Президентські вибори в Лівані: хто на новенького?

Тривала політична криза в Лівані після відносного літнього затишшя знову стрімко набирає обертів. Восени минулого року опозиція на чолі з «Хезболлою» намагалася матеріалізувати зрослу після конфлікту з Ізраїлем народну підтримку в нову розстановку сил. Тоді, фактично не маючи на те законних підстав, опозиція вимагала створення уряду національної єдності з блокуючим пакетом голосів. Нині президентські вибори дають законний шанс опозиціонерам, за якими стоять Сирія та Іран, якнайкраще втілити в життя свої політичні амбіції. З другого боку, правляча коаліція «Рух 14 березня», котру пов’язують із США та Заходом, теж не бажає втрачати шанс.

Президентські вибори в Лівані стали однією з центральних тем на міжнародному та регіональному рівні, оскільки нестабільність у цій маленькій країні загрожує дестабілізацією всього Близького Сходу.

Щоб зрозуміти напруженість консультацій стосовно вибору кан­дидатури глави держави, слід розглянути важливість цієї посади в політичній системі Лівану, побудованій на конфесійній основі: президент — християнин-мароніт, прем’єр — суніт, спікер парламенту — шиїт. Президентська посада в Лівані є ключовою. Таїфські уго­ди 1989 року, котрі поклали край громадянському конфлікту, дещо змінили структуру влади, передаючи частину повноважень президента законодавцям і прем’єру. Проте за главою держави збереглася компетенція з призначення прем’єр-міністра й уряду.

Розуміючи важливість цієї посади, коаліція й опозиція за два місяці до завершення каденції (24 листопада) нинішнього президента Еміля Лахуда розпочали жорстку боротьбу. Опозиціо­нери бойкотували перший тур голосування 25 вересня. Його було перенесено на 23 жовтня через відсутність передбаченого конституцією потрібного кворуму в дві третини депутатів. Паралельно з цим робилися спроби пошуку компромісного кандидата, тому черговий тур голосування було перенесено на 12 листопада.

Каменем спотикання стало різ­ночитання 49-ї статті конституції Лівану. У ній говориться, що під час першого туру кворум має бути дотриманий. Кандидат вважається обраним, якщо набирає дві третини голосів. В іншому разі перед­бачені наступні тури голосування, коли президент може бути обраний простою більшістю. Про потребу забезпечення кворуму в статті нічого не сказано. Проте, за попереднім досвідом, під час обрання президента Лівану в парламенті завжди збиралося не менш ніж дві третини народних обранців.

Коаліція наполягає на праві парламенту обрати президента простою більшістю в останні 10 днів до закінчення повноважень глави держави. Опозиція ж називає незаконним обрання глави дер­жави простою більшістю в умовах відсутності кворуму.

У такій ситуації очевидним і єдино правильним виходом є компроміс, до якого протиборчі сторони поки ще не готові.

Ініціатива спікера парламенту Набіха Беррі (лідер опозиційної шиїтської партії «Амаль») з пошуку компромісної постаті не дала видимих результатів. Його переговори з лідером основної коаліційної сунітської партії «Аль-Мустакбаль» Саадом Харірі провалилися. Безрезультатними виявилися і спроби маронітського патріарха Бутроса Сфейра згуртувати основні християнські партії навколо одного кандидата. Не увінчалися успіхом і посередницькі зусилля ЄС та Ліги арабських держав.

Однією з останніх невдалих спроб досягти компромісу була зустріч у середу 31 жовтня в Парижі єдиного кандидата від опозиції генерала Мішеля Ауна (лідера Вільного патріотичного руху) із Саадом Харірі. М.Аун вважається основним претендентом на найвищий державний пост, котрий має підтримку як християн, так і мусульман. Після «кедрової революції» 2005 року генерал, провівши 15 років у Франції, що дала йому політичний притулок, повернувся на батьківщину. Відомий своєю боротьбою проти сирійського впливу в Лівані, Аун несподівано для багатьох відмовився вступити до лав коаліції. Він висловився за компроміс із Сирією, пояснивши свою позицію «умінням поставити себе над сторонами в ім’я національного примирення».

Серед кандидатів від коаліції можна виділити депутата Бутруса Харба і колишнього посла Лівану в США Насіба Лахуда. Б.Харб намагається позиціонувати себе компромісним політиком. На посту президента він обіцяє працювати над поновленням національного діалогу і над пошуком справедливого розв’язання проблеми роззброєння «Хезбол­ли». Н.Ла­худ вважається одним із найсиль­ніших кандидатів. Це поміркова­ний політик із великими міжнародними зв’язками, особливо із Саудівською Аравією. Рідна сестра його жінки — дружина саудівсь­кого монарха Абдулли.

«Сірою конячкою» президент­ських перегонів може стати колиш­ній міністр закордонних справ Жан Обейд, незалежний політик, рівновіддалений як від коаліції, так і від опозиції. Має підтримку Сирії завдяки дружнім зв’язкам з колишнім президентом САР Хафезом Аль-Асадом. Деякі спостерігачі вважають Ж.Обейда кандидатом спікера парламенту Набіха Беррі.

Відсутність компромісного кандидата посилює напруженість у Лівані. Різко зріс тон заяв з обох боків. Саад Харірі після переговорів у Каїрі з президентом Єгипту Хосні Мубараком заявив про «змову сирійських спецслужб» проти уряду Фуада Ас-Сіньо­ри. За його словами, планувався замах не тільки на нього, а й на прем’єр-міністра. Такі заяви, що прозвучали перед зустріччю з кандидатом від опозиції генералом Ауном, вказують тільки на одне — на небажання або неможливість компромісу. У такому разі коаліція й опозиція мають бути готові до односторонніх кроків.

Депутати «Руху 14 березня» можуть зробити спробу обрання президента простою більшістю, оскільки мають 71 депутата в 128-місному парламенті. Опозиція, звісно, не визнає вибори такими, що відбулися. Відповідно до законодавства, якщо до завершення повноважень президента депутати не оберуть наступника, то Еміль Лахуд має передати всю повноту влади прем’єр-міністру. Проте президент не визнає легітимності кабінету Фуада Ас-Сіньори і може піти на створення тимчасового уряду з метою проведення дострокових парламентських виборів. У результаті в Лівані виникне двовладдя, що загрожує дестабілізацією.

Політичні сили не забаряться використати вулицю для демонст­рації своєї народної підтримки. В останні декілька місяців кількість мітингувальників у наметах опозиції, що стоять на центральних майданах Бейрута з грудня минулого року, було скорочено до мінімуму. Проте, за інформацією арабських ЗМІ, наметові містечка знову почали наповнятися прибічниками опозиційних сил.

Торік, коли ліванські політики вправлялися у «вуличній демократії», жорстке аполітичне втручання армії загасило розпалюваний конфлікт. Сьогодні зброй­ні сили знову можуть і повинні за потреби взяти на себе роль нейтрального буфера між таборами протистояння. Такий розвиток подій дозволяє припустити ще один сценарій. Головнокоман­дувача армії Мішеля Сулеймана називають одним із імовірних компромісних кандидатів, попри те, що 49-а стаття конституції забороняє обирати держслужбовців першої категорії (головнокомандувач армії один із них) на пост глави держави, якщо вони не залишили попередню посаду за два роки до обрання.

Минулого тижня М.Сулейман здійснив візит до Єгипту. Він спростував заяву про те, що його поїздка мала політичний характер, назвавши її суто технічною. Але Сулейман зустрічався не тільки з військовими. Він розмовляв із президентом Мубараком й іншими керівниками країни, що може вказувати на спробу заручитися підтримкою Каїра на президентських виборах.

Генерал Сулейман уже має потужну народну підтримку, котра особливо зросла після розгрому угруповання «Фатх аль-Іслам» у палестинському таборі біженців Нахр аль-Барід. Укотре ее допустивши кровопролиття, головнокомандувач армії стане символом стабільності в Лівані. Можна припустити, що в таких умовах згадана вище стаття конституції буде змінена, і Сулейман стане шуканою компромісною постаттю.

Однак покладатися тільки на військових не можна. Політичні конфлікти мають бути залагоджені політичними методами, можливо, реформуванням крихкої конфесійної системи, що не відповідає процесам розвитку ліванського суспільства.