ПРИКРОЩІ МЕРА

Прийнятий парламентом і підписаний Президентом новий закон про пропорційні вибори в місцеві ради — ніж у спину більшості нинішніх мерів українських міст. Показовим прикладом є позиція Олександра Омельченка, який виступив із категоричною критикою закону. Пропорційна система зробила міського голову Києва, котрий твердо стояв на ногах, уразливим для його ворогів, які нещодавно об’єдналися.

Нині Омельченко здається непотоплюваним. Виграна торік сутичка з Віктором Медведчуком у Конституційному суді, який вирішив, що досягнення граничного для держслужбовців 65-річного віку не заважає Омельченку очолювати адміністрацію Києва, обмежила можливості центральної влади його переслідувати. Розклад сил у Київраді, на думку мера, блискучий. Омельченко не просто має підтримку більшості. У нього фактично немає опозиції. Зібрана Валерієм Хорошковським 2002 року фракція «За Єдину Україну» розвалилася. Її «осколки» не мають ні можливостей, ні бажання воювати з мером. Останні дослідження, проведені Інститутом соціології в жовтні—листопаді минулого року, зафіксували, що 74% киян готові знову проголосувати за Омельченка. Його оцінка жителями столиці становила 3,5 за п’ятибальною шкалою.

За такої ситуації прибічники Омельченка вважають безхмарними його перспективи на чергових виборах місцевої влади, що пройдуть через два роки. Деякі навіть продовжують вести розмови про участь Омельченка в осінніх виборах президента, хоча більшість думає, що його «всеукраїнський» потяг остаточно пішов 2002 року, коли «Єдність» не змогла потрапити до Верховної Ради.

Та його зовнішнє благополуччя оманливе. Першим викликом для мера столиці стане прихід нового президента. Рік тому стосунки з обома кандидатами, які до невдалого голосування за поправки до Конституції вважалися основними, були просто чудовими. З Віктором Ющенком Омельченка пов’язують старі симпатії націонал-демократів плюс ворожнеча з Медведчуком — краща марка цементу в тендітних конструкціях української політики. Розрахунок, що вона ж об’єднає його з Віктором Януковичем, був однією з причин, через яку Омельченко привітав призначення донецького губернатора на посаду прем’єр-міністра.

Нині все не так гладко. Дружба з Ющенком послабшала після того, як лідер «Нашої України» не надав активної підтримки меру під час спроби Медведчука позбавити його портфеля глави міськадміністрації. Ще одним ударом стала згода Ющенка прийняти до своєї фракції Леоніда Черновецького, одного з особистих ворогів Омельченка. Стосунки найпопулярнішого політика в Україні з найпопулярнішим політиком у Києві різко погіршилися: Олександр Омельченко-молодший, який був обраний депутатом за списками «Нашої України», призупинив своє членство в «НУ». У найближчі тижні син столичного мера взагалі збирається вийти з фракції Ющенка.

Стосунки Омельченка та Януковича не склалися. Всупереч очікуванням мера, прем’єр став не ворогом, а, швидше, союзником голови адміністрації. Під час торішньої атаки Медведчука Янукович висунув як кандидата на посаду глави міськадміністрації Володимира Рибака. Омельченко це запам’ятав. На осінніх виборах він схильний підтримати Ющенка, нехай навіть за принципом найменшого зла.

Та хоча шанси Ющенка виграти вибори нині переважають, його перемога не гарантує меру безпеки. Справа навіть не в амбіціях членів «Нашої України», яких почали побоюватися й у мерії. Справжнім головним болем для Омельченка стала Конституційна реформа, хоча спочатку мер підтримував її, розраховуючи, що вона зміцнить місцеве самоврядування. Це питання не потрапило до числа пріоритетів правлячої коаліції і лівих, які борються за зміну Конституції. Зате у вівторок вони ввели пропорційні вибори в обласні, районні та міські ради, посиливши свої шанси провести в них більше своїх депутатів 2006 року.

Для багатьох мерів, включаючи Омельченка, прийнятий у вівторок закон —велика неприємність. Виграш наступних мерських виборів тепер для них лише частина завдання. Становище зобов’язує їх сформувати більшість у місцевій раді або хоча б співпрацювати з нею. До чого призводитимуть протилежні розклади, добре демонструє доля кіровоградського міського голови Миколи Чігрина. Вигравши вибори-2002 як ставленик Демократичної партії, він рік відбивався від атак більшості міськради, сформованої «Трудовою Україною». Проблема вирішилася після його переходу до ворожого табору.

Введення пропорційної системи поставило перед мерами багатьох міст складну дилему. Щоб мати підтримку в раді, вони мають належати до партії, що створить у ній більшість. Та через відсутність домінуючих партій 2006 року однопартійна більшість буде обрана в дуже невеличкій частині міст. Ця обставина вимагає від голів міських адміністрацій бути максимально нейтральними, щоб об’єднувати розділені на партійні фракції ради.

Омельченку буде важко використовувати будь-який із двох варіантів. Два роки тому його високий особистий рейтинг у Києві не витягнув «Єдність» до Ради. За даними Інституту соціології, у листопаді минулого року частка киян, готових проголосувати за партію на парламентських виборах, дорівнювала лише 4,7%. Омельченку залишається тільки сподіватися, що під час голосування до міської ради кияни пред’являть інші вимоги до партії мера, ніж на парламентських виборах. Стан же «Єдності» пригнічує. Ставши символом недоліків партії влади, Народно-демократична партія 1998 року не виглядала такою пасивною і неповороткою. Як зазначив один із радників Омельченка, до партії мера вступили ті, хто мав це зробити за велінням служби, і ті, хто не підійшов іншим партіям. Це погане військо перед виборами через два роки.

Зате введення пропорційних виборів зробило для Омельченка небезпечними всіх опонентів, які представляють відомі партії. До таких належить не менше половини створеної в лютому з ініціативи СДПУ(о) координаційної ради київських організацій партій. Крім есдеків, до неї ввійшли столичні організації НДП, Партії промисловців і підприємців, Партії регіонів, «Трудової України» і Аграрної партії. Своєю метою рада оголосила підтримку кандидата від коаліції на президентських виборах, підготовку до спільної участі у виборах-2006 і формування громадської думки в місті. За кожним із цих напрямів цілі мера та учасників об’єднання розходяться.

Київська «шістка» навряд чи може серйозно загрожувати Омельченку до виборів. Партії, що входять до неї, не мають представництва в Київраді. Частка їхніх депутатів у районних радах обчислюється десятьма відсотками. Та при умілому використанні статусу опозиції об’єднання може до наступних виборів послабити популярність Омельченка.

Це продемонстрували есдеки, які набрали очки на спробі мерії підвищити ціну проїзду в міському транспорті. Київська організація СДПУ(о) розіслала 150 тис. звернень до киян із пропозицією написати меру протестний лист із погрозою не голосувати за нього на виборах-2006. За твердженням соціал-демократів, до мерії повернулося понад 3 тис. листів. Ще 100 тис. чоловік отримали листівки «Подзвони меру» із указівкою телефону приймальні Омельченка. Його рішення відкласти підвищення лягло в скарбничку голосів СДПУ(о).

Публічні методи боротьби, запропоновані главою київських есдеків Вадимом Місюрою, який перейшов до Медведчука від Олександра Мороза, можуть бути для Омельченка навіть небезпечнішими, ніж кабінетні інтриги лідера СДПУ(о). Вони виставляють на загальний огляд жителям міста слабкі місця Омельченка.

Сан Санича не можна назвати поганим мером. До його заслуг можна віднести поліпшення міської інфраструктури, великі соціальні програми міського бюджету і відсутність великого сімейного бізнесу. «Порівняно з іншими містами ситуація в Києві краща. Ніхто з бізнесменів не може поскаржитися, що в цьому напрямі я не можу працювати, тому що там інтереси мера», — каже Лев Парцхаладзе з нелояльної до мера фракції «Європейська столиця» у Київраді, з якою нині намагається встановити контакти Анатолій Кінах.

Та при цьому Омельченко залишається чудовою мішенню для атак. Низька ефективність управління міською власністю, постійні скандали навколо якості нової архітектури, забудова історично чи екологічно цінних територій — це лише частина слабких місць мера, який звик жити без опозиції. До виборів 2006 року жителі столиці можуть від претензій втомитися.

За такого сценарію Омельченко має думати про інші проблеми. У нього немає наступника, спроможного продовжити його політику у випадку відмови балотуватися 2006 року. За оцінками знавців київської політики, такої людини біля Омельченка не було, немає і, можливо, не буде. Авторитарний стиль керівництва мера, який погано вміє делегувати повноваження, оточив його робочими конячками. Словом, меру Києва є чим перейматися після останніх рішень Ради. Втім, чому лише меру Києва?..