ПОРОГИ ПАКИСТАНСЬКОГО КАСКАДУ - Політика - dt.ua

ПОРОГИ ПАКИСТАНСЬКОГО КАСКАДУ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

Відтоді, як улітку 1996 р. Ісламабад уклав із Києвом великий танковий контракт на суму 0 млн., Пакистан небезпідставно вважається традиційним партнером України в галузі військово-технічного співробітництва...

Відтоді, як улітку 1996 р. Ісламабад уклав із Києвом великий танковий контракт на суму 0 млн., Пакистан небезпідставно вважається традиційним партнером України в галузі військово-технічного співробітництва. За цей час нинішній глава Пакистанської держави Первез Мушараф устиг двічі по телебаченню назвати українські танки найкращими у світі. Ставки на Пакистан залишаються в Україні дуже великими, навіть попри той сумний факт, що після прибуття останнього українського Т-80УД у пакистанський порт Карачі наприкінці 1999 р. річний торговий оборот між Україною та Пакистаном різко скоротився і становить нині, за інформацією посла Пакистану в Україні Шамуна Алама Хана, лише млн. «Зрозуміло, це не відбиває дійсного торгового потенціалу двох країн», — зазначив посол у березні цього року. В Україні також упевнені, що торговий оборот може й повинен збільшитися, усупереч тим зовнішнім і внутрішнім змінам, які відбулися на пакистанському збройовому ринку протягом останнього року.

Загалом віз уже рушив з місця — 3 червня сторони підписали новий майже 0-мільйонний контракт — на поставку моторно-трансмісійних відділень для першого ісламського танка Al Khalid. Цю угоду, щоправда, не всі оцінюють як успішну: навіть у пакистанську пресу просочилася інформація про те, що «Україна поступилася покупцю 40% початкової вартості». Спеціалісти українського збройового бізнесу упевнені, що перспективними для України в цій країні можуть виявитися ще кілька напрямів, серед яких виробництво засобів ППО, деяких видів наземної зброї та боєприпасів, а також військово-морської техніки. Особливо старанно готуються до участі у вересневій виставці озброєнь і військової техніки в Карачі цього року. Цей ринок, вважають українські експерти, після 11 вересня став одним із найскладніших для вітчизняних експортерів зброї.

Об’єктивний чинник: партнери-конкуренти перехоплюють ініціативу

За ступенем впливу на обсяги експорту української військової продукції та спецпослуг у Пакистан зовнішні і внутрішні чинники, мабуть, рівнозначні. Та якщо про перші спокійно говорять уголос, то про другі воліють мовчати. Із перших і почнемо.

Події 11 вересня змінили не лише наше спільне уявлення про небезпеку і міжнародну дружбу. Багато держав після цієї страшної дати раптово опинилися перед вибором: із ким іти далі? Серед таких країн був і Пакистан. І прозахідна орієнтація Ісламабада, безумовно, давши державі низку нових шансів і можливостей, окрім усього іншого, сприяла розширенню свого збройового ринку для західних постачальників озброєнь і військової техніки. Нагадаємо, що ця ісламська держава залишається дуже привабливим збройовим ринком: попри те, що Пакистан, за словами міністра фінансів Шауката Азіза, «не збирається вступати в гонку озброєнь з Індією», державні асигнування на оборону цього фінансового року зростуть на 11% і становитимуть 146 млрд. рупій (,43 млрд.). Враховуючи зберігання напруженості між двома сусідами, у реальному вимірі витрати можуть виявитися ще більшими.

Найбільшу активність із нових гравців на пакистанському ринку озброєнь виявили РФ і США, і це, природно, позначається на позиціях України на цьому ринку. Треба сказати, атакувати Ісламабад пропозиціями щодо продажу продукції машинобудування й аерокосмічної промисловості міністерство торгівлі РФ почало ще кілька років тому — практично відразу ж по закінченні поставок українських танків у рамках великого контракту. До речі, не особливо побоюючись ускладнень у відносинах із Індією. Найбільші перспективи, на думку російських аналітиків, має замовлення Пакистану на створення штучних супутників Землі з високою роздільною здатністю (інакше кажучи, розвідувальних супутників) і виведення їх на навколоземну орбіту. Експерти оцінюють такий проект, як мінімум, у 0 млн.

А от після 11 вересня робота російських експортерів увінчалася цілком конкретним успіхом. Цього літа до Пакистану прибула перша партія нових російських вертольотів Мі-171. Вона була здійснена Улан-уденським авіаційним заводом у рамках контракту вартістю млн. До кінця літа підприємство має поставити ще вісім таких самих машин. У цьому контракті є, щоправда, і позитивний момент для України. Зокрема, на вертольоті встановлено новий двигун ВК-2500, створений запорізьким конструкторським бюро «Прогрес» і випущений ВАТ «Мотор-Січ». Саме цей двигун дозволяє Мі-171 підніматися на висоту понад 7000 м, зберігати тягові характеристики в умовах спекотного клімату і розрідженого повітря високогір’я. Проте цей успіх блякне порівняно з російським проривом на стратегічно важливий для України ринок. Як очікується, у майбутньому РФ може активізувати зусилля саме з реалізації продукції подвійного призначення, поступово підбираючись до суто військового ринку і за можливості організовуючи російсько-пакистанські СП, про що в російському мінторгівлі висловлювалися ще два роки тому. Підтвердженням активізації роботи на цьому напрямі стали несподівані переговори під час червневої виставки в Парижі Eurosatory-02 із пакистанською фірмою Trial International — про закупівлю зенітно-ракетних комплексів «Бук-М1-2».

Щодо США, то останнім часом Ісламабад демонструє лояльну політику щодо дій американців в Азії в цілому й в Афганістані зокрема. Наприкінці березня ц.р. Пакистан передав американській владі групу з 20 арабів, заарештованих під час операції з виявлення членів терористичної організації «Аль-Каїда». Серед затриманих, імовірно, був і один із найближчих соратників Усами бін Ладена Абу Зубайд. Своєю чергою, і Вашингтон різко змінив своє ставлення до цієї держави. Хоча, звісно ж, за військовою допомогою стоять наміри закріпитися на ринку зброї цієї держави. США на початку липня вже поставили Пакистану п’ять бойових вертольотів і спеціальне устаткування виявлення і спостереження для контролю за ситуацією на пакистансько-афганському кордоні. Поставка гвинтокрилих машин є частиною військової допомоги Вашингтона Пакистану на загальну суму в млн., яку американська сторона зобов’язалася надати після приєднання Ісламабада до міжнародної антитерористичної коаліції. Крім того, у рамках американської допомоги ВПС Пакистану пізніше мають одержати ще три розвідувальні літаки. У липні США прийняли ще і додаткове рішення про продаж Пакистану шести вживаних транспортних літаків C-130E «Геркулес» на суму млн. Тож із пропозиціями щодо військових транспортників Україна вже може не турбувати свого партнера.

Ісламабад добре використовує нові канали отримання зброї і вже зажадав кілька додаткових авіадвигунів, сучасне авіаційне обладнання, запасні частини, а також звернувся з проханням організувати стажування пілотів. Враховуючи, що Пакистан стає основною опорною базою США в Південній Азії, Вашингтон має піти на задоволення і цих прохань.

Звісно, прихід на пакистанський ринок нових гравців — чинник об’єктивний, і пов’язаний насамперед із великою політикою, де Київ має дуже обмежені можливості. Водночас, Україна в першій половині цього року не зуміла використати всіх наявних можливостей. До цього, на думку аналітиків, відноситься, наприклад, відкладений на невизначений час візит у Пакистан Президента України. Кажуть, що цю прогалину компенсують у другій половині року. Поки ж державну підтримку українсько-пакистанської торгівлі (і не тільки військової) на найвищому рівні навряд чи можна вважати адекватною потенціалу.

Суб’єктивний чинник: наша слабкість у наших руках

Перед тим як писати про особливості внутрішніх схем військово-технічного співробітництва, слід нагадати, що в жодній державі, яка займається цим чутливим видом міжнародної торгівлі, сфера ВТС не є повністю прозорою. Наприклад, нині російський комітет із ВТС дуже старанно працює над переліком відомостей про військово-технічне співробітництво, публікація яких у відкритій пресі буде заборонена. Проект документа вже узгоджений із мін’юстом РФ і буде опублікований у пресі після затвердження. Тим більше що в більшості випадків розголошення питань купівлі-продажу просять не допустити іноземні партнери.

Якщо так вчинить Росія, котра міцно посідає друге місце у світі за обсягами торгівлі зброєю, то, вочевидь, немає сенсу наголошувати, що саме до такої сфери відносяться і військово-промислові зв’язки України та Пакистану. З цієї причини розповісти докладно про деталі українсько-пакистанського ВТС неможливо — про них в основному мовчать і в Києві, і в Ісламабаді. Та все ж деякі мазки на цій картині є. За ними і станемо судити, що втратила, і що придбала Україна на цьому ринку.

Білі плями економіки є найбільшою проблемою України при вирішенні питань ВТС. Мова про слабість національної кредитно-фінансової системи, яка не дозволяє здійснювати поставки в кредит, інвестувати промисловість держави-покупця, передавати озброєння та військову техніку в довгостроковий лізинг і суттєво обмежує офсетні можливості. Пакистанський ринок тут не виняток: перспективний проект модернізації танків Т-59 (Т-55 китайського походження) «Аль Зарар», на участь у якому розраховував Київ, схоже, уже пройшов повз нас. Як свідчать джерела, що заслуговують на довіру, контракт на виконання цього дуже ємного проекту підписано з китайцями близько двох місяців тому. Причина єдина: китайська сторона запропонувала багаторічне кредитування проекту, від чого відмовитися було практично неможливо. Для України, якій потрібні гроші сьогодні і зараз, така форма роботи на ринку поки недосяжна. І особливо в танковій галузі, котра має не так багато замовлень, як могла б мати. Щоправда, починаючи з 2002 р., у країні почали запроваджуватися нові підходи, які, на думку українських збройових бізнесменів, можуть істотно поліпшити становище держави на світовому ринку озброєнь. Річ у тім, що багато іноземних компаній зацікавлені винятково в отриманні прибутку на ринках третіх держав, які є потенційними покупцями українських озброєнь і військової техніки. У результаті впровадження нових схем ці компанії стають платіжним інструментом українського збройового бізнесу, не вдаючись при цьому в конкретні ноу-хау, які поставляються країні-імпортеру. При цьому багато іноземних банків виявляють готовність дисконтувати ризики за такими контрактами. Кажуть, що вже є і конкретні приклади дії подібних схем. Хоча із безнадійно застарілою нормативно-правовою базою, котра потребує повернення в країну валюти по закінченні 90 днів після відвантаження техніки, можливості для маневру дуже обмежені.

Al Khalid. Робота над танком Al Khalid (більш відомим українському читачеві під назвою — «МБТ-2000») фактично почалася ще в 90-х рр. До створення дослідних зразків по черзі долучалися китайська, югославська й англійська (Perkins) фірми, але результати їхньої роботи після випробувань незмінно визначалися Пакистаном як такі, що «не задовольняють замовника». Після підписання великого танкового контракту, коли стало зрозуміло, що українські двигуни поводяться в умовах спекотного клімату набагато краще від інших розробок, до цього процесу долучилася й Україна.

Аби чіткіше уявити собі нову українсько-пакистанську угоду, треба кілька слів приділити так званому інституту внутрішнього лобіювання, або простіше, інституту посередництва. Не секрет, що від вибору посередника в збройових угодах будь-якої держави часто практично повністю залежить успіх або неуспіх конкретного проекту і, природно, підписання контракту. Сьогодні на ринку зброї без посередника працювати просто неможливо ще й тому, що більшість проектів передбачають участь у них промисловості держави — покупця зброї. Часто утворюються спільні підприємства, або цілі інтернаціональні конгломерати, які й лобіюють інтереси всіх учасників на військовому ринку окремо взятої країни. Іноді посередниками стають і приватні фірми, чиї керівники добре сприймаються вищими державними чиновниками, котрі ухвалюють рішення про закупки. Так, наприклад, говорячи про пакистанський ринок зброї, українські представники збройового бізнесу вважають, що дуже вагому роль (дехто навіть запевняє, що ключову) у підписанні великого танкового контракту зіграв керівник приватної пакистанської фірми Integral Resources Махмуд Аль Хасан. Колишній військовий, він, досить добре розуміючись на кухні збройової торгівлі у своїй країні, зумів звернути увагу на переваги українських танків. Він же протягом багатьох років і був сполучною ланкою між двома державами, допомагаючи, де потрібно, залагоджувати виникаючі тертя між сторонами, які вели переговори. З ним же і спробували київські бізнесмени укласти новий масштабний контракт із Пакистаном — у рамках проекту МБТ-2000.

Початкові пропозиції Києва включали поставки не лише моторно-трансмісійних відділень, а й гармат і кондиціонерів. Процес створення першого ісламського танка активізувався після того, як стало зрозуміло, що сусідня Індія підписала контракт на закупівлю 310 танків Т-90С із Росії. Далі залишалася справа техніки, котра, щоправда, виявилася найскладнішою. Джерела із самого Пакистану стверджують, що контракт міг бути підписаний ще 1999—2000 рр. Справді, це так. Якби не одне суттєве «але». Річ у тім, що під час підписання великого танкового контракту 1996 р. мав місце один важливий нюанс, про котрий мало хто згадує: Україною в особі державної зовнішньоторговельної фірми «Прогрес» (пакистанський ринок військової техніки є винятковою вотчиною цієї структури) була зроблена 30% знижка, котра стала можливою в результаті рішення парламенту позбавити виконавців угоди податків. Підстави для цього були: це був перший український контракт світового рівня — Україні потрібно було заявити про себе як про гравця на ринку зброї; це був, крім того, величезний за обсягом контракт, який мав навіть не оживити, а підняти цілу галузь.

Цілком природно, що пакистанські партнери зажадали такої самої знижки й у новій угоді. І цілком природно, що Україна відмовила: з одного боку, вона вже утвердилася на ринку, а з другого — йшлося не про закінчений виріб, а лише про моторно-трансмісійні відділення для пакистанського танка. Нарешті, і обсяг контракту був зовсім інший. «Ми не приватна контора, це було рішення держави», так прокоментували автору ситуацію, що виникла, в «Прогресі». Саме з цієї причини переговори опинилися в глухому куті, і, очевидно, були б там і понині, якби Київ не пішов на радикальні кроки. Найбільш жорстким і ризикованим із них виявилася зміна лобіста проекту в самому Пакистані. Річ у тім, що у своїй військовій організації Ісламабад дотримується дуже суворих правил, одним із яких є обов’язкова ротація вищого командного складу через три-чотири роки. Тому коли наприкінці 1999 р. у відставку пішов начальник генерального штабу Пакистану генерал Джахангір Карамат, стало зрозуміло, що можливості ведення відвертого діалогу з пакистанськими військовими через існуючий інститут посередництва згасли. «Керівник Integral Resources справді багато зробив для України, але продовжувати працювати з ним було б неправильно з погляду реалізації завдань бізнесу — тому в березні нам довелося розпрощатися. Це було колегіальне рішення», — так прокоментував автору ситуацію один високопосадовий представник українського збройового бізнесу.

Справді, уже через тиждень після такого кроку українська сторона отримала запрошення на нові переговори, а після узгодження деталей протягом півтора місяців контракт підписали. Так, Україна продасть свої танкові двигуни не дорого. Але цей контракт, як вважають представники збройового бізнесу країни, дозволить далі розвиватися галузі й реалізовувати нові проекти в Пакистані. Обсяг знижки, зробленої пакистанцям, не розголошують. Однак стверджують, що вона набагато менша від 30%, які вимагав замовник, і вже, звісно, не 40%, які промайнули десь у пресі. У цілому українська сторона оцінює угоду як вдалий компроміс. Тим більше, що в процесі переговорів Києву вдалося укласти додатковий контракт — на поставку танкових кондиціонерів для ісламських «Аль Халідів». Хід із боку Пакистану не стільки грошовий, скільки символічний — із натяком на нові контракти.

Дірки політичні або просто не занадто висока «вагова категорія» України в системі міжнародної політики є її другою слабкістю на ринку озброєнь. Задля справедливості варто зауважити, що іноді цей чинник відіграє позитивну роль — Україна більше займається збройовим бізнесом задля оздоровлення економіки, а не для вирішення політичних завдань, як головні гравці на ринку. І внаслідок цього не висуває жодних додаткових вимог політичного характеру, чим часто «грішать» інші експортери з першої десятки світових лідерів. Але всім відомо, що більш ніж часто рішення про закупки приймаються імпортером із політичних міркувань, а не через економічні чи технічні вигоди. Якщо говорити про пакистанський ринок, то тут можна відшукати класичний приклад. Недавно Київ програв цікавий тендер на поставку чотирьох транспортників. Проти українських Ан-32 боролися іспанські С-235 від фірми CASA. За практично рівних технічних характеристик вартість кожного іспанського літака була на третину вищою від українського. А коли точніше, то замість чотирьох іспанських пакистанські ВПС могли б купити майже 6,5 українських. Але цього не сталося. Родзинка тут у тому, що іспанські літаки були індонезійського складання — такої ж ісламської держави, де пакистанський бізнес має не просто конкретні, але дуже тісно переплетені інтереси. Швидше за все, у цьому випадку вирішити питання на користь України не дозволив би і вищий рівень контактів перших осіб двох держав. Хоча автору доводилося чути думку, що якби посередником у цій угоді виступив згаданий Махмуд Аль Хасан, перемога в тендері індонезійської фірми була б більш аніж сумнівною.

До питань великої, але вже внутрішньої політики відноситься і бажання представників деяких політико-ділових кіл перемкнутися з пакистанського ринку на індійський. В умовах обмежених можливостей українського бронетанкобудування ці кроки логічні. Але вони навряд чи принесуть успіх. Із тієї простої причини, що Росія не має наміру ділитися цим стратегічним ринком (за оцінками російських експертів, сумарні обсяги поставок російських ВВТ у Китай і Пакистан становлять до 90% від усього щорічного продажу). У рамках цього сумнівного напряму Україні якось пропонувалося закупити відомі ПЗРК «Игла» (на території України вони не виробляються), з тим щоб вони опинилися в Пакистані. Ідея сама по собі здавалася гарною, але російські високопосадовці вчасно спохватилися, оскільки реакція Делі на таку поставку могла б принести більше проблем, аніж фінансової вигоди.

Що стосується українських досягнень на пакистанському ринку, то Київ веде в цій країні близько півтора десятка проектів із оборонно-промислової сфери. Представники національного оборонного бізнесу називають підписані контракти на створення за посередництвом «Прогресу» двох ремонтних польових баз для Т-80УД і завершення переговорів про третю. Серед найперспективніших проектів можливі поставки нових засобів ППО (їхні випробування недавно завершилися на території Пакистану), поставку елементів високоточної зброї для декількох видів ЗС країни й участь у досить великому військово-морському проекті з організації виробництва пакистанських фрегатів. Як вважають українські фахівці, нашій країні можуть дістатися роботи з дизайну бойового корабля, поставки для нього газових турбін, акустичних систем і радіолокації.

Безумовно, Україна за роки після завершення великого танкового контракту щось втратила на цьому ринку, але щось і придбала. Збройові бізнесмени в Києві вважають, що сьогодні цілком можна говорити про розширення присутності порівняно з попередніми роком-двома. Вони упевнені: головний поріг цього часового періоду пройдено.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво