Польща: Туск не йде у президенти - Політика - dt.ua

Польща: Туск не йде у президенти

4 лютого, 2010, 17:03 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-12 лютого

Кажуть, що вислів «де два українці — там три гетьмани» насправді походить із польського «де два поляки — там три думки»...

Кажуть, що вислів «де два українці — там три гетьмани» насправді походить із польського «де два поляки — там три думки». Проте, судячи з останніх подій на польському політичному фронті, це висловлювання до українців пасує значно більше, ніж до поляків. Тоді як в Україні мало не кожен третій політик готовий приміряти на себе шати кандидата у президенти, — у Польщі навіть найрейтинговіший політик відмовляється від балотування на найпрестижнішу посаду в державі.

Певна річ, для прем’єра Дональда Туска рішення, озвучене наприкінці минулого тижня, теж не було простим. Близькі до нього особи стверджують, що політик вагався до останнього. І в цьому немає нічого дивного: найбільші шанси на перемогу у президентських виборах, які відбудуться в Польщі восени, мав саме він. Скажімо, опитування GFK Polonia в середині січня продемонструвало, що за лідера «Громадянської платформи» вже готові проголосувати 27% населення, тоді як за чинного президента РП Лєха Качиньського, який уже підтвердив свою участь у наступній виборчій гонці, — лише 16%.

Дональд Туск аргументував свою відмову просто: не хоче розпочинати гонку, яка закінчується президентським палацом, тому що це «лише питання престижу». «Я хочу залишатися прем’єр-міністром… у мого уряду є інструменти для досягнення цілей. Щоб їх досягти, нам потрібна реальна влада й інструменти. Вони є в уряду».

Дональд Туск став своєрідним першопрохідцем: до нього в Польщі ще ніхто з такою електоральною підтримкою не відмовлявся від участі у виборах. І ніхто не робив ставку на користь прем’єрства, а не президентства. Так, дійсно, у Польщі президент не може похвалитися серйозними повноваженнями, задовольняючи свої амбіції вотуванням тих чи інших рішень уряду. З іншого боку, це справді найпрестижніша посада. Навряд чи навіть самі поляки здатні згадати імена більшості своїх колишніх прем’єр-міністрів, а президенти Польщі добре відомі й за кордоном.

Крім того, вибори 2010 року в Польщі багатьма розглядались як своєрідний повтор президентських виборів 2005 року, з тією лише різницею, що тепер у дуелі Качиньський —Туск гору мав узяти останній. Усі чекали великого реваншу. До минулого року складалося враження, що цього реваншу з нетерпінням чекає і персонально Дональд Туск. Із його рішенням не брати участі у президентських виборах зникає не лише головна інтрига нинішньої кампанії під умовною назвою «фінальний двобій Туска і Качиньського». Починає бракувати й іншого важливого моменту: поляки були впевнені, що саме Дональд Туск має покласти край більш ніж неоднозначному для багатьох президентству Качиньського. Це має бути його персональний реванш.

Без протистояння Качиньському з боку Туска виникає небезпідставне побоювання, що в інших кандидатів від очолюваної Туском «Громадянської платформи» не буде таких шансів перемогти діючого президента, як у прем’єра. Це сьогодні опитування громадської думки демонструють, що й найбільш вірогідний номінант на місце Туска маршалек (спікер) сейму Броніслав Коморовський, і інший найбільш вірогідний кандидат від партії прем’єра міністр закордонних справ Радослав Сікорський спроможні спокійно переграти Лєха Качиньського. Проте не все так однозначно: досить згадати події п’ятирічної давності, аби зрозуміти, наскільки вдало можуть розіграти фінальні акорди кампанії Лєх та його головний ідеолог і брат-близнюк Ярослав Качиньський. Навіть Туск минулого тижня обмовився: мовляв, я — один, а їх — двоє. А він точно знає, про що каже: на попередніх президентських виборах у Польщі між першим та другим турами нинішній прем’єр випереджав Качиньського, фактично, на 10% (у першому турі переміг останнього з перевагою в кілька відсотків), проте у другому програв діючому президентові з розривом… майже 8%! І це була не єдина поразка Туска тієї осені: його партія «Громадянська платформа» тоді також поступилася політичній силі Качиньських на парламентських виборах. «Партійний» реванш Туск узяв 2007 року, після чого очолив уряд. Президентський був запланований саме на 2010-й.

