Придністров’я: нові залаштункові маневри

Останнім часом в українських і міжнародних ЗМІ знову пожвавилася дискусія про можливі варіанти вирішення придністровського конфлікту. Особлива інтрига в цьому питанні полягає в тому, що сильні світу сього можуть піти на кулуарну домовленість щодо подальшої долі Молдови і Придністров’я поза рамками офіційних переговорів, тобто не беручи до уваги думок усіх зацікавлених у цьому процесі сторін, зокрема й Києва.

Недавній візит німецького федерального канцлера Ангели Меркель до Румунії і проведення 18—19 жовтня ц.р. саміту глав Росії, Франції та Німеччини в Довілі, під час якого обговорювалося питання безпеки на Європейському континенті (включно з проблемою заморожених конфліктів), — яскраве свідчення того, що тематика придністровського конфлікту знову стала предметом активних дискусій Росії та окремих членів Євросоюзу.

Відсутність якоїсь чіткої офіційної інформації з боку ЄС і Росії за фактом цих зустрічей дає низці експертів, зокрема українських, повну свободу для фантазій та всіляких спекуляцій. Так, низка ЗМІ припустили можливість досягнення домовленостей між Росією і ЄС, у рамках яких в обмін на сприяння у вирішенні придністровського конфлікту Росія може розраховувати на безвізовий режим із Євросоюзом. Відповідно до ще однієї версії, виведення російських військ із Придністров’я могло бути компенсоване масштабними інвестиціями Євросоюзу в російську економіку. Небувалу сміливість таких «варіантів розміну» експерти намагаються пояснити нібито дозрілим прагненням президента Росії Дмитра Медведєва продемонструвати свою готовність до поліпшення відносин із Заходом і компенсувати ексцес російського втручання на Кавказі 2008 року.

Безумовно, виключати можливість досягнення кулуарної домовленості між Росією та рядом ключових країн Євросоюзу як щодо придністровського конфлікту, так і з деяких інших украй важливих питань світової політики не слід. Проте навряд чи виправданими будуть очікування у плані перспектив виходу Росії з Молдови і Придністров’я. Максимум, що може запропонувати Москва в питанні придністровського врегулювання, — це повторити досвід британців в Індії, тобто піти, аби залишитися. На сьогодні Росія не приховує, що зацікавлена, як мінімум, у збереженні своїх теперішніх позицій впливу в цьому регіоні. Саме тому Кремль розглядає два основних варіанти придністровського врегулювання — горезвісний проект Козака, який передбачає об’єднання Молдови на умовах, вигідних для Росії, або ж підтримуватиме тліючий конфлікт між двома берегами Дністра.

Припущення, що Росія може вивести свої війська з Придністров’я, не позбавлене сенсу, проте це станеться не раніше, ніж Москва зможе забезпечити розв’язання придністровського конфлікту у вигідному їй ключі (читай — на основі одного з варіантів плану Козака). Нині російська сторона володіє значними політичними й економічними важелями впливу не тільки на Придністров’я, а й на всю Молдову («Газпром» контролює молдавську газову трубу, Інтер РАТ ЄЕС забезпечує до 70% електроенергії, потрібної Молдові, Росія є найбільшим ринком збуту для молдавської виноробної та овочево-плодової промисловості, майже половина молдавських гастарбайтерів працюють у РФ тощо). Вплив Росії у Придністров’ї ще вагоміший: там не приховуючи кажуть, що Росія — це їхнє все. Тому присутність півтори тисячі російських військових у Придністров’ї вже давно не ключовий чинник російського впливу в регіоні, а швидше «фетиш», який за сприятливих обставин можна досить дорого продати Заходу. Це для Росії майже те ж саме, що й поступитися наполегливим проханням ЄС і США з приводу отримання статусу повноцінних учасників переговорного формату «5+2», який, по суті, є консультативним, а останні кілька років ще й проводить усі свої зустрічі на «неформальному» рівні. Проте нехай «покупка» цієї «дохлої кішки» буде головним болем європейських політиків.

Україну у зв’язку з цим має набагато більше турбувати те, що торг про долю Придністров’я проходить явно без її участі. Київ, звісно, покличуть поставити у потрібний момент свій підпис, проте вже, швидше, не як самостійного гравця, а всього лише як технічного виконавця чужих ідей.

Цього разу, тривога, схоже, була навчальною. За результатами саміту в Довілі президент Росії Дмитро Медведєв заявив, що «успіх у молдово-придністровському врегулюванні залежить не тільки від Росії, а й від Республіки Молдова, від позиції Придністров’я, Румунії та ЄС». Очевидно, Москва так і не отримала поки що відповідей Берліна і Парижа на питання у сфері європейської безпеки, які її цікавлять. Вона вирішила за краще послатися на потребу формування повноцінної владної команди в Молдові за результатами парламентських і президентських виборів, які мають відбутися у найближчі місяці. При цьому російський лідер натякнув, що після формування владної вертикалі в Молдові (орієнтовно в лютому — березені 2011 року) може з’явитися «непоганий шанс відновити переговорний процес».

Питання тільки, з участю яких гравців і на основі яких документів можуть піти ці переговори. Як подейкують лихі язики, Європейський Союз, що так часто ратує за транспарентність переговорного процесу, розробив якийсь проект дорожньої карти придністровського врегулювання і, відповідно до ще неперевіреної інформації, буцімто розпочав його обговорення з Росією. На даному етапі Україна поки що має певний часовий ресурс для активізації своєї дипломатичної роботи на придністровському напрямі і можливість долучитися в тій чи іншій формі до процесу вироблення контурів імовірної формули вирішення замороженого конфлікту, конвертувавши в реальні дії свою «золоту акцію» у придністровському врегулюванні. Хочеться вірити, що новопризначеному спецпредставникові України з питань придністровського врегулювання з багаторічним дипломатичним стажем Ігореві Харченку це вкрай непросте завдання виявиться під силу.