ПОКОЛІННЯ РУБЕЖА ЧИ РУБІЖ ПОКОЛІНЬ? - Політика - dt.ua

ПОКОЛІННЯ РУБЕЖА ЧИ РУБІЖ ПОКОЛІНЬ?

22 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 22 березня-29 березня

Сьогодні, за вісім днів до виборів, тобто до 31 березня 2002 року, уже можна почати підбивати підсумки. Результат перший: вибори виграв Віктор Ющенко...

Сьогодні, за вісім днів до виборів, тобто до 31 березня 2002 року, уже можна почати підбивати підсумки. Результат перший: вибори виграв Віктор Ющенко. Після написання цих перших слів я почав метикувати, якими будуть останні слова.

Отже, Ющенко переміг незалежно від того, які цифри погодиться публікувати Центрвиборчком. Ющенко одержав загальнонаціональну перемогу — спираючись на моральну основу — і за умови, що одержить 29%, і за умови, що одержить 20%. Менше він не одержить, навіть якщо сам особисто попросить ЦВК написати замість 20% 19 чи 15.

Така сама загальнонаціональна поразка чекає на «За єдУ». Партія адміністраторів, экс-, віце-, або просто прем’єрів не одержить більше 15% (а то й набагато менше) якщо навіть попросить ЦВК написати 16% або 25%. Багато разів об’їхавши Україну меридіонально й паралельно (як журналіст торік і як кандидат у депутати — цього року) я це стверджую. Скрізь багато запитань про Ющенка й ніде жодного — про Литвина чи Кінаха. Магнетизм Ющенка в емоційній сфері абсолютно аналогічний до Жана Маре (поставте поруч фотографії і переконаєтеся) й у мітці «незаслужено скривджений». У раціональній сфері ви самі знаєте, у чому його магнетизм (якщо забули — нагадую: у стабільності гривні й успішності прем’єрства).

Ближче до кінця спектаклю невмілі й нерозумні дії влади набрали рис конвульсивної паніки, коли всередині пропрезидентських політутворень відбувається перетягування й без того жалюгідного електорату за допомогою невиразного адмінресурсу, який усього (і себе зокрема) боїться. Багато адміністраторів і в центрі, й на місцях, за моїми особистими спостереженнями, скаржаться одне на одного та просять або наказують одне одному не забирати ефірний час і газетні площі. Деякі чиновники вже готові з криком «Усе пропало!!!» заховати голову в пісок. Інші чекають цінних указівок із Києва, конкретно від Президента, тобто, прямо від Президента, тобто — без посередників. Отримавши не 100-відсоткові вказівки вони їм не вірять і тремтять.

Екс-прем’єр Ющенко, навпаки, день у день радикалізується і тепер ми знаємо, що він ні з ким не блокується, що Львів покликаний урятувати Україну, і що він готовий простити всіх, незалежно від того, що вони робили раніше, якщо стануть під його високу руку — або праворуч, або ліворуч.

Попри те, що особистого спілкування між головними дійовими особами драми не відбувається і прямих звинувачень немає, фронти проте відкриті, і де-не-де починає просочуватися запах диму. У політиці запах диму зазвичай з’являється не з чогось (приміром, вогню), а з вакууму, — мається на увазі вакуум політичний, потім — дим політичний, а потім — політичний вогонь, тобто політика й фізика у своїх законах не збігаються.

1993 року я робив великий проект для західних університетів і для цього брав десятки інтерв’ю. Серед інтерв’юйованих був Юрій Єльченко, котрого я запитав: «Як ви програли 1991 року, маючи три чверті парламенту, всі засоби інформації, армію, міліцію, райкоми та обкоми». — «У нас не було тієї енергії, що в них, ми не могли так говорити, так переконувати й так працювати. Ми могли подзвонити й наказати, але не могли закликати й переконати», — відповів мені колишній член політбюро. Зовні ситуація 2002-го дуже схожа на ситуацію 1990-го. Через 12 років історія повторюється, але з одним новим компонентом. В опозиції
1990-го була потужна ідеологія під назвою «Незалежність України».

У тих, хто сьогодні не асоціює себе з Владою, ідеологія не така потужна: «Геть олігархів», маючи на увазі Президента. Що, можливо, і змушує від захоплення прискорено битися серце, але воно б’ється не так часто, як колись. Певне через відсутність у головному слогані слова «Україна». Попри те, що сам Президент і дехто з його оточення були й залишаються для мене під великою підозрою, пов’язаною з загибеллю Георгія Гонгадзе, я, проте, переконаний, що в сьогоднішніх виборах слово «Україна» повинно бути присутнім. Обов’язково повинно. Неодмінно.

Маючи в знаменнику рік 2001, який струсонув стару систему, і рік 2004, що може створити іншу, нову, без слова «Україна» ніяк не обійтися. Одні, здається, уже готові прокричати «Врятуйте наші душі й тіла», маючи, проте, на увазі створення в майбутній Раді результативної більшості шляхом погроз одних і обіцянок іншим. Інші злобно-іронічно посміхаються, припускаючи, що ніхто не врятується й усім вам кінець через ту саму результативну більшість. Якщо ніхто не сформує хоча б квазірезультативну більшість (що напередодні нових нервозів 2004-го цілком імовірно), то і парламент, і Президент будуть паралізовані, хоча, за великим рахунком, навіщо потрібна більшість, якщо однаково Кабінет формує Президент, котрий у будь-якому випадку не любить парламент, а часом, здається, і сам парламентаризм. Але термін Президента спливає, і віртуально майбутня свіжа Рада легітимніша від Президента.

Мене бентежить, що між цими двома силами під прикриттям напівпрозорих шат досить швидко виникне й почне ширитися конфлікт, який у сформованих рамках не має шляхів владнання. Це патова ситуація, політичний вакуум, який однаково обнуляє за три-чотири місяця як результати блискучої перемоги, так і результати нищівної поразки. Хоч як там було б, ознаки політичного вакууму очевидні: відсутність образу майбутнього країни, а цей вакуум може потягнути за собою або втягнути в себе дим, а може, навіть (свят-свят-свят) вогонь. Якби учасники процесу були схильні до особистої дискусії про Україну за «круглим столом», цим можна було б заповнити вакуум. Чи були б вільними засоби інформації, за допомогою яких формується суспільна угода. Але вільних засобів масової інформації немає, а є засоби інтерпретації, причому особистої, зацікавленої чи навіть особисто-корисливої інтерпретації.

Тут на попередньо вакумовану сцену виходить третя сила, що спирається на четверту, нібито, владу. Інтерпретуватимуть наступні події два, а, можливо, і три національні телеканали, а це, у свою чергу, означає, що Віктор Медведчук і Григорій Суркіс стають найважливішими акторами мізансцени й розводитимуть вони її як завжди, тобто — не без власної вигоди. В умовах вакууму влади власники ЗМІ — медіамагнати — стають головними ляльководами. Ми спостерігали це в Росії доби пізнього Єльцина. Ми спостерігаємо це щоразу, коли влада не спроможна створити ефективну систему управління. І ми знову наштовхнулися, вперлися й навіть провалилися в ту саму ситуацію, яка була в 2000—2001 рр. Ті самі дійові особи й ті самі виконавці. Ті самі головні герої: Кучма, Ющенко, Литвин, Медведчук, Пінчук, Суркіс, Тимошенко, Кінах, Марчук, Деркач і знову відсутнє слово «Україна».

Не переховуватиму, в процесі п’єси 2002 мене багато хто намагався втягнути в дискусію в рамках старих імен і старих дій. Дискусію про прикрі помилки та сплановані провокації, дискусію про те, кому який канал належить і хто за ким стоїть, дискусію про злочинність Леоніда Кучми та святість Віктора Ющенка, дискусію про продажність преси, про те чи крала Юлія Тимошенко чи її оббрехали, дискусію про відсоток фальсифікації, шкідливість спостерігачів, руки Вашингтона й Москви. Це не дискусія — коли всі й так усе знають або здогадуються. Усі знають про результати діяльності Ющенка на посаді прем’єра, про, м’яко кажучи, гарячковість Кучми, про продажність і корупцію державних чиновників на всіх рівнях, про іноземні руки. Але все це — з учора. Це стара платівка і це музика ретро.

Я не хочу обговорювати ці питання ще чотири роки! Я хочу говорити про завтрашній день. Про те, як зробити, щоб не було цієї корупції та продажності. Щоб відсутність війни не вважалася найвищою заслугою. Щоб був шановний Президент, а нормальна робота уряду була б саме нормою, і щоб за «круглими столами» дискутували про майбутнє країни, а минулим зайнялися б непродажні, що відповідали б суспільній необхідності органи.

Тим часом я наближаюся до кінця тексту і, як говорив на початку, уже метикую як його закінчити. Дві іпостасі борються в мені: журналістсько-експертна зовнішня й іпостась внутрішня, тобто учасника процесу. Я був упевнений три місяці тому, що рішення в старій системі координат не існує. Я впевнений у цьому й нині. Я також переконаний, що, не змінивши систему координат і правила гри, ми не створимо «Проект Україна» замість «Проекту Незалежність» і необхідна дискусія про наше майбутнє, а не про минуле. Я впевнений, що нові обличчя можуть визначити нові правила гри. Я, у міру своїх скромних сил, завжди брав участь у спробах створення нових прикладів. Я переконаний, і переконаний не тільки я, в необхідності приходу на Печерські пагорби Києва нового покоління з позитивним досвідом, а не збереження на цих пагорбах людей із досвідом негативним. Немає ніяких сумнівів, що Україні необхідні хоча б маленькі перемоги, і що Україна не переживе низку подальших поразок.

Зрештою — це суть міркувань. Близько року тому, тоді ще об’єднана опозиція, провела семінар на тему «Україна без Кучми», тобто — без заданих ним правил гри. Сьогодні час подумати не про те, що буде завтра чи через рік, два, три. Що буде з країною ПІСЛЯ Леоніда Кучми або через десять років?

Мені здається важливим сьогодні, за вісім днів до виборів, сказати таке: хоч хто виграв би 31 березня 2002 року — важливіше не програти Україну після 31 березня 2002 року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво