ПОЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ПРОТИ МУРУ НЕРОЗУМІННЯ І ВЗАЄМНИХ ПРЕТЕНЗІЙ - Політика - dt.ua

ПОЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ПРОТИ МУРУ НЕРОЗУМІННЯ І ВЗАЄМНИХ ПРЕТЕНЗІЙ

19 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 19 липня-26 липня

«Відкритий лист до українців та поляків доброї волі у справі Цвинтаря Орлят» надрукували 18 липня 2...

«Відкритий лист до українців та поляків доброї волі у справі Цвинтаря Орлят» надрукували 18 липня 2002 року найвпливовіші, найбільші за накладом варшавські газети – «Ґазета Виборча» та «Річ Посполита», а водночас львівські регіональні газети «Ратуша» і «Поступ».

Зокрема в ньому сказано: «з стурбованістю та великим неспокоєм ми спостерігаємо за розростанням конфлікту навколо Цвинтаря Орлят у Львові. Ми поділяємо точку зору львівських інтелектуалів, висловлену в листі до президентів Польщі та України, що упродовж останніх місяців у польсько-українських відносинах з’явилася небезпечна тріщина, яка може мати вкрай негативні наслідки для майбутнього відносин між Польщею та Україною загалом. Ця суперечка, яка і далі точиться, нерідко у висловах, принизливих для полеглих, розпалює націоналістичні настрої по обидва боки кордону і стає зручним арґументом в устах тих, котрі ніколи й не прагнули польсько-українського діалогу. Продовження суперечки також нівечить безліч попередніх зусиль, які чинили діячі науки, культури, політики задля досягнення взаємопорозуміння, подолання бар’єрів недовіри, висвітлення чорних сторінок нашої спільної історії. Наша попередня співпраця успішно розвивалася понад усі сподівання. Отож не руйнуймо того, до чого сотні людей доброї волі доклали власні серця і безкорисливі зусилля.

Ми не можемо допустити того, аби нас – поляків і українців – поділив мур нерозуміння і взаємних претензій. Саме тому вкрай важливо, аби ми спільно зуміли відшукати таке розв’язання конфлікту навколо Цвинтаря, яке віддавало б належну шану і полякам, і українцям, які віддали власні життя за свої вітчизни. Ми висловлюємо свою повагу тим особам, середовищам й інституціям на польському та українському боці, які, всупереч перешкодам, продовжують діалог між нашими народами, і сподіваємося, що вони не полишать своїх зусиль».

Власне текст послання коротший, аніж список із 96 польських політиків та інтелектуалів, які підтримують цей простий, а водночас сердечний заклик. За кожним прізвищем – чималий доробок, зокрема і на ниві україно-польської співпраці. Про цей аспект діяльності кожного з підписантів можна написати не одну книгу, я навіть не намагатимуся виокремити когось, аби не завдати кривди іншим, не менш гідним. Мене завжди радісно дивувала і кількість, і якість текстів про Україну, які можна спіткати у польських газетах, журналах, на книжкових розкладках. На відміну від інтелектуального простору нашого північного сусіда, панівний у Польщі дискурс стосовно України позбавлений агресивності, зарозумілості чи верхоглядського всезнайства. Є, звичайно, й україноненависники, писаннями котрих радісно вимахують у нас доморощені їхні аналоги, але вони залишаються маргіналами і невдахами, приреченими скаржитися на те, що їх «не друкують», до них «не прислухаються», і снувати дрібні лиходійства десь у провінції, де легше маніпулювати людністю.

Можна лише жалкувати, що в Україні немає і півстільки знаних особистостей, які б так само гаряче і зацікавлено виступали на захист україно-польських стосунків, як автори «Відкритого листа». Це дуже дивно, адже саме у цьому векторі співпраці втілюється головний національний інтерес України, пов’язаний із європейською інтеграцією. Польські друзі України діють цілком безкорисливо, маючи справу із країною бідною, погано облаштованою, з лихою славою, міцно вколоченою у вигляді стереотипу у свідомість польського соціуму спершу довоєнними націоналістичними угрупованнями, а відтак комуністичним урядом, зацікавленим у пошуках ворога на стороні. Однак ці люди, а вслід за ними мільйони їхніх читачів, учнів, шанувальників сприймають українців осмислено і крізь призму новочасся, а не на рівні фобій чи емоційної трясці.

Польські військові поховання у Львові – це лише привід для всіх тих, хто неприязно налаштований до ідеї європейської інтеграції і України (а мотиви у них можуть бути діаметрально протилежними: одні добиваються реставрації російської чи там православної імперії, а інші прагнуть Україну трансформувати у націоналістичну цитадель посеред Європи, організовану за чучхейським принципом опори на власні сили і претензій до всіх сусідів), і Польщі (загалом дуже схоже, але з поправками на місцеві особливості – частина посткомуністів намагаються реставрувати «особливі» стосунки з Росією коштом України, а ксенофоби справа заробляють на сварках медіальний і виборчий капітал). Розумування про історію у цьому випадку служать лише димовою завісою. Уже давно я переконався, що історія – не наука, а мистецтво, позаяк має справу з унікальними явищами, подіями, особистостями, що їх годі вишикувати в лаву і вивести якість закономірності. Історія занадто складна і глибока, аби когось повчати чи давати прості й однозначні приписи, як жити сьогодні і завтра. Абсурдно, коли мертві хапають живих, коли місце раціональної рефлексії посідають ірраціональні міфи. З другого боку, цілком природною є множинність оповідей про ту чи іншу подію, які походять від різних авторів. Єдиної історичної правди не буває, є лише мінливі, залежні від умовностей епохи (так званих конвенцій) узгоджені точки зору на певні речі. Коли українці та поляки сиділи в окопах громадянського протистояння, жили в Європі, просякнутій тоталітарною ненавистю, вони охоче наголошували на тому, що їх розділяє. Сьогодні ми живемо в іншому світі, де подібна поведінка на кожному боці скидається на маніакальні спроби і далі підривати на залізниці потяги, хоча війна закінчилася мало не 60 років тому.

На тлі польської зваженості й послідовності у досягненні поставленої мети ганебно виглядають совєцькість і заґумінковість багатьох наших істориків, митців, громадських діячів. Ці люди не завдають собі труду (безумовно, важкого, тривалого і болісного труду) переосмислити багато аспектів минулого, а відтак по-іншому поглянути на сьогодення. Мені не залишається нічого іншого, як нагадувати людям у віці моїх батьків про християнські цінності, про нелицемірність і послідовність, про елементарну порядність, невіддільну від людяності.

У модерній Україні загрозливо скорочується простір функціонування вільного слова, нагромаджуються небезпечні тенденції у суспільному й політичному житті, які можуть невдовзі призвести до реставрації тоталітаризму під машкарою начебто українського прапора і української ідеї. Годі казати, що ця реставрація не матиме нічого спільного з українською культурою чи українськими політичними традиціями, а лише маскуватиметься ними. У цих обставинах нам не обійтися без союзників, бо інакше ми вкотре наступимо на граблі протистояння всім, кому лиш можна. Судячи з послання польських приятелів України, ми таки не залишимося на самоті.

А повертаючись до військових могил, наголошу думку, яка сформувалася у середовищі львівської інтелігенції: не варто переносити на покійників наші сьогоднішні безпомічність і нефаховість, брак смаку і брак сумління, хамство і неосвіченість. Львів першим в Україні постав перед викликом європейськості, перед вимогою часу по-іншому сприймати і оцінювати міжнаціональні конфлікти, культурну та релігійну інакшість, вияви розмаїття ідентичностей. Сподіваюся, що галичани будуть на рівні цього виклику.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво