Придністров’я: незалежні з Росією - Політика - dt.ua

Придністров’я: незалежні з Росією

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

П’ять років тому на центральній виборчій дільниці Тирасполя мій молдавський колега поцікавився в Ігоря Смирнова, яким він бачить Придністров’я через п’ять років...

П’ять років тому на центральній виборчій дільниці Тирасполя мій молдавський колега поцікавився в Ігоря Смирнова, яким він бачить Придністров’я через п’ять років. Незмінний лідер невизнаної республіки, і оком не змигнувши, промовив: «Незалежним».

З того моменту придністровська влада кілька разів переосмислила своє бачення тієї самої «незалежності». То заявляли, що їх цілком влаштує варіант північного Кіпру, визнаного однією країною у світі, то не проти були створити щось на кшталт Союзу Сербії і Чорногорії, то просилися до складу України. І ось, нарешті, у першому питанні завтрашнього референдуму незалежність Придністров’я фактично прирівняна до входження до складу Росії. Жителі бунтівного краю мають визначитися: підтримують вони «курс на незалежність Придністровської Молдавської Республіки і вільне приєднання в подальшому Придністров’я до Російської Федерації» чи «вважають за можливе відмовитися від незалежності Придністровської Молдавської Республіки і входження в подальшому до складу Республіки Молдова». Себто якщо незалежність, то в пакеті з приєднанням до Росії.

Ототожнювати ці два, здавалося б, абсолютно протилежні поняття, в Тирасполі почали після запровадження нових-старих митних правил на українсько-молдовському кордоні, досі іменованих на лівому березі Дністра «блокадою». І якщо раніше придністровські керівники намагалися особливо не афішувати своєї залежності в ухваленні рішень від кремлівських стратегів, то з 3 березня родинні відносини з Москвою за схемою старшого та молодшого брата стали надбанням громадськості. Навіть на запитання журналістів про дату референдуму, тамтешній міністр закордонних справ Валерій Ліцкай відповідав не по-дипломатичному щиро: «коли надійде команда, тоді й проведемо».

Інші помітні представники бунтівного краю не приховують, що й запитання на плебісцит готувалися в тісній зв’язці з російськими партнерами. А якщо до цього приплюсувати інформацію, яка циркулює в дипломатичних колах, що на організацію завтрашнього свята волевиявлення Білокам’яна виділила 15 мільйонів доларів, мимоволі виникає запитання: хто насправді проводить цей референдум — Росія чи Придністров’я?

Хоча, у принципі, можна запитати й інакше: чи не є голосування 17 вересня такою собі винагородою за виявлену Росією під час «блокади» Придністров’я братню турботу? Ні в Тирасполі, ні в Білокам’яній, наприклад, не є таємницею, що щомісяця з Росії до Придністров’я надходить транш у 10 мільйонів доларів, який придністровське керівництво витрачає на соціальні потреби. В експертних колах існує думка, що якби не фінансові ін’єкції Росії, супроводжувані корисними інструкціями Кремля російським інвесторам у Придністров’ї, режиму Смирнова навряд чи вдалося б викрутитися з серйозної внутрішньополітичної кризи, в якій невизнана республіка перебувала в березні цього року.

І навіть те, що Росія офіційно не визнає результатів референдуму — не суть важливо. Російські дипломати в розмовах зі своїми українськими колегами не забувають уточнити: «Ми ж демократична країна, ну як ми можемо знехтувати глас народу».

А «глас народу», тим часом, може пролунати не так потужно, як того хотілося б авторам і консультантам завтрашнього плебісциту. За деякою інформацією, Росія встановила Придністров’ю планку щодо явки не менш як у 75% виборців. Білборди з написами «Ми пам’ятаємо: ми — не Молдова» і глянсові листівки у вигляді російського паспорта, що розповідають про переваги приєднання до Росії, покликані, вочевидь, уплинути на досить поширену в Придністров’ї думку, що цей референдум абсолютно нічого не вирішує. Особливо сильні подібні настрої серед українців: багато з них відкрито дивуються, з якого такого доброго дива вони мають голосувати за приєднання до Росії.

Втім, зливатися в єдине ціле з Росією насправді ніхто не збирається. Головна мета референдуму — продемонструвати всьому світові, хто є головним зовнішньополітичним орієнтиром Придністров’я. Так, ніби в когось із цього приводу були ще якісь сумніви.

Щоправда, перед попередніми парламентськими та президентськими виборами, на яких доводилося бувати авторові цих рядків, на вулицях Тирасполя й інших придністровських міст не спостерігалося такої кількості російської символіки. На центральній вулиці навіть траплялися молоді люди зі стрічками у вигляді російського прапорця на лацканах піджаків. Примітно, що в основному — це «продукція» нового громадського об’єднання «За єдність із Росією», очолюваного міністром закордонних справ Придністров’я Валерієм Ліцкаєм — тим самим, котрий у липні 2002 року під час форуму «Ми — Росія» казав про те, що весь вплив Москви в регіоні зводиться до однієї залізниці та вокзалу.

Однак якщо для Кремля завтрашній референдум — це передусім можливість продемонструвати західним партнерам, хто в Тирасполі господар, то для місцевої влади це — ще й щось на кшталт генеральної репетиції президентських виборів, що намічені в республіці на грудень цього року. Ставлячи галочку навпроти першого запитання в бюлетені для голосування, придністровці, за задумом місцевих стратегів, мають підтвердити свою прихильність до курсу, проваджуваного нинішнім керівником Придністров’я. Сам президент на зустрічах з електоратом заявляє, що на пенсію піде лише тоді, коли республіку буде визнано.

Для прибічників демократичних змін у Придністров’ї це, передусім, означає, що альтернативний сценарій, за яким новим лідером республіки міг би стати, наприклад, нинішній спікер парламенту Євген Шевчук (креатура компанії «Шериф»), — має цього року мінімальні шанси на реалізацію. Сам лідер руху «Відновлення», що має у своєму розпорядженні більшість місць у Верховній Раді, каже, що поки не вирішив, чи буде взагалі балотуватися на президентську посаду.

Попутно він запевняв автора цих рядків, що не має ніяких «особливих контактів» ні з ЄС, ні з Україною. А те, що в Європейському Союзі була серйозна дискусія щодо того, чи варто виробити стосовно одного конкретного представника придністровської влади дещо диференційований підхід (про що нам відомо з достовірних джерел у Брюсселі), відніс до розряду інсинуацій у молдавській пресі.

Євген Шевчук — один із небагатьох (якщо не єдиний) придністровських VIP-персон, який навіть у самісінький розпал митного конфлікту не став уподібнюватися своїм колегам, які «піднесли» Київ до рангу головних ворогів Придністров’я. І які обіцяли в розмові з автором цих рядків відшмагати Україну російськими «різками». «Хоч би які оцінки хтось із політиків Придністров’я давав, Україна для нас є пріоритетом і з погляду сусідських відносин, і як країна-гарант», — прозвучало з вуст Шевчука і під час нашої з ним розмови. Крім того, він фактично визнав, що під час митного конфлікту придністровська влада вдавалася до деяких маніпуляцій інформацією.

Втім, хтось може зауважити, що з Віктором Януковичем у прем’єрському кріслі любити Україну стало легше. Бодай тому, що коли хтось в Україні і насмілиться переглянути чинний митний режим на кордоні, то це команда, в якій далеко не останню роль грає друг Смирнова Микола Азаров. Щоправда, ніхто з представників придністровської влади не вірить у можливість такого кроку. «Україні не дасть цього зробити Євросоюз», — зі знанням справи зауважив один із тамтешніх полісімейкерів.

У чомусь він, звісно, має рацію: ще до повторної появи Віктора Федоровича в прем’єрському кріслі представники ЄС проводили роз’яснювальні бесіди з начальником міжнародного департаменту Партії регіонів Леонідом Кожарою, переконуючи його, наскільки важливими в контексті євроінтеграції України є існуючі митні правила. До речі, на одній з таких зустрічей був присутній (на здивування євросоюзівської сторони) і Анатолій Орел — тоді ще не зовнішньополітичний радник прем’єр-міністра. Про плани Януковича ми спробували дізнатися безпосередньо в Анатолія Костянтиновича, однак новоспечений радник одразу ж попередив нас, що ніяких інтерв’ю не дає, і чемно попрощався. Водночас міністр реінтеграції Молдови Васіле Шова повідав авторові цих рядків, що в незмінності чинних правил молдовську делегацію минулого тижня запевнив віце-прем’єр Андрій Клюєв.

Втім, аналогічною помилкою деякі експерти вважають і те, що в Києві сьогодні явно недооцінюють чинника молдовської дипломатії. Бодай тому, що практично всі її зусилля кинуто на придністровський напрямок. Крім того, колегам із Кишинева значно простіше переконати в «правильності» своєї позиції Брюссель чи Вашингтон (у чому українські дипломати могли не раз переконатися в розмовах із західними колегами), оскільки в сьогоднішній Молдові існує лише один центр ухвалення рішень — у кабінеті Володимира Вороніна. Ця обставина безпосередньо впливає і на переговорний процес щодо Придністров’я: отримавши завдання від президента, тамтешні переговірники в особі Васіле Шови апріорі не сприймають ніяких компромісів. В Україні таких центрів кілька, а кожен уряд у придністровському питанні воліє дотримуватися своєї позиції.

Але проблема не лише в цьому. Попри демонстровану молдовським і українським президентами єдність, ситуація така, що жодне проблемне питання у відносинах Києва і Кишинева за останні півтора року не було вирішене. І це при тому, що американці та європейці в один голос намагаються запевнити владу РМ у винятковій важливості збереження добрих взаємин із Києвом, альянс із яким міг би серйозно посприяти розв’язанню придністровського конфлікту. Посол України в Молдові Петро Чалий із цього приводу зауважив, що Україна й надалі готова йти на компроміс у діалозі з Республікою Молдова, але для цього сама Молдова мусить продемонструвати готовність реалізовувати двосторонні домовленості, досягнуті на найвищому рівні, — це і зобов’язання в рамках торгово-економічної комісії, і обіцянки Кишинева просунутися в українсько-молдовському політичному діалозі, дані під час останнього візиту Бориса Тарасюка до молдовської столиці.

І навряд чи таку незлагодженість можна списати виключно на труднощі міжвідомчої дискоординації в діалозі двох країн. А точніше на те, що в питаннях придністровського врегулювання українські дипломати змушені вести діалог не стільки зі своїм природним партнером — міністерством закордонних справ Молдови, скільки з міністерством реінтеграції. Мало того, молдовське зовнішньополітичне відомство сьогодні є чимось на кшталт слабкої ланки виконавчої влади РМ, яка не має жодного впливу на ухвалення рішень. Передусім це пояснюється, як слушно зауважив один знайомий експерт, «особистим джихадом» між міністром закордонних справ Молдови Андрієм Стратаном і радником Вороніна Марком Ткачуком, фігурою впливовою і певною мірою навіть одіозною. Зовсім не на руку зовнішньополітичному відомству РМ грає і досить радикальна позиція його керівництва в питанні придністровського врегулювання, яку в Кишиневі заведено погоджувати з президентськими амбіціями Стратана. До речі, саме міністр закордонних справ Молдови першим назвав російські війська на території Придністров’я окупаційними.

Втім, незабаром учасники переговорного процесу зможуть ознайомитися з новим підходом Молдови у цьому питанні. За нашою інформацією, саме його презентував Володимир Воронін і на недавній зустрічі з Володимиром Путіним у Москві, котра реанімувала трирічну паузу в спілкуванні двох президентів. Йдеться про так званий пакетний підхід, запропонований в навантаження до Плану Ющенка, що, як запевнив нас пан Шова, залишається базовою угодою на переговорах. Серед питань, які фігурують у даному пакеті, — нейтральний статус Молдови (її фактична відмова приєднуватися до будь-яких військово-політичних блоків), трансформація миротворчої місії, статус Придністров’я, питання гуманітарного співробітництва і, що особливо актуально сьогодні для Тирасполя та Москви, — легалізація придністровської власності.

Поки ще важко судити, яким чином цей «пакетний підхід» доповнюватиме План Ющенка. Особливо, коли врахувати той факт, що, за наявною в нашому розпорядженні інформацією, європейські колеги на даний момент радять почекати з демократизацією Придністров’я. А це, нагадаємо, «свята святих» українських ініціатив.

Сподіватимемося, що на той час і молдовське керівництво дослухається висновків експертів з International Crisis Group, які у своїй нещодавній доповіді стосовно ситуації в РМ констатують: демократизація потрібна не лише на лівому березі Дністра, а й у Правобережжі. Адже хоч би що там казали, розв’язання придністровської проблеми багато в чому залежить від того, чи зуміє Воронін і Ко зробити Молдову привабливою для жителів Придністров’я, або ж вона так і залишиться країною, в якій ВВП на душу населення коливається на рівні Судану.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво