Південно-східноєвропейська перспектива

Разом із падінням комунізму на нашому континенті розпочався зовсім новий процес – добровільна центральноєвропейська інтеграція. В 1991–1992 роках на політичній сцені Європи з’явилося декілька перспективних регіональних союзів. З політичного погляду, найбільші здобутки у Вишеградської четвірки (В-4), натомість у царині економіки — у Центральноєвропейської асоціації вільної торгівлі CEFTA.

Найбільшим досягненням CEFTA було стрімке зростання обсягів торгівлі між Польщею, Словаччиною, Чехією, Угорщиною, Словенією, Хорватією, Румунією та Болгарією. Проте значення асоціації набагато більше — образно кажучи, CEFTA навчила центрально-східні народи жити по-європейськи, розвиватися в дусі інтеграції. А успіхи об’єднання почасти переконали західних європейців в доцільності розширення Євросоюзу, про що ще 1993 року вони не хотіли навіть чути.

Схожий процес відбувається нині в Чорноморському регіоні. Адже важко не побачити аналогії між ГУАМ та
В-4. Подібними були навіть шляхи розвитку двох структур. Вишеградська група стартувала з великими амбіціями стати «другим Бенілюксом», а ГУУАМ мав бути противагою домінуванню Росії на пострадянському просторі. В обох випадках так і не здійснили початкових сподівань, союзи «поховали», щоб потім відродити їх у новому форматі.

Тут слід згадати, як на початку 90-х років минулого століття пропонували скасувати паспортний контроль між вишеградськими країнами, насамперед на гірських шляхах. Цієї ідеї, як і чимало інших, досі не реалізували – попри приєднання четвірки до Європейського Союзу. Приблизно з 1994 року чотири країни політично розійшлися, й відтоді Вишеградська група існувала лише на папері, її реактивували 1998 року, разом з перемогою на словацьких виборах демократичних сил Мікулаша Дзурінди. Подібний клопіт мав і ГУАМ — спочатку великі плани, потім «мертвий період», а на кінець — відродження групи й наповнення її новим змістом.

Реактивація В-4 стала можливою лише після перемоги над авторитарним режимом Владіміра Мечіара в Словаччині. ГУАМ (це вже без Узбекистану) вдруге відбувся у схожих обставинах — після демократизації Грузії, України та, певною мірою, Молдови.

Центральноєвропейські лідери, завваживши певну спільність поворотів долі та інтересів, заснували спочатку «дискусійний клуб» (Вишеградську групу), а лише згодом на його основі створили зону вільної торгівлі СЕРГА. Ідентична послідовність була і випадку з ГУАМ.

Як В-4, так і ГУАМ має амбіції стати енергетичним союзом, який використовуватиме геополітичне положення країн-учасниць для координування транзитної політики. Причому для ГУАМ енергетично-сировинні питання значно важливіші, ніж для вишеградських країн. Попри те, в обох асоціаціях енергетична співпраця ще не вийшла поза сферу планів і неформальних консультацій.

З огляду на викладене, для України та її чорноморських партнерів дуже корисним є вивчення досвіду центральноєвропейських інтеграційних структур. А в контексті новоствореної зони вільної торгівлі ГУАМ — аналіз долі CEFTA може бути особливо повчальним. І консультації у цьому руслі справді відбуваються. Найбільш активними радниками українського уряду є словаки. Це не дивно — для Братислави Вишеградська співпраця є абсолютним пріоритетом закордонної політики, саме тут розташовані всі структури об’єднання: Вишеградський секретаріат та Вишеградський фонд.

Якщо аналізувати досвід CEFTA, не можна не звернути увагу на три речі. По-перше, значно інтенсифікувалася економічна співпраця та зовнішня торгівля, що прискорило розвиток цих країн. По-друге, великою мірою завдяки регіональній інтеграції, цей маргінальний в очах Заходу реґіон став для ЄС важливим партнером. Це значно скоротило п’яти країнам CEFTA шлях до Європейського Союзу. По-третє, CEFTA приваблювала інших і розширювалася за рахунок нових членів: Словенії, Румунії, Болгарії та Хорватії.

А в який спосіб може здійснити експансію ГУАМ? До новоствореної зони вільної торгівлі може приєднатися Вірменія, а після демократизації — Білорусь. Цікавою ідеєю є також об’єднання ГУАМ та залишків СЕFTА (Румунія і Болгарія, якщо вони не ввійдуть швидко до ЄС, та Хорватія). Тоді нова, Південно-східноєвропейська асоціація вільної торгівлі (SЕЕFTА) стала б привабливою для інших балканських країн: Сербії, Чорногорії, Боснії, Македонії та Албанії. Тісною співпрацею з Асоціацією була б зацікавлена також Туреччина, оскільки SЕЕFTА стояла б на її шляху до Європи. Відтак політичне значення SЕЕFTА дорівнювало б або перевищувало те, яке 2004 року мала СЕFTА — а це дуже оптимістична перспектива.

Tака інтеграція дала б значні економічні прибутки кожній зі сторін. Адже тут реалізовані основні передумови успіху нового інтеграційного угруповання: держави на аналогічному рівні розвитку, з ідентичними системами — як економічними (трансформація в напрямку ринкової економіки), так і політичними (молода демократія — хоч у випадку Азербайджану та Вірменії із цим дещо складніше), а також зовнішніми стратегіями (євроінтеграція) та загрозами (російсько-німецьке домінування).

Згідно з теорією, для успіху інтеграційного союзу необхідні також розвинуті інфраструктури і людські зв’язки поміж учасниками об’єднання та їхня географічна близькість. Тут не все ідеально, проте й не трагічно. Щодо географії, то, наприклад, ЕFTА утворили аж ніяк не сусіди (Норвегія, Швейцарія, Ісландія), проте вона чудово функціонує. Тут, зрештою, нового значення набирають такі витратні проекти останніх років, як автомагістраль Київ–Одеса, канал Дунай–Чорне море, інвестиції в термінал «Південний» та проект Одеса–Броди, які немов спеціально створені під концепцію SЕЕFTА, бо якраз і об’єднують Україну з Закавказзям та Балканами, ставлячи її в позицію природного лідера групи. В цьому ж контексті можна розглядати також зміцнення співпраці в межах ГУАМ, активність України в розв’язанні Придністровського конфлікту та посилення співпраці з Хорватією, Румунією (в межах Співдружності демократичного вибору) та Азербайджаном. Це значний крок уперед на шляху до «південно-східної» інтеграції і зміцнення економічної та політичної ваги України.

Незважаючи на все це, чимало безперечних переваг, пов’язаних із балканським напрямком української політики, не використовується. Сербія, Чорногорія, Македонія, Боснія і Герцеговина та Албанія — слаборозвинуті країни, зате з рекордним економічним зростанням. Незайве також пригадати звіт Світового банку, присвячений державам, які в 2004 році найшвидше у світі реформували економіку. На першому місці в ньому — Сербія з Чорногорією, на другому — Грузія, на четвертому – Словаччина й на восьмому — Румунія. Варто мати це на увазі, формуючи геополітичну стратегію України.

Потенційні можливості експансії для українських підприємців на Балканах і в Закавказзі важко переоцінити: ринки ростуть, конкуренція — спить. Головні перешкоди в цьому мають радше культурно-психологічний характер. Західні інвестори просто не вміють як слід ворушитися в особливій атмосфері та реаліях Балкан, які, проте, так схожі на українські... До речі, сербсько-хорватська та македонська мови – одні з найбільш наближених до української. Ці чинники лише на перший погляд здаються непотрібним романтизмом чи месіанством — у даному разі культурно-ментальні передумови можуть трансформуватися в конкретні суми прибутків українських інвесторів та цілком реальний політичний ефект. Тим паче, що проблеми балканських економік можна звести до двох суперечливих фактів: їм конче необхідні іноземні інвестиції, проте рівень залежності від тих, хто на сьогодні може ці інвестиції їм принести — Австрії та Німеччини, сягає небезпечно високої позначки. Від схожих проблем потерпають країни Закавказзя — причому місце Німеччини там посідає Росія. Українським олігархам цілком до снаги цей гордіїв вузол розрубати.