Проте Коморовський чи, тим більше, Сікорський — це не Туск. І їхня перемога над діючим президентом не гарантована. Саме тому окремі польські експерти встигли охрестити крок Туска як маневр ризикований та… егоїстичний. Деякі з них прогнозують, що до середини травня, коли має бути остаточно озвучена кандидатура «Громадянської платформи» на президентських виборах, прем’єр, можливо, по-новому оцінить ризики своєї неучасті і прийме інше рішення. Проте в такий сценарій вірять одиниці.

Решта навколополітичної тусовки тепер переймається питанням: Коморовський чи Сікорський? Опитування, проведене серед 103 представників партії прем’єра тижневиком Newsweek Polska, свідчить, що 70% цієї політичної сили воліє, аби «Платформу» презентував саме Коморовський. Проте Дональд Туск в ефірі популярного ток-шоу Томаша Ліса в понеділок увечері зрівняв шанси обох цих політиків. Заявив, що обидва «мають достатньо переваг, аби виграти президентські вибори». І зізнався, що обох ще раніше попередив, аби були готові відповісти на такий виклик. Не знаємо, як для Коморовського, але для Сікорського таке попередження було більш ніж актуальним: польський міністр закордонних справ ще торік в одній із приватних розмов (яка потім стала публічною), обмовився, що вважає себе найпідготовленішим кандидатом у президенти з-поміж усіх можливих.

Так чи інакше, на боці Коморовського — більш ніж серйозний досвід роботи в польській політиці, починаючи з першого демократичного уряду Тадеуша Мазовецького, дуже низький відсоток негативного сприйняття в суспільстві, лояльність до Туска (хоча сам прем’єр уже повідомив, що не вважає цю рису перевагою в політиці), розсудливість. Серед його ключових вад — дуже обмежений міжнародний досвід. На боці Сікорського — неабияка амбітність, персональне знайомство з сильними світу цього, молодість та амбітність. З-поміж вад — запальність, брак внутрішньополітичного досвіду, імідж зверхньої особи серед багатьох пересічних поляків та дружина цікавого американського походження (колумністка The Washington Post Енн Епплбаум) — факт, який навряд чи не закортить розіграти під час кампанії представникам «дружньої» партії президента. Також невідомо, чи прем’єру Туску і президенту Сікорському вдасться мирно співіснувати у близьких для обох питаннях міжнародної політики. Так чи інакше, поки що зрозуміло одне: Коморовський і Сікорський представлятимуть два різні стилі президентства: перший — більш консервативний та традиційний, другий — більш новаторський та агресивний.

Хоч усі інші кандидати — явно слабші суперники Лєха Качиньського, ніж Дональд Туск, більшість поляків усе ж таки підтримала рішення прем’єра не йти в президенти (згідно з опитуваннями дослідницького центру MillwardBrown SMG/KRC, сприйняли рішення прем’єра як правильне 58% поляків, 31% опитаних оцінив його негативно).

Така підтримка зумовлена кількома чинниками. По-перше, багато наших сусідів підозрює, що справжній розрахунок Туска зводиться до того, аби отримати не разовий, а «подвійний реванш» над Качиньським: перемогу і на президентських виборах у 2010-му, і на парламентських у 2011-му. А це легше буде зробити, коли Туск залишатиметься прем’єром та — важливий момент — керівником партії. Його похід у президенти означав би відхід від керівництва «Громадянською платформою», що могло б спровокувати дестабілізацію в найпотужнішій польській політичній силі з невідомими для неї електоральними наслідками.

По-друге, Дональд Туск ще в листопаді минулого року ініціював внесення поправок до Конституції, які б обмежували повноваження президента країни. (Власне, це був перший серйозний дзвінок, що прем’єр може й відмовитися від участі у президентській кампанії). Він запропонував, зокрема, вилучити з повноважень президента право вето (щоб уникнути в майбутньому конфліктів між прем’єром та президентом), скасувати прямі президентські вибори і перейти до системи, за якою президента обиратимуть члени обох палат парламенту. Ще тоді Туск озвучив свою позицію: виконавча влада повинна перебувати в одних руках — сильного прем’єра та сильного уряду. Таким чином, багато поляків розуміє, що Дональд Туск вирішив не просто зробити вибір на користь прем’єрства. Він вирішив зробити прем’єрство в Польщі важливішим і престижнішим, ніж президентство. Тобто теорію нарешті втілити у практику — реальну владу змістити до кабінету прем’єра.

По-третє, Туск за два останніх роки встиг зарекомендувати себе як ефективний прем’єр, а з такими менеджерами в часи економічної кризи прощатися складно. Не факт, що інший прем’єр на його місці виявиться таким самим ефективним. Ідеться ж насправді про те, що за прем’єра Туска Польща стала єдиною країною Європейського Союзу, яка впродовж минулого стресового року продемонструвала економічне зростання (на 1,7%), а її ВВП зріс на 5%. Як результат — унікальний випадок (можливо, навіть єдиний), коли під час економічної кризи в країні підтримка провладної партії стала більшою, ніж була до відомих фінансових потрясінь. Так, якщо на виборах у 2007 році «Громадянську платформу» підтримували 41,5% виборців, то наразі за неї готові проголосувати вже 50% (згідно з грудневим дослідженням GFK Polonia).

Своєю відмовою балотуватись у президенти Туск лише зміцнює своє реноме в очах тих поляків, котрі вважають, що в складні економічні часи прем’єр не уникає відповідальності, намагаючись втекти до президентського палацу й звідти повчати та критикувати уряд, а готовий і далі боротися з кризою. І це при тому, що деякі польські експерти прогнозують: головні виклики для польської економіки ще попереду.

Не менш ефективний Туск-прем’єр і в тому, що стосується зовнішньої політики. Він реанімував зіпсовані за братів Качиньських відносини з Брюсселем, поступово дистанціювавши польського президента від участі у важливих євросоюзівських заходах взагалі. Він особисто опікувався обранням представника своєї партії на посаду президента Європарламенту, і колишній прем’єр Польщі Єжи Бузек таки ним став. Хоч усі прогнози віддавали це крісло представнику Італії. З таким самим запалом допомагав він іншому поляку й колишньому прем’єру стати генсеком Ради Європи, але Влодзімежу Цімошевичу зробити це не вдалося, зокрема й через негативне голосування з боку України (по секрету: оточення політика, як і загалом польська політична тусовка, були дуже розчаровані таким кроком начебто стратегічного партнера). Він, очевидно, з таким самим драйвом агітував би й за Радослава Сікорського на посаду генсека НАТО, якби ще на початковій стадії не було зрозуміло, що шанси бути обраним у нього мінімальні.

За уряду Туска Польща запустила свій головний євросоюзівський проект — програму «Східне партнерство». Хоча деякі польські дипломати й експерти у таких випадках люблять уточнювати, що автором цього проекту, взагалі-то, були представники ПіС, зокрема колишній заступник міністра закордонних справ, а нині відповідальний за зв’язки з Україною депутат Європарламенту Павел Коваль. До речі, ім’я цього депутата згадувалося торік у контексті кандидатури наступного посла Польщі в Україні, проте наразі вже зрозуміло, що затишне місце в законодавчому органі ЄС цей політик навряд чи обміняє навіть на посаду посла Європейського Союзу в Києві, яку, за деякими чутками, поляки теж були б не проти отримати.

Туску також вдалося створити видимість конструктивного діалогу з Росією. Причому не заграючи з нею під час війни в Грузії. Якби ще не такі «дрібниці», як неспроможність Туска зняти з порядку денного найболючіше для поляків питання у відносинах зі Сполученими Штатами — скасування візового режиму, то дипломатична картинка, створена його урядом, виглядала б досить-таки виграшно на тлі зовнішньої політики Качиньських, яка, своєю чергою, стала уособленням усіх страхів та фобій багатьох мешканців маленьких польських містечок і сіл.

Туск справді істотно обмежив поле для електоральних маневрів Качиньського. Як, у принципі, і деякі нові реалії на одному з поодиноких успішних напрямів для польського президента — українському. А саме — ключовий електорат Качиньського може не зовсім правильно розтлумачити його дружбу з людиною, котра під завісу свого президентства спантеличила поляків своїми указами про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України та визнання ОУН-УПА. Швидше за все, «Громадянська платформа» навряд чи активно розігруватиме цю карту, але інші політичні сили — цілком (що продемонстрував своєю жорсткою заявою з приводу Бандери колишній прем’єр Лєшек Міллер).

З іншого боку, зрозуміло: незалежно від того, хто стане наступним президентом України і наступним президентом Польщі, — переосмислення польсько-українських відносин не уникнути. З українського лексикону й далі зникатиме слово «адвокат», а Польща продовжуватиме переключатися на «Східне партнерство» у його ширшому, ніж виключно український, вимірі. Це буде нове стратегічне партнерство, але про це іншим разом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво