Південна Осетія: розвідка боєм. Михайло Саакашвілі намагається зробити те, що не вдалося Звіаду Гамсахурдіа

Незабаром грузино-осетинському конфлікту виповниться 15 років. Хоча старожили можуть згадати, що ще 1988 року з Цхінвалі після спалаху тифу народ вигнав призначеного з Тбілісі першого секретаря обкому партії. Певне, саме ця подія стала першим свідченням пробудження політичної та національної самосвідомості осетинів. Пік конфлікту припав на кінець 1989-го — 1992 рік. І на перший погляд нинішні власті Грузії пробують вирішити давню проблему південноосетинського сепаратизму давніми силовими методами. Хоча сьогодні вони демонструють при цьому повну впевненість у своїй правоті і вважають, що новий розклад сил на Кавказі, та й у самій країні, дає шанси на успіх.

Уранці 19 серпня приблизно 500 солдатів грузинської армії за підтримки 30 одиниць бронетехніки за кілька годин продемонстрували осетинам, що в нинішній ситуації ті не мають шансів перемогти у війні. За даними грузинських ЗМІ, війська в ході бою зайняли стратегічні висоти поруч із Цхінвалі, піддали обстрілу північні райони міста, а потім... мирно відступили, передаючи контроль над щойно зайнятими осетинськими позиціями російським миротворцям. Міністр внутрішніх справ Грузії Іраклій Окруашвілі оголосив про повний успіх і сказав «нам потрібен лише крок, щоб повністю взяти Південну Осетію». Але цей крок так і не був зроблений.

Президент Грузії Михайло Саакашвілі, сказавши, що хлопці у формі всього лише продемонстрували свою майстерність, а добровільний відступ — не що інше, як останній шанс для миру. «Осетини переконалися в стриманості грузинської армії та держави, в осетинські села не було введено грузинські війська з тим, щоб не було жертв», — сказав президент. «Сьогоднішня ситуація ставить нас перед серйозним вибором, і в Грузії може початися дуже серйозний конфлікт. Я нічого не боюся і не збираюся відступати, але якщо почнеться новий конфлікт, ми як нація не маємо права на програш».

Росія засудила такий поворот у політиці офіційного Тбілісі щодо збирання земель. Дипломати в Москві вважають, що Грузія саме Росії нав’язує силове вирішення південноосетинської проблеми, ігноруючи тим самим підписані усього лише за добу до цього домовленості про мирне врегулювання. А в Сочі російський президент Володимир Путін заявив, що всі події — рецидив етнічних конфліктів у Грузії на початку дев’яностих, коли грузини прийняли безглузді, за висловлюванням російського лідера, рішення про скасування автономного статусу Абхазії та Південної Осетії. Росія, за словами Путіна, залишається прибічником мирного врегулювання і необхідності територіальної цілісності Грузії, проте не братиме на себе невластиві функції і виступатиме на одному боці.

Ці функції, втім, побажав узяти на себе Київ. Тоді ж у Сочі український президент Леонід Кучма заявив, що українці не байдужі до ситуації в Грузії і готові сісти за стіл грузино-осетинських переговорів, щоправда, як висловився Президент, поруч із Росією, позицію якої в даному питанні Леонід Кучма особисто повністю поділяє.

Однак Тбілісі має власний план мирного врегулювання, що передбачає демілітаризацію південноосетинського регіону і введення туди багатонаціональних сил під егідою міжнародної організації (ОБСЄ або ЄС), яка змогла б забезпечити умови для проведення переговорів про довгострокове врегулювання конфлікту. (Росія за останні 10 років такий діалог не змогла ініціювати в рамках механізму Змішаної контрольної комісії, і тому Тбілісі вважає місію російських миротворців виконаною.) Роль російської сторони Тбілісі вбачає лише в недопущенні пропуску контрабандних товарів через Рокський тунель шляхом створення там спільного прикордонного КПП.

Власті Грузії не хочуть, щоб у результаті мирних переговорів усе лише повернулося до тієї ситуації, що існувала до рішення Тбілісі взяти під контроль шляхи доставки контрабанди з Росії через Південну Осетію в Грузію. Але ясно, що головна мета Саакашвілі — повернення республіки під юрисдикцію Тбілісі.

Про можливість діалогу свідчить намір грузинського керівництва вести його безпосередньо з лідером невизнаної республіки Едуардом Кокойти. Однак усе залежатиме від того, чи готовий він самостійно, без оглядки на позицію Росії (громадянином якої він є) розмовляти з Тбілісі про майбутній статус регіону, виконання всіх раніше досягнутих домовленостей про припинення вогню і врегулювання конфлікту.

Поки ж саме з боку Цхінвалі не видно гнучкості. Сам Кокойти, котрий, як кажуть, одного разу відкинув пропозицію Саакашвілі стати грузинським чиновником і правити в автономії з благословення Тбілісі, заявив, що громадяни його республіки 1992 року проголосували за вступ до складу Росії. У цьому питанні він особисто готовий йти до кінця. І, як показали події 19 серпня, навіть зі зброєю в руках. (Він нібито особисто командував обороною Цхінвалі.)

У Тбілісі ж залишається ще один і, певне, найбільш безпрограшний, якщо судити за прикладом Аджарії, варіант — розмовляти безпосередньо з тими лідерами Південної Осетії та простими громадянами, які повністю усвідомлять, що їхнє майбутнє та можливість економічного відродження регіону пов’язані не з подачками з боку Росії сепаратистам, котрі окопалися в Цхінвалі, а з успіхом реформ, які намітив у себе в країні новий грузинський президент. Втім, і Михайло Саакашвілі повинен цілком усвідомлювати, що його спроби домовитися з готовими на компроміс осетинами навряд чи увінчаються успіхом, якщо при цьому в повітрі витатиме загроза нових збройних зіткнень.