податкової приблизно про те саме, тільки в бізнесі. Координатор парламентської більшості повідомив про створення підконтрольної слідчої комісії, яка повинна надати в прокуратуру матеріали про тих трьох нещасних антипрезидентських депутатів, котрим на дострокових виборах дивом удалося потрапити в Раду, обминувши судові інстанції. Президент відчув нудьгу — все зроблено, більше прагнути ні до чого. Країна й так належала йому, а думка ззовні хвилювала не більше від жалібного пищання під паркетом недобитої обслугою миші. Але, випивши ранковий аперитив, Президент зрозумів, що йому так не подобалося в цьому ранку. Він збирався піти порибалити, а з вечора пройшла злива. Йому не підкорялася тільки погода...»

У кожній утопії є тільки частка утопічності. У людській природі споконвічно закладено прагнення втілити бажання, особливо, коли дозволяють можливості. Ви уявляли себе президентом? Не майбутнім, а на місці нинішнього, після 9 років правління країною, із надповноваженнями й системою взаємовідносин, побудованою на почутті страху перед першою особою. Що може супроводжувати усвідомлення неминучості відставки, хоча б за однієї такої умови, — можна знайти у виданні з елементарної психології. Мотивація дій глави держави, котрий слабшає в міру наближення конституційної дати виборів, проста. Він не хоче опинитися під копитами коня, із якого рано чи пізно доведеться злізти.

Конституційна реформа з самого початку передбачала продовження терміну й фактичне посилення повноважень, замасковане делегованим парламенту правом частково впливати на формування виконавчої гілки влади. Несподівано для Президента Верховна Рада вчинила опір. Роздратування вилилося в заяву про можливе відкликання свого варіанту реформи. Правда, емоції так і залишилися нереалізованими.

Проте бажання змінити Конституцію на Банковій не зникло. Радше навпаки. У хід було запущено план номер 2, заздалегідь підготовлений на випадок парламентського непослуху. Першою частиною нової багатоходівки має стати «громадянський форум». Про нього відразу після закриття сесії Верховної Ради заговорила підконтрольна главі президентської адміністрації Спілка юристів. У заяві з’їзду СЮУ міститься заклик провести «форум» восени. Підсумкове комюніке також включало звернення підтримати зміну Конституції в редакції глави держави. Ідею «підхопила» Академія правничих наук. Учені мало не слово в слово повторили заяву Спілки юристів. Роль зведеного хору в естафеті «одобрямсу» було відведено спеціально зібраним у Будинку архітектора діячам мистецтв, котрі в результаті виступили культурною підмогою для юридичного анонсменту.

Очевидно, що в другій серії «всенародного» обговорення зодчі реформи змінили тактику. На першому етапі віддали перевагу не зборам доярок і механізаторів, а більш вагомим аргументам. Хто ж тепер сумніватиметься в авторитетності оцінок? Влада вміє переймати досвід. Людина, що обіймає посаду голови адміністрації Президента, знову використав інтелігенцію в політичних цілях. Те, що затівав керівник апарату Банкової Володимир Литвин під час торішньої передвиборної кампанії блоку «За єдину Україну», реалізував його наступник, Віктор Медведчук. Відмінність в одному — позиція, нав’язана еліті суспільства, сьогодні покликана суперечити стратегії поведінки Володимира Литвина, глави парламенту. І тепер, відповідно до стратегії ініціаторів реформи, на підготовлений під пильним керівництвом адміністрації Президента грунт, можна засівати будь-яке насіння — як зерно, так і бур’яни. Ось тільки якими будуть наслідки таких дій?

Питання не в тому, що Спілка юристів висловилася на підтримку президентського варіанту, саме це — не питання. Незрозуміло, що саме підтримали знавці законодавства. Законопроект, який Леонід Кучма хоче відкликати з Конституційного Суду, чи невідомий досі широкому загалу новий документ, для якого підготовлено свій шлях — в обхід парламенту і, як наслідок, чинної Конституції? З огляду на ставки, можливо все. Особливо емоційні навіть побачили якийсь прихований зміст у розвішаних по всій столиці рекламних білбордах із невинним закликом вибрати третього оператора. Ось тільки підводне каміння в президентському законопроекті, який автором досі не денонсовано, депутатам розгледіти не вдалося. Останнього дня сесії сквапність продемонстрували як більшість, так і опозиція, яка майже без бою віддала свої старі ініціативи. Тільки влада розпорядилася ідеями опонентів по-своєму, розставивши пастки, непомітні недосвідченому в юридичних тонкощах парламентарію. Аналіз реформи зробив член-кореспондент Академії правничих наук Сергій Головатий, котрий недавно повернувся в Україну після року наукової праці в Школі права Єльського університету (США). Але він спізнився. Академічний рік у заокеанському інституті закінчився безпосередньо перед парламентським голосуванням. Головатому забракло часу, щоб розкрити колегам очі, і законопроекти пройшли перший етап.

— Оцінку законопроектам із правовими наслідками може дати тільки Конституційний Суд. Чи є ще легітимні варіанти експертизи, які можуть вплинути на подальший хід реформи?

— Так. Європейська комісія «За демократію — через право», по-іншому Венеціанська комісія — єдина легітимна в Європі структура, що відстежує конституційні процеси в країнах—членах Ради Європи на відповідність європейським стандартам. Україна з 1997 року є членом цього органу. І, наскільки мені відомо, на основі відповідного звернення ПАРЄ до Венеціанської комісії, там нині проводиться експертиза і президентського, і депутатського законопроектів.

— Якщо Верховна Рада поспішила, то чому українські юристи-академіки не захотіли чекати оцінки Венеціанської комісії?

— По-перше, це питання з усією серйозністю треба ставити перед самими академіками. За міцно усталеною в Європі практикою, думку «венеціанців» не ігнорують ні вчені, ні влада інших країн континенту. І сама Рада Європи не будує свою політику й не приймає рішень без урахування висновків Комісії щодо найскладніших питань конституційного права. А стосовно наших учених, то ви справді маєте рацію: вони таки не схотіли чекати. А результат — неприпустимий для наукового світу прояв політичної заангажованості. Скажемо прямо: є очевидним виконання політичного замовлення, коли порушуються всі етичні норми самої професії. Якщо лікар зраджує принципи медичної об’єктивності — помирає людина. А коли шляхом підміни понять іде юрист, то вмирає право.

— Чим обернеться для академіків ігнорування позиції Венеціанської комісії?

— Втратою довіри й авторитету серед дуже великої кількості юристів. Не думаю, що ухвалену влітку в Харкові заяву розширеного засідання президії АПрН про підтримку «політичної реформи, запропонованої Президентом», можна професійно виправдати. Навіть із погляду формально-юридичних критеріїв, це не можна вважати правильним підходом. Запланований на вересень Всеукраїнський громадянський форум було ініційовано не професійними юридичними колами, а громадською організацією — Спілкою юристів України, яка ще 25 червня там само, у Харкові, офіційно висловилася за підтримку одного законопроекту — президентського, закликавши інші громадські організації наслідувати «піонерський приклад» СЮУ. І раптом не громадська, а чисто професійна структура — Академія правничих наук як об’єднання наукових фахівців у галузі права поспішає відповісти: «Завжди готовий!». Та чи тільки у формальностях, що доходять до абсурду, річ? Виявляється, державна АПрН, що фінансується з держбюджету, значиться в списку колективних членів громадської організації «Спілка юристів України». Коли говорити по суті, то про яку неупередженість і об’єктивність у науковому підході можна говорити, якщо ніхто й не збирався зважати на наявність альтернативного депутатського законопроекту. Хіба комусь із представників однієї громадської та однієї державної структури не було відомо про те, що готується і що обов’язково буде депутатське бачення процесу? Очевидно, з якихось причин треба було поспішати.

— Чи можуть результати «громадянського форуму» мати реальні правові наслідки і з чим вони поєднуватимуться?

— Ясна річ, громадянська ініціатива не може породжувати юридичні наслідки, якщо вона не має свого продовження в органах, легально уповноважених на ухвалення юридично обов’язкових рішень. Тож у даному випадку завдання було поставлено цілком інакше. Тут задумане переслідує одну мету — під «дахом» Академії правничих наук забезпечити саме фахову, наукову, а не громадянську підтримку президентських ініціатив. У цьому і криється головна небезпека. Адже ще не було ніякої широкої та відкритої наукової дискусії, а Академія правничих наук уже встигла заздалегідь заявити про «свою» позицію — про підтримку тільки одного, президентського, законопроекту. Хіба збиралися фахівці? Принаймні я як член-кореспондент цієї академії і як голова підкомітету Верховної Ради з питань конституційного права не одержував запрошень ні на яку дискусію в цій царині, а оцінка вже є. Читаємо: «Ми, представники Академії правничих наук, вважаємо, що Україна одержала унікальний шанс, аби кардинально поліпшити політичний устрій і систему влади... Для досягнення цих доленосних для нашої незалежної держави цілей необхідно втілити в життя політичну реформу, запропоновану Президентом України». Хіба це не відвертий обман суспільства?

— У чому саме?

— Якщо пам’ятаєте, у своєму телезверненні до народу в зв’язку з запропонованою ним же конституційною реформою Президент переконував, що він неухильно дотримується ідей британського мислителя XVII століття Джона Лока. Але ж насправді теорія Лока й ініціативи Президента — це, говорячи по-одеськи, «дві великі різниці». Якщо коротко, то весь сенс праць Лока зводиться до того, що влада має бути повністю підконтрольна народу, оскільки народ і створює її для того, щоб вона служила йому, а не навпаки. Лок є одним з основоположників учення про відповідальну владу, яке й лягло в основу того, що можна безпомилково називати європейським стандартом. Свою владу народ здійснює через обраних у парламент представників. А парламент, уже від імені народу й за його дорученням, контролює виконавчу владу — уряд. Уся виконавча влада неодмінно має перебувати під повним контролем народу вже хоча б тому, що в її руках зосереджено повноваження розпоряджатися тими коштами, які кожен член суспільства сплачує у вигляді податків на утримання всієї системи влади. Французи ще в XVIII столітті у своїй конституції записали, що король Франції, як глава держави й виконавчої влади, є першим слугою народу. В Україні таким першим слугою народу має бути Президент. Адже саме він призначає всіх міністрів, послів, глав виконавчої влади в регіонах і навіть ще чомусь дає доручення прокуратурі. Далі. Переважно у виконавчої влади є можливість порушити кримінальну справу проти людини, заарештувати її чи якимось іншим чином, не завжди законним, втрутитися в її права, свободи й незалежність. Саме тому Джон Лок у своїй фундаментальній і класичній для європейського конституціоналізму праці «Два трактати про владу» писав: «Коли існує державна влада... то законодавча є верховною», «виконавча влада підпорядкована і підзвітна законодавчій і, за її бажанням, може бути змінена або усунута».

Що ж із цього вчення Лока взяв у свій законопроект Президент? Виконавчу владу він пропонує розділити на дві категорії: одну він віддає під контроль народу — коли парламент призначає прем’єра й лише частину міністрів. А другу залишає під особистим контролем, і народ тут не має ніяких можливостей її контролювати. Причому це, передусім, ті міністри, тобто глави виконавчих органів, характер роботи яких пов’язаний або з виконанням державою репресивних функцій усередині суспільства, або з забезпеченням захисту людини й суспільства на зовнішніх рубежах: оборона, закордонні справи, митниця, держкордон. Скажіть на милість, хіба ці посадовці не перебувають на службі в народу? Чи це така спеціальна каста вищих чиновників, котрих народ не має права загалом тримати під своїм контролем? Де ж тут логіка Лока? У нас у результаті з’являються дві касти «слуг народу» — одну суспільство контролює, а другу, «недоторканних» — ні. У Європі такого немає в жодній країні.

— Але, з іншого боку, Президента, як і парламент, в Україні обирають усенародним голосуванням, тож, за його логікою, він також може претендувати на роль виразника народних інтересів. Чому тоді він не має права контролю над виконавчою владою?

— Юридична природа в даному випадку — різна. Депутати є повноважними представниками народу. А Президента народ наймає на роботу очолювати державу та керувати виконавчою владою. І нести за це відповідальність. Але погляньмо ще на один аспект принципу відповідальної влади, який сьогодні за Конституцією в нас є, а за пропозицією Президента — вилучається. Так, у чинній Конституції (стаття 89) виписано систему парламентського, тобто народного, контролю над виконавчою владою за допомогою спеціальних слідчих комісій. Вони формуються, як і передбачають європейські стандарти, парламентською меншістю — за згодою третини Верховної Ради. У чинній Конституції закладено право меншості, опозиції, здійснювати контроль над діяльністю більшості, тобто влади. У цьому суть європейської практики жорсткого контролю, спрямованого проти можливих зловживань владою. А в законопроекті Президента норма про згоду третини депутатів кудись зникла. Після такого «прополювання» чинної Конституції для створення слідчих комісій знадобиться вже проста більшість голосів. Ви можете собі уявити, щоб правляча більшість створювала комісії для контролю самої себе? Абсурд. Хіба таке можна підтримувати загалом, а не лише апріорі, як це зробили і вчені з АПрН і «громадськість» зі Спілки юристів?

— Виходить, «доктрина» Кучми суперечить доктрині Лока?

— Якщо дивитися «механістично», то — наполовину. А якщо по суті, то ідеї Кучми заперечують доктрину Лока. Але це ще не все. Вони також не в усьому відповідають вченню про поділ влади Монтеск’є, ім’я якого Президент усе ж таки вимовив у телезверненні, виправдовуючи свої ініціативи. Французький мислитель у книзі «Про дух Законів» стверджував: «Якщо судова влада не відділена від законодавчої та виконавчої», то «не існує свободи». І якщо, наприклад, судова влада «об’єднана з законодавчою», то «життя і свобода підданого наштовхнуться на свавілля», оскільки «суддя стане тоді законодавцем». Тепер подивимося на запропоновану норму про наділення Верховного Суду законодавчою ініціативою. Опрацювання та внесення в парламент законів — політична діяльність, що здійснюється такими суб’єктами політичного процесу, якими є президент, уряд, депутати. Суд же не може бути політичним органом, він незалежний. Без цієї умови він ніколи не зможе застосовувати закони при вирішенні спору об’єктивно. Наділення суду, хоч лише і Верховного, правом законодавчої ініціативи неодмінно означає залучення судової влади до політичної діяльності, коли вона могла б і писати, і «пробивати» закони під себе. Це вже було визнано однозначно неприйнятним, із точки зору принципу поділу влади, тією ж Венеціанською комісією ще за часів експертизи проекту самої Конституції.

Ще один серйозний «прокол» — бажання повернути прокуратурі функції нагляду, котрі у чинній Конституції не присутні, хоча прокуратура досі здійснює нагляд на підставі простого закону. Проте відсутність цієї функції в Конституції визнається в Європі як одне з найважливіших завоювань української демократії і вільного суспільства. Адже європейським стандартом є те, що нагляд за законністю має здійснювати лише судова влада. Коли цим правом наділити прокуратуру, що було придумано ще сталінським режимом, тоді не потрібна судова влада. Тож і тут президентська ініціатива йде врозріз із постулатами вчення Монтеск’є.

Далі — пропозиція достроково припиняти повноваження депутата, якщо він «чотири місяці не виконував обов’язки без поважних причин». Гадаю, будь-який юрист запитає: а хто суддя і які критерії «поважності» і «неповажності» причин? Ця пропозиція однозначно суперечить принципам парламентаризму, і не тільки європейського. Так само не відповідає природі вільного депутатського мандата і запропоноване припинення депутатських повноважень у зв’язку з переходом в іншу фракцію. Щодо цього усе та ж Венеціанська комісія вже дала українським «новаторам» відповідь на ідеї, котрі Президент і «Житомирська ініціативна група» виносили на референдум 2000 року: депутата обрано народом і його переходи не впливають на статус представника народу з двох причин. По-перше, тому що сам народ уповноважив депутата бути його представником на термін, визначений Конституцією, тобто на чотири роки. Тому ні партії, ні депутатські фракції, ні навіть парламент не мають права змінити волю народу. По-друге, вихід депутата з фракції чи його перехід в іншу фракцію може бути визначений зміною його політичних поглядів і переконань, стосовно чого він, за Конституцією, має таку ж свободу, як і будь-яка інша людина в Україні.

— Проте, якщо вести мову про депутатський мандат як про народне уповноваження, то електорат довірив цьому політику, тим більше обраному за пропорційною системою, представляти в стінах Верховної Ради певні погляди. Хіба, приміром, перебіжчика з «Нашої України» до СДПУ(о) чи навпаки не можна називати зрадником народної волі?

— Лише з політичної, моральної точки зору. Виборець, по завершенні його повноважень, може відмовити в продовженні мандата йому чи партії, котра включила його у свій список. З юридичних позицій — усе чисто. До речі, виходячи саме з цього, Венеціанська комісія оцінила і ще одне суто українське «новаторство», що полягає у вимозі Президента створювати в парламенті «постійно діючу більшість» як одну з умов функціонування парламенту взагалі. Венеціанська комісія підкреслила: у Європі такого поняття, як «постійно діюча парламентська більшість», не існує, оскільки конфігурація законодавчого органу може змінюватися з хвилини на хвилину, навіть не день у день, залежно від аналізованого питання чи від політичної ситуації, відповідно до настроїв у суспільстві.

Не можна не згадати ще одну дуже важливу обставину — на перший погляд, не пов’язану зі змістом законопроекту. Йдеться про невідповідність документа Президента вимогам законопроектної техніки. Більше половини статей у новій редакції викладені точнісінько як у чинній Конституції. Запитується: навіщо видавати за нове те, що вже є? Далі — більше. Наприклад, якщо зі статті 89 вилучається «третина голосів», то в документі на цьому ніде не акцентується. Це що — елементарна безграмотність «юриста», котрий готував цей документ, чи ж спроба замаскувати фундаментальні зміни, аби депутати за «водою» не побачили цілі? Свідомо це було зроблено чи помилково — не суть важливо. Факт залишається фактом — тут явно проглядається обман.

Чого лише варта спроба зафіксувати в Основному Законі легітимність парламенту при обранні не менше двох третин депутатів в умовах пропорційної системи виборів! По-перше, слід замислитися над тим, чи варто в Конституції закріплювати схему виборів, оскільки суспільство розвивається дуже динамічно і воно через парламент саме шукає оптимальну систему — пропорційну, мажоритарну чи змішану. По-друге, пропорційна система передбачає стовідсоткову наповнюваність парламенту. Згадайте, скільки кандидатів під час останніх виборів висували партії і блоки на 225 місць? Ті, хто мав шанси, заносили в список 225 кандидатів. Як це сполучається із запропонованою Президентом нормою, де парламент є легітимним, якщо обрано лише дві третини від записаної в Конституції кількості? Що тут — арифметична безграмотність того «юриста», котрий писав законопроект Президенту, чи ж запрограмоване на майбутнє маніпулювання волевиявленням народу? Особливо якщо в комплекті буде ухвалено законопроект Гавриша—Іоффе про вибори на «пропорційній основі», коли вся країна буде розбита на 450 електоральних одиниць, а не залишиться єдиним загальнонаціональним округом, що дає 100-відсоткове наповнення парламенту. А з урахуванням схеми визначення результатів виборів «незалежною» судовою системою можна бути упевненим у тому, що «дірка» приблизно у відсутню одну третину обраних депутатів нам гарантована. Причому цією «діркою» саме і стануть ті, хто заважав свого часу Кравчукові і досі постійно заважає Кучмі. Зверніть увагу на ці дві третини. Проста арифметика — вийде Верховна Рада з 300 депутатів. Нічого не нагадує? Цих прикладів цілком досить, аби відчути марність використання імен Лока і Монтеск’є як освіжувачів повітря для ошляхетнювання акту Президента, чомусь названого реформою. Втім, і депутатський проект не позбавлений недоліків.

— Так само принципових?

— Є і принципові. Але головним чином вони містяться в положеннях, що виявилися «запозиченням» із президентського. Проте, порівнювати обидва законопроекти, то, поза сумнівом, президентський просто напханий небезпечними рифами. І у разі його реалізації в усій повноті за підтримки академіків ми опинилися б у стані юридичного абсурду, якщо не на межі юридичного колапсу.

— А юридичні кола без високих наукових ступенів так само думають, як академіки?

— Я знаю, що нове покоління юристів, як із середовища викладачів права, так і «оступенені» практики (зокрема, адвокати), уже занепокоєне поведінкою представників Академії, котра дозволила втягти себе в політичну гру, позиціонуючи себе як виконавця замовлення. Найбільше зло в цій ситуації — руйнація основних принципів самої науки. Ігноруються базові принципи розвитку європейського суспільства, в основі яких лежать так звані західні цінності, де однією з найважливіших є свобода думки.

— Проте академії наук — НАНУ, правнича, медична й інші — напряму підпорядковані виконавчій владі й у нинішній системі не можуть протистояти волі згори.

— Я згоден із вами, що нинішня система ставить всі академії, особливо галузеві, «у позу» сервілізму, прислужування. Галузеві академії є структурами, створеними указом Президента, і перебувають разом із НАНУ на державному забезпеченні, тому навряд чи слід очікувати від них незалежної позиції. Хочу розповісти про випадок, який стався під час розгляду в КС питання про конституційність референдуму за «народною» ініціативою 2000 року. Тоді до КС надійшов висновок одного з докторів наук із конституційного права, котрий і досі обіймає високу посаду в Інституті держави та права НАНУ, за підписом директора ІДП. У ньому обгрунтовувалася сумнівність відповідності референдуму Конституції. Буквально через два тижні за підписами того ж таки вченого й того ж таки директора надійшов інший висновок, де зазначалося: «достатніх підстав для визнання неконституційним Указу Президента» про референдум «не вбачається». То про яку незалежність ученого світу від держави тут може йтися?

— Особливо коли відроджується світобачення «держава — це я»?

— Я сказав би, не відроджується, а утверджується. Хоч як це парадоксально, але справді, у нас наприкінці ХХ — початку ХХI століття практично закріпилося те, чому французи ще в XVIII столітті категорично заявили: «Ні!» Так, у Європі наукові академії, як це було, до речі, і в Росії до жовтневого перевороту, є найавторитетнішими та найбездоганнішими клубами з погляду професіоналізму. Незалежними від влади, передусім матеріально. Їхньою функцією є творення й охорона найвищих стандартів якості у відповідній професії. Судячи з того, що відбувається, Академія правничих наук України в даний момент виявилася неспроможною вберегти передусім суб’єкт законодавчої ініціативи — Президента — від «порочащих связей» з дуже небезпечними для країни й суспільства авторами, носіями та продуцентами авантюрних юридичних ідей.

— Але ж підтримку «форуму» висловили громадські організації...

— Хіба громадські організації в таких складних питаннях, як конституційний процес, можуть рівнятися з найвисокопрофесійнішою структурою, котрою має бути Академія правничих наук? Нехай не ображаються представники інших академій, творчих об’єднань — письменників, художників, композиторів, танцюристів і співаків, але не їм давати висновок із цих питань, як і не юристам давати експертний висновок із запровадження «новаторських» принципів у галузі педагогіки, образотворчого мистецтва, пісні й танцю тощо.

— Існує ймовірність, що «форум» ініціює створення певної Конституційної асамблеї для внесення змін до Основного Закону. Що це може означати згодом?

— По-перше, це також із розряду юридичних авантюр, про які я казав раніше. Конституція України — документ, який сам себе охороняє від таких авантюр. Механізм «самозахисту» Конституції від розбійницьких нападів закладено в складній процедурі внесення змін — розділ XIII. Це також стосується й основних принципів конституційного ладу — розділ I, і механізмів реалізації народом свого суверенітету шляхом виборів і референдуму — розділ III. Ці частини Конституції майже недоторканні. Давайте пошукаємо у Конституції таку інституцію, як Конституційна асамблея, яка могла б вносити до неї зміни. Не знайдемо ми там цього. Та й Конституційний Суд в одному зі своїх рішень дав роз’яснення: «прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття». Таким чином, «одноразово» цей акт відбувся, а стосовно всього наступного процесу, то він може відбуватися лише в рамках того, що передбачено цим волевиявленням народу. Тобто теза «що не заборонено — дозволено» стосовно Конституції ніяк не проходить навіть щодо можливостей самого народу. Адже цим «одноразовим» актом сам народ не наділив себе правом приймати нову Конституцію. Чим диктується така потреба в «повністю новій» Конституції? У нас що, приміром, — змінюється республіканський лад (стаття 5) на монархічний? Чи ми відмовляємося від основних засад, закладених у розділі I, унаслідок чого демократія (стаття 1) справді-таки змінюється на диктатуру, а принцип розподілу влади (стаття 6) — на абсолютну владу однієї людини? У відповідь на це запитання кожен покрутить пальцем біля скроні та скаже: «Ти що, Головатий, здурів?». Але ж інших причин для ухвалення нової Конституції НЕ БУВАЄ! Назвіть мені бодай одну країну в Європі, де конституції, ухвалені після краху диктатур (в одних випадках — нацизму, в інших — комунізму), були б замінені на нові. Немає таких! Правда, є виняток — Білорусь. Але це той виняток, який тільки підтверджує правило. Мені довелося чути ось таку думку одного із суддів Конституційного Суду: якщо в XIII розділі передбачено лише можливість часткових змін і немає інших варіантів, це не означає, що не можна ухвалити на референдумі нову Конституцію. По-перше, як із доктринальної, так і з нормативної точок зору, це зовсім не так: прийняття нової Конституції в обхід чинної неприпустиме! А по-друге, тут усе-таки, як мінімум, порушення принципів професійної етики. Перебуваючи на посаді, суддя Конституційного Суду не має права висловлювати ідеї, що потенційно можуть бути використані для обгрунтування політичних дій. У відставці — будь ласка. Але на посаді, навіть якщо ти й учений, — не можна.

— Але ж існує практика — судді Конституційного Суду дають інтерв’ю чи проводять прес-конференції.

— Я вважаю це порушенням професійної етики. Бо думка судді Конституційного Суду може бути відбита лише в рішенні Суду чи у викладеній особливій думці, якщо вона не збігається з рішенням Суду, але не на прес-конференціях. Але тут ще серйозніші проблеми. Є й такі рішення, які не те що сюрпризом, а катастрофою можна назвати. Напевно, мало хто звернув увагу на рішення КС від 11 березня цього року. Цим рішенням КС наділив Президента новим повноваженням, яким він не наділений за Конституцією. Я кажу про право накладати вето на ухвалення змін до Конституції. Виникає перше запитання: чи має право КС наділяти будь-який орган державної влади тими повноваженнями, які не передбачені самою Конституцією? Відповідь дуже проста — звісно ж, ні. Таким чином, сам КС вийшов за межі своїх повноважень, визначених Конституцією. Але в умовах українських реалій це була б половина лиха, якби йшлося про якісь «дріб’язкові» повноваження, хоча й це також категорично неприпустимо для КС. Але ж тут йдеться про право Президента перекреслити виражену в легітимний спосіб волю народу. Виходить, сама держава в особі однієї людини — його глави, Президента — говорить народові як першоджерелу влади: «Ні! Я не хочу, щоб у країні було так, як вирішив суверенний народ». За такого стану взагалі зникає сенс внесення народом будь-яких змін до Конституції — через своїх представників у парламенті чи безпосередньо на референдумі. Усе, що не подобається Президентові, ніколи не одержить прописки в «акті установчої влади», яка належить лише народу. Тоді скажіть, навіщо ж город городити з усією цією «реформою»? Угадайте з першого разу: що потрапить до Конституції на підставі такого рішення КС — те, що потрібно народу, чи те, що хочеться Президентові? Це найяскравіший приклад того, як КС повернув Україну в епоху середньовіччя, в епоху абсолютизму, із чим у Європі було покінчено кілька століть тому. Чи можна миритися з такою роллю Конституційного Суду, котрого внаслідок цього рішення не можна називати інакше, як могильником Конституції 1996 року з її принципами конституційної демократії та верховенства права, яку так високо оцінила Венеціанська комісія?

— Чи можна тоді очікувати на чергові «сюрпризи» після закінченні аналізу Конституційним Судом президентського й депутатського законопроектів?

— Гадаю, тут немає простору для маневру. Мене хвилює інше: що потрібно надалі зробити, аби поставити нездоланний бар’єр, м’яко кажучи, свавіллю самого КС? Адже в нас практично й так дві конституції — «юридична» (ухвалена від імені народу його представниками 1996 року) й «фактична» (та, за якою живе влада, ігноруючи першу). Навіщо ж Конституційний Суд переписує ту, що належить народові, не маючи на це повноважень? У цьому зв’язку варто згадати першого голову КС України, одного з найвідоміших вчених в галузі конституційного права Леоніда Юзькова, котрий казав: «Якщо конституційний лад (фактично, реальна Конституція) та юридична Конституція, не перетинаючись, існують самі по собі, то конституційна система в державі є фіктивною. У таких умовах юридична Конституція й реальний конституційний лад надмірно політизуються. Виникає атмосфера, коли слова політиків разюче розходяться з практикою, а конституціоналізм як наука занепадає. Саме в такому стані довгий час перебувала конституційна система України. На жаль, і нині вона не в найкращому стані». Ці слова професора Юзькова датовано 1991 роком. Чи вистачило 12 років, щоб вивчитися на цих словах тим, хто вважає себе його послідовниками?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво