Політичний шантаж. Останні акти

Поділитися
Обвинувачення України в поставках озброєнь і військової техніки Грузії мають ритуальний характер, і про них забудуть уже через кілька днів, коли мине річниця російсько-грузинської війни...

З наближенням річниці початку російсько-грузинського воєнного конфлікту навіть далекі від воєн співвітчизники могли зробити безсумнівний висновок: Україна в цю мерзенну справу втягнена і є безпосереднім учасником подій. Звісно, річниця війни — це ще й закріплення Росією своїх міфічних успіхів на Кавказі, а також можливість полоскотати нерви сусідам. Але якщо більше заглибитися в справу, легко можна виявити цілком зрозумілу логіку. Тому що, без перебільшення, Росія побоюється вести на Кавказі дві війни одночасно. До того ж, якщо штучний ворог в особі непокірливої Чечні віртуозно створювався в умовах спецслужбістських лабораторій, то оскал грузинського ворога особливо реальний завдяки безперебійній військово-технічній допомозі з боку Заходу. А в умовах неврівноваженості пана Саакашвілі й посилення його прагнення створити навколо себе вихор знервованості, крові може пролитися набагато більше, ніж зможуть пояснити громадськості кремлівські лідери. Адже в Кремлі сидять реалісти, які не тішать себе ілюзіями про карколомне військове мистецтво російських генералів і непереможність їхньої виснаженої та обуреної армії.

Проте поряд із суто військовими побоюваннями, річниця дала російській стороні й привід полоскотати нерви на українському дипломатичному фронті. Синхронність роботи російських чиновників у Києві вже нікого не дивує. Дійсно, не встиг заступник глави російського МЗС Григорій Карасін недвозначно натякнути на українські поставки озброєнь і військової техніки в Грузію, як заступник начальника Генштабу Збройних сил РФ Анатолій Ноговіцин відразу дуже прозоро окреслив ситуацію: «У Грузію за прихованими схемами тривають поставки озброєнь і військової техніки [з України]». Взагалі російською стороною минулого тижня було сказано досить «багато» на адресу сусідньої України, і це багато переважно не потребує ні доказів, ні виправдань.

Не варто, наприклад, аргументовано пояснювати, що Україна не найактивніший постачальник зброї в Грузію, — це давно зроблено, у тому числі й на сторінках «ДТ». Також немає сенсу розповідати, що Україна керується відповідними резолюціями Ради Безпеки ООН в галузі торгівлі озброєннями, а також суворо дотримується правил, установлених міжнародними режимами експортного контролю. Хоча б тому, що Грузія не є забороненою для поставок зброї країною. Тут, звісно, наявний етичний бік справи. Але швидше не для України, а для європейців. Йдеться, наприклад, про те, що коли поставлялася зброя Македонії, саме країни НАТО попросили постачальників, у тому числі Україну, утриматися від вигідного експорту. Можливо, тому що гриміло дуже близько від європейських столиць. А розхитувати російські нерви через непримиренну Грузію — це в дусі європейської дво­значності. Втім, Росія і сама завжди намагалася сповідувати подвійні стандарти, й визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії може слугувати найкращим прикладом її двоїстої політики.

Що ж до горезвісних українських поставок зброї в Грузію, то можна було б обмежитися коротким коментарем генерального директора державної компанії «Укрспецекспорт» Сергія Бондарчука: «Україна діє в рамках законів і міжнародних домовленостей. Після початку військових дій нових контрактів із Грузією Україна не підписувала взагалі». Трактувати це можна так: якщо поставки і були, то відбулися вони за довоєнними домовленостями. При цьому представники українського збройового бізнесу запевняють: ні танки, ні РСЗВ «Град», ні артилерійські системи, ні боєприпаси, ні системи ППО в Грузію після війни не поставлялися. Власне, приблизно те саме стосовно Грузії розповіла секретар Ради національної безпеки та оборони України Раїса Богатирьова на зустрічі зі своїм російським візаві Миколою Патрушевим трохи більше місяця тому. І її запевнення про неучасть України в нових військово-технічних угодах із Грузією, миттєво передане Путіну, було сприйнято російською стороною як зняття питання з порядку денного. До речі, подібна ситуація вже мала місце в історії, коли Україна під тиском США припинила ВТС із Сирією, проте США пішли на те, щоб уже підписані контракти були виконані. Тож римейк українсько-грузинського питання присвячений зовсім іншому — це оперативна реакція на відомі дипломатичні чвари й частина PR-кампанії, приуроченої до річниці конфлікту в Південній Осетії. Не більше.

Росія вже повернула хвилю в інший бік — назустріч Україні. Комусь це може здатися неймовірним. Таким варто нагадати: Україна вкрай потрібна Росії і в політичному, і у війсь­ково-технічному, і в інформаційному форматі. Тому що — хай вибачать політологи повторення заяложеної фрази — без України не буде нової Російської імперії. Але що цікаво, якщо раніше Росія була більше потрібна Україні (знову повторюся: всі ключові системи озброєння ЗСУ розроблені в РФ), то тепер ситуація дуже змінилася. По-перше, Україна знайшла несподівану підтримку в європейському клубі розробників зброї, а підписання контракту з французами на модернізацію бойових вертольотів Мі-24 і старт проекту створення нового корвета із західними оборонними компаніями і без Росії стали для останньої справжнім шоком. Це означає, що за наявності в української влади політичної волі, переозброєння Збройних сил України могло б відбутися без російської участі. А це, звісно, не тільки і не стільки втрачені гроші. Це — програна політика. По-друге, після краху самостійної розробки МБР морського базування «Булава» раптом спливла на поверхню й інша конструкторська сирість російських розробників. Росіяни визнають, що майже усе, створене після розпаду СРСР, м’яко кажучи, не відповідає заявленим параметрам (тут немає наміру порівняти з українськими досягненнями, які ще скромніші). Іншими словами, хвалені ОТРК «Іскандер», зенітна ракетна система С-400 «Тріумф», ПТРК «Хризантема» і ще багато іншого є красивою казкою про видатну зброю нового покоління. Це — недороблені, недопрацьовані системи озброєнь, які потребують ґрунтовного втручання. Більш того, навіть пообіцявши Казахстану десять дивізіонів ЗРС
С-300, Росія технічно не може виконати обіцянку. Один із високопоставлених російських чиновників заявив автору, що військово-технічні потреби Росії становлять дев’ять до одного порівняно з нинішніми українськими запитами.

Тому, як багато хто вважає, військово-технічний ренесанс Росії та України цілком можливий. Поки що російська сторона не надто актив­но вирішує питання на експертно-технічному рівні. З урахуванням українських оборонних інтересів. Наприклад, цього тижня в Україні працювала група російських фахівців, яка мала дати чітку відповідь: чи дійсно вигідно й технічно можливо відновити з Україною виробництво ЗРС С-300. Для України це вкрай важливо, тому що разом із ЗРК «Бук» С-300 є основою української ППО. Військовий ремонт цих систем цілком освоєно «Укроборонсервісом» (дочірнім підприємством ДК «Укрспецекспорт»), і саме з ним російські структури на чолі з ФДУП «Рособоронэкспорт» готові створити спільне підприєм­ство з модернізації ЗРС С-300 і ЗРК «Бук». Щоправда, українська влада сама може підставити собі підніжку, якщо дозволить напівкримінальним структурам здійснити план банкрутства заводу Міністерства оборони «Радіан», територія якого є основною базою для діагностики та середнього ремонту вітчизняних систем і комплексів протиповіт­ряної оборони. Але в цілому це важливий симптом, і навіть не тому, що відремонтована і поставлена «Укроборонсервісом» у Казахстан ЗРС С-300 удостоїлася технічної похвали росіян. Просто в РФ добре розуміють: щоб мати більше прибічників дружби з Росією, потрібні поступки, і відновлення української системи ППО легко може стати одним із значних козирів. Враховуючи стан української системи ППО, екс-міністр оборони України Олександр Кузьмук у розмові з автором запропонував досить рішучий крок. Він вважає прийнятним вступ України в Об’єднану систему ППО СНД, що дозволило б одержувати на пільгових умовах необхідні вузли та агрегати, а в перспективі роз­почати спільні з РФ розробки та виробницт­во нових систем ППО. Але про політичні наслідки такого кроку можна лише здогадуватися.

І, нарешті, головне. Обвинувачення України в поставках озброєнь і військової техніки Грузії мають ритуальний характер, і про них забудуть уже через кілька днів, коли мине річниця російсько-грузинської війни. З порядку денного знято найскладніше питання українсько-російських відносин — реальна можливість швидкого вступу України в НАТО. Оприлюднення цього питання злі язики теж приписують пані Богатирьовій під час зустрічі з М.Патрушевим. Так це чи ні, але поновлення міцної дружби з Росією десь у квітні-травні наступного року багатьом здається меншою фантастикою, ніж підвищення активності щодо вступу до НАТО. Боротьбу на західному фронті українська влада програла сама, що дуже вже нагадує конотопські події 350-річної давнини... Тому звертати увагу на обурену риторику стосовно українсько-грузинського ВТС не варто. Повірте, усе це тимчасово...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі