ПОЛІТИК-НЕВДАХА - Політика - dt.ua

ПОЛІТИК-НЕВДАХА

13 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 13 грудня-20 грудня

Минулої п’ятниці міністр фінансів США Пол О’Ніл несподівано подав прохання про відставку. Новина стала сюрпризом, але тільки щодо вибору часу...

Минулої п’ятниці міністр фінансів США Пол О’Ніл несподівано подав прохання про відставку. Новина стала сюрпризом, але тільки щодо вибору часу. Оскільки відставки О’Ніла очікувало багато людей і давно, як у Вашингтоні, так і на Уолл-стрит. Услід за міністром у відставку подав Ларрі Ліндсі, економічний радник Білого дому. Що дозволило говорити про грядущі зміни в економічних орієнтирах президента Джорджа Буша.

Поза сумнівами, рішення про відставку Пол О’Ніл приймав не самотужки. Сигнал, швидше за все, надійшов із Білого дому, причому потреба в конкретних діях була викликана новими невтішними цифрами щодо безробіття — країна досягла рівня 6%, найвищого за останні дев’ять років. Стало зрозуміло, що стан національної економіки реально загрожує президентським виборам 2004 року, точніше — перспективам переобрання на них Буша-молодшого.

Пол О’Ніл виявився першим міністром, який залишив нинішній уряд США, пробувши там майже два роки. Щоправда, ще в перші місяці досвідчені оглядачі віщували йому нетривале перебування на верхівці американських фінансів. Міністр таки був «білою вороною» у зграї закоренілих політиків-професіоналів. І передусім тому, що хотів залишатися самим собою. З його боку не спостерігалося ні готовності, ні бажання прийняти правила корпоративної поведінки в коридорах влади.

Ставши членом команди, він дозволяв собі мати власну незалежну думку. Не поділяв, приміром, політику адміністрації щодо глобального потепління. Економічний план республіканців Конгрес обізвав «показухою». Відкрито висловлював скептицизм щодо використання фіскальної політики як інструмента для стимулювання економіки. Різкий і відвертий, він, однак, волів розмовляти з журналістами неофіційно, у режимі off-records. Критики закидали О’Нілу, що його нелюбов до публічних заяв дорівнювала небажанню брати на себе пряму відповідальність, як це робили, наприклад, держсекретар Колін Пауелл чи міністр оборони Дональд Рамсфельд під час своїх численних прес-конференцій. Однак сам О’Ніл дотримувався іншого життєвого кредо: «Якщо людям не подобається те, що я роблю, я їх не засуджую».

У травні 2002 року він здійснив поїздку по Африці разом із рок-зіркою Боно на підтримку кампанії проти СНІДу. Більш незвичної місії не виконував жоден із попередніх міністрів фінансів.

На відміну від багатьох колег по кабінету, О’Ніл не був кадровим політиком-республіканцем, як, наприклад, Дік Чейні, Дональд Рамсфельд або Кондоліза Райс, які перейшли з уряду старшого Буша до молодшого «у спадок». Щоправда, в молодості О’Ніл досить успішно починав кар’єру держчиновника і виріс до заступника директора департаменту менеджменту і бюджету в уряді президента Джеральда Форда. Потім був перехід у світ підприємництва, і, судячи з успіхів, він виявився ближчим за духом. Членом кабінету Буша-молодшого Пол О’Ніл стає в січні 2001 року за наполегливої підтримки свого друга Діка Чейні, віце-президента США. У жертву новій політичній кар’єрі було принесено посаду голови Alcoa — корпорації, яку за 13 років вдалося перетворити із занепалої компанії на найбільшого у світі гіганта з виробництва алюмінію. (Сьогодні, до речі, це досягнення вивчають в американських бізнес-школах.)

Перша помилка О’Ніла полягала в тому, що правила бізнес-середовища він вирішив застосувати на політичній арені. Кожну проблему він оцінював поглядом підприємця: визначав її межі, вибирав розумне рішення і виконував його. «Я вважаю, що робити правильні речі — це хороша політика. Я не знаю, як можна інакше працювати». Він не врахував, що на політичному олімпі будуть затребувані не лише результати діяльності чи воля до прийняття рішень, там знадобляться здібності більш витончені, які можуть «правильно» впливати як на звичайного виборця, так і на фінансиста-професіонала. А міністр, особливо в перший рік, демонстрував повну відсутність дипломатичних навичок, нерідко дозволяючи собі політично некоректні коментарі й економічні ляпсуси, що обурювали навіть його прибічників, дратували Білий дім і гнівили Уолл-стрит.

Друга помилка — у нього не склалися стосунки з Уолл-стрит. Як людина, котра тяжкою працею заробила успіх і репутацію в індустріальному бізнесі, О’Ніл явно ставився до фінансових інститутів із помітною зневагою. Трейдерів розглядав усього лише як «людей, що сидять перед мерехтливими екранами», не прагнув завоювати симпатії впливових банкірів, скандальний колапс енергетичного гіганта Enron назвав «частиною геніальності капіталізму». Він не визнавав важливості фінансових ринків, не враховував вагу банкірів на шаховій політико-економічній дошці США. І навіть не спробував цього зробити, ставши міністром фінансів.

Уолл-стрит у боргу не залишався. Після кількох економічно неправильних прогнозів там стали говорити про некомпетентність і неефективність міністра фінансів. Тим більше що О’Ніл сам давав багату поживу для розчарувань — постійно заперечував наявність рецесії, переоцінював процеси одужання економіки. Йому вдалося посіяти фінансову паніку в Бразилії, висловивши припущення, що міжнародна фінансова допомога переправлялася на швейцарські рахунки. Аргентині закинув «продовження споживання грошей американських тесль і сантехніків» для порятунку країн-банкрутів.

О’Ніла не переставали порівнювати з Робертом Рубіном, міністром фінансів в уряді президента Клінтона. Звісно, не на користь першого. Фінансова Америка дуже поважала Рубіна, особливо за політику «сильного долара», яку той проголошував як заклинання. О’Ніл же, прийшовши до влади, відразу натякнув, що може переглянути цю «священну», але погано продуману політику.

Хоч би які рефлексії викликав своєю поведінкою непередбачуваний міністр, несправедливо буде не згадати, що саме на нього припав один із найтяжчих періодів в економіці США, саме він проводив величезне зниження податків, хоч і сумнівався в короткостроковій цінності цього заходу. Очевидно, за це президент Буш дякував міністру, який ішов у відставку, говорячи про його перебування на посаді «в скрутні часи». Відомо, що Бушу подобалися дотепи його міністра фінансів, і він цього не приховував. Однак у міру наближення виборів йоржисту постать із команди краще було прибрати, оскільки будь-яке нове одкровення могло спрацювати на руку політичним опонентам.

Демократи, у свою чергу, не прогавили моменту. Тому Дешл, лідер демократів у сенаті, і Сенатор Джозеф Ліберман, можливий учасник президентських перегонів 2004 року, звинуватили адміністрацію Буша в провалі економічної політики, бездіяльності в період стагнації. Що при сьогоднішньому стані економіки США республіканцям складно спростовувати.

Безумовно, Бушу потрібні як нова економічна стратегія, так і нові таланти, здатні відновити економічний рейтинг його уряду, завоювати симпатії ринків і банків, намітити шляхи порятунку від наслідків рецесії. Білий дім досить швидко знайшов людей для виконання економічної передвиборної місії. Уже в понеділок стало відомо, що міністром фінансів США стане 63-річний Джон Сноу, глава найбільшої залізничної корпорації CSX, мільйонер, який має юридичну освіту й учений ступінь з економіки.

Багатьох оглядачів здивувало, що президент Буш знову, як у випадку з О’Нілом, вибрав маловідомого в політиці індустріального директора, який також колись починав кар’єру в уряді президента Форда. Сьогодні рано говорити, як позначиться — і чи позначиться взагалі — прихід нового міністра фінансів на економіці країни. Хоча, порівняно з попередником, дипломатичні здібності Сноу поки що поза сумнівами. Білий дім уже підготував «план порятунку економіки» ціною в 300 млрд. дол. Малоймовірно, що новий міністр спроможеться додати в план власні ідеї. Від нього знадобиться лише успішно «продати» план: спочатку — Конгресові, потім — країні.

Місце звільненого економічного радника Ларрі Ліндсі займе Стівен Фрідман, старший партнер приватної брокерської компанії та колишній співголова інвестиційного банку Goldman Sachs. Призначення відразу породило припущення, що помічники порадили Бушу зробити з Фрідмана республіканську версію Боба Рубіна (обидва на початку 90-х спільно очолювали Goldman Sachs) і таким чином відновити попсуті взаємини між Білим домом та манімейкерами з Уолл-стрит.

Хай там як, а заміна ключових економічних постатей у команді Буша покликана продемонструвати громадянам, що президент стурбований економічним здоров’ям країни не менше, ніж війною в Іраку. Тим більше що свого часу Буш-старший, вигравши війну в Перській затоці, програв президентські вибори демократові Клінтону саме через негаразди в економіці США.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво