Похвала олігархії - Політика - dt.ua

Похвала олігархії

4 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 4 листопада-11 листопада

Про олігархів не відразу. Спочатку про апельсини. Апельсин — фрукт ніжний. Псується швидко. Це зрозуміло...

Про олігархів не відразу. Спочатку про апельсини.

Апельсин — фрукт ніжний. Псується швидко. Це зрозуміло. У наших умовах вистачило й півроку, щоб помаранчевий продукт протягом «зими тривоги нашої» почав стрімко блякнути, у літню спеку зморщився, а до осені взагалі став неприємно пахнути.

На жалюгідні результати української селекції кожен реагує по-своєму. Хтось зловтішається й поспішає викинути «протухлий продукт» на смітник історії, тягаючи по Києву тару, наповнену жовтогарячими виробами. Хтось каже, що попереду новий врожай «цитрусових», оскільки «є у революції початок, немає в революції кінця». Хтось, і таких дуже багато, просто розгублений.

Але вже в чому всі точно сходяться, так це в тому, що в усьому винні олігархи. І крупніші, котрі виросли при Кучмі, і дрібніші, котрі при Кучмі ж зійшли, але дозріти не встигли та сподіваються пригрітися під прихильним поглядом нового президента. Ну а в народі вже про «нових олігархів» розмови йдуть, на кшталт «білі прийшли — грабують, червоні (тобто помаранчеві) прийшли — також, розумієш, грабувати почали».

Але про олігархів, знов-таки, нехай пізніше. Трохи про себе.

Так уже вийшло, що більшу частину життя я вивчав, як працює державна влада в інших, скажімо, нормальніших країнах. Це для того, аби давати поради українським політикам стосовно того, як на цих, нормальних, реагувати. А також для того, аби робити прогнози, як там у них, нормальних, у майбутньому.

Найлегше було з прогнозами. Нормальні держави тому й нормальні, що стабільні. Хоч би хто опинявся нагорі, система продовжувала працювати наче й не було нічого. Кажуть, це тому, що в них справжня демократія.

Отож, тепер про олігархів.

При чому тут олігархи, коли йдеться про демократію? Та при тому! Але про це вже без словесних викрутасів.

«Краткий словарь иностранных слов», виданий 1977 року, дає таке, природно, також стисле пояснення слову «демократія». Це — державний лад, за якого влада юридично належить народу та проголошується свобода й рівноправність громадян.

А «олігархія» — у перекладі з грецької «правління небагатьох» — це, на думку авторів «Словаря», політичне й економічне панування, правління невеликої групи експлуататорів....

Замінимо неслушне тепер слово «експлуататори» його сучасним еквівалентом, скажімо, «великі бізнесмени й фінансисти». Суті це не змінює. Питання в іншому.

Чи сумісна демократія й олігархія?

На перший погляд, ні. А на другий?

Усвідомлено чи ні, але автори, говорячи про демократію, недаремно зазначили: за цього ладу влада належить народу юридично. Тобто всі громадяни — за законом — мають рівні права й можуть вільно брати участь у формуванні того, що маємо на увазі під владою, і користуватися цим інструментом суспільного буття в загальних, а отже, й у своїх інтересах.

У визначенні олігархії посилання на юридичний аспект немає. Правління «невеликої групи» може бути юридично не оформлене, проте, як то кажуть, «має місце бути».

Тому, з погляду права, держава може бути демократичною (див. Конституцію України), але при цьому реально в ній може правити ота сама горезвісна група «небагатьох» (див. періодичні видання й інші засоби масової інформації України).

Парадокс? Ні. Україна в цьому змішанні стилів не виняток. Більше того, це загальна закономірність.

За неофіційними даними (хто зважиться заявити про таке офіційно?), у США, приміром, наприкінці 70-х років ХХ століття 85% національної економіки контролювали 50 родин (не мафіозних, а звичайних, так званих сімейних кланів).

При цьому слід особливо підкреслити слово «контролювали». В особистому володінні цих сімей перебувала не така вже й велика частина американських підприємств і банків. До речі, прізвище будь-якого українського «олігарха» ви також зустрінете в установчих документах лише однієї чи кількох фірм. Зате павутина підприємств і банків, котрі він контролює, ну ніяк не вміщується на стандартному аркуші паперу, аби її уявити наочно.

Ці 50 тримають економіку США під контролем із допомогою невидимих суспільству ниток. Такими нитками є ланцюжки родинних, дружніх і довірчих зв’язків, яким передано в управління значні частини сімейного капіталу, а також вирощені на цих капіталах лідери політичних партій і впливових громадських організацій, засоби масової інформації, розставлені на ключові позиції державні чиновники й багато чого іншого.

Як це виявляється в управлінні країною? Приклад можна знайти в автобіографічних нотатках Генрі Кіссінджера. Пропозицію зайняти одну з найважливіших державних посад цей порівняно молодий тоді юрисконсульт солідної компанії одержав не від президента США, як можна було б очікувати, і чим сам Кіссінджер був здивований, а від мультимільярдера Рокфеллера. Останній, не обіймаючи жодних державних посад, запросив його до свого офісу й розпочав бесіду словами: «Ми вирішили призначити вас...».

Так чим коктейль із демократії й олігархії в США відмінний від нашої чомусь вибухової суміші?

Правильно. Результатом.

Залишаючи осторонь економічну складову «американського дива», зупинімося на політичній.

Американська олігархія має майже двохсотлітню історію. У неї був час для вироблення успішної стратегії. Полягає вона, коротенько, ось у чому.

По-перше, це використання давньої мудрості євреїв і китайців: найкращий уряд — невидимий. Олігархія не править країною. Вона править правителями. Ці «менеджери» — президенти, прем’єри, міністри — у разі чого і стають козлами-відбувайлами. Народ, коли незадоволений, не схильний вникати в тонкощі, і спрямовує свій гнів на владу видиму, офіційну. Хоч би як складалася ситуація, хоч би які кризи виникали, підвалини такої влади будуть непохитні.

По-друге, це створення в народу враження, що він сам вибирає собі цих «менеджерів». Кого та як олігархи готують і підставляють як кандидатів на вибори — питання політтехнології. Нині досить зазначити: завдяки демократії народ бере на себе моральну відповідальність за дії тих, кого вибрав. І нарікати йому доводиться також на себе, на свою довірливість і нерозбірливість. Знайоме.

Ну й, нарешті, по-третє, це знання й використання добре засвоєної теорії Маркса, котрий науково сформулював раніше усвідомлену лише на рівні практики думку: капітал дістає прибуток із не повністю оплаченої найманої праці. Тому чим краще працює найманий робітник (тобто будь-яка людина, котра продає свою продуктивну силу), тим більший прибуток у власника капіталу. А для цього найманий робітник повинен бути здоровий, освічений, мати можливість задовольняти свої духовні потреби (не худоба ж усе-таки!), почуватися в безпеці та, як результат, мати бажання й можливість відтворювати себе в дітях, поставляючи капіталу нову робочу силу. Отже, капіталу вигідно давати частину свого прибутку на освіту, медичне обслуговування, науку, культуру, оборону й державний менеджмент. Тобто на те, для чого й існує держава.

Таким чином, для олігархічного капіталу держава є, зрештою, інструментом бізнесу, що дозволяє зробити його ефективнішим, конкурентоспроможнішим на зовнішній арені й захищеним на століття з розрахунку на благоденство нащадків.

Як уже згадувалося, аби управляти, олігархам зовсім не обов’язково обіймати посади президентів, міністрів, губернаторів або сидіти в парламенті. За них це робить ланцюжок «менеджерів» від вищої до нижчої ланки, котрі також розподілені за ролями: інтелектуали й організатори займаються реальною політикою й економікою, а інші, тобто публічні діячі, відволікають на себе увагу суспільства (тут і актори підійдуть). «Менеджерами» стають і досить солідні банкіри й бізнесмени, але вкрай рідко — члени олігархічних сімей: у цьому разі вони, як правило, обмежуються сенатом, верхньою палатою американського парламенту. При цьому від «менеджера» й, тим паче, від олігарха, не вимагається переписувати своє діло на підставних осіб. Досить того, що він просто не використовує «службове становище в корисливих цілях» так нахабно, примітивно й по дрібницях, як у нас, порушуючи закони та загальноприйняті норми «капіталістичної моралі».

Може виникнути запитання: якщо ніхто не змушує американського президента відмовлятися від своєї справи («до сьомого коліна»), то, можливо, у США немає боротьби за владу між бізнес-співтовариствами? Звісно, є. Але на нижчому, ніж олігархія, рівні. На рівні партій. Прийшов Клінтон — і американська адміністрація на догоду працюючим у сфері високих технологій компаніям, котрі стоять за Демократичною партією, поставила акцент на вигодах «глобалізації» й пов’язаних із нею «глобальних технологій». Перемогла Республіканська партія — і на догоду нафтобаронам, як це зазвичай буває при республіканцях, Вашингтон зайнявся арабським світом.

Отож демократія дає можливість капіталам, які стоять за партіями, набивати кишені законним шляхом. Тому — жодної серйозної корупції у вищих ешелонах влади. Досить розставити по-іншому акценти в національній політиці (нагадаю про державу як інструмент великого капіталу).

Але — зверніть увагу! — дві провідні партії приводять своїх людей до годівниці й можуть утриматися біля неї лише залежно від того, наскільки їхня політика подобається чи не подобається пересічним американцям. Природно, що всім вічно милий не будеш. От і доводиться періодично мінятися місцями.

У тому й річ, що олігархія (нагадаю про 50 сімей і 85%), в основі якої, насамперед, банківський капітал, отримує свої прибутки від правління як демократів, так і республіканців. Яка різниця, правою чи лівою рукою класти гроші до кишені? Тому олігархи стоять над партійною сутичкою, стежачи лише за тим, щоб виконувалися правила гри й у суспільстві зберігалася довіра до наявного порядку речей (інакше бестселером стане «Капітал», а не «Гаррі Поттер»).

Так, ця система не ідеальна з погляду «соціальної справедливості», як ми її звикли розуміти. Вона справді дозволяє багатим ставати ще багатшими. Однак і бідні при цьому не стають біднішими. Врешті-решт така система працює у взаємних інтересах і капіталу, і «найманих робітників».

Тому українське гасло «відокремити владу від бізнесу» в умовах «побудови капіталізму» здається просто смішним. У нормальному капіталістичному суспільстві державна влада для того й існує, щоб гарантувати сприятливі умови для функціонування великого національного бізнесу, який, у свою чергу, у своїх же інтересах інвестує (через податки) частину прибутку в соціально-економічну сферу: в освіту, медицину, культуру, науку й систему внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Нічого нового я тут не відкриваю. Про це писалося десятки років. Просто сприймалися ці публікації як «антиімперіалістична пропаганда», оскільки слово «олігархія» завжди давалося в негативному контексті. Проте настав час побачити все це в іншому ракурсі.

Тому повернімося до наших «апельсинів».

Помаранчева революція недаремно кимось була вдало названа «революцією мільйонерів проти мільярдерів». Більшість сприймає цей її аспект позитивно, як якийсь вияв «боротьби за справедливість». У певному сенсі це справді так, з огляду на те, як формувалися мільярдні капітали. Щоправда, і багатомільйонні багатства зросли не на грядках Едему. За ними теж — безконтрольне використання бюджетних коштів, невиплачені зовсім чи виплачені із запізненням податки, зарплати й пенсії, нечесна конкуренція, шантаж, а то й кримінальні розбірки.

Мені, щоправда, однаково, через кого більше нашим стареньким доводиться ритися на смітниках і випрошувати милостиню — через мільярдерів чи мільйонерів. Зараз про інше.

Помаранчеві (звичайно, не бажаючи того) завдали серйозного удару по майбутньому України в середньостроковій перспективі, загальмувавши формування національної олігархії і тим самим перетворення нашої країни на «нормальну» капіталістичну державу. Адже ті, кого ми називаємо олігархами, у реальності такими стати не встигли. Я думаю, в нас уже є 20—30 сімей, котрі контролюють 60—70% української економіки, а то й більше, але це не олігархи. Це просто великі бізнесмени, що використовують державу як корито, з якого кожний поспішає, допоки близький до влади, зачерпнути побільше. Але вони — не сама влада. Чи, точніше, — не зовсім влада.

На пострадянському просторі система поки ще поставлена з ніг на голову. У Росії Путін збирає найбагатших за круглим столом і натякає, що не любитиме тих, хто з державою не ділиться. Наш президент запрошує до себе групу «найбагатших» і переконує їх у необхідності виявляти патріотизм і громадянську відповідальність.

Відчуваєте різницю порівняно із Заходом?

Там олігархи не лише самі сплачують податки, а й з допомогою державної машини на чолі з президентом змушують це робити «усяку шушваль» на кшталт злодійкуватих середніх і дрібних бізнесменів. Оскільки вони — господарі своєї країни. Оскільки це в їхніх інтересах, щоб держава була багатою і, отже, стабільною, «конкурентоспроможною». Можете собі уявити президента Буша, який просить, скажімо, того самого Рокфеллера, заплатити податки? Та Рокфеллер із братією сам швидко скрутить голову тій президентській адміністрації, яка допустить, щоб через соціально-економічні проблеми внаслідок недобору податків в американському суспільстві виникла напруга, почали піднімати голови маргінальні партії, а котирування найбільших американських компаній на міжнародних біржах, відповідно, швидко поповзли вниз.

Тому в Україні треба не розділяти державну владу й великий бізнес, а навпаки, — зрощувати їх до того ступеня, коли повною мірою виявиться взаємозалежність між благоденством держави й благоденством капіталу.

Чи можливо в нас швидко досягти такого рівня? У принципі, так. Хоча...

Система добре працює, якщо олігархи мислять категоріями державними, загальнонаціональними й навіть загальносвітовими. А що собою являють наші потенційні олігархи? Це вчорашні комсомольські, партійні та господарські діячі середньої управлінської ланки, «червоні» директори, інженери, науковці. Щоправда, треба зробити поправку на те, що вони — «першопрохідники» у світ капіталізму. По-своєму навіть «романтики». Тому за їхніми плечима немає кількох поколінь попередників, котрі з молоком матері всмоктали уявлення про місію олігархів у цьому світі.

Будучи поза цим середовищем, можу помилитися в мотивах подальших дій раніше звичайних мужиків, які впродовж десятка років стали раптом — чесним або не дуже чесним шляхом — мільярдерами чи близько того. Та все-таки ризикну припустити, що вони поки самі не усвідомили, а навіщо їм, власне, таке багатство, у таких розмірах. Ну, гаразд, поки ще відіграють роль амбіції, азарт — хто ж із них усе-таки «крутіший». Своєрідний спорт. При цьому переможець сподівається одержати як приз необмежену свободу. Дуже примарну. А далі?

Справжній олігарх таких амбіцій не має. Тому що він уже поза конкуренцією. Він мислить іншими категоріями. «Якийсь» Білл Гейтс може бути більш багатим і навіть найбагатшим. Як окрема особистість. Та це не робить його олігархом. Тому що олігархія — це клан, який контролює практично все, зокрема за бажання і долю самого Білла Гейтса. Оскільки те, що олігархів об’єднує, сильніше за внутрікланові протиріччя, що часом виникають.

До кола інтересів олігархів уже не входить володіння чи управління тим чи іншим підприємством або навіть галуззю. Про такі «дрібниці» піклуються їхні менеджери. Олігархам уже нецікаво змагатися один із одним. Їхній рівень — це геополітика й геостратегія: забезпечення контролю над світовими ресурсами, ринками збуту, фінансовими потоками, напрацювання концепції майбутнього світу й свого місця в ньому. Тим паче, що національні олігархії мають тенденцію до злиття в олігархію транснаціональну, коли вже не розбереш, де, приміром, лежить межа між політикою США і Великобританії, і при цьому є підстави підозрювати, що в питаннях глобальних Сполучені Штати як країна відіграють не лідируючу роль. Скоріше американська військова та економічна міць є «інструментарієм» для досягнення цілей не стільки національного, скільки наднаціонального рівня (кому цікаво, може пошукати дані з історії злиття англійських, американських, голландських, французьких і, частково, німецьких великих капіталів).

У нас же «олігархи» займаються боротьбою за виживання, як лохи, коли скористатися термінологією нинішньої «еліти». І, як лохи ж, самі у тому винні. Хоча є й об’єктивні причини.

Одна з них — те, що зміна влади в Україні наприкінці минулого століття відбулася під напором тільки ідеологічних супротивників КПРС. Це був, скоріш, «національно-визвольний рух лібералів», мовчки підтриманий частиною правлячої комуністичної та радянської «еліти». Для «антипролетарської» революції (що в перекладі означає «переворот»), під час якої змінюється владний «клас», не було основи — великої національної буржуазії. На відміну, наприклад, від Росії, де антикомуністична ідеологія служила лише прапором, прикриттям, а реальною рушійною силою були «тіньові» капітали, накопичені раніше, але легалізовані й збільшені під час перебудови. Тому нова влада в Україні формувалася політиками-романтиками, а не підпільними «громадянами корейками», які ховалися за широкою спиною Єльцина. В Україні ж «нові капіталісти» були змушені підлаштовуватися під політиків, а не диктувати їм свою волю, як це було в допутінській Москві (хоча в цьому є й позитивні сторони, але це — окрема тема).

Таким чином, наші великі бізнесмени стали такими завдяки політикам при владі, а не навпаки, коли політики опиняються біля керма держави завдяки підтримці великого бізнесу.

Тому, якщо виходити з історичної перспективи капіталізму в Україні, нам би слід було подякувати панові Кучмі, який «зростив» тих, хто міг би з часом стати олігархами. Тим паче, що серед них уже розпочався процес переосмислення свого становища. Про необхідність «відходу бізнесменів із влади» обережно казав пан Пінчук. А найбагатший, як вважається, пан Ахметов, узагалі не прагнув до державних посад. Цим він, між іншим, заслужив поважні відгуки з боку відомих мені західних дипломатів. Попри чутки про зв’язки Ахметова з криміналітетом у минулому, саме в нього ці дипломати побачили зачатки мислення «нормального», за західними мірками, олігарха. Та й пан Тігіпко вирішив спочатку заробити мільярд, а вже потім подумати, в ролі кого повертатися в політику.

Якби в листопаді-грудні минулого року «пташатам гнізда кучмівського» вдалося розмістити на вищих посадах у державі своїх ставлеників, суміш демократії та олігархії в Україні відбулася б. А олігархи, які згодом вилупилися, сподіваюся, навчилися б і співвідносити свої інтереси з інтересами держави в традиціях «розвиненого капіталізму». Україна дістала б потужний поштовх у своєму соціально-економічному розвитку капіталістичним шляхом. Правда, це не влаштовувало багатьох за її кордонами, враховуючи в такому разі зв’язок олігархів українських із великим російським «єврейським» бізнесом («єврейським», природно, кажучи умовно, тобто беручи до уваги національний склад його вищої ланки). А цей останній недоречно почав «піднімати хвіст» у відносинах з єврейством американським (мовляв, а чим ми гірші? Теж уже не з лика шиті!).

Хай там як, а помаранчева революція пригальмувала цей процес. Можливо, на жаль, а можливо — й на щастя. Історія покаже. Але тепер багато чого доводиться починати спочатку. Правда, при цьому з’явилися й нові нюанси, які цілком, що називається, «у тему».

Уперше президента «звели на трон» не стільки політики, скільки великі бізнесмени. Навряд чи хтось усерйоз сумнівається в тому, що Ющенко, досить слабка постать у політиці, став главою держави в основному завдяки тому, що його вибрали своїм прапором ображені на Кучму та його фаворитів «мільйонери» (розумію, досадно, коли такий фаворит — не ти). Тобто ситуація почала складатися за класичним для так званої «буржуазної демократії» зразком.

Якби нові «потенційні олігархи» виявилися не такими примітивними у своєму мисленні хапугами, а пішли на неодноразово їм пропонований «соціальний договір» із попередниками, то тенденція до прискореного формування системи «демократичної олігархії» збереглася б і після президентських виборів. Хіба що склад кандидатів в олігархи поповнився б новими особами. А там, дивися, і в партійно-політичному житті країни все б «устаканилося»: сформувалися б дві-три солідні центристські партії, котрі «рулювали» б поперемінно, а крайні ліві та крайні праві (тобто крайні націоналісти) зайняли б традиційні для них у нормальних державах маргінальні позиції.

Але... не вийшло. Принаймні наразі. Хоча надія залишилася, оскільки в результаті майбутніх парламентських виборів, як мені здається, знову складеться в цілому патова ситуація, і потрібно буде шукати з неї вихід.

Нині всі думки політикуму спрямовані у найближче майбутнє, коли «березневі коти» на кінець першого кварталу наступного року уже на весь голос затягнуть свої пісні про любов (до народу, ясна річ). Але в контексті теми про систему демократично-олігархічного правління варто зупинитися на майбутніх президентських виборах. І ось чому.

У істериці торішньої битви за спадщину «папи Кучми» воюючі сторони прийняли в Раді такі поправки до Конституції, що, за ідеєю, перетворять Україну на парламентсько-президентську республіку. Отже, роль політичних партій у розстановці кадрів зросте. Але для майбутньої української олігархії в середньостроковій перспективі це однаково. Наші провідні партії, як і дочасно померла КПРС, живуть не на партійні внески своїх членів. Їх годують ті самі потенційні олігархи. Тому політична боротьба в Україні — це не стільки боротьба між носіями ідей (хоча галасу багато), а між носіями «тугих гаманців». І коли «гаманценосці» дозріють до думки, що треба між собою домовитися заради їхнього ж спільного світлого майбутнього, то й партійні лідери «дивовижним чином» знайдуть шляхи до консенсусу.

До наступних парламентських виборів цього не станеться вже точно (кожен потенційний олігарх ще сподівається досягти успіху самостійно або в союзі з іншими двома-трьома «колегами»). Після виборів досить багато часу піде на дільбу «державної годівниці». Тут домовлятися доведеться, але такі дискусії не сприяють розмірковуванням на загальніші теми. І лише через два-три роки, коли місця біля «корита» буде поділено й ті, котрі до нього дотовпилися, вгамують перше відчуття «голоду», то, можливо, і з’явиться в головах, зайнятих добуванням капіталістичного хліба насущного, думка, що саме час подумати й про так звану стабільність. Адже стабільність потрібна тим, хто задоволений життям (чи я помиляюся?). І тоді видима на поверхні політичного тераріуму так звана парламентська більшість може стати відбиттям глибших домовленостей потенційних олігархів між собою про певну подобу «священного союзу» (боронь вас Боже шукати історичне коріння цього словосполучення! Будете прикро вражені).

Але перед «олігархами» виникне наступна проблема: як гарантувати виконання ними самими «соціального договору» між ними? Тоді доведеться пригадати уроки фізики: як ваги балансують на одній опорній точці, так і для внутрішньокланових центрів упливу потрібна буде така точка, зсунення якої в той чи інший бік здатне підтримувати баланс сил.

Відволікаючись від «сьогодення», запитаю: а чи замислювався читач про коріння королівської влади в часи раннього феодалізму? Навіщо вільним баронам був потрібен король?

Шкільні підручники пишуть, що королями ставали найбагатші феодали. Але солідніші видання зазначають: потреба в королівській владі виникала там і тоді, де й коли внутрішні чвари ставали загрозою для існування аристократії чи то перед воєнною експансією сусідів чи в результаті втоми від війн між собою. Отож королівська влада була результатом вимушеного договору між «вільними баронами», котрі усвідомлювали: постійні конфлікти між ними зрештою спричинять сумний кінець. Тому краще обмежити власну свободу та свободу інших загальними правилами. І тоді вибирали особу (не обов’язково серед «еліти»), котра мала певний набір потрібних людських чеснот, і наділяли її функцією використання сили державної машини проти тих середньовічних «відщепенців», що намагалися внутрішньоклановий договір порушити на свою користь. При цьому королівська влада була сильна лише тією мірою, якою її підтримували вірні договору «олігархи».

Це я до того, що таку роль у сучасному суспільстві відіграє посадова особа, котра управляє діяльністю силових відомств (оборона й безпека), кримінального розшуку й системи державного обвинувачення (у різних країнах по-різному). Раніше в Україні ним міг бути президент. Нині, після ухвалення Верховною Радою торішнього грудня поправок до нашої багатостраждальної Конституції, їй-богу, не уявляю, як воно все працюватиме.

Але, неважливо. Після березня 2006 року парламент, скоріш за все, «поправить» і ці поправки. Або уточнить, доповнить, роз’яснить, що він мав на увазі, і таке інше. Для майбутньої, справжньої олігархії, повторюся, це значення не має. У неї згодом виникне власна, внутрішня система горезвісних «стримувань і противаг». А от на початковому етапі, на етапі формування олігархії як такої, роль «опорної точки» надзвичайно важлива. Інакше внутрішні суперечності загальмують цей процес на багато років, а то й десятиліть.

Хоч би хто виконував цю «королівську» функцію — прем’єр-міністр, котрий представляє парламентську більшість, чи обираний народом президент, — головне, аби контроль над силовиками та прокуратурою перебував в одних руках. Точніше, в одній руці. Двоголова гідра виконавчої влади, якою вона в нас була й наразі є, нежиттєздатна. Одна голова завжди прагне вкусити другу й навпаки. Особливо погано, коли кожна тягне тіло у свій бік.

Скaжете — небезпечно для демократії? Так. Для демократії в її ідеальному розумінні. А для демократії олігархічної, тобто реальної, «буржуазної демократії» — ні. Бо, нагадаю, функція цієї «сильної руки» не в придушенні прав і свобод народу. Нехай каже, що хоче, і обирає, кого хоче. Однаково обирати доведеться з тих, кого на вибори виставить олігархія. Функція «сильної руки» — придушувати спроби кого-небудь із представників народжуваної олігархії порушувати — через незрілість — узгоджені правила гри, своєрідний «кодекс молодого олігарха». Придушувати за підтримки інших, лояльних до «соціального договору» олігархів.

У історичній перспективі потреба в «сильній руці» тимчасова. Зміцнівши й закостенівши (читайте Троцького «Перманентна революція»), олігархи перестануть бунтувати проти своїх. А що стосується народу, то все-таки нагадаю: «демократія» — украй вигідна для правлячої верхівки річ. У нормальній капіталістичній державі вона дозволяє замилювати незадоволеним очі, змінюючи президентів, прем’єрів і міністрів як рукавички, але не торкаючись суті — влади «небагатьох».

Чому я так упевнено говорю про олігархо-демократичне майбутнє України? Та тому, що капіталізм має свої, перевірені часом закони розвитку. Він неминуче переходить від однієї стадії свого розвитку до іншої. Хочете чи ні, але змішування демократичної й олігархічної форми правління в капіталістичній державі неминуче відбувалося на певному етапі в усіх розвинених країнах, оскільки це вигідно, а значить — доцільно.

Закінчуючи статтю, я, всупереч загальноприйнятому, утримуюся від жодних порад. Лише намагаюся, як, напевно, помітив читач, підштовхнути його до певних висновків. Якщо наші потенційні олігархи розумні (тобто мудрі), то вони й самі чудово зметикують, як слід діяти. Якщо ні — то жодні поради не допоможуть. Перевірено.

Викладені тут міркування, гадаю, навряд чи комусь нині сподобаються. Передусім фиркнуть потенційні олігархи («не вчіть мене жити»). І будуть праві. Я либонь не дуже в курсі їхніх взаємовідносин. До того ж наші «олігархи» так зав’язані на російських, що цей чинник вимагає окремої розмови. Як і західний, точніше, американський, вектор впливу.

Презирливо морщитимуться ліберали й демократи. І також будуть праві. У їхньому середовищі олігархія — лайливе слово. Неприємно визнавати, що тебе використовують. Ні, гроші за це отримувати приємно, а от визнавати — ні. А то виходить, що свобода за капіталізму вигляд має якийсь обрізаний, чи що?

Націонал-патріоти... Гм... Більшості з них, на мою думку, однаково. Нехай і олігархія, аби з національним колоритом.

А от комуністи й соціалісти всіх мастей можуть, звісно, сприйняти похвалу олігархії як нахабний виклик. Ну, що ж... «Мы все учились понемногу чему-нибудь и как-нибудь». Можу лише порекомендувати: почитайте Маркса ще один раз. Не за «Кратким курсом», а так, «для себе», з інтересу. На подив багатьох, там не знайдете такої суспільно-економічної формації, як «соціалізм». Є капіталізм. Є комунізм. А от соціалізм (байдуже, «розвинений» він чи ні) — за Марксом — це не вигадана теоретиками КПРС «перша фаза комунізму», а процес переходу суспільства від капіталістичних до комуністичних відносин. Шлях, яким Маркс радив рухатися (і багато «нормальних» уже рухаються!). Уловлюєте, до чого веду? Соціалізм неможливо «побудувати». До нього неможливо «повернутися». Але при владі олігархії саме комуністам і соціалістам завжди буде до чого докласти і розум, і честь, і совість (коли такі залишилися). Тільки починати доведеться з самого початку. Бодай і з книжечок. Також корисно.

Один мій німецький друг із соціал-демократів якось сказав: «Шкода, що пролетарська революція відбулася саме в Російській імперії. Ви вбили ідею своєю безтолковістю». Міг би підібрати й більш підходяще слово.

У результаті український народ, як і інші колишні радянські, вибрав капіталізм. Мені не подобається цей вибір (німецька та швейцарська соціал-демократія якось ближче). Але вже коли вибір зроблено, то будь, народе, послідовним і прийми разом із «ароматами» капіталізму його смердючі «болячки». Адже олігархія...

Та що я все про олігархію?! За законами жанру мені належить закінчити тим, із чого розпочав, — апельсинами.

Ну, що ж. Спочатку було смачно. Але у великій кількості набиває оскому, і виникає відчуття прийдешньої алергії.

Саме час подумати про ліки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво