Порядок денний

З приїзду Володимира Путіна до української столиці, мабуть, і треба буде відлічувати початок діалогу Кремля з новою владою в Києві. Приїзду Віктора Ющенка до Москви відразу ж після інавгурації до уваги не беремо — глава держави був у явному цейтноті, ніхто — зокрема й сам Ющенко — не очікував, що через занадто тривалу процедуру розгляду скарг штабу його конкурента у Верховному суді дистанція між інавгурацією, поїздкою до Москви та першими західними вояжами виявиться настільки короткою... Кремль також сприйняв приїзд Ющенка як ритуальне виконання його передвиборної обіцянки насамперед відвідати Москву. Як мовиться, потиснули руки — і розійшлися.

Що ж буде цього разу? Насправді можна було б написати: нічого — і на цьому покласти край розміркуванням про путінський візит. Але для розуміння того, звідки ж береться порожнеча, важливо розглянути, що відбувалося у двох сусідніх країнах, із погляду їхнього ставлення одна до одної. Під країнами ми, звісно, маємо на увазі еліти — навіть соціологічні опитування фіксують, що ставлення росіян до українців — і навпаки — не змінилося на гірше в результаті передвиборної кампанії, антиющенківської кампанії на російських телеканалах і антипутінських філіппік деяких лідерів учорашньої опозиції. Мабуть, тут запас симпатії залишається досить великим і, щоб остаточно посварити сусідні народи, потрібні ще бездарніші пропагандисти й політики (або талановитіші, але великі мерзотники, вже не знаю) і, звісно ж, довший час. У стосунках же еліт особливих змін не спостерігається. Навряд чи Володимир Путін за час, який минув після московського рукостискання, полюбив Віктора Ющенка. Тим більше що виникли нові підстави для нагромадження роздратування. Те, як жваво Росія брала участь у молдавських виборах, засвідчило, що Москва не полишає спроб активно впливати на події на пострадянському просторі. З самого початку було зрозуміло, що опозиції виборів не виграти, проте в Росії із впертістю, гідною кращого застосування, намагалися «покарати» Вороніна. У боротьбі за Кишинів, утім, цілком безперспективній, але символічно важливій, Ющенко — вже не як опозиційний лідер, а як Президент України — опинився на протилежному від російського колеги боці політичних барикад, фактично підтримавши молдавського президента Володимира Вороніна. Більше того, саме напередодні молдавських виборів Президент України заговорив про реанімацію ГУУАМ, який завжди сприймався у Москві як наспіх збита американцями антиросійська вісь на пострадянському просторі. Стало зрозуміло — з огляду на приїзд Вороніна до Києва та поїздки до Кишинева Саакашвілі, — що перемогу молдавських комуністів над демократичною опозицією у Києві й Тбілісі сприймають як важливу умову такої реанімації. Припустимо, нам це все може подобатися. Цікаво тільки, чому це має подобатися Путіну? Втім, ми могли б запитати себе, чи має ГУУАМ велике політичне значення — тим більше тепер, без Узбекистану і, можливо, без Азербайджану. І яке взагалі мають значення для Росії, що продовжує качати нафту, будь-які геополітичні конфігурації не найбагатшої України зі злиденною Молдовою і бідною Грузією, якщо СНД, власне, мертвий?

Однак у Кремлі сидить людина, яка любить символи. Саме символи й можуть вивести її з рівноваги. Такий символ — Борис Абрамович. У Кремлі з кожним днем дедалі більше переконуються, що Президент України не те щоб не хоче, а навіть і не може заборонити приїзд опального олігарха до Києва — ну хіба що відтягнути трохи, щоб Борис Абрамович не зіштовхнувся у Києві з Володимиром Володимировичем. Знову ж таки, ну яка різниця, перебуватиме він у Лондоні чи в Києві? Що в цьому такого особливого, чому переміщення Березовського викликають таке роздратування у Кремлі?

Наведу просту аналогію. Пригадуєте чудову російську зовнішньополітичну тезу: «НАТО ніколи не повинне перетинати кордонів колишнього Варшавського договору, інакше Росія бурхливо протестуватиме». Перетнуло. Вводимо в дію таку тезу: «НАТО ніколи не повинне перетинати кордонів колишнього СРСР». Перетнуло. Вводимо в дію ще одну тезу: «НАТО ніколи не повинне перетинати кордонів СНД»... Я навіть знаю, яку тезу буде озвучено після краху цього положення: «НАТО ніколи не повинне перетинати кордонів російсько-білоруської союзної, розумієте, держави». Може, хоч тут нахабне НАТО зупиниться? Ну, будь ласка, дороге нахабне НАТО, зупинися, а то ми бурхливо протестуватимемо!

Березовський — ходяче НАТО. Ніяких особливих проблем із його переїздами в Росії немає, як і з розширенням НАТО на схід. Але людина, котру всім серцем не любить Володимир Володимирович, не повинна переміщуватися територією, що викликає у Володимира Володимировича скупу чоловічу сльозу. Березовський бісить, територія засмучує, а все разом викликає таке роздратування, що краще б співробітникам консульської служби українського МЗС про нього не знати. Ось і все. Емоції і розум.

А що ж насправді сталося, наприклад, у зв’язку з латвійським вояжем Бориса Абрамовича? А нічого. Приблизно як нічого не сталося з грузинським: ну, приїхав Березовський до Тбілісі, ну, показав паспортину на ім’я Платона Єлєніна, ну, поспілкувався з другом Бадрі Патарцикашвілі, ну, поїхав. А міг би паспортину послати факсом, а з Бадрі поговорити телефоном.

Так само нічого не станеться, якщо Березовський примчить до Києва. Однак Березовський — людина символів: йому необхідно бути. Він знає, що дражнить Кремль, у якому теж сидить людина символів. І як ця людина символів має дивитися на українського колегу? Напевно, з любов’ю.

Тепер погляньмо, що робить український колега напередодні зустрічі з російським. Він розуміє: щось тут не так. І, звісно, як людина вразлива, засмучується. Він, між іншим, нічого поганого Росії досі не робив. Живе ж Березовський у давнього друга пана Путіна пана Блера — і все гаразд. А тут такі пристрасті! Український колега мислить образами. Як і його команда. Вони вирішують справити враження, ще раз показати росіянам, що їх не треба боятися, що вони хороші.

Президент України збирає в Києві російських олігархів. Чудові люди. Він просить їх не давати хабарів українським чиновникам. Гості сміються. Які хабарі? Ці люди заробили свої мільярди не на банальних конвертах і навіть не на портфелях, напханих гривнями. Вони навчилися плести павутиння державної корупції, розставляти своїх людей у потрібних місцях, брати «на підробіток» міністрів. Наступного дня гості Ющенка потішаються вже разом зі своїм російським начальством — міністр економіки Герман Греф просто в телевізор розповідає, як Ющенко попросив олігархів не давати своїм чиновникам ані рубля, а вони зрозуміли, що тепер потрібно буде давати в доларах. Ги-ги, ги-ги. Такий собі братній гумор. Ні, зацікавленості багатьох бізнесменів у цій зустрічі я не заперечую, але те, що багато головних постатей бізнесу, особливо близьких до Кремля, не приїхали, переконує: поїхали ті, кому дозволили і хто побоюється за долю власних бізнес-проектів. Це не так інвестори, як вкладники грошей за найвищою вказівкою. Отже, і домовлятися про щось серйозне потрібно з кремлівським начальством цих людей. І взагалі, якщо серйозно: оскільки Віктор Ющенко хоче для української економіки інших правил, він повинен бажати для неї — переважно — інших інвесторів. Адже в запрошених ним людей — свої правила гри, що діють виключно в ситуації кланової економіки. Не буде в Україні кланової економіки — не буде й великого російського бізнесу. Хіба що Абрамович купить «Динамо» або «Шахтар», хоча навряд.

Утім, Ющенко не для того працював прем’єром, щоб у всьому цьому не розібратися. Докоряти Президентові за наївність я не став би. Для Президента України зустріч із російськими бізнесменами — не свідчення якихось серйозних економічних намірів, а саме PR-акція напередодні зустрічі з російським колегою. Ще одна така акція — зустріч із російськими журналістами. Російські телеканали з особливим задоволенням демонструють відповідь на запитання про Березовського. Це те, на що вони чекали. Точніше, так: те, що їм наказали показати.

Кремль і Банкова продовжують жити в різних світах. У Кремлі ніхто й не думає змиритися з тим, що сталося, там гарячково відраховують банкноти й міркують, що коштуватиме дорожче — реставрація Большого театру чи переобрання Верховної Ради. І кого б із чиновників нової влади доручити капітанам російської економіки, які відвідували Київ, узяти «на получку» — чи нікого не брати, почекати з рік... На Банковій за кілька днів до приїзду дорогого гостя забувають про геополітичні прожекти і щосили намагаються продемонструвати віртуальним російським друзям привабливий образ їхніх нових київських товаришів. Віртуальні друзі із задоволенням домальовують до світлого образу різні ляпки-карябки й показують його по своєму телебаченні. Де ж тут політика? — запитаєте ви. А немає тут ніякої політики. Це не політика, це порядок денний.