ПРАГНУТИ БУТИ НАЙКРАЩИМИ - Політика - dt.ua

ПРАГНУТИ БУТИ НАЙКРАЩИМИ

5 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 5 липня-12 липня

На запитання соціологів «Які найбільш значущі особистості в історії Словенії?» словенці відповіл...

На запитання соціологів «Які найбільш значущі особистості в історії Словенії?» словенці відповіли так: перше місце посів протестантський священик Прімозе Трубар, друге — поет-романтик Франс Презерн, автор державного гімну Словенії, третє — президент Словенії Мілан Кучан. Опитування громадської думки 2001 року проводив Інститут дослідження громадської думки в Словенії. Така популярність президента — як на наш час, найбільш «довгограюча». Пан Кучан примудряється утримувати її протягом останніх двох десятиліть.

Ще в середині вісімдесятих Мілан Кучан став популярним завдяки реформаторським поглядам і тому, що, набувши достатнього досвіду роботи в урядових структурах федерації, він спрямував його на досягнення максимального суверенітету Словенії та розвиток демократичних змін.

Іноземні репортери називали Словенію островом політичних свобод у Східній Європі.

«Так, я був комуністом, — каже Мілан Кучан, — але я був комуністом словенським. А це абсолютно різні речі».

Саме Ліга комуністів, яку він очолював, керувала боротьбою за незалежність країни ще за часів СФРЮ і протистояла офіційній позиції Спілки комуністів Югославії не лише з національних і загальнодержавних питань, а й з проблем економічного розвитку та господарської реформи.

Вже тоді в Словенії досить терпимо ставилися до політичного плюралізму, а 1989 року проголосили курс на зближення з Європою.

На відміну від решти республік СФРЮ, Словенія здобула незалежність із найменшими втратами, а Ліга комуністів швидко перетворилася на партію соціал-демократичного штибу.

1990 року, ще до офіційного проголошення незалежності, Мілана Кучана було обрано президентом Словенії.

Двічі він перемагав на виборах у першому турі, набираючи понад п’ятдесят відсотків голосів і випереджаючи щоразу по сім конкурентів. Другий п’ятирічний термін президента Республіки Словенія Мілана Кучана закінчується 23 грудня 2002 року. Про свої подальші, постпрезидентські наміри він особливо не розповідає, але, за даними опитування, проведеного в грудні 2001 р., якщо М.Кучан створить або очолить політичну партію, то вона отримає від 40 до 54% голосів виборців на парламентських виборах.

Чому так — зрозуміти неважко. Результати його праці свідчать самі за себе.

Під керівництвом свого лідера країна провела вражаючі реформи. На сьогодні Словенія — кандидат номер один на вступ у Євросоюз. Ця маленька країна за рівнем економічного розвитку та соціальних перетворень перегнала всі країни колишнього соцтабору.

Ця держава з населенням два мільйони має на сьогодні зовнішньоторговельний оборот понад 20 мільярдів доларів. А з Росією, яка, до речі, не є найбільшим партнером, — понад 600 мільйонів і планує до 2004 року довести його до мільярда.

Товарообіг між Словенією й Україною трохи більше 60 мільйонів, але ця цифра щороку на 10 мільйонів збільшується.

Наші відносини хай не стрімко, але стабільно поліпшуються.

Словенські компанії досить успішно освоюють український ринок. А словенський капітал, передусім освоївши ринок Югославії, Боснії та Герцеговини, розглядає Україну як країну, досить привабливу в інвестиційному плані.

Сьогодні, на думку президента, назріли всі умови для зустрічі представників України та Словенії на вищому рівні.

Мілан Кучан — політик, який у своїх державних рішеннях завжди керується економічною доцільністю. Тому везе із собою до Києва близько двох десятків найбільших словенських бізнесменів. 12 липня відбудеться українсько-словенський відкритий бізнес-форум. У ньому можуть брати участь різні бізнес-структури: і ті, хто вже працює на словенському ринку, і ті, хто просто ним цікавиться. Президент часто практикує саме таку форму своїх візитів. На його думку, таке суміщення особливо ефективне, оскільки дозволяє вирішувати питання прямо, без зайвої бюрократичної тяганини.

— Пане президенте, побутує думка, що Словенія — єдина країна, де слов’яни живуть добре. Поділіться секретом, як вам це вдається?

— Наше життя відповідає тому, до чого ми прагнули. 1990 року ухвалили рішення будувати власну державу. Постаралися докладно прорахувати ситуацію — за рахунок чого будуватимемо, яким чином і скільки нам це будівництво коштуватиме. Прораховували ми це не раз і не двічі. Бож відомо: «Як постелиш, так і спатимеш».

— А коли взялися за ці розрахунки?

— Ще років за десять до розпаду Югославії, коли Словенія почала в економічному плані відставати від західних країн. Словенці часто бували в сусідніх капіталістичних країнах і бачили, як живуть там. Природно, виникало бажання жити зі своїми сусідами у спільній системі цінностей. Тому готуватися до змін почали заздалегідь. Давали можливість розвиватися приватній ініціативі, заохочували навчання наших спеціалістів за кордоном, створювали умови для зміцнення політичних свобод і по крупинках відвойовували в центру самостійність. Тому, коли ситуація розпаду СФРЮ назріла, ми виявилися до цього готовими і економічно і, тим більше, морально. Але головне — усі словенці у своєму прагненні до незалежності були єдині.

— Чого прорахувати не вдалося?

— Емоцій, які інколи можуть вийти з-під контролю нормальної людської логіки. Саме вони й призвели до війни з Югославією. І хоч вона тривала десять днів — загинули люди, а це трагедія. Та, на відміну від інших республік, нам пощастило здобути незалежність ціною малої крові.

— Як проходили переговори з Мілошевичем?

— Дуже напружено і, так би мовити, без купюр. Адже з Мілошевичем ми знайомі не одне десятиліття. Я знав його, коли він був ще зовсім невідомим політиком. Був свідком його громадського і політичного зростання. Безумовно, Слободан — дуже розумна людина. Проблеми в політиці, з якими він наприкінці вісімдесятих зіштовхнувся, були й раніше, просто в більш завуальованій формі. А його помилка в тому, що коли проблеми ці загострилися особливо, він не відчув дійсної тенденції і прийняв рішення, які не відповідали реаліям сьогодення. Питання незалежності Словенії ми обговорювали з ним тисячі разів... Я не втомлювався його переконувати, він — наполягав на своєму.

— Що стало кульмінацією цього діалогу?

— День, коли югославська армія, що була начебто своєю, перейшла в наступ, і необхідно було приймати рішення, як на цю агресію відповідати.

Для мене це було тяжким визнанням того, що коли з тобою спілкуються з позиції грубої сили і вона придушує всі аргументи, то треба відповідати також силою. В історії Словенії після Другої світової війни це був перший і, я глибоко переконаний, останній раз.

— Ще 1989 року ви проголосили гасло «У Європу — сьогодні». І зараз Словенія — без п’яти хвилин член Європейського співтовариства.

— Мій погляд на Європу як таку полягає ось у чому. Ми, європейці, мусимо усвідомлювати свою взаємозалежність. Щоб співробітничати максимально ефективно, ми повинні усвідомлювати європейські цінності, на яких і базується стабільність. І не держави мають прийти в Європу, а Європа має відродитися там, де вона, по суті, і була завжди: просто в певний історичний проміжок часу її загнали ідеологією на задвірки. І зараз завдяки саме такому співробітництву й тчеться між країнами барвиста мозаїка об’єднаної Європи, частиною якої, безумовно, є Україна.

— Отож, стосовно України у цьому випадку Словенія постає як помічник, що сприяє надійному вплітанню й остаточному закріпленню України в цій мозаїці?

— Безумовно. З Україною в нас поступово зав’язуються багатообіцяючі контакти. Зв’язки рік у рік міцнішають. Словенія завжди підтримує Україну на міжнародній арені і робить усе можливе, щоб допомогти вивести вашу країну із «сірого списку» проблемних країн.

І сьогодні, на мій погляд, вона має всі передумови для того, аби з нього вийти.

— Однак при цьому зберігається візовий режим для України, і навіть досі не вирішено питання з відкриттям посольства?

— На жаль. Це — вимога ЄС, і ми просто зобов’язані її виконувати. Тому скасувати на сьогодні візовий режим ми просто не можемо.

Інша річ, я впевнений у тому, що ми цілком зможемо домовитися про якийсь прийнятний для обох сторін спрощений варіант.

— Які ще питання, на ваш погляд, потребують негайного розв’язання?

— Вироблення спільної взаємовигідної стратегії в наш перехідний період як на міжнародному, так і на міждержавному рівні. Актуальні й питання економічного співробітництва. Насамперед розширення товарообігу. Поки що він концентрується в районі п’яти-шести товарних груп.

Словенські ділові кола зацікавлені в інвестуванні української економіки, зокрема використанні її транспортних коридорів для просування словенських товарів на Схід. Упевнений, що поштовх до вирішення багатьох таких проблем і дасть майбутній бізнес-форум.

Для співробітництва ми відкриті. Тим більше що в нас, як у слов’янських народів, багато спільного: схожа мова, традиції, ментальність, навіть те, що називають у світі «феноменом загадкової слов’янської душі».

— Що ще ріднить Словенію з Україною?

— Спільні проблеми перехідного періоду, багато з яких нам вдалося подолати раніше за вас. І ми готові поділитися своїм досвідом.

Наприклад, наш досвід трансформування державних структур адміністративного управління, досвід проведення приватизації. Підтримки малого та середнього бізнесу.

А ще — природна краса наших країн. В Україні я бував двічі: 1998 року на саміті у Львові, а в Києві близько двадцяти років тому, проїздом із Москви, де перебував у службовому відрядженні. Тоді здавалося, що весь Київ — це парки й церкви.

Україна гарна і, за нашими мірками, просто величезна країна. Особливо коли уявиш, що в самому лише Києві більше народу, ніж у всій Словенії.

Мою ж країну недарма називають «оазисом чистої природи» у центрі Європи, з найвищим рівнем туристичного сервісу, де ціна реально відповідає якості. Щороку Словенію відвідують мільйони туристів. Останнім часом відкрили її для себе росіяни й українці, яких у нас стає дедалі більше. Тому розвиток туристичних контактів та усунення на цьому шляху всіляких перешкод також стане важливою темою візиту.

— Пане президенте, кажуть, якщо політик так довго популярний у народі, то його особисте кредо співзвучне з кредо його країни.

— Моє кредо сформувалося ще в дитинстві. Я тоді прочитав книгу російського письменника Каверіна, яка дуже на мене вплинула. Називалася вона «Два капітани». У ній були такі слова: «Якщо існуєш — то будь найкращим». Звісно, в абсолюті це — недосяжна мета. Але прагнення до неї дуже допомагає і, більше того, формує характер. Напевно, це звучить амбітно. Але я завжди прагнув бути одним із тих, хто найкращий. У політиці, в науці, у спорті.

І, може, спробував перенести прагнення «бути найкращим» на позицію всієї моєї маленької країни у великий Європі.

Дякуємо Посольству України в Угорщині та Словенії, словенській фармацевтичній компанії «Крка» і туристичній фірмі Smile Travel за сприяння в організації інтерв’ю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво