ПЛАН «НОВИЙ ІРАК» - Політика - dt.ua

ПЛАН «НОВИЙ ІРАК»

19 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 19 липня-26 липня

55-й річниці плану Маршалла присвячується Ось уже дванадцятий рік, як та відколота крижина, ця держава дрейфує десь за буйками, у нічийних водах світової політики та економіки...

55-й річниці плану Маршалла присвячується

Ось уже дванадцятий рік, як та відколота крижина, ця держава дрейфує десь за буйками, у нічийних водах світової політики та економіки. Тоді як Захід, схоже, вже всерйоз готується до війни, диктатор святкує. Іракські газети сповнені текстів вітальних телеграм у зв’язку з черговою річницею приходу до влади Партії арабського соціалістичного відродження і президентства самого Саддама. За роки блокади телеграма, здається, стала основним засобом спілкування підданих зі своїм керманичем. Вишукано велемовні тексти важко піддаються перекладу європейськими мовами. Навіть улюблений син Кусай поздоровив тата телеграмою, значно перевершивши в красномовстві всіх наближених. Усі дружно бажають Саддамові многая літа. У цьому є частка історичної іронії... Насправді час в Іраку зупинився, причому давно, навіть не в 90-ті роки. Годинниковий механізм остаточно заіржавів, коли країна занурилася в нескінченну низку війн — спочатку із сусідніми Іраном та Кувейтом, а відтак чи не з усім світом.

Цього тижня увагу світової преси привернув рідкісний документ — послання старшого сина іракського диктатора Удея, адресоване позачерговій сесії Національних зборів Іраку, в якому викладаються елементи зовнішньо- і внутрішньополітичної стратегії в умовах реальної загрози, що нависла над режимом. Документ цікавий навіть не так змістом, як самим фактом свого опублікування. Це чи не перший документ, що має індивідуального автора і відбиває, очевидно, весь спектр поглядів офіційного істеблішменту на можливий перебіг подій.

На початку свого послання Удей пробує вияснити для себе, що ж насправді означає нова антиіракська кампанія. Чи не є вона спробою психологічного тиску з метою змусити Ірак погодитися на повернення міжнародних спостерігачів, чи, може, адміністрація США прагне в такий спосіб відвернути увагу від інших своїх проблем — внутрішніх фінансових скандалів; або міжнародних — «злочинів сіоністів в окупованій Палестині», розмірковує Удей. Його дивує, чому плани військової інтервенції так швидко просочилися в пресу, позбавивши майбутню кампанію стратегічно важливого елемента несподіванки. І нарешті, вирішивши, що розумніше буде припускати гірше, тобто що американці справді цього разу серйозні у своїх намірах, Удей пропонує такий собі план дій. Тому що, як глибокодумно заявляє він, «сучасна держава — це держава, яка має план...»

Перший пункт плану — розпочати «непрямим чином» психологічно готувати іракське суспільство до війни, яка, мабуть, буде тяжчою, ніж 1991 року. Насправді іракське суспільство давно психологічно готове і навряд чи чекає іншого повороту подій. Постійне відчуття загрози — наліт чи то американських літаків, чи то місцевих спецслужб — сусідить зі злиднями. Головна психологічна проблема простих іракців — комплекс жертви, що відразу виявляється у спілкуванні з іноземцями. Люди давно засвоїли всі нехитрі відомі нам механізми виживання — старші офіцери в армії, що одержують близько 20 доларів на місяць, намагаються підзаробити на стороні візництвом, чиновники середньої ланки з зарплатою 7 доларів виживають за рахунок економії та хабарів. Все це, звісно ж, не означає, що вже при перших ударах іракська армія здасться зовсім без бою. Вироблений за довгі роки життя під гнітом репресивного режиму автоматизм виконання функціональних обов’язків підтримуватиме боєздатність певний час. Але точно можна сказати, що партизанських загонів і народного героїзму не буде, народна ініціатива, радше, знайде для себе інші цілі.

Удей пропонує приділити увагу задоволенню нагальних потреб населення, щоб таким чином запобігти невдоволенню, яке може призвести до «зрадництва і віроломства». Їх, на думку іракського стратега, можна уникнути таким несподіваним маневром, як збільшення запасів продовольства, у тому числі в особистому користуванні громадян.

Попри всю стратегічну мілкість, документ, проте, абсолютно точно малює політичну карту тих сил, на підтримку яких орієнтується Ірак. Арабські брати — ні. Їхня позиція «лицемірна», йдеться в документі. Однак «арабська вулиця» — так. Можна розраховувати тільки на активний протест населення, слід навіть його активно провокувати. Взаємини з іншими «друзями» будуються за принципом економічної вигоди в обмін на політичну позицію.

Далі Удей нарікає, що, попри всі зусилля, не настав ще той етап, коли держави, які мають найбільшу вагу у світі, змогли б зайняти рішучу позицію проти американської адміністрації, але він не перестає сподіватися, що цей етап настане. Єдиним способом досягнення цієї мети Удей вважає шлях значних економічних вигод (у дужках він прямо називає це «хабаром»). На міжнародній арені це стосується насамперед Росії, в арабському світі — Сирії. Особливий пункт у програмі Удея присвячений Франції, щодо якої пропонується зайняти жорсткішу позицію — замість принципу «економічна вигода в обмін на очікувану політичну позицію» варто вимагати позиції в обмін на економічну вигоду. Тобто стільці спочатку, а гроші потім. Йорданію, щодо якої існують побоювання, що вона може взяти участь в агресії проти Іраку, слід застерегти.

Декілька великих параграфів Удей присвятив критиці роботи іракської дипломатії, що хибує, за його словами, на відсутність кваліфікованих кадрів. Він пропонує посланцям Іраку за кордоном зайнятися агресивнішою дипломатією, брати участь у всіх міжнародних форумах з метою прояснення іракської позиції з усіх питань. Очевидно, посольство Іраку в Україні одним із перших відреагувало на товариську критику і провело прес-конференцію з участю тимчасового повіреного.

Крім того, іракське МЗС має, на думку Удея, написати не менше 180 листів зовнішньополітичним відомствам країн світу з вимогою негайно визначитися щодо Іраку.

Незалежно від того, наскільки повно удеївський документ відбиває стратегічне бачення способів виходу з кризи, він з усією очевидністю підтверджує тезу про те, що іракська еліта не має якогось іншого бачення майбутнього країни, крім свого збереження при владі за всяку ціну.

Своїм планом Удей, позбавлений батьком права первородства на користь брата, у буквальному значенні, звісно, не виражає офіційної позиції. Але він, по суті, дуже вдало підбив підсумок тій політиці, якої Ірак дотримувався останніми роками. Правильно відзначений ним і ризик громадянської непокори. У відповідь на це іракський режим, очевидно, навряд чи виявиться спроможним запропонувати що-небудь більше, ніж роздача додаткових продовольчих пайків та посилення заходів безпеки.

Одночасно з появою послання Удея міжнародна преса повідомляє про те, що адміністрація США працює над новою стратегією щодо Іраку і Близького Сходу загалом. У чому ж може бути її новизна? Сьогодні аргументація на користь військової кампанії, як і раніше, зводиться до проблеми зброї масового ураження. Проте варто звернути увагу на те, що вже в попередньому стратегічному документі з близькосхідної політики, яким керувалася адміністрація США в перший рік після обрання президента (Navigating through Turbulence), було записано: «Вашингтон не має жертвувати метою усунення Саддама на користь поновлення міжнародної інспекції з озброєння, яка, як свідчить досвід, може виявитися не такою й продуктивною».

Попередній документ рекомендував адміністрації роз’яснити іракцям, що Сполучені Штати сприятимуть економічному розвиткові країни аж до зняття всіх обмежень на торгівлю, списання боргів і воєнних компенсацій. Тільки обмежена кількість осіб із керівництва країни має бути засуджена як воєнні злочинці. США виступатимуть за територіальну цілісність Іраку, переважно федеративний устрій і Курдську автономію в рамках єдиної держави.

Є кілька запитань, які переважно задають у зв’язку з можливою кампанією проти іракського режиму. Оскільки іракська проблема знову вийшла на перший план у глобальному порядку денному в контексті війни з тероризмом, то найчастіше запитують, чи пов’язана Аль-Каїда з Саддамом. На нещодавній зустрічі з парламентськими комітетами Тоні Блер сказав: «Наскільки мені відомо, немає яких-небудь даних, що пов’язують Саддама з атакою 11 вересня» (Гардіан, 16 липня).

Проте, за словами Блера, атака на Сполучені Штати продемонструвала необхідність уміння реагувати на виникаючі загрози. На думку британського прем’єра, загрозу слід тепер відбивати перш ніж вона матеріалізується. Зміст такої загрози за нинішніх обставин Блер визначив двома словами «технологія й екстремізм» (threat of «technology and extremism»). Під таким кутом зору наявність реальних контактів між Аль-Каїдою та режимом Саддама в принципі не істотна. Якщо керуватися логікою дії на запобігання, то поєднання технологічних можливостей і політичного екстремізму вже є достатньою підставою для того, щоб розглядати й іракський режим, і Аль-Каїду в загальному контексті війни проти терору.

Проте, на нашу думку, є й ще одна істотна обставина, що наразі не привернула до себе належної уваги. Вона пов’язана з явно відчутним дефіцитом позитивного прориву в близькосхідній політиці США. Видається парадоксальним той факт, що саме Ірак віднедавна може розглядатися як перспективний напрямок для такого кидка.

Приклад Афганістану засвідчив, що режиму-ізгою можна легко покласти край без особливих негативних наслідків на глобальному рівні (багато регіональних проблем продовжують, звісно ж, залишатися невирішеними, але їх масштаб виявився не таким великим — Пакистан конфліктує, однак не воює з Індією; радикальні ісламські сили в Пакистані незадоволені, але режим Мушаррафа, схоже, цілком спроможний дати їм раду). Порівнюючи ситуацію в Афганістані й Іраку, спостерігачі, звісно, звертали увагу на те, що в останнього немає Північного альянсу, немає компромісної фігури, такої як Карзай, тощо. І це так. Але Ірак має іншу набагато важливішу перевагу — власний економічний ресурс, другий після Саудівської Аравії обсяг запасів нафти. Тому при зміні режиму Ірак не потребуватиме багатомільярдної допомоги, а при правильній постановці питання може не тільки швидко надолужити втрачене за минуле десятиліття, а й просунутись далеко вперед, ставши позитивним прикладом для сусідів.

Позитивний ресурс іракського проекту полягає не тільки в його потенційній самоокупності. В умовах демократії і балансу інтересів усередині країни значний негативний багаж, накопичений режимом Саддама протягом більш як трьох десятиліть репресій, етнічних чисток, війн і злиднів, може не відразу, але досить швидко почати працювати на позитивний імідж нової влади в міру подолання нею всіх цих історичних проблем. Як часто відзначалося на початку афганської кампанії, мало знищити режим, необхідно допомогти вийти з економічної і соціальної безвиході. Щодо Іраку, шанси для цього набагато реальніші. Варто звернути увагу й на те, що, крім нафтового, Ірак має непоганий людський ресурс.

Нову доктрину, над якою працюють у Вашингтоні, оглядачі вже уподібнили доктрині Трумена зі стримування поширення комунізму. Неназване джерело в адміністрації президента Буша, що цитується «Гаарец» у матеріалі від 15 липня, відзначило, що аж ніяк не відчуття власної місії і бажання поширити демократію в цілому світі, а страх перед терором, живильним середовищем для якого служать закриті суспільства, веде до усвідомлення необхідності заходів, спрямованих на соціальні зміни в арабському світі. Ірак, до ізоляції якого навіть в арабському світі усі вже звикли, — це ідеальна лабораторія для експерименту з впровадження ефективніших методів управління в окремо взятій мусульманській країні з тяжким минулим. На тлі кустарного соціалістичного господарювання, обтяженого постійними внутрішньополітичними стресами, шанси на успіх, звісно, не безперечні, але є. Перемога ісламської революції в Ірані свого часу послужила одним з істотних чинників зростання ісламського екстремізму в арабських країнах. У контексті боротьби з екстремізмом демонстраційний ефект оновленого Іраку міг би чимало посприяти позитивним соціальним змінам на всьому Близькому Сході.

Політична цінність нового Іраку як потенційної success story дозволяє навіть забути про гарантовану економічну вигоду. Адже насправді збереження status quo у вигляді триваючого режиму санкцій влаштувало б багатьох — і арабські нафтовидобувні країни, і Захід. Стабільність і передбачуваність — з наголосом на другому слові — ось два ключових поняття, що віднедавна об’єднують людей по обидва боки нафтової труби. Режим санкцій забезпечував досягнення цих цілей в іракському секторі світового нафтового ринку. І якщо США вирішили відмовитися від гарантованої стабільності нафтового ринку в короткостроковій перспективі, то очевидно, що вони мають далекосяжніший план. Адже, як сказав пан Удей Саддам Хусейн, сучасна держава це та, яка має план...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво