Політична пластика. Як їм реорганізувати Партію регіонів

Схоже, це стає українською політичною прикметою — чим більше партія чи блок набирає голосів на виборах, тим менше в неї шансів увійти до складу уряду. Так було з комуністами в 98-му й з нашоукраїнцями в 2002-му. Регіоналам півтора року тому, вочевидь, пощастило — помаранчеві просто не змогли домовитися між собою, і до влади Янукович повернувся, уже стоячи однією ногою в опозиції. Однак у 2007-му стало зрозуміло — від долі не втекти. Понад 34% голосів (рекорд за всю історію парламентських виборів у незалежній Україні) — і практично гарантоване місце на лаві політичний запасних.

Зрозуміло, скрізь, де це можливо, лідери ПР заявляють про перемогу. Однак порожня сцена, яка сиротою стоїть на Майдані, без зайвих слів демонструє — у тріумф не вірять навіть самі синьо-білі. І можна скільки завгодно довго рахувати бюлетені й перераховувати депутатські мандати, додаючи (без особливих на те підстав) до 174 регіоналів комуністів, литвинівців і абсолютно віртуальних перебіжчиків із БЮТ і НУ—НС — ситуації це не змінює. Швидше, навпаки. Зрештою, одним із приводів для розпуску ВР п’ятого скликання були саме переходи з фракцію у фракцію.

«Вони нічого не забули й нічого не навчилися», — намагався в четвер із цього приводу іронізувати, хизуючись ерудицією, Юрій Луценко. Прикро, звичайно, що при цьому головний «самбіст», як мінімум, переплутав Шарля Талейрана із Карлом Марксом, але хто на це звернув увагу? А натяк вийшов достатньо прозорий — мовляв, блок НУ—НС оновився, а нинішні коаліціонери — ні, тому вибори й програли. Правда, 14 нашоукраїнських відсотків назвати перемогою язик теж чомусь не повертається...

Чи був у них план?

У штаб-квартирі Партії регіонів натяки на нездатність ПР до оновлення сприймають із роздратуванням і навіть образою. А після деяких вагань — зізнаватися чи ні — викладають головний контраргумент. Із наполегливим проханням не розкривати джерела. Виявляється, модернізувати партію збиралися ще з зими, розробили навіть детальний план, проте... завадили вибори. Після призначення голосування на 30 вересня наміри, зрозуміло, довелося підкоригувати, але команди «відбій» ніхто не давав. І якщо план так і залишився на папері, то тільки тому, що результати виборів виявилися не такими, як розраховували його автори.

Якщо спробувати резюмувати всі натяки та окремі свідчення, суть таємничого плану зводилася до проведення своєрідної «пластичної операції» у кілька етапів: спочатку — реорганізація партійної структури із перепорядкуванням її групі на чолі з Борисом Колесніковим, потім — ретельний відбір кандидатів у нардепи від ПР, створення в парламенті фракції, без участі якої неможлива будь-яка коаліція, формування «широкої коаліції» та уряду, в якому регіонали мають бути представлені людьми, здатними стати «новим обличчям» партії, презентація нової програми партії (так званий «план Маршалла для України») і, нарешті, капітальна реконструкція ПР відповідно до рекомендацій політтехнологів.

Чи існував насправді такий план, чи це просто спроба штабістів виправдатися постфактум — сказати складно. Як і те, якою мірою в його підготовці брали участь ключові спонсори партії, наскільки був утаємничений у ці плани сам Янукович і чи не скидається усе це на спробу «внутріпартійного перевороту». Але загалом не секрет, що політтехнологів на чолі з Полом Манафортом Рінат Ахметов запрошував не стільки на вибори 2006 року, скільки для більш системної роботи — зокрема із самим брендом Партії регіонів. «План Маршалла» також був підготовлений, і виборчий штаб разом із партійними структурами справді був перепідпорядкований Борису Колеснікову. І саме штаб наполягав, щоб у кампанії головний акцент робили на партію, а не на лідера. Спочатку образ Януковича навіть не з’являвся в рекламній продукції.

Щоправда, проблеми виникли вже із формуванням виборчого списку. З одного боку, Янукович не хотів віддавати розподіл місць на відкуп однопартійцям. І, зрештою, йому вдалося — наскільки це можливо — наповнити список «своїми» людьми і «спеціально запрошеними зірками», які завдячують місцем у списку виключно нинішньому прем’єру. З іншого боку — і умовна «квота Ахметова» заповнювалася аж ніяк не «молодими й перспективними», здатними стати «новими обличчями» ПР. При цьому відповідальність за проведення кампанії Борис Колесніков узяв на себе особисто. Якби кампанія була успішною, це тільки зіграло б на руку «реформаторам». Однак вийшло навпаки... Кажуть, на горіхи перепало навіть Андрію Клюєву, хоча його до процесу підключили тільки в останній місяць перед виборами. Що вже казати про колишнього голову Донецької облради!

До речі, й післявиборну активність Колеснікова пояснюють бажанням виправити якщо не ситуацію загалом, то бодай враження про результати кампанії. Проте наразі істотних результатів немає. А чим менше шансів на участь ПР у новому уряді — тим менше можливостей створити на базі Кабміну альтернативний центр партійного впливу з «нових облич». У фракції ж явно домінує «стара гвардія». Отже, «пластичну операцію» мимоволі доводиться відкласти. Якщо, звичайно, такий план взагалі існував. Надто вже стрункий — за мірками української політики — він має вигляд.

Невиразний об’єкт бажання

Утім, за всієї стрункості навіть цей гіпотетичний план має одну, але дуже істотну ваду. Адже, по суті, питання про модернізацію партії зводиться виключно до технологічних та організаційних задумів. І майже нічого не відомо про те, якою має стати партія за змістом. Сподіватися на те, що його «видумають технологи», щонайменше наївно. Хоч як крути, вони — виконавці, завдання яким повинен дати замовник. І в замовника має існувати бодай невиразний образ майбутнього. Поки що образ зводиться до одного — бути при владі.

Кажуть, коли в 1710 році до влади в Британії прийшли торі, один із лідерів новоспеченої опозиції — лорд Галіфакс — на одному з обідів підняв тост за повернення до влади партії вігів. Галіфакс був другом і покровителем Джонатана Свіфта, але Свіфт пити відмовився, зауваживши, що доречнішим був би тост «за покаяння і виправлення вігів». Після цього, правда, із вігами автор «Гуллівера» розсварився назавжди.

З Манафортом, попри наполегливі чутки, регіонали розставатися начебто не збираються. Однак бажання «каятися і виправлятися» теж не надто помітне. Якщо, звичайно, не брати до уваги заяви Раїси Богатирьова про те, що ПР не наполягатиме на проведенні референдуму про статус російської мови. Втім, якщо ця заява не була експромтом, у ній, за бажання, можна побачити перші ознаки того, що біло-сині все ж починають замислюватися над тим, куди має рухатися партія.

Безумовно, серед регіоналів достатньо тих, хто вважає, що партія й у майбутньому повинна обстоювати — як закликав передвиборний ролик — «наші базові цінності» на зразок двомовності та нейтралітету. Та якщо робити ставку саме на це, потрібно бути готовим до перетворення ПР на маргінальну й суто регіональну партію, яка задовольнятиметься міцними позиціями в двох-трьох областях і Криму, не претендуючи на щось більше. Зовсім не тому, що більшість вітчизняних виборців проти офіційного статусу російської мови чи сплять і бачать Україну в НАТО. Просто ці питання їх не настільки хвилюють, щоб голосувати виключно за цією ознакою. Хто не вірить, може запитати в Наталі Вітренко чи Олега Тягнибока.

У стабільності та добробуті, про які в останні місяці регіонали говорили не менш активно, електорат зацікавлений набагато більше. Правда, якщо перше гасло ще якось асоціюється в нього з ПР, то в зростанні власного добробуту за уряду Януковича українці від початку сумнівалися. Намагатися переконати їх за три місяці з допомогою реклами — заняття взагалі безглузде, у БЮТ усе одно виходило краще, яскравіше та переконливіше. З опозиції критикувати та обіцяти соціальні преференції, зрозуміло, легше. Однак тепер сама ПР — без п’яти хвилин опозиція, а в парламенті немає соціалістів. Можна спробувати зайняти їхню нішу. Правда, із таким великим списком мільйонерів і мільярдерів у фракції зробити це буде дуже непросто. Віктор Медведчук підтвердить.

Можна, звичайно, йти від зворотного. Не відсувати спонсорів у тінь, а, навпаки, усіляко їх рекламувати. Вибравши нішу партії великого бізнесу. Тільки потрібно прорахувати, наскільки привабливим для виборця може виявитися такий бренд. Чи бодай бренд ліберально-консервативної сили, який сприяє підприємницькій ініціативі. До того ж назва має відповідати змісту. Консерватизм і вибіркове повернення ПДВ — це аж ніяк не синоніми, а лібералізм і жорстка податкова політика — взагалі антоніми. Бізнесменів і тих, хто хоче ними стати, переконати голосувати за партію Миколи Азарова буде нелегко.

Зрозуміло, жодна з названих стратегій — а їхній список далеко не вичерпаний — не гарантує виграшу. Проте й хірург, навіть якщо йдеться про косметичну операцію, стовідсоткової гарантії не дає. У будь-якому разі визначеність краща за бездіяльність та сподівання, що все «само собою розсмокчеться». Якщо тягти час — розсмоктатися може сама партія. Щось подібне вже сталося з учорашніми «партіями влади» — народними демократами та есдеками. А охочих «підсобити» вистачає з головою.

Тактика проти стратегії

Утім, нині всі сили регіоналів кинуто на вирішення суто тактичних завдань. Біло-сині побоюються, за їхніми власними словами, «випасти з розкладів». І річ навіть не в портфелях — парламентських чи урядових. Керівництво ПР хоче зберегти передусім статус. Статус упливових гравців, із думкою яких змушені рахуватися і президент, і політичні опоненти. Щоправда, навіть практика останніх місяців наочно продемонструвала: кулуарні домовленості мало чого варті, якщо вони не підкріплені інституціонально. Можна скільки завгодно апелювати до негласних угод тримісячної давності, але, не маючи шансів сформувати власну більшість у парламенті, біло-сині опиняються в явно слабкій позиції. Можна буде домовитися з усіма на п’ять років уперед, та якщо за цей час Партія регіонів не стане серйозною і сучасною силою, ніхто про сьогоднішні «клятви вірності» й не згадає.

Тим часом, втягуючись у торги та тактичні союзи, регіонали з кожним днем обплутують себе зобов’язаннями, які завтра можуть серйозно скувати свободу їхнього маневру. Персональні домовленості роблять незамінними людей, від послуг яких у найближчому майбутньому, можливо, доведеться відмовитися. В обмін на сьогоднішній допуск до влади втрачаються ресурси, необхідні для приходу до влади післязавтра. Підсвідомий страх опинитися в опозиції не дає змоги зробити очевидний висновок — перебудовуватися та накопичувати сили найкраще в опозиції. Як це зробив нещодавно той-таки БЮТ.

Адже Партії регіонів насправді потрібна аж ніяк не косметична процедура. І перебудовувати потрібно не тільки внутрішню структуру. Вибори 30 вересня наочно продемонстрували навіть найбільшим регіональним оптимістам — шансів перемогти на президентських виборах у Віктора Януковича практично немає. Доведеться або змінювати лідера, або шукати іншу кандидатуру, яку ПР може підтримати в 2009 році. Останній варіант, до речі, не видається фантастичним. А Янукович при цьому цілком може залишатися і лідером партії, і лідером опозиції. Це в Західній Європі політики намагаються залишити пост на піку успіху. В Україні державні діячі «набувають досвіду» уже після того, як не потрапляють до парламенту.